Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
04.08.2018 18:56Вірш
 
Рейтинг: 0 | 0 гол.
Без обмежень
© Василенко Андрій Антонович

Кодована Доля

Вірші. Глава 1.

Кодована доля. Частина 2

Василенко Андрій Антонович
Опубліковано 04.08.2018 / 47121

КРЕМНІЯНКА

Поема — наукова фантазія

I

В динаміці Всесвіту жевріє мрія

Сміливих думок у кмітливому стилі —

Спілкуються вчені Антон та Антія…

Хоч їх роз’єднали парсекові милі, 

Та з’єднує їх пізнаванності діло, 

Яке допоможе цей простір здолати

І навіть відчути на відстані тіло, —

І в цім допоможуть наук постулати, 

Бо зовнішня пам’ять від них вимагає

Системи технічної в дисках магнітних, 

Яка щоб втручалася в роздум негайно, —

Собою, доповнивши мозку чарунки

Людини. І щоб це було непомітно, 

Що в ній інформації шлях пролягає, —

І креслить в уяві буття візерунки, 

З’єднавшись із біосистемою в парі

Крізь кремнію модуль на трасі зеніту, 

Який із родини магнічених чарів, 

Що з’єднує мозок і зовнішню пам’ять

Й виводить зв’язок на найдальшу орбіту.

Який із ракетниці задуму палить, —

Й матерії вміє незнані творити, 

Які транспортують і думку миттєво, 

І всі почуття — щоб про них говорити

Водночас на різних планетах суттєво!

Що чути Антія на Зірці захоче, —

Те ж саме Антон на Землі розпізнає, —

Коли до комп’ютера вабляться очі, 

Хай навіть про це ще нічого не знає.

А що відчуває Антія на дотик —

Те й він на собі в біострумі відчує.

І це відбуватися буде аж доти, 

Аж доки потреба у цьому існує!

Їх мозок працює з комп’ютером в ритмі, —

Із біошоломів сприймає сигнали, 

Які з біострумами завжди у римі

І модулем кремнію з мозком з’єднались.

Цей модуль сигнал дешифрує у шлемі, —

І шле інформацію в мозку чарунки, 

Ідею шукаючи в кожній проблемі, 

Де вченням вібруються розуму струни, 

Антія й Антон підбирають акорди, 

Щоб кремнію роль, як по нотах, зіграти, 

І, в справах творіння енергії, гордо

Із швидкістю думки весь Всесвіт пізнати!

II

Сенсація з кремнієм вийшла спонтанно, 

І в просторі слава знаходить Антона —

Звернулась до нього із Зірки Антія

І мовила чемно про кремній в спокусі:

— Ти в кремнії визнав важливість протона…

В студентські часи — це велика подія, 

Бо мрійне пізнання прозріти примусив!

… З’явилась Вона на екрані кмітлива, 

Пісочного кольору звабливі губи, 

А кремній-коса заблудилася в персах….

Була кремніянка-Антія вродлива, 

Янтарились німбом привітливі зуби, 

Та очі промінились, начебто перли!

Від усмішки ніби глянсуються щоки.

На мові івриту таємність відкрила:

— В нас кремнію дух, на його ми основі, 

Нейронами в тілі снують біоструми, 

А в душах у нас — гравітації крила…

До тебе тяжіють усі мої думи.

Дійшов і ти висновку, визнавши кремній

Живим елементом живої природи, —

Матерію транспортну в ньому відкривши…

Провів за комп’ютером ночі буремні, 

Знайти щоб, де мешкає в світі твій родич, —

Звичайно, доводилось падати й крижем…

Ми предки є ваші із острова Пасхи, 

Антія — мене на Землі так назвали, 

Це значить — була я володарем ласки.

Старезні діди космогонію знали

Й лишили для вас в силуетах загадку, 

Яка, з літака як дивитись, — помітна:

Це павич, павук, дикобраз та незмінно

Стоять і фігури Аку — вам на згадку, 

Про те, що від кого пішли ми — еліта, 

Що є в нас душа і вразлива, й нетлінна.

Обличчя веселе, піщано-рум’яне…

Тоді нам і сили Земля додавала, 

Її щоб покинули ми — кремніяни.

І я гравітації пута порвала, 

Бо вже наближалась планета Нібіру, 

З якої на Землю посходили внуки, 

Щоб жити в коханні і слухати ліру!

Щоб після потопу їм знов повернутись…

Які є ознаки у цих силуетах, 

Прикмети які в них, що спільність єднають?!

Ти визначив їх наукові секрети, 

За що я, Антоне, тебе і кохаю!

Себе я давно вже, як біосистему, 

З’єднала з технічною через байтмодуль.

