28.07.2018 16:24
Без обмежень
14 views
Rating 0 | 0 users
 © Василенко Андрій Антонович

Кодована Доля

Глава 2. Частина 1.

Гімн любові держави Кохання

КОДОВАНА ДОЛЯ

Дозріє у певному просторі з часом наш мозок, 

Як тільки в це місце Земля долетить по спіралі.

І люди тоді обіпруться на розуму посох, 

І матимуть іншої суті буттєві моралі.

Можливо, що ми зрозумієм походження наше, 

Яке у любові й житті поведе нас в майбутнє!

І будем його ми сприймати ще й в радіохвилях.

Про це нам із інших планет інформація скаже…

Ото розімріється сутність щаслива й могутня

І стане доступною відстань в парсекових милях!

В природі на все є найвищого розуму воля...

Та жаль, що людей опанує надбанням пізніше, 

Бо кожному визнана в світі кодована Доля

І різному гену в житті відокремлена ніша!


ДЕРЖАВА КОХАННЯ

Кохання з тобою у нас – незалежна держава!

Хоч в неї для нього немає ще чинних законів, 

Та нас все життя у в’язниці любові держала!

Немає у неї сердечних й душевних кордонів, 

Лиш має свій герб, гімн, статут і печатку любові!

Ознаки держави кохання, як силу, – цінуєм

І завжди, і всюди пишаємось ними обоє, –

Ці символи, в нашім коханні ми щиро шануєм!

Ми волю своїм почуттям даємо лиш у згоді –

Ти тільки в обіймах моїх від цілунків дрижала!

Лише ми тоді відчували себе на свободі, 

Коли нас в полон забирала кохання держава!


ГЕРБ ЛЮБОВІ

Ми між вишень в любові кайфуємо! З нами – весь світ!

А твоє розшаріле обличчя, мов зірка, сія.

Ти в любові щаслива і – хочеш їй скласти свій звіт:

Що бажання твоє малювати, як пристрасть буя

І воно зупинило тебе близь черешні в саду, 

Щоб художньо розгледіти в ягоді Місяця серп

І, привівши мистецтво й свої почуття до ладу –

Змалювати з любові, та з ягоди й Місяця герб!


ПЕЧАТКА ЛЮБОВІ

Ти думи свої спрямувала у далеч надії –

Уявно у ній розглядаєш кохання зіркове, 

Сердечно сприймаєш любові зіркової дії –

І нас завіряєш – її почуття є зразкове!..

…На тебе дивилась очима зірок безкінечність –

Тебе розглядала, як вічний кохання початок, 

Як вічну супутницю в далі ведучу сердечність –

Для неї ж була ти – одвічна любові печатка.


СТАТУТ ЛЮБОВІ

Я рідко тобі дарував васильки польові –

Їх колір вже був у твоїх, мов небесних очах.

Вручав я лиш серця троянди, як квіти живі –

Вони пломеніли в душі, як любові свіча, 

З якої вже інфрачервоний промінчик пахтів –

Ти цю теплоту відчувала в обіймах моїх.

Тебе ж я сприймати, як квітку духмяну, хотів, 

Щоб ти зігрівала теплом біострумів своїх.

Я рідко тобі говорив найтепліші слова –

Устам заважали цілунки – несли теплоту!

Права та обов’язки – мова в коханні нова!

Промова мого почуття, це – любові статут!


ГІМН ЛЮБОВІ

Співає душа солов’їна любов’ю –

У серці пульсує мелодія лунко, –

З любов’ю по тілу розноситься кров’ю –

Скріпляє свої почуття поцілунком!

Любові мелодію серце нам пише –

Крізь очі вона проникає у в очі!

І ніби в колисці кохання колише

Солодкі уяви хлоп’ячі й дівочі.

Душа переводить мелодію в слово –

Мов Гімн, оживає мелодія в слові –

В обіймах воно трансформується знову –

В коханні звучить уже Гімном любові!


ОЙ ВИ, ОЧІ!

Ой ви, очі, бірюзові!

Де взяли чудовий колір?!

Бо тона всі показові

В вашім райдужному колі.

З вас любов іде, як промінь, 

Чути скрізь ваш тихий гомін.

В мене серце повне нею –

Я в любовнім апогеї!

Ой ви, очі, бірюзові!

Ви незмінні в кожну пору.

Я себе у вашій мові

Відчуваю завжди поруч!


СОН-МАРЕВО

Вві сні я любов’ю став марить!

Бо в мріях живу лиш тобою, 

Твої лиш приваблюють чари –

Ти стала в любові судьбою!


ГОЛУБКА ДОЛІ

Зустрілися ми на привалі в гаю

І ніби-то птахи у мріях літаєм –

Друг другу вручаємо долю свою, –

З чим соловей нас піснями вітає…

…На дах почуттєвий кохання мого

Ти сіла голубкою нашої долі:

Воркуємо в парі – любов, як вогонь, 

У наших серцях пломеніє на волі!


