Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
28.07.2018 16:24Вірш
 
Рейтинг: 0 | 0 гол.
Без обмежень
© Василенко Андрій Антонович

Кодована Доля

Глава 2. Частина 1.

Гімн любові держави Кохання

Василенко Андрій Антонович
Опубліковано 28.07.2018 / 47000

КОДОВАНА ДОЛЯ

Дозріє у певному просторі з часом наш мозок, 

Як тільки в це місце Земля долетить по спіралі.

І люди тоді обіпруться на розуму посох, 

І матимуть іншої суті буттєві моралі.

Можливо, що ми зрозумієм походження наше, 

Яке у любові й житті поведе нас в майбутнє!

І будем його ми сприймати ще й в радіохвилях.

Про це нам із інших планет інформація скаже…

Ото розімріється сутність щаслива й могутня

І стане доступною відстань в парсекових милях!

В природі на все є найвищого розуму воля...

Та жаль, що людей опанує надбанням пізніше, 

Бо кожному визнана в світі кодована Доля

І різному гену в житті відокремлена ніша!


ДЕРЖАВА КОХАННЯ

Кохання з тобою у нас – незалежна держава!

Хоч в неї для нього немає ще чинних законів, 

Та нас все життя у в’язниці любові держала!

Немає у неї сердечних й душевних кордонів, 

Лиш має свій герб, гімн, статут і печатку любові!

Ознаки держави кохання, як силу, – цінуєм

І завжди, і всюди пишаємось ними обоє, –

Ці символи, в нашім коханні ми щиро шануєм!

Ми волю своїм почуттям даємо лиш у згоді –

Ти тільки в обіймах моїх від цілунків дрижала!

Лише ми тоді відчували себе на свободі, 

Коли нас в полон забирала кохання держава!


ГЕРБ ЛЮБОВІ

Ми між вишень в любові кайфуємо! З нами – весь світ!

А твоє розшаріле обличчя, мов зірка, сія.

Ти в любові щаслива і – хочеш їй скласти свій звіт:

Що бажання твоє малювати, як пристрасть буя

І воно зупинило тебе близь черешні в саду, 

Щоб художньо розгледіти в ягоді Місяця серп

І, привівши мистецтво й свої почуття до ладу –

Змалювати з любові, та з ягоди й Місяця герб!


ПЕЧАТКА ЛЮБОВІ

Ти думи свої спрямувала у далеч надії –

Уявно у ній розглядаєш кохання зіркове, 

Сердечно сприймаєш любові зіркової дії –

І нас завіряєш – її почуття є зразкове!..

…На тебе дивилась очима зірок безкінечність –

Тебе розглядала, як вічний кохання початок, 

Як вічну супутницю в далі ведучу сердечність –

Для неї ж була ти – одвічна любові печатка.


СТАТУТ ЛЮБОВІ

Я рідко тобі дарував васильки польові –

Їх колір вже був у твоїх, мов небесних очах.

Вручав я лиш серця троянди, як квіти живі –

Вони пломеніли в душі, як любові свіча, 

З якої вже інфрачервоний промінчик пахтів –

Ти цю теплоту відчувала в обіймах моїх.

Тебе ж я сприймати, як квітку духмяну, хотів, 

Щоб ти зігрівала теплом біострумів своїх.

Я рідко тобі говорив найтепліші слова –

Устам заважали цілунки – несли теплоту!

Права та обов’язки – мова в коханні нова!

Промова мого почуття, це – любові статут!


ГІМН ЛЮБОВІ

Співає душа солов’їна любов’ю –

У серці пульсує мелодія лунко, –

З любов’ю по тілу розноситься кров’ю –

Скріпляє свої почуття поцілунком!

Любові мелодію серце нам пише –

Крізь очі вона проникає у в очі!

І ніби в колисці кохання колише

Солодкі уяви хлоп’ячі й дівочі.

Душа переводить мелодію в слово –

Мов Гімн, оживає мелодія в слові –

В обіймах воно трансформується знову –

В коханні звучить уже Гімном любові!


ОЙ ВИ, ОЧІ!

Ой ви, очі, бірюзові!

Де взяли чудовий колір?!

Бо тона всі показові

В вашім райдужному колі.

З вас любов іде, як промінь, 

Чути скрізь ваш тихий гомін.

В мене серце повне нею –

Я в любовнім апогеї!

Ой ви, очі, бірюзові!

Ви незмінні в кожну пору.

Я себе у вашій мові

Відчуваю завжди поруч!


СОН-МАРЕВО

Вві сні я любов’ю став марить!

Бо в мріях живу лиш тобою, 

Твої лиш приваблюють чари –

Ти стала в любові судьбою!


ГОЛУБКА ДОЛІ

Зустрілися ми на привалі в гаю

І ніби-то птахи у мріях літаєм –

Друг другу вручаємо долю свою, –

З чим соловей нас піснями вітає…

…На дах почуттєвий кохання мого

Ти сіла голубкою нашої долі:

Воркуємо в парі – любов, як вогонь, 

У наших серцях пломеніє на волі!


ПІД ТРОЯНДОЮ

Троянда тебе полонила в дворі, 

Сама ж ти була, як троянда, під нею –

В устах, мов трояндовий, колір зорів, –

Завжди ти для мене світила зорею!

