29.07.2018 14:59
Без обмежень
9 views
Rating 0 | 0 users
 © Василенко Андрій Антонович

Кодована Доля

Глава 2. Частина 6.

Гімн любові держави Кохання

ЗЕМЛЯ – КОСМІЧНИЙ ГЕН

Земна кора, неначе шестикутна сітка, 

У цих кутах Земля кори розломи має, -

Як м’яч з дванадцяти шматочків зшита чітко

Й живу прикмету мікро й макро визначає, -

Цей збіг у ній єство живе означив…

А той валун, що з кремнію в Долині Смерті

У Каліфорнії шляхи свої позначив, 

Пересуваючись півтонною вагою, -

Немов живий, повзе в хаосі коловерті

І, переповнений дбайливою снагою, 

Говорить, що Земля на ген структурно схожа, 

І ми, земляни, в білім світі не єдині, -

Що космос - теж живий і, значить, з цього може

Є космос ще й творець і дав життя людині!


ЗАГАДКОВІ ТЕХНОЛОГІЇ

Технології древності нам невідомі, 

Що бентежать уми найкмітливіших вчених...

Бо турбує пізнання святу підсвідомість, –

Що прибульцями нам закодована в генах, –

Передбачення щоб науково сприймати

І повторення тих технологій створити...

Тож побільше знання нам віддай, альмамати, –

Щоб космічні шляхи до прибульців відкрити!


ЄДИНА МАТЕРІЯ СВІТА

Одні помирають, а інших

Народжують в чулому світі, 

Земля ж ані менша, ні більша

По масі своїй на орбіті.

Комети хвости відкидають, 

Згорає у космосі зірка, 

Галактики навіть зникають, 

У чорну впадаючи дірку...

Де б взяти мені за основу

Єдину матерію світа, 

Щоб дати поезії слово

На самій сердечній орбіті!


ШЛЯХ ПІЗНАННЯ

Залишили предки мости і тунелі, 

В які вмурували історії час, 

Щоб зважено архітектурні шрапнелі

У вирі подій донеслися до нас.

Хоч ми технології їхні не знаєм –

Все ж шляхом пізнання йдемо до мети!

Здається, ніщо так людей не єднає, 

Як з’єднують в світі тунелі й мости!


ЗАБЛУКАВШІ ПРИБУЛЬЦІ

Загадкове плем’я Дропа – це прибульці, –

Відкриттями свідчить вчений археолог...

Їх скелет із нашим має збіг конструкцій:

Де з очей дірки – це втричі більше коло, 

На руках у них були аж вдвічі меншими пальці, –

Їх печера – цвинтар з назвою «Хебіта», 

Що в Китаї – є завжди як «Заборонена Зона», –

В ній лежать чужинці, безвісті пропавші, блукальці

З Сиріус- планети – їх була орбіта, 

А Земля дала їм щедрий дім з озоном, 

Так розквітло плем’я Дропа в іншій долі...

Заблукавшись якось в зоряній мандрівці, 

Та, відчувши духом інший вимір волі, 

Віддало своє життя зі смертю в бійці!


СПОКУСА

І яблуко розуму йде аж від Бога, 

Що зірване Євою з Древа Життя, 

І змієм спокуси до нього дорога

Плазує, протоптана через буття:

Як ходять по правду – кривду приносять, –

Це тому, що Змій цих початків носій;

Як кривду приземлюють, правду – підносять, –

І котяться сльози подібні росі...

Тож Бог не хотів, щоб людина пізнала

Весь розвиток свій на космічних шляхах.

Лиш Змій-сатана у пітьмі їй сигналив, 

Бажав, щоб вона не боялась гріха, –

Про це нам із епосів відають міфи.

Ще був Прометей – непокора Богам...

Ми ж код генетичний відкрити зуміли, –

Він в Древі життя є спокуси снага!


СЕКРЕТИ ПРИБУЛЬЦІВ

Спрямоване ультрафіолетове проміння

Іде від споруд мегаліту аж до зірок, –

Бо влучно його генерує кремній - каміння, 

Натиснувши п’єзоефектом генний курок...

Міркують, що діє причина взаємодії

Між Сонцем і кремнієм в цій структурі будов, –

Що промені сі – є сигнал живої події

Про вісті Землі до Світил – за біокордон...