Хотіла в твій мозок вмістити антену, 

Щоб в просторі міг відчувати свободу, 

Але ти тоді ще не визрів як вчений, 

Щоб в космос послати свого позивного…

До цього вели в підсвідомості гени, —

Ти власний комп’ютер лиш ставив на “ ноги ”, 

Вивчав манускрипти, залишені нами, 

Біоніку вчив, кібернетиці схожу.

Ти мав, заклопотаний долею, намір, 

І знав, що комп’ютер тобі допоможе, 

І нам спілкування дістанеться вічне, 

Щоб поруч з тобою себе відчувати, 

І йти до мети крізь пізнання магічне, 

Й за це в нагороду лиш істину мати!

III

Ще в школі Антон знав технічні системи, 

Бо так полюбляв кібернетики справу, 

На дослідних стендах біоніку мучив, 

Що й знать не хотілося іншої теми…

В природі сприймав лиш вечірню заграву, 

Як Сонце сідало на кряжеві кручі, 

Бо мріялось взнати, що спільного мають

Істот силуети, крім кремнію: в пір’ї

Павлина, в ногах павука, в павутинні, 

В голках дикобраза, що в темряві сяють

Від блиску, неначе маленькі сузір’я?

Є спільний ще рух — це гідравліки плинність:

У павича в пір’ї, в ногах павукових, 

В голках дикобраза. Ці спільні прикмети

Несуть інформації хист науковий.

Й напише Антон наукові сонети

Про співіснування двох різних матерій:

Живої — що в біологічній системі, 

І мертвої теж, як єднання критерій –

В технічній системі. Павук — це той приклад, 

Де спільна прикмета в загадці, мов темінь!

Коли попадеться комаха у сіті —

Для неї ця пастка звичайно є прикра, 

Для нього — сигнал, мов з радара святиня, 

Сприймається миттю, як благо на світі.

І очі, немов телекамери, жертву

У мозку його роздивляються чітко, 

Щоб щойно отрутою вжалити мертво, 

Щоб сплутати вмить павутиною чіпко…

Антон зрозумів, що на грані з’єднання

Двох різних матерій — і третя існує, 

Яка переносить і думку, й пізнання —

Вона інформацію ретрансформує

З одної до іншої якості хвилі.

Й людина сприймає переклад, як мову.

Це кремній аморфний — йому лиш по силі

Для мозку зв’язок цей позначити словом…

Так з модулів кремнію зміг вмонтувати

Антон електроди у біошоломи, 

Надінеш такий — і контакт свій вагомий

Завжди з гуманоїдом можна тримати.

Рясна інформація йде в біострумах

Крізь модуль аморфного кремнію в мозок, 

Де справді чужинські сприймаються в думах

Придумані Всесвітом метаморфози.

Побачивши щось чи сприйнявши на дотик, 

На смак, чи на слух, — передасть гуманоїд

Антону, як є, на комп’ютер, по виду, 

Де можеш почути земні анекдоти

Або скуштувати черешні земної —

Сприймається весь інтелект індивіду.

IV

Як Сонце сідало на обрію плечі, 

На Землю з Зорі транслювались події…

Сприяв вірогідності місячний вечір, 

Народжений в метеоритнім падінні.

Антія зв’язком лиш підтвердила факти, 

Що в метагалактиці, в сьомім октанті, 

Складалися вірні гуманності акти —

Й планеті бажалося мирних світанків…

Вона не зійшла із орбіти примхливо, 

Коли пролітала планета Нібіру, 

Лише відбулись океанські припливи, 

Потопи були і, здавалося, в міру.

— Антоне, — сказала по суті Антія, —

В інерції сил хаотичного руху

Вже вектори шляху Нібіру не вкажуть

На Землю, де спить катаклізмів стихія.

Твій марево-сон визначальний на руку, —

В майбутнім Земля не порушить пейзажу, 

Бо наша планета до просторів інших

Сягає щомиті, відкинувши відстань…

В її траєкторії губиться ніша

Для інших планет, що подібні за змістом…

Яке там Дворіччя — місця анунаків, 

Де нині Ірак від війни потерпає, 

Земля анунаків, сьогодні ознаки

Майбутнього завтра ще зовсім не має…

Моїм кремніянам війна ця огидна, 

Вина й анунаків, що вас клонували

До себе подібними, тобто — до Бога.

І згоди між вами тому і не видно!

Бо вас лиш, як роботів, ми шанували, 

Хоч вкралась за ваше життя і тривога!

Надія на саморозвинення мозку

Розтанула, ніби та свічка із воску!

Людини убоге знання гальмувало

Ходу пізнавання розумного світу.

Бо штучне скорочення віку сприяло

Нікчемному рівню земної освіти.

Чекала я тисячі років, — твій вислів, 

Антоне, знайшовся ти в просторі з часом!