ПІД ТРОЯНДОЮ

Троянда тебе полонила в дворі, 

Сама ж ти була, як троянда, під нею –

В устах, мов трояндовий, колір зорів, –

Завжди ти для мене світила зорею!

Та з часом настала осіння пора –

Опали з троянди краси пелюсточки.

В борні за єство цвіт космічних заграв

Погас в них, дійшовши життєвої точки…

…Тепер під трояндою ти не стоїш –

Тебе я під нею в тім Світі вже бачу –

Трояндові там уявляю гаї

Й при згадках душею сумливою плачу!


РУСАЛКА

На березі річки я браво лежу…

В уяві моїй ти, мов сон, промайнула

Мого почуття, привітавши межу

Аж в душу мою ти любов’ю війнула!

І знову, немов наяву, я узрів

Як ніжний осяяний чарами образ

Вогнем доленосним в очах загорів –

У нашім житті ти ведуча – мій компас!

Я бачу тебе, мов русалку на хвилі, 

З любов’ю своєю до мене пливеш…

…Розказують очі розумні і милі, 

Що ти наяву вже до мене ідеш!


ПЕРОН СУДЬБИ

Мов промені Сонця твої почуття

Зігріли мене на вокзальнім пероні –

В обіймах ішло зустрічальне злиття!

Та з часом у нас посивіли вже скроні.

Були ми щасливі тієї доби –

Коли в санаторій тебе проводжав…

…Тепер проводжаю з перону судьби –

Прийшла прощавальна життєва межа…


ПРИЧАЛ ЛЮБОВІ

На березі моря ми осінь стрічали:

Серпанком над нами лиш Місяць звисає, 

Та стелиться іній в морському причалі, 

Й холодний вітрець мов за щоки кусає…

…В причалі любові змарніли з літами:

Вже й щоки у нас не рум’яні, а сині

І осінь любові над нами літає –

Сідає любов’ю на волосах іній…


В АПОГЕЇ ЛЮБОВІ

Зустрів я тебе на орбіті любові:

Влюбившись витали лише в апогеї, 

Й на нім до нестями кружляли з тобою –

Друг друга в очах розглядали із неї.

Магніт почуття нас в обіймах притиснув –

Тепло полилося із серця у душу!

Вмить з рук, мов віночок, на шиях повиснув

І ми опустилися з неба на сушу!

Я міг би й на інші планети злітати

І там в апогеї – в любовнім наметі

Таку ж як і ти назавжди відшукати, 

Та досить тебе і на нашій планеті!


Поема — наукова фантастика.

КРЕМНІЯНКА


I

В динаміці Всесвіту жевріє мрія

Кмітливих думок у любовному стилі —

Кохаються вчені Антон та Антія…

Хоч їх роз’єднали парсекові милі, 

Та з’єднує їх пізнаванності діло, 

Яке допоможе цей простір здолати

І навіть відчути на відстані тіло.

У цім допоможуть наук постулати, 

Бо зовнішня пам’ять від них вимагає

Системи технічної в дисках магнітних, 

Яка щоб втручалася в роздум негайно, 

Собою доповнивши мозку чарунки

Людини. І, щоб це було непомітно, 

Що в ній до любові їх шлях пролягає

І креслить в уяві буття візерунки, 

З’єднавшись із біосистемою в парі

Крізь кремнію модуль на трасі зеніту, 

Який із родини магнічених чарів, 

Що з’єднує мозок і зовнішню пам’ять

Й виводить зв’язок на любові орбіту.

Цей мозок з ракетниці задуму палить

Й матерії вміє незнані творити, 

Які транспортують і думку миттєво, 

І всі почуття — щоб про них говорити

Водночас на різних планетах суттєво!

Що чути Антія на Зірці захоче, 

Те ж саме Антон на Землі розпізнає, 

Коли до комп’ютера вабляться очі, 

Хай навіть про це він нічого не знає.

А, що відчуває Антія на дотик, 

Те й він на собі в біострумі відчує.

І це відбуватися буде аж доти, 

Аж доки любовна потреба існує!

Їх мозок працює з комп’ютером в ритмі, 

Із біошоломів сприймає сигнали, 

Які з біотоками завжди у римі

І модулем кремнію з мозком з’єднались.

Цей модуль сигнал дешифрує у шлемі, 

І шле інформацію в мозку чарунки, 

Ідею шукаючи в кожній проблемі.

Де вченням вібрують і розуму струни, 

Антія й Антон підбирають акорди, 

Щоб кремнієм роль, як по нотах, зіграти

І в справах творіння енергії гордо

Зі швидкістю думки весь Всесвіт пізнати!

II

Сенсація з кремнієм вийшла спонтанно, 

І в просторі слава знаходить Антона...

Звернулась до нього із Зірки Антія

І мовила чемно про кремній в спокусі:

— Ти в кремнії визнав важливість нейтрона…

В студентські часи — це велика подія, 

Бо мрійне пізнання прозріти примусив!

…З’явилась Вона на екрані — кмітлива, 

Піскового кольору звабливі губи, 

А кремній-коса заблудилася в персах…

Була кремніянка Антія вродлива.