І раз на добу, як за розкладом, – так буває, 

Що п’єзо зв’язок, мов нагадує нам прибульців, 

Що мешкають там, де життя нам здається раєм, 

І теплять надію зустріти в нас однодумців!

Та прийде той час знаменитий

Й розкриє прибульців секрети, 

І будуть пізнанням відкриті

Нові наукові сюжети!


ЗАБОБОНЛИВИЙ ІНТЕЛЕКТ

Цікаві й допитливі предки були, 

Спостережливі, точно могли описати, 

Але ще тоді приховати могли

Неприємні ті вчинки царів, фараонів, –

Не сміли про них щось погане казати –

Так боялись припон від своїх забобонів, 

Які реп’яхом приставали до віри, 

Що із часом ярмом можновладним лягли

На розум людей без потреби й довіри, 

Бо ще й досі живуть приголомшені люди...

О, хлібе насущний, скажи нам, коли

Інтелект подолає людські пересуди?!


ТАЙНА ГЕНЕТИКИ

Земля мовчатиме, а вчений люд не знає, 

Як звідкись виникла матерія живого...

Чи еволюції шляхом, чи то – створінням?!

(Ще поки іншої теорії немає).

Як народилася жива істота з чогось

І проросла цивілізації корінням

У ґрунті Всесвіту, де діє ідентичність

І парадоксами буття людей шанує?!

Де ні релігії, ні вченню дарвіністів

Не розтлумачити таємну генетичність...

Тому й людина не рослиною існує, –

Бо закодоване життя на певнім місці!


ІНФОРМАЦІЯ ВСЕСВІТА

З носіїв, що тримають всю пам’ять історії

(Від клинопису в глині до диска магнітного), 

Звіт у байтах бере інформації Норія

Про колишнє й теперішнє плину всесвітнього, 

У якому спілкуються душі з народження, 

Й незалежність снує соціальне походження...

О, слова! Мов зерно, із комор інформації, -

Вас засіяти б в полі пізнання науками, 

Щоб мерщій проростали досягненням нації

Й колосилися в пам’яті рідними звуками!


СЯЙВО ПРЕДКІВ

В деревах бій курантів хлорофільних –

Земля акумулює час у корінь...

Чекає ранок тих зв’язків мобільних, 

Що йдуть в минуле відтепер крізь зорі –

Там, в прірві часу, день розплющив очі

І шле молочне сяйво в світ безодні, –

Воно, мов з персів диких предків точить, 

І нас годує всмоктаним сьогодні!


КРОВ ЗЕМЛІ

Спочатку людину клоновано з плоті прибульців

Та з розчину, ніби кривавого кольору, глини...

Мов шемрає, стрічкою часу у вчених на думці, 

Чи міфи причетні були до появи людини?!

Так просто! Нащадки – від глини продовження роду!

Що визнана вже елементом природи живої, -

Бо в ній є родючість і кожному гену по коду, 

Щоб знову життя повторилось в обміннім двобої

Й торкнулося предків корінням, що кров адсорбує, 

Щоб з глини, мов сік, кров Землі, як рослина всотати...

Гадаю, науку сучасну прийдешнє турбує, -

Мов хочуть всі міфи мерщій теоремами стати

Про наш кровообіг земний, закодований в генах, -

В якому пульсує із кров’ю іонами глина

І шемрає відповідь стрічкою часу для вчених, -

Що дійсно із глини і плоті прибульців людина!


БОГИНЯ ІНАННА

Ти невже існувала раніше?!

І тепер – повторилася просто...

Як зайшла ти у Всесвіта нішу?!

І, ширявши, заповнила простір, 

Щоб із нього на Землю явитись, 

Мов вродлива богиня Інанна, 

І в продовженні рід оновити, 

Осіявши красу первозданну...

Хто ти?! Генів кодований родич, 

Чи навмисне творіння природи?!


РОЗКАЖУТЬ ФАКТИ

По орбіті еліптичній мчить Нібіру –

Ця планета, щоб почути Сонця ліру, 

Раз в три тисячі років приходить в гості, 

Щоб розширити ума людського простір, -

Про прибульців, що зійшли до нас з Нібіру, 

Щоб запевнити, й людині дати віру, 

Що з трибуни безкінечності галактик

І про неї теж зіркам розкажуть факти .