Та з часом настала осіння пора –

Опали з троянди краси пелюсточки.

В борні за єство цвіт космічних заграв

Погас в них, дійшовши життєвої точки…

…Тепер під трояндою ти не стоїш –

Тебе я під нею в тім Світі вже бачу –

Трояндові там уявляю гаї

Й при згадках душею сумливою плачу!


РУСАЛКА

На березі річки я браво лежу…

В уяві моїй ти, мов сон, промайнула

Мого почуття, привітавши межу

Аж в душу мою ти любов’ю війнула!

І знову, немов наяву, я узрів

Як ніжний осяяний чарами образ

Вогнем доленосним в очах загорів –

У нашім житті ти ведуча – мій компас!

Я бачу тебе, мов русалку на хвилі, 

З любов’ю своєю до мене пливеш…

…Розказують очі розумні і милі, 

Що ти наяву вже до мене ідеш!


ПЕРОН СУДЬБИ

Мов промені Сонця твої почуття

Зігріли мене на вокзальнім пероні –

В обіймах ішло зустрічальне злиття!

Та з часом у нас посивіли вже скроні.

Були ми щасливі тієї доби –

Коли в санаторій тебе проводжав…

…Тепер проводжаю з перону судьби –

Прийшла прощавальна життєва межа…


ПРИЧАЛ ЛЮБОВІ

На березі моря ми осінь стрічали:

Серпанком над нами лиш Місяць звисає, 

Та стелиться іній в морському причалі, 

Й холодний вітрець мов за щоки кусає…

…В причалі любові змарніли з літами:

Вже й щоки у нас не рум’яні, а сині

І осінь любові над нами літає –

Сідає любов’ю на волосах іній…


В АПОГЕЇ ЛЮБОВІ

Зустрів я тебе на орбіті любові:

Влюбившись витали лише в апогеї, 

Й на нім до нестями кружляли з тобою –

Друг друга в очах розглядали із неї.

Магніт почуття нас в обіймах притиснув –

Тепло полилося із серця у душу!

Вмить з рук, мов віночок, на шиях повиснув

І ми опустилися з неба на сушу!

Я міг би й на інші планети злітати

І там в апогеї – в любовнім наметі

Таку ж як і ти назавжди відшукати, 

Та досить тебе і на нашій планеті!


Поема — наукова фантастика.

КРЕМНІЯНКА


I

В динаміці Всесвіту жевріє мрія

Кмітливих думок у любовному стилі —

Кохаються вчені Антон та Антія…

Хоч їх роз’єднали парсекові милі, 

Та з’єднує їх пізнаванності діло, 

Яке допоможе цей простір здолати

І навіть відчути на відстані тіло.

У цім допоможуть наук постулати, 

Бо зовнішня пам’ять від них вимагає

Системи технічної в дисках магнітних, 

Яка щоб втручалася в роздум негайно, 

Собою доповнивши мозку чарунки

Людини. І, щоб це було непомітно, 

Що в ній до любові їх шлях пролягає

І креслить в уяві буття візерунки, 

З’єднавшись із біосистемою в парі

Крізь кремнію модуль на трасі зеніту, 

Який із родини магнічених чарів, 

Що з’єднує мозок і зовнішню пам’ять

Й виводить зв’язок на любові орбіту.

Цей мозок з ракетниці задуму палить

Й матерії вміє незнані творити, 

Які транспортують і думку миттєво, 

І всі почуття — щоб про них говорити

Водночас на різних планетах суттєво!

Що чути Антія на Зірці захоче, 

Те ж саме Антон на Землі розпізнає, 

Коли до комп’ютера вабляться очі, 

Хай навіть про це він нічого не знає.

А, що відчуває Антія на дотик, 

Те й він на собі в біострумі відчує.

І це відбуватися буде аж доти, 

Аж доки любовна потреба існує!

Їх мозок працює з комп’ютером в ритмі, 

Із біошоломів сприймає сигнали, 

Які з біотоками завжди у римі

І модулем кремнію з мозком з’єднались.

Цей модуль сигнал дешифрує у шлемі, 

І шле інформацію в мозку чарунки, 

Ідею шукаючи в кожній проблемі.

Де вченням вібрують і розуму струни, 

Антія й Антон підбирають акорди, 

Щоб кремнієм роль, як по нотах, зіграти

І в справах творіння енергії гордо

Зі швидкістю думки весь Всесвіт пізнати!

II

Сенсація з кремнієм вийшла спонтанно, 

І в просторі слава знаходить Антона...

Звернулась до нього із Зірки Антія

І мовила чемно про кремній в спокусі:

— Ти в кремнії визнав важливість нейтрона…

В студентські часи — це велика подія, 

Бо мрійне пізнання прозріти примусив!

…З’явилась Вона на екрані — кмітлива, 

Піскового кольору звабливі губи, 

А кремній-коса заблудилася в персах…

Була кремніянка Антія вродлива.

Янтарились німбом привітливі зуби, 

Та очі промінились, начебто перли!

Від усмішки ніби глянцюються щоки.

На мові івриту таємність відкрила:

— В нас кремнію дух, на його ми основі.