Твій розум творця інтелекту вже виспів, 

І світ пізнавати ми будемо разом!

На жаль, інформації в тебе замало, 

Бо всі манускрипти про нас спопелились…

Буття анунаків поразки зазнало, —

З шумерами Землю вони залишили…

Колись так було, що планета Нібіру

Один раз в три тисячі з хвостиком років

Заходила в сонячну вашу систему, 

Та більше не зайде — ми маємо віру!

Тоді ми знання набули вже глибокі.

І геть гравітації стерли проблему! —

Мені довелося ці пута долати…

Ми нову матерію транспортну мали

І нам від потопу прийшлося втікати!

Нібіру звернула на іншу орбіту…

Про це анунаки, без сумніву, знали.

Ми більше на Землю не зійдемо з неї

І будем гасати до скону по світу:

То я — в апогеї, то ти — в перигеї…

В річках: Євфрат або Тигр, так хотіла б

З тобою, Антоне, мерщій освятитись.

Відчути танок ледь вагомого тіла, 

В обіймах води хвилювання омити, 

Зірвати в долоні чаруючу квітку, 

Яку посадила богиня Інанна.

І це ми з тобою все зробимо влітку…

Добраніч! Твоя кремніянка кохана!

V

Антон відчував дефіцит насолоди, 

Яка дарувалась йому від Антії, 

Бо ніч чорно хмарила, Місяць заходив, 

Сичали в душі невдоволення змії, –

Вони божеством проникали у неї.

І думка бентежила мозку чарунки, 

Щоб швидше наблизилось літо вишневе

І в серці розтали зими візерунки!

І він задрімав у ранковім полоні, 

Лиш мозок його працював підсвідомо…

І снилась Антія, немов на долоні, 

В далекому космосі, — ніби як дома!

І наче мороз, як той вакуум, тягне

Із хати тепло, мов крізь вибиту шибку, 

Бо так малювати сніжиночки прагне

Та Місяця – дині достиглої скибку, 

Та зорі на небі, мов вишні, 

Та шлях той молочний, як поле із гречки…

Здається Антону, — мороз, мов Всевишній, 

Ллє молоко з-під корови у глечик

Й підносить Антії на березі річки, 

Де літо, мов чайка, над водами в’ється

І степ з павутиння вивішує стрічки.

І все це Антону вві сні не здається, —

Бо він задрімав й біошлема не вимкнув, 

Та ще й до обставин таких він не звикнув, 

Щоб з ним гуманоїд зв’язок вів з планети, 

Де бабине літо було у сезоні, 

Де час павуків розставляє тенета…

Прокинувсь Антон і побачив спросоння:

Мороз вигаптовує сріблом на вікнах —

Бере у природи свою одержимість, —

Тому, де шукають, — проблема там вічна!

VI

За даними дослідних дій об’єктивних, 

Є доказ, що крім гідравлічного руху, 

Павук реактивним тяглом володіє, 

Яке на підставі умов реактивних

Існує. Польоти ці в лісі помітні, 

Бо він павутину снує при падінні, 

Із стану рідкого в твердий переводить —

Й від цього реакція йде реактивна!

Павук під кутом павутину проводить —

Із гілки на гілку чіпляє активно…

А може, в собі й анунаки вже мали

Ще й біодвигун реактивної тяги?!

І стоячки, вгору з Нібіру здіймались.

І, в хмарах набувши душевної магми, 

Зійшли із небес і обожнились з часом, —

«Боги й напівбоги» — так стали їх звати!

А перед потопом на крилах помчали

У небо планети Нібіру — до хати!

А з ними — й Антія, шумер-кремніянка, 

А через комп’ютер, як штучна землянка, 

Яка і далека, й близька для Антона…

А він з павуками у лісі чаклує —

Знімає кіно з павукового лона

І, весь в розрахунках польоту, мудрує!

І швидкість, і кут вираховує вчений, 

Щоб все науково сприяло уяві, 

Щоб потім проектно закласти у гени, 

Щоб радість у серці Антії буяла!

Щоб зміг гравітації силу здолати, 

Як Землю покинути буде всім треба, 

І нові шляхи у міжзір’ї прокласти, 

Як буде у цьому велика потреба.

А так, то хіба до Антії злітати

Й віч-на-віч зустрітися вдвох на орбіті!

Устами в уста поцілунків спитати, 

Що є, крім кохання, найкраще на світі?

Так їм доведеться крізь космос кохатись, —

Крізь відстань комп’ютерну ласку збагнути…

І всі почуття хоч і штучно сприймати, —

Але натуральність у діях відчути!