КАШТАНИ

Давно осипався цвіт каштанів, -

На землю впали плоди краси…

Злетіло листя життям останнім, -

Заблудлий вітер його струсив.

В корі не теплиться кров зелена, -

В гіпноз зими увійшли вони, 

Бо закодована доля в генах, –

Щоб мати в холод лиш теплі сни!


ПОЗИВНІ БІОСТРУМУ

Позивні біоструму торкають мене, -

Вишивають в душі почуттєвий узор

Намальований предками жовтим вогнем, 

Як садили на втіху веселий бузок.

Позивні біоструму бентежать мене, -

Навівають уяву колишніх часів

Намальовану предками чорним вогнем, 

Як зерна не хватило у них на посів.

Позивні біоструму гукають мене, 

Визива на контакт гуманоїда зір, -

Я малюю цю зустріч прозорим вогнем...

І, здається, лечу між радарами зір!


МАТРИЦЯ РОЗУМА

О, матриця розума, - пам’ять комп’ютерних мрій!

Ти множитись вмієш й рости самостійно, 

Структури складні генеруючи, - ніби живі, -

Які щось нове інформують постійно

У створенні ними для розуму штучних ідей, -

Які народились в технічній системі, -

В яку все живе підсвідомо, мов з космосу, йде, -

Із біологічної, взявши лиш теми!

О, розуму Всесвіту, - мозку чарунки живі!

Які ще субстанції людство відкриє?!

Чи довго ми будем котити в повітрі свій віз, 

Чи, мо’, подаруєш для розуму крила!


ВІТЕР СПАДЩИНИ

Давнина, посивіла у генах, 

Закодована баченням світу...

Хоч нині людина і вчена, -

Ще дикунському швендяти вітру

І свій первісний сіять світогляд

Крізь свідомість від Чорта до Бога, 

Що на думку приходить, як погляд, 

Від дідівського роду – порогу, 

Ще старих забобонів прикмети, 

Мов припнули повір’ями мозок, 

Щоб в епохах нових не померти

Від агонії метаморфози...

З давнини історичної в генах

Сприйняття закодоване світом

І хоч нині людина і вчена, 

Ще гуляє в ній спадщини вітер!


КРАСА РОЗУМА

На грудях зелених каштанів, неначе

Висять свічники із свічками, –

В них Всесвіт весни візерунки позначив

Своїми земними мазками, 

Які заворожливо в око впадають

І вмить визивають на роздум…

…Красу отаку, я гадаю, 

Створив лиш Всевишнього розум!


ЛІФТ ГРАВІТАЦІЇ

Лише гравітації промінь живий

Збудує миттєвості шлях у космічному вирі…

Й тоді наяву хоч нейтрино лови!

І вибрати в просторі зможеш аби який вимір, 

І, ніби вві сні, ти відчуєш свій лет:

Компресію, опір долонь і сопло гравітації –

З сопла виліта, мов троянди букет, –

Душевний вогонь, що несе в невідомі дистанції, 

Де пихне у хаосі руху, – без нас, 

І там з гравітації Всесвіту ліфт побудує, 

І скаже : “ Це дух Ваш, який не погас, –

Бо він лиш людину в постійному русі чаклує!»


БУТТЯ ІНТЕРЕСІВ

Зійшли, як прибульці, на Землю з небес анунаки, –

І кожен з них жив по три тисячі з хвостиком років!…

Які в них були на той час пізнавальні ознаки?

Чи велетні може, чи карлики міряли кроки

Між річками Тигр та Євфрат у Персидській затоці?

Чи крила були в них, чи, мо’, двигуни реактивні?!

Яка голова? Чи обличчя у них без емоцій?!

Цікаво! Та маєм уяви лише негативи…

Чи, може, закон таємниці існує в природі?

І вчені з’ясують і скажуть у пресі:

Чим більше загадок, тим менше людина у згоді, –

Інакше б життя не сприймалось буттям інтересів!


ПЛАВУЧИЙ ХОР

На скрипці в Літо грають цвіркуни, 

А Став, як бубон, з жаб’ячим оркестром

Іще не чув співзвучніше луни, 

Яка приспала чарами й маестро…

В його уяві, ніби на воді, 

Плавучий хор відлунює призентом, 

В якому Божий Дар заволодів, 

А він, вдвох з Літом, – стали диригентом!


ОЗОН ПОЕЗІЇ

Дві молекули водню і молекула кисню

Між собою з`єднались у воді під кутом.

До сих пір науковців це запитання тисне:

Нащо зяберні дуги? Риба має з них толк?

У воді, що в посудині без кисню, закритій, 

Дуги зяберні водень відбивають в тупім куті –

Вільний кисень дістанеться рибині щомиті!

Це є відповідь вченим. Я признання б цього хотів…

То молекули кажуть, як слова ті пригожі, 

Що вдиха кисень риба – відчахнувсь він з води…

... Віршам треба слів, що на дуги у зябрах схожі.

І поезії дихати ув озоні завжди!


КОНІ – МРІЇ

Беру за дишель й розвертаю

Між зорями Ведмедицю

І коні – мрії запрягаю, 

Й Молочний шлях вже стелиться

В космічнім вирії галактик…

І тільки Рання Зоренька

На них нашиє білу латку –

І коні – мрії зморяться…



НЕБЕСНИЙ АРХІТЕКТОР

Під поверхнею пустелі Наска

Кілометрами біжать тунелі, 

Із текучою водою — казка!

І не тільки є вони в пустелі, 

Віднайшли їх ще і в Еквадорі!

Загадково — це ж чиї будови?!

Та підказують лиш свідки-зорі:

Архітектор, що з небес, — чудовий!


ПІДКАЖЕ АКСЕЛЕРАЦІЯ

О, бібліотеко Персеполіса!

Ти військом Македонського підпалена…

Взяти де словесного прополісу, 

Щоб сповнити у пам’яті прогалини

Пройденим життям цивілізації

Шумерів, що втішались анунаками?!

Знищено античну публікацію —

Часопис зник з біблійними ознаками…

Знаємо, минуле ще повернеться

Обличчям десь загубленої нації…

В пошуках відоме світу ствердиться —

Підкажуть нам плоди акселерації!


ПАМ`ЯТЬ МАНУСКРИПТІВ

Легенди й повір’я для нас не байдужі —

В них діє історії дух динамічний:

В якім почуття розквітають, мов ружі, 

І в’яне життя на орбітах невічних…

В них давність замовкла, як тиша космічна.

І стихли, як пам’ять, гучні манускрипти…

Й здається, що тайни полонять, як муза магічна, 

І палко п’янять, мов мелодія скрипки!


МЕГАЛІТОВЕ БУТТЯ

О, мегалітовий час, із безодні життя, 

Нащо ворушиш уяву мобільного дня

Й знову малюєш повтор, що йде в небуття?

Скільки думок ти будовами чуда відняв —

Може, нагадуєш давнім буттям, що ти був, 

Діяв, як міг, і чудес для людей натворив

Й просто за так інформуєш прийдешню добу…

Мо, ’щось тоді не сказав?! То ж тепер говори!



НА ТРОНІ ТАЙНИ

Під лівою лапою Сфінкса

Підземний тунель пролягає, —

Ним тайна, мов бриюча фінка, 

В глибинність епохи сягає, —

Й секрет інформації криє

В надійній її охороні, 

Бо Сфінкс, як загадка безкрила, 

На тайні сидить, мов на троні!

Щоб тайна прибульців розкрилась, —

Нам прийдуть епохи на доказ.

У міфів розкриються крила –

Летітимуть тайни, – як показ!


МАРСІАНСЬКА СЛЬОЗА

Архітектори космосу, де ви тепер?!

Де будуєте комплекси різних означень?!

На Землі і на Марсі ваш Сфінкс не помер, —

Він таїть інформацію древніх позначень:

Там — на Марсі — бриліє під небом свій обрій, —

Він, стрічаючи Сонце, його проводжає, 

І жили там прибульці і чемні, і добрі, —

Їх майстерність і нині людину вражає.

Відійшло півмільйона тих років минулих, 

Як стихія черкнула їх смертним вітрилом

І вони на Нібіру — до хати майнули, 

Залишивши свою ностальгію з Ярилом…

На обличчі у Сфінкса застигла сльоза, —

Мо, ’ тяжіння Землі там її зупинило…

Пробуяла тоді катаклізму гроза, 

В цім є свідок один — це одвічне Ярило!


АРТЕФАКТИ

Де лопатою вчених підняті з Землі

В давнину захоронені в ній артефакти*, —

Там історії дух, зачаївшись, заліг

І для себе вичікує вивчених актів:

В заморожених мамонтів в роті трава

Та ще поруч із ними — фруктові дерева, 

Серед них, мов пручається, гілка жива, 

Ще плоди з них зривала Адамова Єва!”.

На Далекому Сході, де мерзла Земля, 

Катаклізмом спинилось життя, мов зненацька…

Замість нього тепер в цих місцях промовля, —

Чи то правда біди, чи то міф чудернацький!

*Артефакти — це предметні речі, знайдені в час геологічних розвідок.



ГІПОТЕЗИ ВЧЕНИХ

Підтверджують вчені живучість гіпотез, 

Що дійсно є право й у них на життя:

Не раз і не двічі — підкреслюють всоте

Наявність на Марсі конструкцій буття, 

Що там пристановище баз невідомих

Прибульців, — невидимих з різних світил, 

Які вибирають й вивозять свідомо

Весь жовтий метал для своєї мети…

Повторне дослідження фототехнічне

Показує різних руйнацій сліди, —

Це значить — життя є повторне і вічне, 

А люди його — це космічні плоди!


МОСТИ ГРАВІТАЦІЇ

Між галактик, де енергії вітри, 

По орбіті світлодайній день іде.

Він, мов спицю, промінь Сонця загострив —

Для прибульців гравітацію пряде, 

Щоб припнули зір до нашого буття

Й діалог зуміли з нами повести, 

Й до Землі, щоб збудували для життя

Із людської гравітації мости!


ПОЗИВНІ ПІЗНАННЯ

Через міст порозуміння

Йдуть в космічну тягу позивні.

Їм не шкодить і земне тяжіння, 

Бо шукають слово «так» і «ні» …

«Так» — це розуму контактна мить

З гуманоїдом, подібним нам.

«Ні» — це атома біди сигнал, 

Щоб не скоїлась сліпа війна…

Кожен позивних мастак

Й має з цього болі головні, 

Бо жага пізнання слова «так»

Не дає промовить слово «ні»!


УЯВА

Бентежить уми наявне творіння —

Фігури Аку на острові Пасхи…

Мо, ’то є прибульці — м’язи камінні?!

Й лишили їх злету недоліки власні…

Чи гріх їх великий — кинуті Богом

І каменем, через гнів, заніміли…

Торкаюся їх уявно-розлого, 

І, мариться, — ніби й сам скам’янілий!


ТАК БУЛО

Теревенить вітер у вікні, 

Мов вовком, завірюха виє, 

І мороз їм зашпорів підніс, 

Ворона снігом дзьоба миє…

І давно на Марсі так було, —

Прибульці й там таке пізнали, 

Їх клинопис часом замело, 

Проте лишилися аннали –

Інформації до нас місток, 

З’єднавший міжпланетні далі —

Там зима в повторний свій виток

Теж крутить хуртовин педалі!


ЯК ЦЕ СТАЛОСЯ?!

О, надійні горизонти бажання, 

Ви — уява з історичної істини, 

Загадкові таємниці безжальні, 

Передбачені прадавніми вістями

Про створіння, що з небес прилітало, 

Й на крилате божество, мов, скидається, 

Про шумерів, що із часом не стало, 

Та про Сфінкса, що й на Марсі стрічається, 

Про чудових мегалітів будови, 

Що в природі катаклізмам дісталися.

О, манливої жаги невідомість, 

Науково розкажи, як це сталося?!


МЕШКАЄ ВІЧНІСТЬ

Хто, коли, для чого і як

Піраміди звів загадкові?

Ці питання поки стоять

На помості уст наукових...

Мовлять різне вчені про це:

Єгиптяни – для фараонів, 

Де йшов похоронний процес

У згоді біблейських законів...

Кажуть нам легенди також:

Цей гігант, – від Бога споруда, 

Згори і аж до підошви –

Неземного розуму груда...

Між галактик мешкає вічність, 

Серед неї – наша Земля, 

Мов маяк космічний!!!


ЗЛІПОК УЯВИ

Сфінкс на Землі такий же, як на Марсі...

Яку загадку ідентичність криє, 

Що в різнім просторі ознаки спільні має?!

Чи мо’, скульптура ця – уяви зліпок?

І є відбитком образу прибульця, 

Що перевтілився в людино-звіра

І так себе залишив на планетах, 

Як явище подвійності природи, 

Яка створила це єство аморфним, 

Бо в плоті цій – добро і зло єдині...

Розгадка таємниці може в тому, 

Що Сфінкс сприймає світ так, як людина, 

Хоч бачить він його очима звіра?!


ЗАКОН СМЕРТІ

Ми ще живі з тобою, брате, 

Та знаєм — прийдеться померти…

Сміливо хочеться сказати, —

Що вже не став боятись смерті!

Вона — це теж життя у світі, 

Який астральним зветься раєм:

Там навіть чути запах квітів, 

Що буде з нами? — теж узнаєм!

А нині будь веселим, брате, 

Сприймай буття, як дар, — відверто

І, як належне, мусиш брати, —

Життя, — що по закону Смерті!


О, ЧАСУ ПЛИН!

На крилах шпаків прилетіла весна

І в’є на деревах гніздечко тепла…

І сходить посіяне в землю і в снах

Добірне зерно – зеленіючий лан!

Отак і на Марсі на крилах весни

Колись прилітали з зимівки шпаки, 

Й було колосіння посівів рясних, 

А нині чомусь там усе навпаки…

О, часу плин, — крила космічних світил.

У леті міняється й року пора…

І те, що прийшло до своєї мети, —

До іншої цілі іде на таран!

О, ПАСМО СЛІВ!

Коли щось пишу, то бува :

Мов з пасми слів, смичу слова

І зсукую в нитку — рядок, 

За змістом із різних думок, 

Об’єднаних в спільній меті, 

Яка, мов маяк у бутті, 

В поезії думку веде, 

Що стверджує образ-шедевр :

І вірш, мов душа, ожива…

О, пасмо слів, — пряжо жива!


СМІЛИВІСТЬ

Чим далі в ліс, тим більше дров...

Боюсь в житті я дров наламати.

Та чую серцем, каже кров:

«Боятись вовка – лісу не взнати...»

І я сміливість взяв тоді –

Моїх надій і дум провідницю

Й пішов у далі най трудні –

Шукать життя свого таємницю!


ДРАБИНА

Робив колись драбину в небо

Філософ – мій прапрадід.

Була ще в нього та потреба

Шукати в зорях радість, 

А зараз мрійні онучата

В орбітні далі линуть.., 

... Дід знав, що космос свій початок

Бере з щаблів драбини!


ВІК

У палі віку два кінці, 

Немає золотої середини:

І шле в прийдешнє вік гінців

Від двох суспільств з бажанням лиш єдиним, 

Щоб раз назавжди до пуття

Об кремній правди викресати щастя, 

Яке б несло нове буття, 

Нову свідомість мрійну і квітчасту...

У палі віку два кінці, 

Не буде золотої середини:

В майбутнє дійдуть ті гінці –

Які в бутті не хлібом лиш єдині!

СОНЦЕ

Скільки в тобі е калорій?

Це на твоїй лиш совісті

Фауна зріє і флора...

Лірики пишуть повісті:

Темні висвітлюють плями...

Скільки відкриттів зроблено?!

Скільки затемнених явищ

Вченими обговорено?!

Тільки тобі це байдуже:

Світиш собі, як світиться...

... Знало б, як хочеться дуже

Променем з ним зустрітися!


КОСМІЧНИЙ МІРАЖ

Мов зоряне небо –

Із вікна, – вечірнє місто…

Відгадую ребус:

Космонавт... ступив на Місяць...

Історія давня.

Вертикаль... шість літер слово...

Поскрипують ставні –

Засинає вітер. Знову

До мене приходить казковий космос:

Орбітні заводи, 

Марсіанський хліб в покосах...

Замислений, чую:

Проспівав останній півень...

Отак і ночую, 

Як про космос мова піде!


ДУМКА

Від крил Ікара до Центра Мас

Архів анналів колись відкриють

І скажуть легко одне про нас: –

Тоді в них думка була безкрила.

Хіба то швидкість – космічний пил...

От зараз думка сама літає, 

Коли ти навіть у ліжку спиш:

Нема орбіт – вертикалі стали, 

Якими думку несе геноз

Програмно і блискавично в далі.

Крилатість думки – це в даль вікно...

І хочу виректи я детально, 

Як витвір, вимисел свій лункий, 

Що думка – наслідок праці Мозку, 

Колись для Всесвіту навіки

Взірцем матерії стати зможе!


В ТРЬОХ ВИМІРАХ СВІТУ

Є пряма, є траєкторія і є орбіта...

Якщо прямою йти – не знайти упереджень долі, 

Якщо по траєкторії летіти –

Не взнати апогею чи перигею волі...

Я хотів би траєкторію життя свого пізнати, 

Чи з ним зустрітись в апогеї на своїй орбіті...

... Та все ж іду прямою у житті, щоб не блукати, 

Як між трьох сосен, в трьох вимірах світу!


ДЕМОКРАТІЇ ДОЛЯ

Живе незалежна тепер Україна, 

Бо вибір людей – демократії доля!

Червона калина – це символ країни, 

Її булава – це козацька є воля!

Але пам’ятаймо шляхи історичні, 

Коли добувалась свобода народу, 

Були і тоді вже хапуги столичні.

До влади – шляхи з корупційного роду!

Щоб люди святу незалежність дістали

Не можна рвачів допускати до влади, 

Бо Сонце свободи заходити стане

І будуть лиш скрізь корупційні посади!

Живе незалежна тепер Україна, 

Бо вибір людей – демократії доля!

Червона калина – це символ країни, 

Її булава – це козацька є воля!


У ВАГОНІ

Почуваю себе у вагоні, 

Неначе в світі стислощирім:

Тут відвертість лягає в долоні

Знайомством чулих пасажирів.

І, як в тій центрифузі – відносно

Земного центру, мов кристали, 

Відділяється щирість, бо млосна

Бажанням спільним тут зростає

Із прискоренням вільна взаємність, 

І вміло радяться думками...

Невагомість на серці приємно

Відчувши, враження торкають...

...І здається мені, що я справді

Супутник на земній орбіті, 

Що тяжіння земне – моя спрага

До зближення з білим світом!


СОБОРНА УКРАЇНА

Твій дух непокори – це Волі є прапор, 

Під ним булава – демократії сила, 

Червона калина – твій символ прозорий, 

А герці Майданів – народу є право!

Соборність країни – це мужності крила!

В гурті – Україну ніхто не поборе!

З Кубанських степів до Саяну – до річки, 

Від самих Карпат по Донеччини неба, 

З Поліських смерек і по Чорне аж море

Ти в колі стоїш з помаранчевих стрічок!

Душею в Соборність влилась, як потреба –

З’єднало тебе непокорою горе!


«Де поділося козацтво, Червоні жупани,

Де поділась доля-воля Бунчуки гетьмани?»…

Т.Г. Шевченко

В СТРЕМЕНАХ СЛАВИ

Виє вітер понад степом –

Кличе дух з могили, 

Що гуля козацьким склепом –

Просить в нього сили, 

Щоб розвіять правду в люди, 

Як в козацьких лавах

Україні в час той лютий

Добувалась слава!

…Чуєм, чуєм тебе, вітре, 

Кличе нас твій голос, 

Славу з нас ніхто не зітре, 

Бо вона, як колос, 

Пророста зерном добірним, 

Волею полита!

Йде козацьким шляхом вірним, 

Долею повита!

…Не погас козацький звичай

Славу набувати, 

Майорить жупан червоний

У сідлі Вітчизни, 

А в стременах – Слави дзвони, 

Що народ їх визнав!

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Вірш

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Кодована Доля (Глава 1. частина 7.) / Вірш | Василенко Андрій Антонович». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Кодована Доля (Глава 1. частина 5.) / Вірш | Василенко Андрій Антонович». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Василенко Андрій Антонович.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Василенко Андрій Антонович

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 3 | Знайдено: 17
Автор: Василенко Андрій Антонович
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Кодова Доля. Глава 2.;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;