Нейронами в тілі снують біотоки, 

А в душах у нас — гравітації крила…

До тебе тяжію і в ділі, і в слові.

Дійшов і ти висновку, визнавши кремній

Живим елементом живої природи, 

Матерію транспортну в ньому відкривши…

Провів за комп’ютером ночі буремні, 

Знайти щоб, де мешкає в світі твій родич.

Звичайно, доводилось падати й крижем…

Ми предки є ваші із острова Пасхи.

Антія — мене на Землі так назвали, 

Це значить, що я — є властителька ласки.

Старезні діди космогонію знали

Й лишили для вас в силуетах загадку, 

Яка, з літака як дивитись, — помітна:

Це павич, павук, дикобраз та незмінно

Стоять і фігури Аку — вам на згадку

Про те, що від предків пішли ми, — еліта, 

Що є в нас душа і вразлива, й нетлінна.

Обличчя веселе, піщано-рум’яне…

Тоді нам і сили Земля додавала, 

Її щоб покинули ми — кремніяни.

І я гравітації пута порвала, 

Бо вже наближалась планета Нібіру, 

З якої на Землю посходили внуки, 

Щоб жити в коханні і слухати ліру!

Щоб після потопу їм знов повернутись…

Які є ознаки у цих силуетах, 

Прикмети які в них, що спільність єднають?!

Ти визначив їх наукові секрети, 

За що я, Антоне, тебе і кохаю!

Себе я давно вже, як біосистему, 

З’єднала з технічною через байт модуль.

Хотіла в твій мозок вмістити антену, 

Щоб в просторі міг відчувати свободу.

Однак ти тоді ще не визрів як вчений, 

Щоб в космос послати свого позивного…

До цього вели в підсвідомості гени.

Ти власний комп’ютер лиш ставив на «ноги», 

Вивчав манускрипти, залишені нами, 

Біоніку вчив, кібернетику гожу...

Ти мав заклопотаний долею намір

І знав, що комп’ютер тобі допоможе, —

І нам спілкування дістанеться вічне, 

Щоб поруч з тобою себе відчувати

І йти до мети крізь пізнання магічне, 

Й за це в нагороду лиш істину мати!

III

Ще в школі Антон знав технічні системи, 

Бо так полюбляв кібернетики справу, 

На дослідних стендах біоніку «мучив», 

Що й знать не хотілося іншої теми…

В природі сприймав лиш вечірню заграву, 

Як Сонце сідало за кряжеві кручі, 

Бо мріялось взнати, що спільного мають

Істот силуети, крім кремнію: в пір’ї

Павлина, в ногах павука, в павутинні, 

В голках дикобраза, що в темряві сяють

Від блиску, неначе маленькі сузір’я?

Є спільний ще рух — це гідравліки плинність:

У павича в пір’ї, в ногах павукових, 

В голках дикобраза. Ці спільні прикмети

Несуть інформації хист науковий.

Й напише Антон наукові сонети

Про співіснування двох різних матерій:

Живої — що в біологічній системі, 

І «мертвої» – теж як єднання критерій

В технічній системі. Павук – це той приклад, 

Де спільна прикмета в загадці, мов темінь!

Коли попадеться комаха у сіті —

Для неї ця пастка, звичайно, є прикра, 

Для нього — сигнал, мов з радара святиня, 

Сприймається миттю, як благо на світі.

І очі, немов телекамери, жертву

У мозку його роздивляються чітко, 

Щоб швидко отрутою вразити жертву, 

Щоб сплутати вмить павутиною чіпко…

Антон зрозумів, що на грані з’єднання

Двох різних матерій — і третя існує, 

Яка переносить і думку, й пізнання.

Вона інформацію ретрансформує

З одної до іншої якості хвилі.

Й людина сприймає переклад, як мову.

Це кремній аморфний — йому лиш по силі

Для мозку зв’язок цей позначити словом…

Так з модулів кремнію зміг вмонтувати

Антон електроди у біошоломи.

Надінеш такий — і контакт свій вагомий

Завжди з гуманоїдом можна тримати.

Рясна інформація йде в біотоках

Крізь модуль аморфного кремнію в мозок, 

Де справді з чужого сприймаються ока

Придумані Всесвітом метаморфози.

Побачивши щось, чи сприйнявши на дотик, 

На смак чи на слух — передасть гуманоїд

Антону, як є, на комп’ютер, по виду, 

Де можеш почути земні анекдоти

Або скуштувати черешні земної —

Сприймається весь інтелект індивіду.

IV

Як Сонце сідало на обрію плечі, 

На Землю з Зорі транслювались події…

Сприяв вірогідності місячний вечір, 

Народжений в метеоритнім падінні.

Антія зв’язком лиш підтвердила факти, 

Що в метагалактиці, в сьомім октанті, 

Складалися вірні гуманності акти —

Й планеті бажалося мирних світанків…

Земля не зійшла із орбіти примхливо, 

Коли пролітала планета Нібіру, 

Лише відбулись океанські припливи, 

Потопи були і, здавалося, в міру.

— Антоне, — сказала по суті Антія, —

В інерції сил хаотичного руху

Вже вектори шляху Нібіру не вкажуть

На Землю, де спить катаклізмів стихія.

Твій марево-сон визначальний на руку.