VII

Неначе туман, дим Дворіччям — від нафти, 

Від крові солдатів — вода червоніє…

З орбіти знімають цей фільм космонавти, —

Від слайдів таких у них серденько скніє…

Зібрався Антон, як Антія казала, 

Скупатися в теплій водиці під вечір, —

Так настрій поплавати нехіть злизала

І розпач тяжить на роззброєні плечі…

— Не треба, Антоне, я теж відчуваю

Твій стан і становище фауни й флори…

На березі річки, як в чорнім чувалі, —

Сказала Антія й зв’язок перервався —

Порушило вибухом мінікомп’ютер, 

Який для підводних діянь призначався, 

Щоб все середовище можна відчути…

Покинув Антон негатив емоційний

І воду річну — океанська змінила, 

Бо кликало діло — так буде доцільно, 

Вода ще студентом в пучину манила…

Збулося, — тепер артефакти шукає

Про камінь вогнистий — кришталик жахливий, 

Який до енергій нових закликає

І їх трасформує у швидкість змінливо, 

Що й раптом політ зупинити можливо.

А це в навантаженні суперважливо

І щоб цей літальний двигун збудувати —

То запис про це в Атлантиді сховали, 

А часу на пошук дали малувато…

Але з манускриптів приблизно узнали, 

Що снить цей секрет в Посейдоні — у храмі

На острові Білі, де берег Флориди…

Лиш треба знайти манускрипти про камінь

І потім його чародійство створити…

— Ти вірно міркуєш, Антоне, в цій справі, —

Сказала Антія із міні екрана

І знайдеш той храм — на долівці лиш гравій.

Під ним пульсуватиме датчик урану, —

В дозиметрі з’явиться цифра чотири…

Золочена скриня, а в ній — манускрипти.

Її обережно з-під гравію вирий

І кодом чотири-чотири відкрий ти.

— Я вдячний, Антіє, за щиру підказку, —

Всміхнувся Антон, відчуваючи ласку, 

Що ллється, немов океанські припливи, 

Із кожного слова, з очей гордівливих.

Я хочу, щоб ти розказала, чи правда, 

Що дату й причину потопу ти знала, 

Чи Землю покинуть була ти не рада, 

Чи мала від когось для старту сигналу?

— Так, знала, причин цих є більше, ніж треба:

Нібіру лиш збурила Землю собою, —

Її завернувши тяжінням до себе…

І хлинули метеорити юрбою, —

Один з них дістався Землі, стусонувши, 

Що з осі своєї вона відхилилась…

Від цього льодовник полярний, проснувшись, 

Розтанув, і миттю Земля затопилась.

Ще й внутрішня сила Землі, як напруга, 

Вулканно поверхню її зруйнувала, —

Була над Землею всесвітня наруга, 

Яка все живе в катаклізмах сховала…

Антон прислухався до болю Антії, 

До кожного слова, яке вібрувало…

Здавалось, потрапив у лапи стихії, 

І болем обличчя, мов затаврувало.

— Не треба, Антоне, трагічно сприймати, 

Я теж відчуваю і серденьком тлію.

Крім горя з печалі більш нічого взяти, 

В обставинах смерті я тільки мужнію!

І боляче теж відчуваю хвилююче жало, 

Яке отруїло закохану душу…

І все, що на серці твоєму лежало, 

До серця дбайливо прийняти я мушу.

За розуму скарби тебе я кохаю, 

Наповнені даром емоцій ідейних.

За очі твої голубі, за веснянки, 

За твій атлетизм, за святі обіцянки.

Послухайсь поради, тебе лиш прохаю, 

І матимеш успіхи в справах щоденних, 

Ти знайдеш бажання твоє в ідеалі, 

Його щоб пізнати — відчуєш реальні

Від мене до тебе кодовані звуки.

Про тебе згадають ще наші онуки, 

Бо здійме тебе гравітації промінь, 

Ти зійдеш на небо, а потім — із неба…

І піде землею, мов свято, твій гомін:

«Тепер двигуна збудувати лиш треба, 

Щоб мав з гравітації паливо в тілі, 

Щоб біофізична реакція малась, 

Щоб кожна людина цього захотіла, 

І в небо прозріння свого підіймалась»…

… Мо’, прийде, мов гість, до Землі незабаром

Той час нерозважний, коли заманеться

Людині небесним піддатися чарам, 

Як знов від Нібіру Земля похитнеться…

Тож думай, мій любий, людей як спасати, 

І в храмі хуткіш манускрипти відшукуй, 

А зараз вже пізно і треба поспати.

Що? Спати не хочеш! Себе не ошукуй.

Добраніч. Цілую. Цілую. Добраніч!

І дійством уста захопилися смачно…

— Добраніч! Моя кремніяночко, пані!

Я дуже щасливий і спрагливо вдячний!

Так кожен із них на орбітах далеких

В уяві гніздо сновидіння будує, 

І вже безтурботно, неначе лелеки, 

В обіймах космічних у мріях стартує.

VIII

Гора Козоро на Нібіру висока, 

Там Сонце планети з-за неї виходить, 

На постать Антона покладено око, 

Хоч він на Землі роздратованій ходить, 

На скелі там з ним розмовляє Антія:

Вони відчувають емоції звуків, —

На відстані сталась святкова подія —

Між ними існує зв’язок перегуків!

— Чому ти, Антоне, засмучений зранку?

Ти ж вчора створив гравітації модуль.

В комп’ютер заклав інформацію банку, 

Приборкав тяжіння земне і погоду…

І можеш до мене піднятися вільно, 

От тільки тобі довголіття бракує.

Давай цю проблему обчислимо спільно, 

Чи, може, тобі це ніяк не смакує?!

Тобі я свій мозок дозволю пізнати, —

Скануй інформацію з нього на віру —

Секрет довголіття вже будеш ти знати, 

Як ті анунаки-прибульці з Нібіру.

Їх вік був — сто тисяч нібіровських років!

Тоді і прикинеш — що, як і до чого…

З добутками золота мали мороку

І робота шахт клонували для цього.

— Гаразд! Я погоджусь, Антіє, з тобою, —

Ти мій чародій, ідеал-стимулятор.

Долати незгоди найкраще в двобої…

Для мене зробила ти дуже багато, 

Але я ще хочу, щоб ти з’ясувала, 

Навіщо ви золото з шахт добували, 

Яка в тім потреба, що вас спонукала?!

Скажи, і на Марсі ви теж побували?

А Сфінкса навіщо ви там збудували?

Й такі ж — піраміди! Це щось означає?

В яких траєкторіях світ пізнавали, 

Де брали потрібне знання для початку?

Навіщо лишили істот силуети

Та ще з артефактів і череп єдиний —

Щоб нам віднайти історичні замети

І в них розлопатити тайну людини?!

Цей череп не вріже й один інструмент…

То що ж — він є виріб токарної справи?

Чи, мо’, із прибульця в трагічний момент

Упав із плечей, не діждавшися правди?!

— Запитуєш влучно — це часу питання!

Й фантазій настирливих вміле зростання, 

А золото ми для зв’язку добували, 

Щоб ним з піраміди луну відбивати, 

Яка в радіохвилях збуджує масу

І в космос їх шле, як зворотні сигнали, 

Щоб напрямок руху міг вірно триматись, 

Щоб мати надійну безкомпасну трасу.

Сама ж піраміда, немов передатчик, 

Неначе маяк, для космічних польотів, —

Надійний, не раз перевірений датчик

Усіх інформацій для автопілотів.

А Сфінкс поєднав у собі дві прикмети —

Це зло і добро в нім, як золота символ, 

Як бачення світу людиною й звіром, 

З’єдналися в ньому інстинкт з інтелектом, 

В нім все об’єдналось занадто красиво, —

Бо все це, як символ, задуманий світом!

Цю всю інформацію в різному плані

Залишили предки — боги-анунаки, 

Їх теж клонували, у мене є дані —

Про їхнє буття неспростовні ознаки!

Тезаурус їхній в перекладі нашім, 

Надійно нам дав Альма-матір пізнання, 

Тож правда багато поїли ми каші, 

Щоб мати цей засіб свого спілкування.

— Ти знаєш, Антіє, наш клімат змінився, 

Бо ваша Нібіру до нас — на підході.

— Так, знаю, Антоне, мені ти приснився, 

Що, ніби як Ной, від шаленої хоті, 

Ти людям даруєш надію спастися, 

Чекаєш побачити сушу, як Бога, 

До Зірки спасіння молився й хрестився, 

Щоб швидше із берега йшла допомога.

З обличчям, наповненим спокоєм духу, 

Ти кличеш везіння з моєї поради, 

І хвиля потопна тебе накриває…

А я, мов та чайка, кричала на вухо, 

Що витерплю все, крім космічної вади!

І серце від цього навпіл розриває…

— Твій сон передався в мої біоструни

Й розладив акорди душевного стану —

Це влився у мене і твій біострумінь, 

Мов чайку, здавалось, ось-ось я дістану…

А ти полетіла, лиш хвилі, мов крила, 

На згадку про себе мені залишила, 

І в небо озонову дірку відкрила, 

Щоб струм гравітації пружився в жилах.

А я, мов ракета, тебе здоганяю, —

Лиш зорі встигають мене привітати.

Свої почуття я до тебе міняю:

І злюся, й радію, що вмію літати!…

Проснувся: на шибках мороз, на екрані —

Ласкава, вродлива, скануєш свій мозок, 

Щоб Всесвіт пізнав я, і кажеш: «Добраніч», 

І в ліжко кладеш розуміння мімози!

IX

В динаміці Всесвіту стверджено мрію

Сміливих думок у кмітливому стилі —

Спілкуються вчені Антон та Антія…

Хоч їх роз’єднали парсекові милі, —

Крізь відстань доводиться штучно кохатись

І через комп’ютер це чудо збагнути

Щоб весь інтелект індивіду сприймати, 

Й чуття натуральні у діях відчути…

Вони просторові єднають акорди, 

Щоб кремнію роль як по нотах зіграти, 

Щоб в справах творіння енергії гордо –

Зі швидкістю думки весь Всесвіт пізнати!


ЗАКОН СМЕРТІ

Ми ще живі з тобою, брате, 

Та знаєм — прийдеться померти…

Сміливо хочеться сказати, —

Що вже не став боятись смерті!

Вона — це теж життя у світі, 

Який астральним зветься раєм:

Там навіть чути запах квітів, 

Що буде з нами? — теж узнаєм!

А нині будь веселим, брате, 

Сприймай буття, як дар, — відверто

І, як належне, мусиш брати, —

Життя, — що по закону Смерті!


О, ЧАСУ МЛИН!

На крилах шпаків прилетіла весна

І в’є на деревах гніздечко тепла…

І сходить посіяне в землю і в снах

Добірне зерно – зеленіючий лан!

Отак і на Марсі на крилах весни

Колись прилітали з зимівки шпаки, 

Й було колосіння посівів рясних, 

А нині чомусь там усе навпаки…

О, часу плин, — крила космічних світил.

У леті міняється й року пора…

І те, що прийшло до своєї мети, —

До іншої цілі іде на таран!


О, ПАСМО СЛІВ!

Коли щось пишу, то бува :

Мов з пасма слів, смичу слова

І зсукую в нитку — рядок, 

За змістом із різних думок, 

Об’єднаних в спільній меті, 

Яка, мов маяк у бутті, 

В поезії думку веде, 

Що стверджує образ-шедевр :

І вірш, мов душа, ожива…

О, пасмо слів, — пряжо жива!


СМІЛИВІСТЬ

Чим далі в ліс, тим більше дров...

Боюсь в житті я дров наламати.

Та чую серцем, каже кров:

«Боятись вовка – лісу не взнати...»

І я сміливість взяв тоді –

Моїх надій і дум провідницю

Й пішов у далі най трудні –

Шукать життя свого таємницю!


ДРАБИНА

Робив колись драбину в небо

Філософ – мій прапрадід.

Була ще в нього та потреба

Шукати в зорях радість, 

А зараз мрійні онучата

В орбітні далі линуть.., 

... Дід знав, що космос свій початок

Бере з щаблів драбини!


ВІК

У палі віку два кінці, 

Немає золотої середини:

І шле в прийдешнє вік гінців

Від двох суспільств з бажанням лиш єдиним, 

Щоб раз назавжди до пуття

Об кремній правди викресати щастя, 

Яке б несло нове буття, 

Нову свідомість мрійну і квітчасту...

У палі віку два кінці, 

Не буде золотої середини:

В майбутнє дійдуть ті гінці –

Які в бутті не хлібом лиш єдині!


СОНЦЕ

Скільки в тобі е калорій?

Це на твоїй лиш совісті

Фауна зріє і флора...

Лірики пишуть повісті:

Темні висвітлюють плями...

Скільки відкриттів зроблено?!

Скільки затемнених явищ

Вченими обговорено?!

Тільки тобі це байдуже:

Світиш собі, як світиться...

... Знало б, як хочеться дуже

Променем з ним зустрітися!


КОСМІЧНИЙ МІРАЖ

Мов зоряне небо –

Із вікна, – вечірнє місто...

Відгадую ребус:

Космонавт... ступив на Місяць...

Історія давня.

Вертикаль... шість літер слово...

Поскрипують ставні –

Засинає вітер. Знову

До мене приходить казковий космос:

Орбітні заводи, 

Марсіанський хліб в покосах...

Замислений, чую:

Проспівав останній півень...

Отак і ночую, 

Як про космос мова піде!


ДУМКА

Від крил Ікара до Центра Мас

Архів анналів колись відкриють

І скажуть легко одне про нас: –

Тоді в них думка була безкрила.

Хіба то швидкість – космічний пил...

От зараз думка сама літає, 

Коли ти навіть у ліжку спиш:

Нема орбіт – вертикалі стали, 

Якими думку несе геноз

Програмно і блискавично в далі.

Крилатість думки – це в даль вікно...

І хочу виректи я детально, 

Як витвір, вимисел свій лункий, 

Що думка – наслідок праці Мозку, 

Колись для Всесвіту навіки

Взірцем матерії стати зможе!


В ТРЬОХ ВИМІРАХ СВІТУ

Є пряма, є траєкторія і є орбіта...

Якщо прямою йти – не знайти упереджень долі, 

Якщо по траєкторії летіти –

Не взнати апогею чи перигею волі...

Я хотів би траєкторію життя свого пізнати, 

Чи з ним зустрітись в апогеї на своїй орбіті...

... Та все ж іду прямою у житті, щоб не блукати, 

Як між трьох сосен, в трьох вимірах світу!


ДЕМОКРАТІЇ ДОЛЯ

Живе незалежна тепер Україна, 

Бо вибір людей – демократії доля!

Червона калина – це символ країни, 

Її булава – це козацька є воля!

Але пам’ятаймо шляхи історичні, 

Коли добувалась свобода народу, 

Були і тоді вже хапуги столичні.

До влади – шляхи з корупційного роду!

Щоб люди святу незалежність дістали

Не можна рвачів допускати до влади, 

Бо Сонце свободи заходити стане

І будуть лиш скрізь корупційні посади!

Живе незалежна тепер Україна, 

Бо вибір людей – демократії доля!

Червона калина – це символ країни, 

Її булава – це козацька є воля!


У ВАГОНІ

Почуваю себе у вагоні, 

Неначе в світі стисло щирім:

Тут відвертість лягає в долоні

Знайомством чулих пасажирів.

І, як в тій центрифузі – відносно

Земного центру, мов кристали, 

Відділяється щирість, бо млосна

Бажанням спільним тут зростає

Із прискоренням вільна взаємність, 

І вміло радяться думками...

Невагомість на серці приємно

Відчувши, враження торкають...

...І здається мені, що я справді

Супутник на земній орбіті, 

Що тяжіння земне – моя спрага

До зближення з білим світом!


СОБОРНА УКРАЇНА

Твій дух непокори – це Волі є прапор, 

Під ним булава – демократії сила, 

Червона калина – твій символ прозорий, 

А герці Майданів – народу є право!

Соборність країни – це мужності крила!

В гурті – Україну ніхто не поборе!

З Кубанських степів до Саяну – до річки, 

Від самих Карпат по Донеччини неба, 

З Поліських смерек і по Чорне аж море

Ти в колі стоїш з помаранчевих стрічок!

Душею в Соборність влилась, як потреба –

З’єднало тебе непокорою горе!


«Де поділося козацтво, Червоні жупани,

Де поділась доля-воля Бунчуки гетьмани?»…

Т.Г. Шевченко

В СТРЕМЕНАХ СЛАВИ

Виє вітер понад степом –

Кличе дух з могили, 

Що гуля козацьким склепом –

Просить в нього сили, 

Щоб розвіять правду в люди, 

Як в козацьких лавах

Україні в час той лютий

Добувалась слава!

…Чуєм, чуєм тебе, вітре, 

Кличе нас твій голос, 

Славу з нас ніхто не зітре, 

Бо вона, як колос, 

Пророста зерном добірним, 

Волею полита!

Йде козацьким шляхом вірним, 

Долею повита!

…Не погас козацький звичай

Славу набувати, 

Майорить жупан червоний

У сідлі Вітчизни, 

А в стременах – Слави дзвони, 

Що народ їх визнав!


ГОЛОДОМОР

За біль постраждалих – ганьба геноциду, 

Не викреслить пам`ять історію смерті…

Не вистачить слів на таку панахиду.

Та прийде той час – запитає упертий:

А, що цю помітну біду хтось не бачив?

Невже на Землі все суспільство дрімало?

Той голодомор був занадто звірячий, 

Бо втрати такої ще людство не мало, –

Аж небо від туги змарніло, мов хворе, ,, 

Тоді і Америка й Англія знали:

Плазує, мов змій, заплановане горе…

Свята їх причетність скорбіти із нами!

Всі мають свій уряд, парламент – з народу!

І є президенти – чатують закони, 

Між ситих – бомжі, – люд другої породи:

Голодні й холодні, неначе ікони…

…Сьогодні, коли економіки криза

Гортає під себе Країну зненацька, 

Щоб знов повторилась чудовища тризна…

Невже лиш терпіти – це Доля козацька?

Що йде неймовірний розподіл – всі знають, 

Але упереджень дієвих не чути…

Чи мо, ’ олігархи зробити щось мають, 

Щоб голодоморам ніколи не бути?!


КРИЗА

У США Федеральна Система Резервна –

Приватна, як хоче, друкує свій долар.

Прибуток росте, мов рослинницькі зерна, 

Бо в ній заснувалася шулерська доля!

Друкарський станок, не складаючи звіту, 

Друкує його, мов товар постачальний –

Він визнаний людством валютою світу

І попит свій завжди ніде не втрачає!

Сама контролює на ринку валюту:

Коли це потрібно – то зменшить, то збільшить –

На це дозволя віртуальність статуту!

Від цього свій бізнес вона не погіршить –

Зруйнує чужі економіки гасла!

Бо прагне собі, однозначно, скорити

Усіх олігархів, забравши їх власність, 

Себе олігархом планети зробити!

Цю кризу всесвітню вона лиш створила, 

Бо банки свої скрізь системно будує…

І буде так поки, аж доти наш розум

Не визна, що першопричина існує

В розподілі власності й має загрозу

Для всіх олігархів і тих хто панує…

…Й коли нерухоме й рухоме привласнить

Собі Федеральна Резервна Система, 

Тоді і потреба у доларах згасне, 

Тоді і закінчиться кризова тема!


ЗАГАДКА ПРИРОДИ

Я, біла тигриця – загадка природи!

Маскуюся скрізь в небезпечному вирі…

Я знати не хочу якої породи, 

Лиш хочу я жити спокійно в цім мирі!

Я біла тигриця – оскал мій зубатий!

Маскуюсь завжди в небезпечному цвіті, 

Не хочу я спокій для себе лиш мати, 

Лиш хочу не жити в блудливому світі!

Я біла тигриця – є символом року!

Маскуюся скрізь в небезпечній країні…

Оскал – протидійні корупції кроки, 

Ганьба! – Хто порушить закон в Україні.


НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Із віночка квітів пелюстка ряба

Незалежним кольором в око зорить, 

А в росинках сонячний зайчик стриба –

Незалежним полум’ям квітки горить!

Україно-квітко, народу свого, 

Ти – з віків, мов дар цвітолюбих облич, 

Що палають, ніби з пелюстки вогонь

І приносять Мир, що лунає, мов Клич!

Ти – є слова про справедливість носій, –

Сяєш в клумбі, що з квіт – незалежних Держав!

Ти – в серцях людей незалежність посій, 

Щоб її, як прапора кожен держав!


ІНТЕРНАЦІЯ

Ще за Шевченківських часів

духовна йде між нас інфляція, –

Плазує, ніби змієм розбратання, 

в кожну долю, націю, 

А у спотворенім бутті –

корупція та олігархія, 

Крізь коаліції та опозиції

повзе анархія…

Ще при Тарасовій добі, 

в скарбах поезій кожна нація

Шукала біль епох, 

немов гіркий продукт цивілізації, 

В якім, мов стяг, як герцю поклик, 

гідна предків інформація, 

Щоб об’єднатися в одне суспільство –

чинну інтернацію…

…Тому Шевченківські вірші

перекладає кожна нація, 

В яких поезія, мов магма, гнівом –

з серця, мов із кратера!

Тому й волаємо, як правди дзвін, 

за мир, за демократію, –

В якій, як герць, наймення вже звучить –

народна інтернація!

04.08.2018 Поезії / Вірш
Кодована Доля (Глава 6.) / Вірш | Василенко Андрій Антонович
Попередня публікація: 04.08.2018 Поезії / Вірш
Кодована Доля (Глава 6 .вірші.) / Вірш | Василенко Андрій Антонович
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Найновіше
18.10.2018 © Серго Сокольник / Ліричний вірш
Ніч наповнила...
18.10.2018 © Панін Олександр Миколайович / Переспів
Сіре Місто
18.10.2018 © Добродій Ольга Іванівна / Вірш
Тобі, читачу
18.10.2018 © Добродій Ольга Іванівна / Вірш
Опало листя
18.10.2018 © Костенюк / Переспів
Не буди ти її на зорі (романс)
Вірш
04.08.2018
Кодована Доля (Глава 4.)
04.08.2018
Кодована Доля (Вірші. Глава 1.)
04.08.2018 © Надія
Загадка 19
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 10  Коментарів:
Тематика: Поезії, вірш,
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
18.10.2018 © Суворий
Ршення по Закарпаттю: Ужгород відходить мадярам, нова назва - Закарпатська Україна (листопад 1938)
13.10.2018 © Суворий
Пацифікація Галичини: польська армія руйнує українські села, катує та арештовує (жовтень 1938)
11.10.2018 © Суворий
Європа після Судет: Німеччина активізує зовнішню політику та шпигунство (жовтень 1938)
10.10.2018 © Суворий
Радянська Україна: арешт маршала Блюхера, повстання та чистки в червоній армії (жовтень 1938)
09.10.2018 © Суворий
Закарпатська криза: долю Закарпаття передано в руки Німеччини та Італії (жовтень 1938)
ВИБІР ЧИТАЧІВ
03.05.2011 © Наталі
26.09.2011 © Колядко Оксана Валеріївна
17.10.2012 © Бойчук Роман
28.09.2013 © ГАННА КОНАЗЮК
22.12.2017 © Олена Коленченко
08.02.2014 © Тадм
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди