Своє гніздо
Ось прийшлось історію із життя згадати,
І її вам, милі друзі, в вірші розказати.
У колгоспі чоловік й жінка працювали,
І четверо малих діток в сім`ї вони мали.
Він завфермою робив, а вона - доярка,
А ще дома в них була файна господарка*.
Сестра жінки обліковцем на фермі робила,
І із мужем сестриним "любов закрутила".
Чоловік, як очманів, палко так кохає,
Свою сім`ю: жінку й діти, згодом залишає.
Жінка плаче: " Чоловіче, діти дрібні маєш.
Рідна сестро, ти мою сім`ю розрушаєш".
Сльози її і благання їх не зупинили,
Вона з дітьми, він з коханков - так порізно й жили.
Тяжко їй самій прийшлось дітей піднімати,
Не доїсти, не доспати, весь час працювати.
Роки йшли і дні минали, діти виростали,
Виховала, вивчила і освіту дала.
Вже всі діти одружились, машинИ купили,
І до мами вони часто в гості приїздили.
Мама тішилась дітьми, радо їх стрічала,
З щирим серцем, чим могла, їм допомогала.
А одного разу жінка прокинулась зранку,
Дивиться, а чоловік чекає на ганку.
Хворобливий і блідий просить, щоб простила,
І дожити свої дні до хати приймила.
"Ти моя законна жінка, і тут мої діти,
Куди мені на старості хворому ся діти?"
"Ні! Іди собі, де був, - спокійно сказала, -
Ти лишив мене з дітьми і я бідувала.
Двадцять років жив з сестрою і мене не знав,
Коли вигнали тебе - за жінку згадав".
Пішов чоловік з подвір`я, голову схилив,
І свою доріженьку сльозами зросив.
Прийшов до своїх дітей і гірко заплакав,
Покаявся: "Був дурний і сім`ю я втратив".
Та одної неділеньки діти всі прийшли,
І хворого, на рак, тата мамі привели.
"Це наш тато, рідний тато, слід його прийняти,
І тобі прийдеться, мамо, його доглядати.
Бо у нас всіх свої сім`ї, в кожного робота,
Ми його не виженем - тато не з під плоту".
Мама сіла, заплакала, руки заломила,
Діти собі поїхали, тата залишили.
Не вигнала чоловіка - добре серце мала,
І до смерті хворого вона доглядала.
Бо він з молоду забув прислів`я таке:
" Птах живе і не паскудить в гніздечко своє".
*господарка - хазяйство
с.Нижні Станівці, Буковина, 31.07.2018