Янтарились німбом привітливі зуби, 

Та очі промінились, начебто перли!

Від усмішки ніби глянцюються щоки.

На мові івриту таємність відкрила:

— В нас кремнію дух, на його ми основі.

Нейронами в тілі снують біотоки, 

А в душах у нас — гравітації крила…

До тебе тяжію і в ділі, і в слові.

Дійшов і ти висновку, визнавши кремній

Живим елементом живої природи, 

Матерію транспортну в ньому відкривши…

Провів за комп’ютером ночі буремні, 

Знайти щоб, де мешкає в світі твій родич.

Звичайно, доводилось падати й крижем…

Ми предки є ваші із острова Пасхи.

Антія — мене на Землі так назвали, 

Це значить, що я — є властителька ласки.

Старезні діди космогонію знали

Й лишили для вас в силуетах загадку, 

Яка, з літака як дивитись, — помітна:

Це павич, павук, дикобраз та незмінно

Стоять і фігури Аку — вам на згадку

Про те, що від предків пішли ми, — еліта, 

Що є в нас душа і вразлива, й нетлінна.

Обличчя веселе, піщано-рум’яне…

Тоді нам і сили Земля додавала, 

Її щоб покинули ми — кремніяни.

І я гравітації пута порвала, 

Бо вже наближалась планета Нібіру, 

З якої на Землю посходили внуки, 

Щоб жити в коханні і слухати ліру!

Щоб після потопу їм знов повернутись…

Які є ознаки у цих силуетах, 

Прикмети які в них, що спільність єднають?!

Ти визначив їх наукові секрети, 

За що я, Антоне, тебе і кохаю!

Себе я давно вже, як біосистему, 

З’єднала з технічною через байт модуль.

Хотіла в твій мозок вмістити антену, 

Щоб в просторі міг відчувати свободу.

Однак ти тоді ще не визрів як вчений, 

Щоб в космос послати свого позивного…

До цього вели в підсвідомості гени.

Ти власний комп’ютер лиш ставив на «ноги», 

Вивчав манускрипти, залишені нами, 

Біоніку вчив, кібернетику гожу...

Ти мав заклопотаний долею намір

І знав, що комп’ютер тобі допоможе, —

І нам спілкування дістанеться вічне, 

Щоб поруч з тобою себе відчувати

І йти до мети крізь пізнання магічне, 

Й за це в нагороду лиш істину мати!

III

Ще в школі Антон знав технічні системи, 

Бо так полюбляв кібернетики справу, 

На дослідних стендах біоніку «мучив», 

Що й знать не хотілося іншої теми…

В природі сприймав лиш вечірню заграву, 

Як Сонце сідало за кряжеві кручі, 

Бо мріялось взнати, що спільного мають

Істот силуети, крім кремнію: в пір’ї

Павлина, в ногах павука, в павутинні, 

В голках дикобраза, що в темряві сяють

Від блиску, неначе маленькі сузір’я?

Є спільний ще рух — це гідравліки плинність:

У павича в пір’ї, в ногах павукових, 

В голках дикобраза. Ці спільні прикмети

Несуть інформації хист науковий.

Й напише Антон наукові сонети

Про співіснування двох різних матерій:

Живої — що в біологічній системі, 

І «мертвої» – теж як єднання критерій

В технічній системі. Павук – це той приклад, 

Де спільна прикмета в загадці, мов темінь!

Коли попадеться комаха у сіті —

Для неї ця пастка, звичайно, є прикра, 

Для нього — сигнал, мов з радара святиня, 

Сприймається миттю, як благо на світі.

І очі, немов телекамери, жертву

У мозку його роздивляються чітко, 

Щоб швидко отрутою вразити жертву, 

Щоб сплутати вмить павутиною чіпко…

Антон зрозумів, що на грані з’єднання

Двох різних матерій — і третя існує, 

Яка переносить і думку, й пізнання.

Вона інформацію ретрансформує

З одної до іншої якості хвилі.

Й людина сприймає переклад, як мову.

Це кремній аморфний — йому лиш по силі

Для мозку зв’язок цей позначити словом…

Так з модулів кремнію зміг вмонтувати

Антон електроди у біошоломи.

Надінеш такий — і контакт свій вагомий

Завжди з гуманоїдом можна тримати.

Рясна інформація йде в біотоках

Крізь модуль аморфного кремнію в мозок, 

Де справді з чужого сприймаються ока

Придумані Всесвітом метаморфози.

Побачивши щось, чи сприйнявши на дотик, 

На смак чи на слух — передасть гуманоїд

Антону, як є, на комп’ютер, по виду, 

Де можеш почути земні анекдоти

Або скуштувати черешні земної —

Сприймається весь інтелект індивіду.

IV

Як Сонце сідало на обрію плечі, 

На Землю з Зорі транслювались події…

Сприяв вірогідності місячний вечір, 

Народжений в метеоритнім падінні.

Антія зв’язком лиш підтвердила факти, 

Що в метагалактиці, в сьомім октанті, 

Складалися вірні гуманності акти —

Й планеті бажалося мирних світанків…

Земля не зійшла із орбіти примхливо, 

Коли пролітала планета Нібіру, 

Лише відбулись океанські припливи, 

Потопи були і, здавалося, в міру.

— Антоне, — сказала по суті Антія, —

В інерції сил хаотичного руху

Вже вектори шляху Нібіру не вкажуть

На Землю, де спить катаклізмів стихія.

Твій марево-сон визначальний на руку.

В майбутнім Земля не порушить пейзажу, 

Бо наша планета до просторів інших

Сягає щомиті, відкинувши відстань…

В її траєкторії губиться ніша

Для інших планет, що подібні за змістом…

Яке там Дворіччя — місця анунаків, 

Де нині Ірак від війни потерпає, 

Земля анунаків, сьогодні ознаки

Майбутнього завтра ще зовсім не має…

Моїм кремніянам війна ця огидна, 

Біда й анунаків, що вас клонували

До себе подібними, тобто — до Бога.

І згоди між вами тому і не видно!

Бо вас лиш, як роботів, ми шанували, 

Хоч вкралась за ваше життя і тривога!

Надія на само розвиненість мозку

Розтанула, ніби та свічка із воску!

Людини убоге знання гальмувало

Ходу пізнавання розумного світу.

Бо штучне скорочення віку сприяло

Нікчемному рівню земної освіти.

Чекала я тисячі років... Твій вислів, 

Антоне, знайшовся ти в просторі з часом!

Твій розум творця інтелекту вже виспів, 

І Світ пізнавати ми будемо разом!

На жаль, інформації в тебе замало, 

Бо всі манускрипти про нас спопелились…

Буття анунаків поразки зазнало, 

З шумерами Землю вони залишили…

Колись так було, що планета Нібіру

Один раз в три тисячі з хвостиком років

Заходила в сонячну вашу систему, 

Та більше не зайде — ми маємо віру!

Тоді ми знання набули вже глибокі.

І геть гравітації стерли проблему!

Мені довелося ці пута долати…

Ми нову матерію транспортну мали, 

І нам від потопу прийшлося втікати!

Нібіру звернула на іншу орбіту…

Про це анунаки, без сумніву, знали.

Ми більше на Землю не зійдемо з неї

І будем гасати до скону по Світу:

То я — в апогеї, то ти — в перигеї…

У річці Євфрат або Тигр, так хотіла б

З тобою, Антоне, мерщій освятитись.

Відчути танок ледь вагомого тіла, 

В обіймах води хвилювання омити, 

Зірвати в долоні чаруючу квітку, 

Яку посадила богиня Інанна.

І це ми з тобою все зробимо влітку…

Добраніч! Твоя кремніянка кохана!

V

Антон відчував дефіцит насолоди, 

Яка дарувалась йому від Антії, 

Бо ніч чорно хмарила, Місяць заходив, 

Сичали в душі невдоволення змії.

Вони божеством проникали у неї.

І думка бентежила мозку чарунки, 

Щоб швидше наблизилось літо вишневе

І в серці розтали зими візерунки!

І він задрімав у ранковім полоні, 

Лиш мозок його працював підсвідомо…

І снилась Антія, немов на долоні, 

В далекому космосі — ніби як вдома!

І наче мороз, як той вакуум, тягне

Із хати тепло, мов крізь вибиту шибку, 

Бо так малювати сніжиночки прагне

Та Місяця — дині достиглої скибку, 

Та зорі на небі, як виспілі вишні, 

Та Шлях той Молочний, як поле із гречки…

Здається Антону: мороз, мов Всевишній, 

Вже ллє молоко з-під корови у глечик —

Підносить Антії на березі річки, 

Де літо, мов чайка, над водами в’ється

І степ з павутиння вивішує стрічки.

І все це Антону вві сні не здається —

Бо він задрімав і шолом свій не вимкнув.

Та ще й до обставин таких він не звикнув, 

Щоб з ним гуманоїд зв’язок вів з планети, 

Де бабине літо було у сезоні, 

Де час павуків розставляє тенета…

Прокинувсь Антон і побачив спросоння:

Мороз вигаптовує сріблом на вікнах, 

Бере у природи свою одержимість.

Тому, де шукають, — проблема там вічна!

VI

За даними дослідних дій об’єктивних

Є доказ, що крім гідравлічного руху, 

Павук реактивним тяглом володіє, 

Яке на підставі умов реактивних

Існує. Польоти ці в лісі помітні, 

Бо він павутину снує при падінні, 

Зі стану рідкого в твердий переводить —

Й від цього реакція йде реактивна!

Павук під кутом павутину проводить —

Із гілки на гілку чіпляє активно…

А може, в собі й Анунаки вже мали

Ще й біодвигун реактивної тяги?!

І стоячки, вгору з Нібіру здіймались.

І, в хмарах набувши душевної магми, 

Зійшли із небес і обожнились з часом, –

Боги й напівбоги — так стали їх звати!

А перед потопом на крилах помчали

У небо планети Нібіру — до хати!

А з ними — й Антія, шумер-кремніянка, 

А через комп’ютер як штучна земнянка, 

Яка і далека, й близька для Антона…

А він з павуками у лісі чаклує —

Знімає кіно з павукового лона

І, весь в розрахунках польоту, мудрує!

І швидкість, і кут вираховує вчений, 

Щоб все науково сприяло уяві, 

Щоб потім проектом закласти у гени, 

Щоб радість у серці Антії буяла!

Щоб зміг гравітації силу здолати, 

Як Землю покинути буде всім треба, 

І нові шляхи у міжзір’ї прокласти, 

Як буде у цьому велика потреба.

А так, то хіба до Антії злітати

Й віч-на-віч зустрітися вдвох на орбіті!

Устами в уста поцілунком спитати, 

Що є, крім любові, найкраще на світі?

Так їм доведеться крізь космос кохатись, 

Крізь відстань комп’ютерну ласку збагнути…

І всі почуття, хоч і штучно сприймати, 

Але натуральність у діях відчути.

VII

Неначе туман, дим Дворіччям — від нафти, 

Від крові солдатів — вода червоніє…

З орбіти знімають цей фільм космонавти —

Від слайдів таких у них серденько скніє…

Зібрався Антон, як Антія казала, 

Скупатися в теплій водиці під вечір, —

Так настрій поплавати нехіть злизала, 

І розпач тяжить на роззброєні плечі…

— Не треба, Антоне, я теж відчуваю

Твій стан і становище фауни й флори…

На березі річки, як в чорнім чувалі, –

Сказала Антія, й зв’язок перервався, 

Порушило вибухом міні-комп’ютер, 

Який для підводних діянь призначався, 

Щоб все середовище можна відчути…

Покинув Антон негатив емоційний

І воду річну океанська змінила, 

Бо кликало діло — так буде доцільно, 

Вода ще студентом в пучину манила…

Збулося... Тепер артефакти шукає

Про камінь вогнистий — кришталик жахливий, 

Який до енергій нових закликає

І їх трансформує у швидкість мінливо, 

Що й раптом політ зупинити можливо.

А це в навантаженні суперважливо

І щоб цей літальний двигун збудувати —

То запис про це в Атлантиді сховали, 

А часу на пошук дали малувато…

Але з манускриптів приблизно узнали, 

Що снить цей секрет в Посейдоні — у храмі

На острові Білі, де берег Флориди…

Лиш треба знайти манускрипти про камінь

І потім його чародійство створити…

— Ти вірно міркуєш, Антоне, в цій справі, –

Сказала Антія із міні екрану, —

І знайдеш той храм — на долівці лиш гравій.

Під ним пульсуватиме датчик урану, —

В дозиметрі з’явиться цифра чотири…

Золочена скриня, а в ній — манускрипти.

Її обережно з-під гравію вирий

І кодом чотири-чотири відкрий ти.

— Я вдячний, Антіє, за щиру підказку, –

Всміхнувся Антон, відчуваючи ласку, 

Що ллється, немов океанські припливи, 

Із кожного слова, з очей гордівливих.

Я хочу, щоб ти розказала, чи правда, 

Що дату й причину потопу ти знала, 

Чи Землю покинуть була ти не рада, 

Чи мала від когось для старту сигнали?

— Так, знала, причин цих є більше, ніж треба:

Нібіру лиш збурила Землю собою, —

Її завернувши тяжінням до себе…

І хлинули метеорити юрбою, —

Один з них дістався Землі, стусонувши, 

Що й з осі своєї вона відхилилась…

Від цього льодовник полярний, проснувшись, 

Розтанув, і миттю Земля затопилась.

Ще й внутрішня сила Землі, як напруга, 

Вулканно поверхню її зруйнувала, —

Була над Землею всесвітня наруга, 

Яка все живе в катаклізмах сховала…

Антон прислухався до болю Антії, 

До кожного слова, яке вібрувало…

Здавалось, потрапив у лапи стихії, 

І болем обличчя, немов таврувало.

— Не треба, Антоне, трагічно сприймати.

Я теж відчуваю і серденьком тлію.

Крім горя з печалі більш нічого взяти, 

В обставинах смерті я тільки мужнію!

І боляче теж відчуваю хвилююче жало, 

Яке отруїло у тебе закохану душу…

І все, що на серці твоєму лежало, 

До серця дбайливо прийняти я мушу.

За розуму скарби тебе я кохаю, 

Наповнені даром емоцій ідейних.

За очі твої голубі, за веснянки, 

За твій атлетизм, за святі обіцянки.

Послухайсь поради, тебе лиш прохаю, 

І матимеш успіхи в справах щоденних, 

Ти знайдеш бажання твоє в ідеалі, 

Його щоб пізнати — відчуєш реальні

Від мене до тебе кодовані звуки.

Про тебе згадають ще наші онуки, 

Бо здійме тебе гравітації промінь, 

Ти зійдеш на небо, а потім — із неба…

І піде землею, мов свято, твій гомін:

«Тепер двигуна збудувати лиш треба, 

Щоб мав з гравітації паливо в тілі, 

Щоб біофізична реакція малась, 

Щоб кожна людина цього захотіла, 

І в небо прозріння свого підіймалась»…

…Мо, ’ прийде, мов гість, до Землі незабаром

Той час нерозважний, коли заманеться

Людині небесним піддатися чарам –

Немов від Нібіру Земля похитнеться…

Тож думай, мій любий, людей як спасати, 

І в храмі хуткіш манускрипти відшукуй, 

А зараз вже пізно, і треба поспати.

Що, спати не хочеш?! Себе не ошукуй.

Добраніч. Цілую. Цілую. Добраніч!

І дійством уста захопилися смачно»…

— Добраніч, моя кремніяночко, пані!

Я дуже щасливий і спрагливо вдячний!

Так кожен із них на орбітах далеких

В уяві гніздо сновидіння будує, 

І вже безтурботно, неначе лелеки, 

В обіймах космічних у мріях любов’ю стартує.

VIII

Гора Розоро на Нібіру висока, 

І Сонце планети з-за неї виходить.

На постать Антона покладено око, 

Хоч він на Землі роздратований ходить, 

На скелі там з ним розмовляє Антія:

Вони відчувають емоції звуків.

На відстані сталась святкова подія:

Між ними існує зв’язок перегуків!

— Чому ти, Антоне, засмучений зранку?

Ти ж вчора створив гравітації модуль.

В комп’ютер заклав інформацію банку, 

Приборкав тяжіння земне і погоду…

І можеш до мене піднятися вільно, 

От тільки тобі довголіття бракує.

Давай цю проблему обчислимо спільно, 

Чи, може, тобі це ніяк не смакує?!

Тобі я свій мозок дозволю пізнати.

Скануй інформацію з нього на віру.

Секрет довголіття вже будеш ти знати, 

Як ті анунаки-прибульці з Нібіру.

Їх вік був — сто тисяч нібіровських років!

Тоді і прикинеш — що, як і до чого…

З добутками золота мали мороку, —

Вас — робота шахт клонували для цього.

— Гаразд! Я погоджусь, Антіє, з тобою, 

Ти мій чародій, ідеал-стимулятор.

Долати незгоди найкраще любов’ю!…

Для мене зробила ти дуже багато, 

Але я ще хочу, щоб ти з’ясувала, 

Навіщо ви золото з шахт добували, 

Яка в тім потреба, що вас спонукала?!

Скажи, і на Марсі ви теж побували?

А Сфінкса навіщо ви там збудували?

Й такі ж — піраміди! Це щось означає?

В яких траєкторіях світ пізнавали...

Де брали потрібне знання для початку?

Навіщо лишили істот силуети, 

Та ще з артефактів ваш череп єдиний?

Щоб нам віднайти історичні замети

І в них розлопатити тайну людини?!

Цей череп не вріже й один інструмент…

То що ж — він є виріб токарної справи?

Чи, мо, ’ у прибульця в трагічний момент

Упав із плечей, не діждавшися правди?!

— Запитуєш влучно... Це часу питання —

Фантазій настирливих вміле зростання.

А золото ми для зв’язку добували, 

Щоб ним з піраміди луну відбивати, 

Що радіохвилями збуджує масу

І в космос їх шле, як зворотні сигнали, 

Щоб напрямок руху міг вірно триматись, 

Щоб мати надійну без компасну трасу.

Сама ж піраміда, немов передатчик, 

Неначе маяк для космічних польотів:

Надійний, не раз перевірений датчик

Усіх інформацій для автопілотів.

А Сфінкс поєднав у собі дві прикмети –

Це зло і добро в нім — як золота символ, 

Як бачення світу людиною й звіром, 

З’єдналися в ньому інстинкт з інтелектом.

В нім все об’єдналось занадто красиво, 

Бо все це, як символ, задуманий світом!

Цю всю інформацію в різному плані

Залишили предки — боги-анунаки, 

Їх теж клонували, у мене є дані:

Про їхнє буття неспростовні ознаки!

Тезаурус їхній в перекладі нашім

Надійний двигун — Альма-матер пізнання.

Ми з’їли ядро наукової каші, 

Щоб мати цей засіб свого спілкування.

— Ти знаєш, Антіє, наш клімат змінився, 

Бо ваша Нібіру до нас — на підході.

— Так, знаю, Антоне, мені ти приснився, 

Що, ніби як Ной, від шаленої хоті

Ти людям даруєш надію спастися, 

Чекаєш побачити сушу, як Бога, 

До Зірки спасіння молився й хрестився, 

Щоб швидше із берега йшла допомога.

З обличчям, наповненим спокоєм духу, 

Ти кличеш везіння з моєї поради, 

І хвиля потопна тебе накриває…

А я, ніби чайка, кричала на вухо, 

Що витерплю все, крім космічної вади!

І серце від цього навпіл розриває…

— Твій сон передався в мої біоструни

Й розладив акорди душевного стану —

Це влився у мене і твій біострумінь, 

Як чайку, здавалось, ось-ось я дістану…

А ти полетіла, лиш хвилі, мов крила, 

На згадку про себе мені залишила, 

І в небо озонову дірку відкрила, 

Щоб струм гравітації пружився в жилах.

А я, мов ракета, тебе здоганяю, 

Лиш зорі встигають мене привітати.

Свої почуття я до тебе міняю:

І злюся, й радію, що вмію літати!..

Проснувся: на шибках мороз, на екрані —

Ласкава, вродлива, скануєш свій мозок, 

Щоб Всесвіт пізнав я, і кажеш: «Добраніч», 

І в ліжко кладеш розуміння мімози!

IX

Сміливі думки — у любовному стилі!

Кохаються вчені Антон та Антія…

Хоч їх роз’єднали парсекові милі, 

Крізь відстань доводиться штучно кохатись

І через комп’ютер це чудо збагнути, 

Щоб весь інтелект індивіду сприймати

Й чуття натуральні у діях відчути…

Антон просторові єднає акорди, 

Щоб кремнієм роль, як по нотах, зіграти, 

Щоб в справах, що створені з кремнію, гордо —

Зі швидкістю думки весь Всесвіт пізнати!


МІРАЖНІ ДУМКИ

Думки міражем потяглись аж за хмари, 

Ти входиш у мрії стежками, що в небі, 

На них наяву я зустрітися марив

І став від журби, мов приборканий лебідь:

То хочу тебе уявити, як зірку, 

Любов’ю яка, як у небі, сіяє, 

Щоб дати своїм почуттям перевірку, 

Які від проміння твого, мов буяють!

То хочу придумати тіло зіркове, 

Омитись в його мерехтливому світлі, 

Щоб в ньому кохання знайти світанкове, 

Щоб ти наяву появилась на Світі!


НЕВМИРУЩА ЛЮБОВ

Коли уявляю тебе, то я бачу:

В астральному тілі пішла ти за хмари, 

Сприйнявши мої почуття ще гарячі…

В тім світі ще й досі ти мною лиш мариш –

Мені ти, тобі я були ми, як свято!

Ще бачу і чую як ти моментально

Іще й перевтілилась в тіло ментальне –

Твій розум зі мною почав розмовляти

І я, мов з живою, теж став говорити!

Ти знов перевтілилась в тіло вогненне, –

Твій розум осяяв і вже став творити

Про наше кохання дбайливо-знаменне!

Була ти весела, чарівно-могутня –

Тебе навістило космічне натхнення!

В уяву мою ти зайшла – незабутня, 

Принісши колишню любов і кохання!


ВУЗДЕЧКА ЛЮБОВІ

Коли у криниці ти воду черпала

Тебе я побачив – вмить серце забилось, 

Ти з першого погляду в око запала

І серце навіки тебе полюбило!

На ньому душевна з любові вуздечка

І тільки вона ним в житті управляє, 

І доки у грудях ритмує сердечко –

Для іншої місця у ньому немає!


ВІЇ – СТРІЛИ

По парку гуляв я один. Вечоріло, 

Про свято на сцені горніст просурмив…

…Твоє почуття враз мене розігріло –

В танцюючим колі знайомились ми!

Тоді на орелях своєю любов’ю

Прострелила серце ти віями стріл…

…Тепер я й у мріях гуляю з тобою

З тієї пори як тебе там зустрів!


ПІСЬМО СОЛДАТА

Я з болем розлуки ішов на війну…

…Закінчився бій і вже тиша настала, 

Вітрець прохолодою поля війнув, 

Де квіти росли там воронка лиш стала…

Близь неї, кохана, пишу я листа

І бачу ті квіти коли проводжала

Й твої відчуваю гарячі вуста, 

І руку, як нею, мою ти держала.

Ти там, як я тут, про побачення мрієш…

Пишу і вже бачу на зустріч ти йдеш.

…Як буду живий я, то квітами стрінеш, 

А мертвий – то ними ж мене й проведеш.


РОЗМОВА НА МОВІ ЛЮБОВІ

Мій настрій сплітався нитками зі суму…

Сиджу на скалі з почуттями розлуки

Й дивлюся на озеро, пишучи думу

Про те, як колись я тебе брав на руки

І ми розмовляли на мові любові!.

Я бачу як лебеді плавають в парі, 

А я тут скучаю один за тобою.

В уяві лиш очі так милі ще й карі, 

З яких йде проміння – сигнали любові

І настрій хороший мені підіймають, 

І я мов би поруч вже там – весь у слові, –

Й на мові любові уже розмовляю!


РІЧКА ПОЕЗІЇ

Я берег поезії зліва, ти – берег, що справа

І човен любові у річці поезії плаває з нами

Пливе і в поезію моря любові й кохання впадає!

Цей човен любові у річці поезії є переправа

Від серця мого і до серця твого. Майорить він стягами –

Ми в ньому веслуємо вдвох в поетично замріяні далі!


ІСТОРІЯ МОРЩИН КОХАННЯ

Нам наша кімната для двох, як палац, 

Свого дня народження в ній відмічаєш

Цей день нам любов’ю, як щастям, палав –

Від щастя такого душі ми не чаєм!

В кімнаті одне невеличке віконце, 

Одне одіяло на двох у постелі, 

Зате в ній хватає любовного Сонця, 

Яке нам життєву доріженьку стелить

І серцю дає неабияку силу!

І як би життя нас не терло з літами, 

Лишивши обличчю морщинки лиш милі, 

Які в небуття повсякденно злітають, 

Лишаючи нам незабутнє кохання, 

Яким ми обоє живительно дишем –

Так наша любов про щасливе зітхання

Коханням в морщинах історію пише!

РАДІСНА БІЛЬ ЛЮБОВІ

В озерах моїх голубих очей

Пірнає твоєї любові зір.

Він хоче поплавати в них іще…

Мій настрій чудовий злетів до зір, 

Аж дух перехоплює радісний біль –

Ти ним мене пронизала теж!

Від мене цей біль перейшов тобі –

І наша любов поплила без меж!…


ДОРОГА ЛЮБОВІ

До мене велася дорога твоєї любові –

Твої чобітки в ній видзьобують ритми у тиші, 

До неї я став, як до тебе причетний судьбою!

Дорога – любов збудувала нам дім і кришу

Для нашого щастя в буремно-гнітючу годину.

Ми в ньому живем залюбки, як у пазусі Бога, 

Любов у житті – Оберіг, – захищає людину…

…Й куди б не ішли ми – я дім твій, моя ти дорога!


СИВО-БЛИСКУЧІ ТРОПИНКИ ЛЮЬОВІ

Вже волосів сивих святково-блискучі тропинки

Протоптані нами в любовному злеті

Ведуть нас обох на життєво-буттєві зупинки

На нашій любовної долі планеті.

Любов, як жар-птиця, у нашій душі ще літає –

Як кисень в повітрі й ми дихаєм нею!

Старієм…та ще молоді ми душею.

Ти ще красивіша, хоча помарніла з літами!

…Ще топчемо в долі в буденно-любовному злеті

У нашім волоссі, побляклому з часом, тропинки, 

Кружляємо в них на нашій любовній планеті –

Тож хай нас ведуть на останню в любові зупинку!


СЛОВО ЛЮБОВІ

Невидима любов, як істота, живе – розмовляє!

Полюбляє слова про любов і кохання з тобою

І словами цими твій портрет у собі уявляє, 

Пам’ятає і слово – в житті називають любов’ю.

А як в душу вже настрій прийшов доленосно-знаменний

Та коли розмовляють вже очі на мові любові, 

Й почуття, що підносять у небо від щастя мене –

Це у нашій любові найкраще є сово!


ЖИТТЯ ЛЮБОВІ

Як блискавка з громом у вільному небі, 

Любов і життя не роздільні в людині.

Ми теж так зійшлися в любовній потребі

У літню й душевно хорошу годину!

Тебе як побачив, то зразу влюбився –

Від радості, мов з пантелику я збився:

Любовним вогнем, в нас серця загорілись, –

І вмить почуття нас обох розігріли!

У долі своїй я тебе враз помітив –

Була ти, як квітка, близь клумби із квітів!

Якщо ж в нас зненацька не стане любові –

То ми проіснуємо мертві обоє.


ПІСНЯ ЛЮБОВІ

Чомусь солов’ю не співається в гаї зеленім

Коли про любов у піснях ти співаєш під кленом.

Тоді стрімголов він до мене мерщій прилітає

І щиро твоєю любов’ю мою привітає.

І я, зрозумівши мелодію любої пісні

Своєю любов’ю твою привітаю.

Бувають в них ноти і тепло-покірні і грізні –

Я з радістю серцем завжди їх сприймаю!

Коли ж не співаєш не часто буває неначе

І той соловейко від тебе мене не вітає –

Здається мені, що мене у цім світі немає…

…Без пісні, як ніби без тебе, душа моя плаче.


ПІВЕНЬ

Спить все село, лиш ми одні під тином:

Немов уві сні я тебе цілую, 

Над нами стигла вже висить калина, 

Кукушка гучно про любов кукує, 

Вже батько й мати вишли на подвір’я

І б’ються кури, аж летить з них пір’я.

…З магічного сну вивів нас світанок

І стук ворони, що горіх лузає, 

І пісня півня, що злетів на ганок –

Він з нами третій був, але не зайвий!

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Вірш

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Кодована Доля (Глава 1. частина 2.) / Вірш | Василенко Андрій Антонович». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Ковчег еволюції (Ковчег весілля) / Пародія | Василенко Андрій Антонович». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Василенко Андрій Антонович.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Василенко Андрій Антонович

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 3 | Знайдено: 17
Автор: Василенко Андрій Антонович
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Кодова Доля. Глава 2.;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;