В майбутнім Земля не порушить пейзажу, 

Бо наша планета до просторів інших

Сягає щомиті, відкинувши відстань…

В її траєкторії губиться ніша

Для інших планет, що подібні за змістом…

Яке там Дворіччя — місця анунаків, 

Де нині Ірак від війни потерпає, 

Земля анунаків, сьогодні ознаки

Майбутнього завтра ще зовсім не має…

Моїм кремніянам війна ця огидна, 

Біда й анунаків, що вас клонували

До себе подібними, тобто — до Бога.

І згоди між вами тому і не видно!

Бо вас лиш, як роботів, ми шанували, 

Хоч вкралась за ваше життя і тривога!

Надія на само розвиненість мозку

Розтанула, ніби та свічка із воску!

Людини убоге знання гальмувало

Ходу пізнавання розумного світу.

Бо штучне скорочення віку сприяло

Нікчемному рівню земної освіти.

Чекала я тисячі років... Твій вислів, 

Антоне, знайшовся ти в просторі з часом!

Твій розум творця інтелекту вже виспів, 

І Світ пізнавати ми будемо разом!

На жаль, інформації в тебе замало, 

Бо всі манускрипти про нас спопелились…

Буття анунаків поразки зазнало, 

З шумерами Землю вони залишили…

Колись так було, що планета Нібіру

Один раз в три тисячі з хвостиком років

Заходила в сонячну вашу систему, 

Та більше не зайде — ми маємо віру!

Тоді ми знання набули вже глибокі.

І геть гравітації стерли проблему!

Мені довелося ці пута долати…

Ми нову матерію транспортну мали, 

І нам від потопу прийшлося втікати!

Нібіру звернула на іншу орбіту…

Про це анунаки, без сумніву, знали.

Ми більше на Землю не зійдемо з неї

І будем гасати до скону по Світу:

То я — в апогеї, то ти — в перигеї…

У річці Євфрат або Тигр, так хотіла б

З тобою, Антоне, мерщій освятитись.

Відчути танок ледь вагомого тіла, 

В обіймах води хвилювання омити, 

Зірвати в долоні чаруючу квітку, 

Яку посадила богиня Інанна.

І це ми з тобою все зробимо влітку…

Добраніч! Твоя кремніянка кохана!

V

Антон відчував дефіцит насолоди, 

Яка дарувалась йому від Антії, 

Бо ніч чорно хмарила, Місяць заходив, 

Сичали в душі невдоволення змії.

Вони божеством проникали у неї.

І думка бентежила мозку чарунки, 

Щоб швидше наблизилось літо вишневе

І в серці розтали зими візерунки!

І він задрімав у ранковім полоні, 

Лиш мозок його працював підсвідомо…

І снилась Антія, немов на долоні, 

В далекому космосі — ніби як вдома!

І наче мороз, як той вакуум, тягне

Із хати тепло, мов крізь вибиту шибку, 

Бо так малювати сніжиночки прагне

Та Місяця — дині достиглої скибку, 

Та зорі на небі, як виспілі вишні, 

Та Шлях той Молочний, як поле із гречки…

Здається Антону: мороз, мов Всевишній, 

Вже ллє молоко з-під корови у глечик —

Підносить Антії на березі річки, 

Де літо, мов чайка, над водами в’ється

І степ з павутиння вивішує стрічки.

І все це Антону вві сні не здається —

Бо він задрімав і шолом свій не вимкнув.

Та ще й до обставин таких він не звикнув, 

Щоб з ним гуманоїд зв’язок вів з планети, 

Де бабине літо було у сезоні, 

Де час павуків розставляє тенета…

Прокинувсь Антон і побачив спросоння:

Мороз вигаптовує сріблом на вікнах, 

Бере у природи свою одержимість.

Тому, де шукають, — проблема там вічна!

VI

За даними дослідних дій об’єктивних

Є доказ, що крім гідравлічного руху, 

Павук реактивним тяглом володіє, 

Яке на підставі умов реактивних

Існує. Польоти ці в лісі помітні, 

Бо він павутину снує при падінні, 

Зі стану рідкого в твердий переводить —

Й від цього реакція йде реактивна!

Павук під кутом павутину проводить —

Із гілки на гілку чіпляє активно…

А може, в собі й Анунаки вже мали

Ще й біодвигун реактивної тяги?!

І стоячки, вгору з Нібіру здіймались.

І, в хмарах набувши душевної магми, 

Зійшли із небес і обожнились з часом, –

Боги й напівбоги — так стали їх звати!

А перед потопом на крилах помчали

У небо планети Нібіру — до хати!

А з ними — й Антія, шумер-кремніянка, 

А через комп’ютер як штучна земнянка, 

Яка і далека, й близька для Антона…

А він з павуками у лісі чаклує —

Знімає кіно з павукового лона

І, весь в розрахунках польоту, мудрує!

І швидкість, і кут вираховує вчений, 

Щоб все науково сприяло уяві, 

Щоб потім проектом закласти у гени, 

Щоб радість у серці Антії буяла!

Щоб зміг гравітації силу здолати, 

Як Землю покинути буде всім треба, 

І нові шляхи у міжзір’ї прокласти, 

Як буде у цьому велика потреба.

А так, то хіба до Антії злітати

Й віч-на-віч зустрітися вдвох на орбіті!

Устами в уста поцілунком спитати, 

Що є, крім любові, найкраще на світі?

Так їм доведеться крізь космос кохатись, 

Крізь відстань комп’ютерну ласку збагнути…

І всі почуття, хоч і штучно сприймати, 

Але натуральність у діях відчути.

VII

Неначе туман, дим Дворіччям — від нафти, 

Від крові солдатів — вода червоніє…

З орбіти знімають цей фільм космонавти —

Від слайдів таких у них серденько скніє…

Зібрався Антон, як Антія казала, 

Скупатися в теплій водиці під вечір, —

Так настрій поплавати нехіть злизала, 

І розпач тяжить на роззброєні плечі…

— Не треба, Антоне, я теж відчуваю

Твій стан і становище фауни й флори…

На березі річки, як в чорнім чувалі, –

Сказала Антія, й зв’язок перервався, 

Порушило вибухом міні-комп’ютер, 

Який для підводних діянь призначався, 

Щоб все середовище можна відчути…

Покинув Антон негатив емоційний

І воду річну океанська змінила, 

Бо кликало діло — так буде доцільно, 

Вода ще студентом в пучину манила…

Збулося... Тепер артефакти шукає

Про камінь вогнистий — кришталик жахливий, 

Який до енергій нових закликає

І їх трансформує у швидкість мінливо, 

Що й раптом політ зупинити можливо.

А це в навантаженні суперважливо

І щоб цей літальний двигун збудувати —

То запис про це в Атлантиді сховали, 

А часу на пошук дали малувато…

Але з манускриптів приблизно узнали, 

Що снить цей секрет в Посейдоні — у храмі

На острові Білі, де берег Флориди…

Лиш треба знайти манускрипти про камінь

І потім його чародійство створити…

— Ти вірно міркуєш, Антоне, в цій справі, –

Сказала Антія із міні екрану, —

І знайдеш той храм — на долівці лиш гравій.

Під ним пульсуватиме датчик урану, —

В дозиметрі з’явиться цифра чотири…

Золочена скриня, а в ній — манускрипти.

Її обережно з-під гравію вирий

І кодом чотири-чотири відкрий ти.

— Я вдячний, Антіє, за щиру підказку, –

Всміхнувся Антон, відчуваючи ласку, 

Що ллється, немов океанські припливи, 

Із кожного слова, з очей гордівливих.

Я хочу, щоб ти розказала, чи правда, 

Що дату й причину потопу ти знала, 

Чи Землю покинуть була ти не рада, 

Чи мала від когось для старту сигнали?

— Так, знала, причин цих є більше, ніж треба:

Нібіру лиш збурила Землю собою, —

Її завернувши тяжінням до себе…

І хлинули метеорити юрбою, —

Один з них дістався Землі, стусонувши, 

Що й з осі своєї вона відхилилась…

Від цього льодовник полярний, проснувшись, 

Розтанув, і миттю Земля затопилась.

Ще й внутрішня сила Землі, як напруга, 

Вулканно поверхню її зруйнувала, —

Була над Землею всесвітня наруга, 

Яка все живе в катаклізмах сховала…

Антон прислухався до болю Антії, 

До кожного слова, яке вібрувало…

Здавалось, потрапив у лапи стихії, 

І болем обличчя, немов таврувало.

— Не треба, Антоне, трагічно сприймати.

Я теж відчуваю і серденьком тлію.

Крім горя з печалі більш нічого взяти, 

В обставинах смерті я тільки мужнію!

І боляче теж відчуваю хвилююче жало, 

Яке отруїло у тебе закохану душу…

І все, що на серці твоєму лежало, 

До серця дбайливо прийняти я мушу.

За розуму скарби тебе я кохаю, 

Наповнені даром емоцій ідейних.

За очі твої голубі, за веснянки, 

За твій атлетизм, за святі обіцянки.

Послухайсь поради, тебе лиш прохаю, 

І матимеш успіхи в справах щоденних, 

Ти знайдеш бажання твоє в ідеалі, 

Його щоб пізнати — відчуєш реальні

Від мене до тебе кодовані звуки.

Про тебе згадають ще наші онуки, 

Бо здійме тебе гравітації промінь, 

Ти зійдеш на небо, а потім — із неба…

І піде землею, мов свято, твій гомін:

«Тепер двигуна збудувати лиш треба, 

Щоб мав з гравітації паливо в тілі, 

Щоб біофізична реакція малась, 

Щоб кожна людина цього захотіла, 

І в небо прозріння свого підіймалась»…

…Мо, ’ прийде, мов гість, до Землі незабаром

Той час нерозважний, коли заманеться

Людині небесним піддатися чарам –

Немов від Нібіру Земля похитнеться…

Тож думай, мій любий, людей як спасати, 

І в храмі хуткіш манускрипти відшукуй, 

А зараз вже пізно, і треба поспати.

Що, спати не хочеш?! Себе не ошукуй.

Добраніч. Цілую. Цілую. Добраніч!

І дійством уста захопилися смачно»…

— Добраніч, моя кремніяночко, пані!

Я дуже щасливий і спрагливо вдячний!

Так кожен із них на орбітах далеких

В уяві гніздо сновидіння будує, 

І вже безтурботно, неначе лелеки, 

В обіймах космічних у мріях любов’ю стартує.

VIII

Гора Розоро на Нібіру висока, 

І Сонце планети з-за неї виходить.

На постать Антона покладено око, 

Хоч він на Землі роздратований ходить, 

На скелі там з ним розмовляє Антія:

Вони відчувають емоції звуків.

На відстані сталась святкова подія:

Між ними існує зв’язок перегуків!

— Чому ти, Антоне, засмучений зранку?

Ти ж вчора створив гравітації модуль.

В комп’ютер заклав інформацію банку, 

Приборкав тяжіння земне і погоду…

І можеш до мене піднятися вільно, 

От тільки тобі довголіття бракує.

Давай цю проблему обчислимо спільно, 

Чи, може, тобі це ніяк не смакує?!

Тобі я свій мозок дозволю пізнати.

Скануй інформацію з нього на віру.

Секрет довголіття вже будеш ти знати, 

Як ті анунаки-прибульці з Нібіру.

Їх вік був — сто тисяч нібіровських років!

Тоді і прикинеш — що, як і до чого…

З добутками золота мали мороку, —

Вас — робота шахт клонували для цього.

— Гаразд! Я погоджусь, Антіє, з тобою, 

Ти мій чародій, ідеал-стимулятор.

Долати незгоди найкраще любов’ю!…

Для мене зробила ти дуже багато, 

Але я ще хочу, щоб ти з’ясувала, 

Навіщо ви золото з шахт добували, 

Яка в тім потреба, що вас спонукала?!

Скажи, і на Марсі ви теж побували?

А Сфінкса навіщо ви там збудували?

Й такі ж — піраміди! Це щось означає?

В яких траєкторіях світ пізнавали...

Де брали потрібне знання для початку?

Навіщо лишили істот силуети, 

Та ще з артефактів ваш череп єдиний?

Щоб нам віднайти історичні замети

І в них розлопатити тайну людини?!

Цей череп не вріже й один інструмент…

То що ж — він є виріб токарної справи?

Чи, мо, ’ у прибульця в трагічний момент

Упав із плечей, не діждавшися правди?!

— Запитуєш влучно... Це часу питання —

Фантазій настирливих вміле зростання.

А золото ми для зв’язку добували, 

Щоб ним з піраміди луну відбивати, 

Що радіохвилями збуджує масу

І в космос їх шле, як зворотні сигнали, 

Щоб напрямок руху міг вірно триматись, 

Щоб мати надійну без компасну трасу.

Сама ж піраміда, немов передатчик, 

Неначе маяк для космічних польотів:

Надійний, не раз перевірений датчик

Усіх інформацій для автопілотів.

А Сфінкс поєднав у собі дві прикмети –

Це зло і добро в нім — як золота символ, 

Як бачення світу людиною й звіром, 

З’єдналися в ньому інстинкт з інтелектом.

В нім все об’єдналось занадто красиво, 

Бо все це, як символ, задуманий світом!

Цю всю інформацію в різному плані

Залишили предки — боги-анунаки, 

Їх теж клонували, у мене є дані:

Про їхнє буття неспростовні ознаки!

Тезаурус їхній в перекладі нашім

Надійний двигун — Альма-матер пізнання.

Ми з’їли ядро наукової каші, 

Щоб мати цей засіб свого спілкування.

— Ти знаєш, Антіє, наш клімат змінився, 

Бо ваша Нібіру до нас — на підході.

— Так, знаю, Антоне, мені ти приснився, 

Що, ніби як Ной, від шаленої хоті

Ти людям даруєш надію спастися, 

Чекаєш побачити сушу, як Бога, 

До Зірки спасіння молився й хрестився, 

Щоб швидше із берега йшла допомога.

З обличчям, наповненим спокоєм духу, 

Ти кличеш везіння з моєї поради, 

І хвиля потопна тебе накриває…

А я, ніби чайка, кричала на вухо, 

Що витерплю все, крім космічної вади!

І серце від цього навпіл розриває…

— Твій сон передався в мої біоструни

Й розладив акорди душевного стану —

Це влився у мене і твій біострумінь, 

Як чайку, здавалось, ось-ось я дістану…

А ти полетіла, лиш хвилі, мов крила, 

На згадку про себе мені залишила, 

І в небо озонову дірку відкрила, 

Щоб струм гравітації пружився в жилах.

А я, мов ракета, тебе здоганяю, 

Лиш зорі встигають мене привітати.

Свої почуття я до тебе міняю:

І злюся, й радію, що вмію літати!..

Проснувся: на шибках мороз, на екрані —

Ласкава, вродлива, скануєш свій мозок, 

Щоб Всесвіт пізнав я, і кажеш: «Добраніч», 

І в ліжко кладеш розуміння мімози!

IX

Сміливі думки — у любовному стилі!

Кохаються вчені Антон та Антія…

Хоч їх роз’єднали парсекові милі, 

Крізь відстань доводиться штучно кохатись

І через комп’ютер це чудо збагнути, 

Щоб весь інтелект індивіду сприймати

Й чуття натуральні у діях відчути…

Антон просторові єднає акорди, 

Щоб кремнієм роль, як по нотах, зіграти, 

Щоб в справах, що створені з кремнію, гордо —

Зі швидкістю думки весь Всесвіт пізнати!


МІРАЖНІ ДУМКИ

Думки міражем потяглись аж за хмари, 

Ти входиш у мрії стежками, що в небі, 

На них наяву я зустрітися марив

І став від журби, мов приборканий лебідь:

То хочу тебе уявити, як зірку, 

Любов’ю яка, як у небі, сіяє, 

Щоб дати своїм почуттям перевірку, 

Які від проміння твого, мов буяють!

То хочу придумати тіло зіркове, 

Омитись в його мерехтливому світлі, 

Щоб в ньому кохання знайти світанкове, 

Щоб ти наяву появилась на Світі!


НЕВМИРУЩА ЛЮБОВ

Коли уявляю тебе, то я бачу:

В астральному тілі пішла ти за хмари, 

Сприйнявши мої почуття ще гарячі…

В тім світі ще й досі ти мною лиш мариш –

Мені ти, тобі я були ми, як свято!

Ще бачу і чую як ти моментально

Іще й перевтілилась в тіло ментальне –

Твій розум зі мною почав розмовляти

І я, мов з живою, теж став говорити!

Ти знов перевтілилась в тіло вогненне, –

Твій розум осяяв і вже став творити

Про наше кохання дбайливо-знаменне!

Була ти весела, чарівно-могутня –

Тебе навістило космічне натхнення!

В уяву мою ти зайшла – незабутня, 

Принісши колишню любов і кохання!


ВУЗДЕЧКА ЛЮБОВІ

Коли у криниці ти воду черпала

Тебе я побачив – вмить серце забилось, 

Ти з першого погляду в око запала

І серце навіки тебе полюбило!

На ньому душевна з любові вуздечка

І тільки вона ним в житті управляє, 

І доки у грудях ритмує сердечко –

Для іншої місця у ньому немає!


ВІЇ – СТРІЛИ

По парку гуляв я один. Вечоріло, 

Про свято на сцені горніст просурмив…

…Твоє почуття враз мене розігріло –

В танцюючим колі знайомились ми!

Тоді на орелях своєю любов’ю

Прострелила серце ти віями стріл…

…Тепер я й у мріях гуляю з тобою

З тієї пори як тебе там зустрів!


ПІСЬМО СОЛДАТА

Я з болем розлуки ішов на війну…

…Закінчився бій і вже тиша настала, 

Вітрець прохолодою поля війнув, 

Де квіти росли там воронка лиш стала…

Близь неї, кохана, пишу я листа

І бачу ті квіти коли проводжала

Й твої відчуваю гарячі вуста, 

І руку, як нею, мою ти держала.

Ти там, як я тут, про побачення мрієш…

Пишу і вже бачу на зустріч ти йдеш.

…Як буду живий я, то квітами стрінеш, 

А мертвий – то ними ж мене й проведеш.


РОЗМОВА НА МОВІ ЛЮБОВІ

Мій настрій сплітався нитками зі суму…

Сиджу на скалі з почуттями розлуки

Й дивлюся на озеро, пишучи думу

Про те, як колись я тебе брав на руки

І ми розмовляли на мові любові!.

Я бачу як лебеді плавають в парі, 

А я тут скучаю один за тобою.

В уяві лиш очі так милі ще й карі, 

З яких йде проміння – сигнали любові

І настрій хороший мені підіймають, 

І я мов би поруч вже там – весь у слові, –

Й на мові любові уже розмовляю!


РІЧКА ПОЕЗІЇ

Я берег поезії зліва, ти – берег, що справа

І човен любові у річці поезії плаває з нами

Пливе і в поезію моря любові й кохання впадає!

Цей човен любові у річці поезії є переправа

Від серця мого і до серця твого. Майорить він стягами –

Ми в ньому веслуємо вдвох в поетично замріяні далі!


ІСТОРІЯ МОРЩИН КОХАННЯ

Нам наша кімната для двох, як палац, 

Свого дня народження в ній відмічаєш

Цей день нам любов’ю, як щастям, палав –

Від щастя такого душі ми не чаєм!

В кімнаті одне невеличке віконце, 

Одне одіяло на двох у постелі, 

Зате в ній хватає любовного Сонця, 

Яке нам життєву доріженьку стелить

І серцю дає неабияку силу!

І як би життя нас не терло з літами, 

Лишивши обличчю морщинки лиш милі, 

Які в небуття повсякденно злітають, 

Лишаючи нам незабутнє кохання, 

Яким ми обоє живительно дишем –

Так наша любов про щасливе зітхання

Коханням в морщинах історію пише!

РАДІСНА БІЛЬ ЛЮБОВІ

В озерах моїх голубих очей

Пірнає твоєї любові зір.

Він хоче поплавати в них іще…

Мій настрій чудовий злетів до зір, 

Аж дух перехоплює радісний біль –

Ти ним мене пронизала теж!

Від мене цей біль перейшов тобі –

І наша любов поплила без меж!…


ДОРОГА ЛЮБОВІ

До мене велася дорога твоєї любові –

Твої чобітки в ній видзьобують ритми у тиші, 

До неї я став, як до тебе причетний судьбою!

Дорога – любов збудувала нам дім і кришу

Для нашого щастя в буремно-гнітючу годину.

Ми в ньому живем залюбки, як у пазусі Бога, 

Любов у житті – Оберіг, – захищає людину…

…Й куди б не ішли ми – я дім твій, моя ти дорога!


СИВО-БЛИСКУЧІ ТРОПИНКИ ЛЮЬОВІ

Вже волосів сивих святково-блискучі тропинки

Протоптані нами в любовному злеті

Ведуть нас обох на життєво-буттєві зупинки

На нашій любовної долі планеті.

Любов, як жар-птиця, у нашій душі ще літає –

Як кисень в повітрі й ми дихаєм нею!

Старієм…та ще молоді ми душею.

Ти ще красивіша, хоча помарніла з літами!

…Ще топчемо в долі в буденно-любовному злеті

У нашім волоссі, побляклому з часом, тропинки, 

Кружляємо в них на нашій любовній планеті –

Тож хай нас ведуть на останню в любові зупинку!


СЛОВО ЛЮБОВІ

Невидима любов, як істота, живе – розмовляє!

Полюбляє слова про любов і кохання з тобою

І словами цими твій портрет у собі уявляє, 

Пам’ятає і слово – в житті називають любов’ю.

А як в душу вже настрій прийшов доленосно-знаменний

Та коли розмовляють вже очі на мові любові, 

Й почуття, що підносять у небо від щастя мене –

Це у нашій любові найкраще є сово!


ЖИТТЯ ЛЮБОВІ

Як блискавка з громом у вільному небі, 

Любов і життя не роздільні в людині.

Ми теж так зійшлися в любовній потребі

У літню й душевно хорошу годину!

Тебе як побачив, то зразу влюбився –

Від радості, мов з пантелику я збився:

Любовним вогнем, в нас серця загорілись, –

І вмить почуття нас обох розігріли!

У долі своїй я тебе враз помітив –

Була ти, як квітка, близь клумби із квітів!

Якщо ж в нас зненацька не стане любові –

То ми проіснуємо мертві обоє.


ПІСНЯ ЛЮБОВІ

Чомусь солов’ю не співається в гаї зеленім

Коли про любов у піснях ти співаєш під кленом.

Тоді стрімголов він до мене мерщій прилітає

І щиро твоєю любов’ю мою привітає.

І я, зрозумівши мелодію любої пісні

Своєю любов’ю твою привітаю.

Бувають в них ноти і тепло-покірні і грізні –

Я з радістю серцем завжди їх сприймаю!

Коли ж не співаєш не часто буває неначе

І той соловейко від тебе мене не вітає –

Здається мені, що мене у цім світі немає…

…Без пісні, як ніби без тебе, душа моя плаче.


ПІВЕНЬ

Спить все село, лиш ми одні під тином:

Немов уві сні я тебе цілую, 

Над нами стигла вже висить калина, 

Кукушка гучно про любов кукує, 

Вже батько й мати вишли на подвір’я

І б’ються кури, аж летить з них пір’я.

…З магічного сну вивів нас світанок

І стук ворони, що горіх лузає, 

І пісня півня, що злетів на ганок –

Він з нами третій був, але не зайвий!

29.07.2018 Поезії / Вірш
Кодована Доля (Глава 1. частина 2.) / Вірш | Василенко Андрій Антонович
Попередня публікація: 05.07.2018 Проза / Пародія
Ковчег еволюції (Ковчег весілля) / Пародія | Василенко Андрій Антонович
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Найновіше
21.10.2018 © Панін Олександр Миколайович / Жартівливий вірш
Урочисте Відкриття (Ритмізований верлібр)
21.10.2018 © Надія / Вірш
Щем, біль по тілу
21.10.2018 © Тетяна Чорновіл / Філософський вірш
Пливу...
20.10.2018 © Костенюк / Вірш
Анкор, ще анкор!
20.10.2018 © Борис Костинський / Патріотичний вірш
До пересічних
Кодова Доля. Глава 2.
28.07.2018
Кодована Доля (Глава 2. Частина 1.)
29.07.2018
Кодована Доля (Глава 2. Часина 3)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 7  Коментарів:
Тематика: Поезії, вірш,
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
18.10.2018 © Суворий
Рішення по Закарпаттю: Ужгород відходить мадярам, нова назва - Закарпатська Україна (листопад 1938)
13.10.2018 © Суворий
Пацифікація Галичини: польська армія руйнує українські села, катує та арештовує (жовтень 1938)
11.10.2018 © Суворий
Європа після Судет: Німеччина активізує зовнішню політику та шпигунство (жовтень 1938)
10.10.2018 © Суворий
Радянська Україна: арешт маршала Блюхера, повстання та чистки в червоній армії (жовтень 1938)
09.10.2018 © Суворий
Закарпатська криза: долю Закарпаття передано в руки Німеччини та Італії (жовтень 1938)
ВИБІР ЧИТАЧІВ
08.02.2012 © Серж
03.05.2011 © Наталі
20.10.2018 © Борис Костинський
07.11.2012 © Наталя Данилюк
15.08.2014 © Ольга Шнуренко
27.01.2014 © ГАННА КОНАЗЮК
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди