22.07.2018 10:39
Без обмежень
16 views
Rating 5 | 1 users
 © Анатолій Валевський

Чарівна перлина. Частина-05

А у хаті Глеків за стареньким столом з дошок на лавках сиділи Тиміш і Меланка, навпроти них - Степан з Левком, який різав ножем зеленкуваті яблука, макав шматочки у мед і з насолодою їх їв.

Меланка з материнською любов`ю дивилася на хлопчика, та підсовувала до нього ближче тарілку з медом. Потім вона з якоюсь таємною надією в очах поглянула на Тиміша, проте той не помітив, спілкуючись зі Степаном.

- Ти ж, Степане, парубок наче роботящий – то, може, залишишся у нашому селі…

- Ми тобі й дівчину гарну підшукаємо – і вродливу, і роботящу, - з надією додала Меланка.

Степан скуйовдив долонею волосся на голові, трохи зніяковів, не знаючи як і сказати.

- Та мені… це… ну, отаке… - почав мимрити парубок. - Припала мені тут до серця одна дівчина, проте… навіть і не знаю, що мені робити, з якого боку до неї підступитися…

- Усі дівчата до весілля - голуб`ята, а де ж ті чортові баби беруться? - посміхнувся Тиміш.

Меланка прудко повернулася до чоловіка і сердито штовхнула його у бік.

- Що ти таке верзеш, старий?!

- То я ж зовсім не про тебе, люба, ти ж в мене золото! - почав виправдовуватись господар.

- А про кого? Кажи!

- Та це я так… буцімто… взагалі… ну, просто так, трохи побазікав…

- Ага! Ляпа язиком, хто й зна що... Казало щось, що прийде хтось... Тільки хлопцю голову морочиш своїми видумками, - осудливо похитала головою Меланка і повернулася до Степана. - А ти, Степане, не слухай старого: він чисто бреше – і віяти не треба. Живи своїм розумом… А хто тобі до вподоби у нашому селі?

- Ну… я і не знаю… може, це таке… дурниці всякі…

- Та кажи вже, не соромся, - підбадьорила його господарка. - Хоч ох, та все-таки вдвох!

Степан взяв у руки гілку і почав її крутити-вивертати, не знаючи, як сказати. Раптом гілка у його руках з тріском зламалася. Степан подивився на неї і відчайдушно зізнався:

- Соломія мене наче причарувала… Крім неї ніхто мені не до вподоби!

Тиміш з Меланкою від несподіванки розгублено перезирнулися. Старий стурбовано почухав потилицю.

- Отакої! - розгублено промовив він. - Ти що, парубче, з глузду з`їхав?! Вона ж не просто дівчина, а відьма!

- Та знаю ж… - зітхнув Степан. - Але… нічого з собою вдіяти не можу, отаке…

Меланка співчутливо хитнула головою. З докорою подивилась на свого чоловіка і сумно підперла долонею підборіддя.

- Серцю не вкажеш, - стиха промовила вона. - Кохання не пожежа: займеться – не погасиш…

Левко відірвався від яблук, уважно подивився на старшого товариша, а потім посміхнувся.

- Ну то й що, що відьмочка, але ж вродлива! - вигукнув він.

Меланка тільки долонями сплеснула, дивлячись на малого і не знаючи, що сказати, а хлопчик продовжив:

- До того ж все дуже просто: треба поцупити чарівну перлину і за її допомоги розчаклувати Соломію!

Тиміш у роздумі похитав головою.

- Якби все так просто було! Ніхто ж не знає, яке на неї закляття накладено…

- А як не знати, то нічого і вдіяти не можна, - додала Меланка.

Левко задумливо постукав пальцями по столу і запропонував:

- Можна ж у Василинки спитати, може, вона щось знає…

Степан засмучено махнув рукою.

- Та облиште все це. Я ще й не знаю, чи я Соломії подобаюсь?

- А хто її питати буде?! - зневажливо знизав плечима малий. - Тільки підемо до Соломії обов`язково у п`ятницю, бо як у п`ятницю свататись – буде вдача: засватається навіть свинячий пастух.

Від цих слів усі почали сміятися. Левко здивовано озирнувся.

- Що я такого смішного сказав?

- Теж мені – сват знайшовся! - Степан зі сміхом скуйовдив волосся на голові малого. - В тебе он ще молоко на губах не всохло…

Левко швидко обтер рота і заперечив:

- То не молоко, а мед! А я кажу правду, бо чув це од старих людей – вони усі прикмети знають!

- Добре, добре… там побачимо… - погодився парубок.

Він замовк, задумливо опустив голову на руку і замріявся. Тиміш з Меланкою мовчи перезирнулися і теж про щось замислилися. Левко знову повернувся до яблук з медом, проте тишком стежив за дорослими.

Потроху почало сутеніти. На небі з`явилися перші зорі. З-за пухнастої хмаринки виплив чистий сяючий місяць, наче сріблястий ліхтарик. Замерехтіли вогники у вікнах будівель. Здалеку долинула тиха пісня, що співали сільські дівчата на березі річки. Тендітні золотаві кульки, звиваючись у чарівні струмки, пливли над водою, на поверхні якої відбивалося темне зображення саду з блукаючими між деревами вогниками.

За вікном Соломієвої оселі тихенько виспівували невгамовні цвіркуни. Місячний промінь повільно ковзнув по кімнаті і наблизився до ліжка, у якому спала Василина. У стовпі променя з`явився сяючий напівпрозорий метелик і почав витанцьовувати якісь чудернацькі па.

Раптом з сусідньої кімнати крізь розчинені двері долинув плач і уривчасте шепотіння Соломії.

- Ні… я не можу… бідна-бідненька…

Місячний промінь впав на личко Василини. Її вії здригнулися. Дівчинка відкрила очі, підійняла голову і прислухалася до плачу.

- Відпусти… відпусти мене… - долинув стогін з сусідньої кімнати.

- Соломіє, що з тобою? - обережно гукнула дівчинка, підводячись у ліжку.

Вона насторожено прислухалася.

- Василинко моя… - знову долинуло з кімнати Соломії.

Василина швидко зіскочила з ліжка і босоніж в одній сорочці побігла до сусідньої кімнати.

На ліжку лежала бліда Соломія. Очі в неї були закриті, проте видно, як під закритими повіками занепокоєно метушилися очі. Голова дівчини рвучко поверталася з одного боку на другий. По щоці скочувалися перлисті сльози. Вона стогнала:

- Василинко моя, я тебе нікому не віддам…

Дівчинка почала заспокійливо погладжувати руку Соломії, шепочучи:

- Не бійся Соломіє, заспокойся… нікому, крім тебе я не потрібна… не плач…

Василинка продовжувала погладжувати руку, і поступово Соломія заспокоїлася. На її губах з`явилася легка посмішка. Тоді дівчинка схилилася і поцілувала її в щоку.

- Спи спокійно і не тривожся… - додала вона.

Василинка дбайливо поправила ковдру і навшпиньки вийшла з кімнати.

Коли вже почало світати, а по подвір`ю шинка стелився ранковий серпанок, з-поза хати витнулися чортячі пики. Роззирнувшись навкруги, вони кинулися наввипередки до дверей. Але перед самими дверима загальмували і почали підпихувати одне одного.

- Давай, Пузаню, йди першим ти.

- Е... ні, краще ти. Бо ти ж у нас могутній!

Тупак злякано подивився на Пузаня і відступив на крок, заперечливо махаючи руками і головою.

- Може й могутній, а своя шкіра мені ближче до цього… як його?

- До тіла?

Тупак зраділо кивнув декілька разів.

- Ага, саме так… Та ще й роги…

- А роги тут до чого? - здивувався Пузань.

Тупак підступив ближче до Пузаня і, приклавши долоню до рота човником, голосно прошепотів тому на вухо:

- Хіба ж не пам`ятаєш? Напередодні Цабекало погрожував нам роги повідбивати!

Пузань презирливо змахнув рукою і зневажливо скривив пику.

- Теж мені – погрожувач знайшовся! Ми йому самі…

Раптом зі скреготінням відчинилися двері шинку, і на поріг, чухаючи груди і позіхаючи, вийшов заспаний Хома Цабекало.

Перелякані чорти від несподіванки аж заклякли, а потім, принизливо зігнувшися мало не до землі, декілька разів вклонилися шинкарю, намагаючись сховатися один за одного.

- Хто там знайшовся? - поцікавився Хома. - Щось я не розчув...

Чорти злякано перезирнулись і почали тремтіти.

- Та оце ж ми… того… як його… ну, цей… знайшовся…

Тупак нишком штовхнув ліктем у бік закляклого Пузаня, благаючи допомоги.

Вирячивши від напруги очі, той вигукнув:

- Скарб!

- Я ж оце і кажу, що скарб знайшовся! - зраділо підхопив Тупак. - Уф-ф…

Він з полегшенням витер лоба, і обидва чорти почали старанно шкіритися у підлесливих посмішках.

Ліниво позіхаючи, Хома спокійно спитав:

- Який-такий скарб?

Пузань з готовністю підступив ближче.

- Ну, той, що ви наказали вирити і Соломії віддати у подарунок декілька днів тому… - пояснив він.

- Ми все зробили, як ви наказали! - додав Тупак.

- І що ж у ньому, у тому скарбові було цікавого?

- Та, як завжди - всяке-різне… - зневажливо мугикнув Пузань. - Гроші старовинні, намиста, каблучки, усілякі дівчачі прикраси…

Тупак зраділо вишкірившись, підступив ближче до Хоми і потер долоні, улесливо заглядаючи господареві в очі.

- Ага… ага… ще якісь камінчики чудернацькі, смарагди і ота велика перлина, ну, чарівна…

Цабекало вже почав було повертатися, втративши зацікавленість, але почувши останні слова Тупака, враз нашорошив вуха. Спритно повернувшися і вхопивши чорта за вухо, шинкар притягнув його до себе і зловісно запитав:

- Яка така перлина? Ану, кажи мені, бидло волохате!

Тупак почав пручатися, намагаючись витягти вухо з руки шинкаря, і жалісно скавчати.

- Звісно – чарівна! Йой! Змилуйтесь, володарю! Та нащо вона вам, ота перлина здалася?! Це ж дівочі прикраси, а ви ж, володарю, наче того… Йой! Вухо моє, вухо!..

- Не твоє собаче діло – того чи ні! - просичав Хома.

Поки шинкар викручував вухо Тупакові, Пузань крадькома навшпиньках вирішив вислизнути з поля зору Цабекало. Але той несподівано протягнув другу руку і стрімко вхопив Пузаня за хвіст.

- А ти куди, свиняче рило, намилився?!

Хома потягнув хвоста до себе, намотуючи його на руку. Пузань аж витанцьовував від болю, підстрибував і скавчав, наче побитий пес.

- Ой-йой, пане, відпустіть! Ви ж мені хвоста відірвете!

- Я вам не тільки хвости, а ще й роги повідбиваю!

Тупак, який звивався і витанцьовував біля другої руки чаклуна, намагаючись звільнити своє вухо, заскиглив до приятеля:

- От бачиш? Він знов про роги – я ж тобі казав!

- Пане володарю, чим ми вас прогнівили? - благаючи вигукнув Пузань. - Ми ж слугуємо вам з усіх своїх нечистих сил!

- Відпустіть, будь ласка, ми більше не будемо… - приєднався до нього Тупак.

Хома притягнув чортів до себе і, роззявивши рота, так гарикнув на них, що в чортів аж смух на пиках затремтів.

- Чого не будете?!

- А що хочете, те й не будемо! - разом з готовністю відповіли чорти.

Шинкар оторопіло подивився на дурнуватих чортів, у серцях сплюнув і відпустив їх.

Боязко відступивши на крок, Тупак почав старанно розтирати вухо, а Пузань те місце, де хвіст приєднувався до сідниць.

Хома тільки роздратовано змахнув рукою у бік чортів.

- Я бачу, що з вас, дурнів, помічники, як із собачого хвоста сито!

- Чому ж? - здивувався рудий чортяка. - Ми ж намагаємось усе робити, як ви кажете…

- Еге ж, - підхопив Пузань. - І Соломії допомагаємо, і вам про все докладаємо.

Цабекало так загрозливо сунувся до чортів, що ті аж відсахнулися.

- Чому ж ви мені не сказали, що у скарбі була чарівна перлина?!

Чорний товстун розгублено кліпнув очима і відповів:

- Ми ж думали, що ви все самі знаєте…

- Для того, щоб думати, голови потрібно мати, а у вас на плечах лише порожні глечики!

Пузань недовірливо стукнув себе по лобі і відчув такий звук, наче і справді стукав у порожній глечик.

Тим часом Тупак з дурнуватою посмішкою поцікавився:

- Та нащо вам та перлина здалася? Може, намисто яке хочете, або сережки, то ми вам…

- Дурень! - перебив його Хома. - Це ж чарівна перлина! Вона мені потрібна негайно! Якби ця перлина була у мене, то й Соломія тієї ж днини стала б моєю…

Чорти розгублено перезирнулись.

- Але ж Соломія десь сховала оту перлину… - несміливо відповів Пузань.

- Мене це не цікавить! - гримнув чаклун. - Йдіть з моїх очей і робіть, що хочете, тільки перлина повинна бути у мене. А як не впораєтесь…

Не дослухавши до кінця, перелякані чорти зірвалися з місця і дали такого драла, що аж пилюга за ними здійнялася.

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Казка

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Пионы на счастье / Миниатюра | Анатолій Валевський». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Чарівна перлина. Частина-04 / Казка | Анатолій Валевський». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Анатолій Валевський.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Анатолій Валевський

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 2 | Знайдено: 10
Автор: Анатолій Валевський
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Чарівна перлина (повість-казка);
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;