04.08.2018 18:56
Без обмежень
14 views
Rating 0 | 0 users
 © Василенко Андрій Антонович

Кодована Доля

Вірші. Глава 1.

Кодована доля. Частина 2

КРЕМНІЯНКА

Поема — наукова фантазія

I

В динаміці Всесвіту жевріє мрія

Сміливих думок у кмітливому стилі —

Спілкуються вчені Антон та Антія…

Хоч їх роз’єднали парсекові милі, 

Та з’єднує їх пізнаванності діло, 

Яке допоможе цей простір здолати

І навіть відчути на відстані тіло, —

І в цім допоможуть наук постулати, 

Бо зовнішня пам’ять від них вимагає

Системи технічної в дисках магнітних, 

Яка щоб втручалася в роздум негайно, —

Собою, доповнивши мозку чарунки

Людини. І щоб це було непомітно, 

Що в ній інформації шлях пролягає, —

І креслить в уяві буття візерунки, 

З’єднавшись із біосистемою в парі

Крізь кремнію модуль на трасі зеніту, 

Який із родини магнічених чарів, 

Що з’єднує мозок і зовнішню пам’ять

Й виводить зв’язок на найдальшу орбіту.

Який із ракетниці задуму палить, —

Й матерії вміє незнані творити, 

Які транспортують і думку миттєво, 

І всі почуття — щоб про них говорити

Водночас на різних планетах суттєво!

Що чути Антія на Зірці захоче, —

Те ж саме Антон на Землі розпізнає, —

Коли до комп’ютера вабляться очі, 

Хай навіть про це ще нічого не знає.

А що відчуває Антія на дотик —

Те й він на собі в біострумі відчує.

І це відбуватися буде аж доти, 

Аж доки потреба у цьому існує!

Їх мозок працює з комп’ютером в ритмі, —

Із біошоломів сприймає сигнали, 

Які з біострумами завжди у римі

І модулем кремнію з мозком з’єднались.

Цей модуль сигнал дешифрує у шлемі, —

І шле інформацію в мозку чарунки, 

Ідею шукаючи в кожній проблемі, 

Де вченням вібруються розуму струни, 

Антія й Антон підбирають акорди, 

Щоб кремнію роль, як по нотах, зіграти, 

І, в справах творіння енергії, гордо

Із швидкістю думки весь Всесвіт пізнати!

II

Сенсація з кремнієм вийшла спонтанно, 

І в просторі слава знаходить Антона —

Звернулась до нього із Зірки Антія

І мовила чемно про кремній в спокусі:

— Ти в кремнії визнав важливість протона…

В студентські часи — це велика подія, 

Бо мрійне пізнання прозріти примусив!

… З’явилась Вона на екрані кмітлива, 

Пісочного кольору звабливі губи, 

А кремній-коса заблудилася в персах….

Була кремніянка-Антія вродлива, 

Янтарились німбом привітливі зуби, 

Та очі промінились, начебто перли!

Від усмішки ніби глянсуються щоки.

На мові івриту таємність відкрила:

— В нас кремнію дух, на його ми основі, 

Нейронами в тілі снують біоструми, 

А в душах у нас — гравітації крила…

До тебе тяжіють усі мої думи.

Дійшов і ти висновку, визнавши кремній

Живим елементом живої природи, —

Матерію транспортну в ньому відкривши…

Провів за комп’ютером ночі буремні, 

Знайти щоб, де мешкає в світі твій родич, —

Звичайно, доводилось падати й крижем…

Ми предки є ваші із острова Пасхи, 

Антія — мене на Землі так назвали, 

Це значить — була я володарем ласки.

Старезні діди космогонію знали

Й лишили для вас в силуетах загадку, 

Яка, з літака як дивитись, — помітна:

Це павич, павук, дикобраз та незмінно

Стоять і фігури Аку — вам на згадку, 

Про те, що від кого пішли ми — еліта, 

Що є в нас душа і вразлива, й нетлінна.

Обличчя веселе, піщано-рум’яне…

Тоді нам і сили Земля додавала, 

Її щоб покинули ми — кремніяни.

І я гравітації пута порвала, 

Бо вже наближалась планета Нібіру, 

З якої на Землю посходили внуки, 

Щоб жити в коханні і слухати ліру!

Щоб після потопу їм знов повернутись…

Які є ознаки у цих силуетах, 

Прикмети які в них, що спільність єднають?!

Ти визначив їх наукові секрети, 

За що я, Антоне, тебе і кохаю!

Себе я давно вже, як біосистему, 

З’єднала з технічною через байтмодуль.

Хотіла в твій мозок вмістити антену, 

Щоб в просторі міг відчувати свободу, 

Але ти тоді ще не визрів як вчений, 

Щоб в космос послати свого позивного…

До цього вели в підсвідомості гени, —

Ти власний комп’ютер лиш ставив на “ ноги ”, 

Вивчав манускрипти, залишені нами, 

Біоніку вчив, кібернетиці схожу.

Ти мав, заклопотаний долею, намір, 

І знав, що комп’ютер тобі допоможе, 

І нам спілкування дістанеться вічне, 

Щоб поруч з тобою себе відчувати, 

І йти до мети крізь пізнання магічне, 

Й за це в нагороду лиш істину мати!

III

Ще в школі Антон знав технічні системи, 

Бо так полюбляв кібернетики справу, 

На дослідних стендах біоніку мучив, 

Що й знать не хотілося іншої теми…

В природі сприймав лиш вечірню заграву, 

Як Сонце сідало на кряжеві кручі, 

Бо мріялось взнати, що спільного мають

Істот силуети, крім кремнію: в пір’ї

Павлина, в ногах павука, в павутинні, 

В голках дикобраза, що в темряві сяють

Від блиску, неначе маленькі сузір’я?

Є спільний ще рух — це гідравліки плинність:

У павича в пір’ї, в ногах павукових, 

В голках дикобраза. Ці спільні прикмети

Несуть інформації хист науковий.

Й напише Антон наукові сонети

Про співіснування двох різних матерій:

Живої — що в біологічній системі, 

І мертвої теж, як єднання критерій –

В технічній системі. Павук — це той приклад, 

Де спільна прикмета в загадці, мов темінь!

Коли попадеться комаха у сіті —

Для неї ця пастка звичайно є прикра, 

Для нього — сигнал, мов з радара святиня, 

Сприймається миттю, як благо на світі.

І очі, немов телекамери, жертву

У мозку його роздивляються чітко, 

Щоб щойно отрутою вжалити мертво, 

Щоб сплутати вмить павутиною чіпко…

Антон зрозумів, що на грані з’єднання

Двох різних матерій — і третя існує, 

Яка переносить і думку, й пізнання —

Вона інформацію ретрансформує

З одної до іншої якості хвилі.

Й людина сприймає переклад, як мову.

Це кремній аморфний — йому лиш по силі

Для мозку зв’язок цей позначити словом…

Так з модулів кремнію зміг вмонтувати

Антон електроди у біошоломи, 

Надінеш такий — і контакт свій вагомий

Завжди з гуманоїдом можна тримати.

Рясна інформація йде в біострумах

Крізь модуль аморфного кремнію в мозок, 

Де справді чужинські сприймаються в думах

Придумані Всесвітом метаморфози.

Побачивши щось чи сприйнявши на дотик, 

На смак, чи на слух, — передасть гуманоїд

Антону, як є, на комп’ютер, по виду, 

Де можеш почути земні анекдоти

Або скуштувати черешні земної —

Сприймається весь інтелект індивіду.

IV

Як Сонце сідало на обрію плечі, 

На Землю з Зорі транслювались події…

Сприяв вірогідності місячний вечір, 

Народжений в метеоритнім падінні.

Антія зв’язком лиш підтвердила факти, 

Що в метагалактиці, в сьомім октанті, 

Складалися вірні гуманності акти —

Й планеті бажалося мирних світанків…

Вона не зійшла із орбіти примхливо, 

Коли пролітала планета Нібіру, 

Лише відбулись океанські припливи, 

Потопи були і, здавалося, в міру.

— Антоне, — сказала по суті Антія, —

В інерції сил хаотичного руху

Вже вектори шляху Нібіру не вкажуть

На Землю, де спить катаклізмів стихія.

Твій марево-сон визначальний на руку, —

В майбутнім Земля не порушить пейзажу, 

Бо наша планета до просторів інших

Сягає щомиті, відкинувши відстань…

В її траєкторії губиться ніша

Для інших планет, що подібні за змістом…

Яке там Дворіччя — місця анунаків, 

Де нині Ірак від війни потерпає, 

Земля анунаків, сьогодні ознаки

Майбутнього завтра ще зовсім не має…

Моїм кремніянам війна ця огидна, 

Вина й анунаків, що вас клонували

До себе подібними, тобто — до Бога.

І згоди між вами тому і не видно!

Бо вас лиш, як роботів, ми шанували, 

Хоч вкралась за ваше життя і тривога!

Надія на саморозвинення мозку

Розтанула, ніби та свічка із воску!

Людини убоге знання гальмувало

Ходу пізнавання розумного світу.

Бо штучне скорочення віку сприяло

Нікчемному рівню земної освіти.

Чекала я тисячі років, — твій вислів, 

Антоне, знайшовся ти в просторі з часом!

Твій розум творця інтелекту вже виспів, 

І світ пізнавати ми будемо разом!

На жаль, інформації в тебе замало, 

Бо всі манускрипти про нас спопелились…

Буття анунаків поразки зазнало, —

З шумерами Землю вони залишили…

Колись так було, що планета Нібіру

Один раз в три тисячі з хвостиком років

Заходила в сонячну вашу систему, 

Та більше не зайде — ми маємо віру!

Тоді ми знання набули вже глибокі.

І геть гравітації стерли проблему! —

Мені довелося ці пута долати…

Ми нову матерію транспортну мали

І нам від потопу прийшлося втікати!

Нібіру звернула на іншу орбіту…

Про це анунаки, без сумніву, знали.

Ми більше на Землю не зійдемо з неї

І будем гасати до скону по світу:

То я — в апогеї, то ти — в перигеї…

В річках: Євфрат або Тигр, так хотіла б

З тобою, Антоне, мерщій освятитись.

Відчути танок ледь вагомого тіла, 

В обіймах води хвилювання омити, 

Зірвати в долоні чаруючу квітку, 

Яку посадила богиня Інанна.

І це ми з тобою все зробимо влітку…

Добраніч! Твоя кремніянка кохана!

V

Антон відчував дефіцит насолоди, 

Яка дарувалась йому від Антії, 

Бо ніч чорно хмарила, Місяць заходив, 

Сичали в душі невдоволення змії, –

Вони божеством проникали у неї.

І думка бентежила мозку чарунки, 

Щоб швидше наблизилось літо вишневе

І в серці розтали зими візерунки!

І він задрімав у ранковім полоні, 

Лиш мозок його працював підсвідомо…

І снилась Антія, немов на долоні, 

В далекому космосі, — ніби як дома!

І наче мороз, як той вакуум, тягне

Із хати тепло, мов крізь вибиту шибку, 

Бо так малювати сніжиночки прагне

Та Місяця – дині достиглої скибку, 

Та зорі на небі, мов вишні, 

Та шлях той молочний, як поле із гречки…

Здається Антону, — мороз, мов Всевишній, 

Ллє молоко з-під корови у глечик

Й підносить Антії на березі річки, 

Де літо, мов чайка, над водами в’ється

І степ з павутиння вивішує стрічки.

І все це Антону вві сні не здається, —

Бо він задрімав й біошлема не вимкнув, 

Та ще й до обставин таких він не звикнув, 

Щоб з ним гуманоїд зв’язок вів з планети, 

Де бабине літо було у сезоні, 

Де час павуків розставляє тенета…

Прокинувсь Антон і побачив спросоння:

Мороз вигаптовує сріблом на вікнах —

Бере у природи свою одержимість, —

Тому, де шукають, — проблема там вічна!

VI

За даними дослідних дій об’єктивних, 

Є доказ, що крім гідравлічного руху, 

Павук реактивним тяглом володіє, 

Яке на підставі умов реактивних

Існує. Польоти ці в лісі помітні, 

Бо він павутину снує при падінні, 

Із стану рідкого в твердий переводить —

Й від цього реакція йде реактивна!

Павук під кутом павутину проводить —

Із гілки на гілку чіпляє активно…

А може, в собі й анунаки вже мали

Ще й біодвигун реактивної тяги?!

І стоячки, вгору з Нібіру здіймались.

І, в хмарах набувши душевної магми, 

Зійшли із небес і обожнились з часом, —

«Боги й напівбоги» — так стали їх звати!

А перед потопом на крилах помчали

У небо планети Нібіру — до хати!

А з ними — й Антія, шумер-кремніянка, 

А через комп’ютер, як штучна землянка, 

Яка і далека, й близька для Антона…

А він з павуками у лісі чаклує —

Знімає кіно з павукового лона

І, весь в розрахунках польоту, мудрує!

І швидкість, і кут вираховує вчений, 

Щоб все науково сприяло уяві, 

Щоб потім проектно закласти у гени, 

Щоб радість у серці Антії буяла!

Щоб зміг гравітації силу здолати, 

Як Землю покинути буде всім треба, 

І нові шляхи у міжзір’ї прокласти, 

Як буде у цьому велика потреба.

А так, то хіба до Антії злітати

Й віч-на-віч зустрітися вдвох на орбіті!

Устами в уста поцілунків спитати, 

Що є, крім кохання, найкраще на світі?

Так їм доведеться крізь космос кохатись, —

Крізь відстань комп’ютерну ласку збагнути…

І всі почуття хоч і штучно сприймати, —

Але натуральність у діях відчути!

VII

Неначе туман, дим Дворіччям — від нафти, 

Від крові солдатів — вода червоніє…

З орбіти знімають цей фільм космонавти, —

Від слайдів таких у них серденько скніє…

Зібрався Антон, як Антія казала, 

Скупатися в теплій водиці під вечір, —

Так настрій поплавати нехіть злизала

І розпач тяжить на роззброєні плечі…

— Не треба, Антоне, я теж відчуваю

Твій стан і становище фауни й флори…

На березі річки, як в чорнім чувалі, —

Сказала Антія й зв’язок перервався —

Порушило вибухом мінікомп’ютер, 

Який для підводних діянь призначався, 

Щоб все середовище можна відчути…

Покинув Антон негатив емоційний

І воду річну — океанська змінила, 

Бо кликало діло — так буде доцільно, 

Вода ще студентом в пучину манила…

Збулося, — тепер артефакти шукає

Про камінь вогнистий — кришталик жахливий, 

Який до енергій нових закликає

І їх трасформує у швидкість змінливо, 

Що й раптом політ зупинити можливо.

А це в навантаженні суперважливо

І щоб цей літальний двигун збудувати —

То запис про це в Атлантиді сховали, 

А часу на пошук дали малувато…

Але з манускриптів приблизно узнали, 

Що снить цей секрет в Посейдоні — у храмі

На острові Білі, де берег Флориди…

Лиш треба знайти манускрипти про камінь

І потім його чародійство створити…

— Ти вірно міркуєш, Антоне, в цій справі, —

Сказала Антія із міні екрана

І знайдеш той храм — на долівці лиш гравій.

Під ним пульсуватиме датчик урану, —

В дозиметрі з’явиться цифра чотири…

Золочена скриня, а в ній — манускрипти.

Її обережно з-під гравію вирий

І кодом чотири-чотири відкрий ти.

— Я вдячний, Антіє, за щиру підказку, —

Всміхнувся Антон, відчуваючи ласку, 

Що ллється, немов океанські припливи, 

Із кожного слова, з очей гордівливих.

Я хочу, щоб ти розказала, чи правда, 

Що дату й причину потопу ти знала, 

Чи Землю покинуть була ти не рада, 

Чи мала від когось для старту сигналу?

— Так, знала, причин цих є більше, ніж треба:

Нібіру лиш збурила Землю собою, —

Її завернувши тяжінням до себе…

І хлинули метеорити юрбою, —

Один з них дістався Землі, стусонувши, 

Що з осі своєї вона відхилилась…

Від цього льодовник полярний, проснувшись, 

Розтанув, і миттю Земля затопилась.

Ще й внутрішня сила Землі, як напруга, 

Вулканно поверхню її зруйнувала, —

Була над Землею всесвітня наруга, 

Яка все живе в катаклізмах сховала…

Антон прислухався до болю Антії, 

До кожного слова, яке вібрувало…

Здавалось, потрапив у лапи стихії, 

І болем обличчя, мов затаврувало.

— Не треба, Антоне, трагічно сприймати, 

Я теж відчуваю і серденьком тлію.

Крім горя з печалі більш нічого взяти, 

В обставинах смерті я тільки мужнію!

І боляче теж відчуваю хвилююче жало, 

Яке отруїло закохану душу…

І все, що на серці твоєму лежало, 

До серця дбайливо прийняти я мушу.

За розуму скарби тебе я кохаю, 

Наповнені даром емоцій ідейних.

За очі твої голубі, за веснянки, 

За твій атлетизм, за святі обіцянки.

Послухайсь поради, тебе лиш прохаю, 

І матимеш успіхи в справах щоденних, 

Ти знайдеш бажання твоє в ідеалі, 

Його щоб пізнати — відчуєш реальні

Від мене до тебе кодовані звуки.

Про тебе згадають ще наші онуки, 

Бо здійме тебе гравітації промінь, 

Ти зійдеш на небо, а потім — із неба…

І піде землею, мов свято, твій гомін:

«Тепер двигуна збудувати лиш треба, 

Щоб мав з гравітації паливо в тілі, 

Щоб біофізична реакція малась, 

Щоб кожна людина цього захотіла, 

І в небо прозріння свого підіймалась»…

… Мо’, прийде, мов гість, до Землі незабаром

Той час нерозважний, коли заманеться

Людині небесним піддатися чарам, 

Як знов від Нібіру Земля похитнеться…

Тож думай, мій любий, людей як спасати, 

І в храмі хуткіш манускрипти відшукуй, 

А зараз вже пізно і треба поспати.

Що? Спати не хочеш! Себе не ошукуй.

Добраніч. Цілую. Цілую. Добраніч!

І дійством уста захопилися смачно…

— Добраніч! Моя кремніяночко, пані!

Я дуже щасливий і спрагливо вдячний!

Так кожен із них на орбітах далеких

В уяві гніздо сновидіння будує, 

І вже безтурботно, неначе лелеки, 

В обіймах космічних у мріях стартує.

VIII

Гора Козоро на Нібіру висока, 

Там Сонце планети з-за неї виходить, 

На постать Антона покладено око, 

Хоч він на Землі роздратованій ходить, 

На скелі там з ним розмовляє Антія:

Вони відчувають емоції звуків, —

На відстані сталась святкова подія —

Між ними існує зв’язок перегуків!

— Чому ти, Антоне, засмучений зранку?

Ти ж вчора створив гравітації модуль.

В комп’ютер заклав інформацію банку, 

Приборкав тяжіння земне і погоду…

І можеш до мене піднятися вільно, 

От тільки тобі довголіття бракує.

Давай цю проблему обчислимо спільно, 

Чи, може, тобі це ніяк не смакує?!

Тобі я свій мозок дозволю пізнати, —

Скануй інформацію з нього на віру —

Секрет довголіття вже будеш ти знати, 

Як ті анунаки-прибульці з Нібіру.

Їх вік був — сто тисяч нібіровських років!

Тоді і прикинеш — що, як і до чого…

З добутками золота мали мороку

І робота шахт клонували для цього.

— Гаразд! Я погоджусь, Антіє, з тобою, —

Ти мій чародій, ідеал-стимулятор.

Долати незгоди найкраще в двобої…

Для мене зробила ти дуже багато, 

Але я ще хочу, щоб ти з’ясувала, 

Навіщо ви золото з шахт добували, 

Яка в тім потреба, що вас спонукала?!

Скажи, і на Марсі ви теж побували?

А Сфінкса навіщо ви там збудували?

Й такі ж — піраміди! Це щось означає?

В яких траєкторіях світ пізнавали, 

Де брали потрібне знання для початку?

Навіщо лишили істот силуети

Та ще з артефактів і череп єдиний —

Щоб нам віднайти історичні замети

І в них розлопатити тайну людини?!

Цей череп не вріже й один інструмент…

То що ж — він є виріб токарної справи?

Чи, мо’, із прибульця в трагічний момент

Упав із плечей, не діждавшися правди?!

— Запитуєш влучно — це часу питання!

Й фантазій настирливих вміле зростання, 

А золото ми для зв’язку добували, 

Щоб ним з піраміди луну відбивати, 

Яка в радіохвилях збуджує масу

І в космос їх шле, як зворотні сигнали, 

Щоб напрямок руху міг вірно триматись, 

Щоб мати надійну безкомпасну трасу.

Сама ж піраміда, немов передатчик, 

Неначе маяк, для космічних польотів, —

Надійний, не раз перевірений датчик

Усіх інформацій для автопілотів.

А Сфінкс поєднав у собі дві прикмети —

Це зло і добро в нім, як золота символ, 

Як бачення світу людиною й звіром, 

З’єдналися в ньому інстинкт з інтелектом, 

В нім все об’єдналось занадто красиво, —

Бо все це, як символ, задуманий світом!

Цю всю інформацію в різному плані

Залишили предки — боги-анунаки, 

Їх теж клонували, у мене є дані —

Про їхнє буття неспростовні ознаки!

Тезаурус їхній в перекладі нашім, 

Надійно нам дав Альма-матір пізнання, 

Тож правда багато поїли ми каші, 

Щоб мати цей засіб свого спілкування.

— Ти знаєш, Антіє, наш клімат змінився, 

Бо ваша Нібіру до нас — на підході.

— Так, знаю, Антоне, мені ти приснився, 

Що, ніби як Ной, від шаленої хоті, 

Ти людям даруєш надію спастися, 

Чекаєш побачити сушу, як Бога, 

До Зірки спасіння молився й хрестився, 

Щоб швидше із берега йшла допомога.

З обличчям, наповненим спокоєм духу, 

Ти кличеш везіння з моєї поради, 

І хвиля потопна тебе накриває…

А я, мов та чайка, кричала на вухо, 

Що витерплю все, крім космічної вади!

І серце від цього навпіл розриває…

— Твій сон передався в мої біоструни

Й розладив акорди душевного стану —

Це влився у мене і твій біострумінь, 

Мов чайку, здавалось, ось-ось я дістану…

А ти полетіла, лиш хвилі, мов крила, 

На згадку про себе мені залишила, 

І в небо озонову дірку відкрила, 

Щоб струм гравітації пружився в жилах.

А я, мов ракета, тебе здоганяю, —

Лиш зорі встигають мене привітати.

Свої почуття я до тебе міняю:

І злюся, й радію, що вмію літати!…

Проснувся: на шибках мороз, на екрані —

Ласкава, вродлива, скануєш свій мозок, 

Щоб Всесвіт пізнав я, і кажеш: «Добраніч», 

І в ліжко кладеш розуміння мімози!

IX

В динаміці Всесвіту стверджено мрію

Сміливих думок у кмітливому стилі —

Спілкуються вчені Антон та Антія…

Хоч їх роз’єднали парсекові милі, —

Крізь відстань доводиться штучно кохатись

І через комп’ютер це чудо збагнути

Щоб весь інтелект індивіду сприймати, 

Й чуття натуральні у діях відчути…

Вони просторові єднають акорди, 

Щоб кремнію роль як по нотах зіграти, 

Щоб в справах творіння енергії гордо –

Зі швидкістю думки весь Всесвіт пізнати!


ЗАКОН СМЕРТІ

Ми ще живі з тобою, брате, 

Та знаєм — прийдеться померти…

Сміливо хочеться сказати, —

Що вже не став боятись смерті!

Вона — це теж життя у світі, 

Який астральним зветься раєм:

Там навіть чути запах квітів, 

Що буде з нами? — теж узнаєм!

А нині будь веселим, брате, 

Сприймай буття, як дар, — відверто

І, як належне, мусиш брати, —

Життя, — що по закону Смерті!


О, ЧАСУ МЛИН!

На крилах шпаків прилетіла весна

І в’є на деревах гніздечко тепла…

І сходить посіяне в землю і в снах

Добірне зерно – зеленіючий лан!

Отак і на Марсі на крилах весни

Колись прилітали з зимівки шпаки, 

Й було колосіння посівів рясних, 

А нині чомусь там усе навпаки…

О, часу плин, — крила космічних світил.

У леті міняється й року пора…

І те, що прийшло до своєї мети, —

До іншої цілі іде на таран!


О, ПАСМО СЛІВ!

Коли щось пишу, то бува :

Мов з пасма слів, смичу слова

І зсукую в нитку — рядок, 

За змістом із різних думок, 

Об’єднаних в спільній меті, 

Яка, мов маяк у бутті, 

В поезії думку веде, 

Що стверджує образ-шедевр :

І вірш, мов душа, ожива…

О, пасмо слів, — пряжо жива!


СМІЛИВІСТЬ

Чим далі в ліс, тим більше дров...

Боюсь в житті я дров наламати.

Та чую серцем, каже кров:

«Боятись вовка – лісу не взнати...»

І я сміливість взяв тоді –

Моїх надій і дум провідницю

Й пішов у далі най трудні –

Шукать життя свого таємницю!


ДРАБИНА

Робив колись драбину в небо

Філософ – мій прапрадід.

Була ще в нього та потреба

Шукати в зорях радість, 

А зараз мрійні онучата

В орбітні далі линуть.., 

... Дід знав, що космос свій початок

Бере з щаблів драбини!


ВІК

У палі віку два кінці, 

Немає золотої середини:

І шле в прийдешнє вік гінців

Від двох суспільств з бажанням лиш єдиним, 

Щоб раз назавжди до пуття

Об кремній правди викресати щастя, 

Яке б несло нове буття, 

Нову свідомість мрійну і квітчасту...

У палі віку два кінці, 

Не буде золотої середини:

В майбутнє дійдуть ті гінці –

Які в бутті не хлібом лиш єдині!


СОНЦЕ

Скільки в тобі е калорій?

Це на твоїй лиш совісті

Фауна зріє і флора...

Лірики пишуть повісті:

Темні висвітлюють плями...

Скільки відкриттів зроблено?!

Скільки затемнених явищ

Вченими обговорено?!

Тільки тобі це байдуже:

Світиш собі, як світиться...

... Знало б, як хочеться дуже

Променем з ним зустрітися!


КОСМІЧНИЙ МІРАЖ

Мов зоряне небо –

Із вікна, – вечірнє місто...

Відгадую ребус:

Космонавт... ступив на Місяць...

Історія давня.

Вертикаль... шість літер слово...

Поскрипують ставні –

Засинає вітер. Знову

До мене приходить казковий космос:

Орбітні заводи, 

Марсіанський хліб в покосах...

Замислений, чую:

Проспівав останній півень...

Отак і ночую, 

Як про космос мова піде!


ДУМКА

Від крил Ікара до Центра Мас

Архів анналів колись відкриють

І скажуть легко одне про нас: –

Тоді в них думка була безкрила.

Хіба то швидкість – космічний пил...

От зараз думка сама літає, 

Коли ти навіть у ліжку спиш:

Нема орбіт – вертикалі стали, 

Якими думку несе геноз

Програмно і блискавично в далі.

Крилатість думки – це в даль вікно...

І хочу виректи я детально, 

Як витвір, вимисел свій лункий, 

Що думка – наслідок праці Мозку, 

Колись для Всесвіту навіки

Взірцем матерії стати зможе!


В ТРЬОХ ВИМІРАХ СВІТУ

Є пряма, є траєкторія і є орбіта...

Якщо прямою йти – не знайти упереджень долі, 

Якщо по траєкторії летіти –

Не взнати апогею чи перигею волі...

Я хотів би траєкторію життя свого пізнати, 

Чи з ним зустрітись в апогеї на своїй орбіті...

... Та все ж іду прямою у житті, щоб не блукати, 

Як між трьох сосен, в трьох вимірах світу!


ДЕМОКРАТІЇ ДОЛЯ

Живе незалежна тепер Україна, 

Бо вибір людей – демократії доля!

Червона калина – це символ країни, 

Її булава – це козацька є воля!

Але пам’ятаймо шляхи історичні, 

Коли добувалась свобода народу, 

Були і тоді вже хапуги столичні.

До влади – шляхи з корупційного роду!

Щоб люди святу незалежність дістали

Не можна рвачів допускати до влади, 

Бо Сонце свободи заходити стане

І будуть лиш скрізь корупційні посади!

Живе незалежна тепер Україна, 

Бо вибір людей – демократії доля!

Червона калина – це символ країни, 

Її булава – це козацька є воля!


У ВАГОНІ

Почуваю себе у вагоні, 

Неначе в світі стисло щирім:

Тут відвертість лягає в долоні

Знайомством чулих пасажирів.

І, як в тій центрифузі – відносно

Земного центру, мов кристали, 

Відділяється щирість, бо млосна

Бажанням спільним тут зростає

Із прискоренням вільна взаємність, 

І вміло радяться думками...

Невагомість на серці приємно

Відчувши, враження торкають...

...І здається мені, що я справді

Супутник на земній орбіті, 

Що тяжіння земне – моя спрага

До зближення з білим світом!


СОБОРНА УКРАЇНА

Твій дух непокори – це Волі є прапор, 

Під ним булава – демократії сила, 

Червона калина – твій символ прозорий, 

А герці Майданів – народу є право!

Соборність країни – це мужності крила!

В гурті – Україну ніхто не поборе!

З Кубанських степів до Саяну – до річки, 

Від самих Карпат по Донеччини неба, 

З Поліських смерек і по Чорне аж море

Ти в колі стоїш з помаранчевих стрічок!

Душею в Соборність влилась, як потреба –

З’єднало тебе непокорою горе!


«Де поділося козацтво, Червоні жупани,

Де поділась доля-воля Бунчуки гетьмани?»…

Т.Г. Шевченко

В СТРЕМЕНАХ СЛАВИ

Виє вітер понад степом –

Кличе дух з могили, 

Що гуля козацьким склепом –

Просить в нього сили, 

Щоб розвіять правду в люди, 

Як в козацьких лавах

Україні в час той лютий

Добувалась слава!

…Чуєм, чуєм тебе, вітре, 

Кличе нас твій голос, 

Славу з нас ніхто не зітре, 

Бо вона, як колос, 

Пророста зерном добірним, 

Волею полита!

Йде козацьким шляхом вірним, 

Долею повита!

…Не погас козацький звичай

Славу набувати, 

Майорить жупан червоний

У сідлі Вітчизни, 

А в стременах – Слави дзвони, 

Що народ їх визнав!


ГОЛОДОМОР

За біль постраждалих – ганьба геноциду, 

Не викреслить пам`ять історію смерті…

Не вистачить слів на таку панахиду.

Та прийде той час – запитає упертий:

А, що цю помітну біду хтось не бачив?

Невже на Землі все суспільство дрімало?

Той голодомор був занадто звірячий, 

Бо втрати такої ще людство не мало, –

Аж небо від туги змарніло, мов хворе, ,, 

Тоді і Америка й Англія знали:

Плазує, мов змій, заплановане горе…

Свята їх причетність скорбіти із нами!

Всі мають свій уряд, парламент – з народу!

І є президенти – чатують закони, 

Між ситих – бомжі, – люд другої породи:

Голодні й холодні, неначе ікони…

…Сьогодні, коли економіки криза

Гортає під себе Країну зненацька, 

Щоб знов повторилась чудовища тризна…

Невже лиш терпіти – це Доля козацька?

Що йде неймовірний розподіл – всі знають, 

Але упереджень дієвих не чути…

Чи мо, ’ олігархи зробити щось мають, 

Щоб голодоморам ніколи не бути?!


КРИЗА

У США Федеральна Система Резервна –

Приватна, як хоче, друкує свій долар.

Прибуток росте, мов рослинницькі зерна, 

Бо в ній заснувалася шулерська доля!

Друкарський станок, не складаючи звіту, 

Друкує його, мов товар постачальний –

Він визнаний людством валютою світу

І попит свій завжди ніде не втрачає!

Сама контролює на ринку валюту:

Коли це потрібно – то зменшить, то збільшить –

На це дозволя віртуальність статуту!

Від цього свій бізнес вона не погіршить –

Зруйнує чужі економіки гасла!

Бо прагне собі, однозначно, скорити

Усіх олігархів, забравши їх власність, 

Себе олігархом планети зробити!

Цю кризу всесвітню вона лиш створила, 

Бо банки свої скрізь системно будує…

І буде так поки, аж доти наш розум

Не визна, що першопричина існує

В розподілі власності й має загрозу

Для всіх олігархів і тих хто панує…

…Й коли нерухоме й рухоме привласнить

Собі Федеральна Резервна Система, 

Тоді і потреба у доларах згасне, 

Тоді і закінчиться кризова тема!


ЗАГАДКА ПРИРОДИ

Я, біла тигриця – загадка природи!

Маскуюся скрізь в небезпечному вирі…

Я знати не хочу якої породи, 

Лиш хочу я жити спокійно в цім мирі!

Я біла тигриця – оскал мій зубатий!

Маскуюсь завжди в небезпечному цвіті, 

Не хочу я спокій для себе лиш мати, 

Лиш хочу не жити в блудливому світі!

Я біла тигриця – є символом року!

Маскуюся скрізь в небезпечній країні…

Оскал – протидійні корупції кроки, 

Ганьба! – Хто порушить закон в Україні.


НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Із віночка квітів пелюстка ряба

Незалежним кольором в око зорить, 

А в росинках сонячний зайчик стриба –

Незалежним полум’ям квітки горить!

Україно-квітко, народу свого, 

Ти – з віків, мов дар цвітолюбих облич, 

Що палають, ніби з пелюстки вогонь

І приносять Мир, що лунає, мов Клич!

Ти – є слова про справедливість носій, –

Сяєш в клумбі, що з квіт – незалежних Держав!

Ти – в серцях людей незалежність посій, 

Щоб її, як прапора кожен держав!


ІНТЕРНАЦІЯ

Ще за Шевченківських часів

духовна йде між нас інфляція, –

Плазує, ніби змієм розбратання, 

в кожну долю, націю, 

А у спотворенім бутті –

корупція та олігархія, 

Крізь коаліції та опозиції

повзе анархія…

Ще при Тарасовій добі, 

в скарбах поезій кожна нація

Шукала біль епох, 

немов гіркий продукт цивілізації, 

В якім, мов стяг, як герцю поклик, 

гідна предків інформація, 

Щоб об’єднатися в одне суспільство –

чинну інтернацію…

…Тому Шевченківські вірші

перекладає кожна нація, 

В яких поезія, мов магма, гнівом –

з серця, мов із кратера!

Тому й волаємо, як правди дзвін, 

за мир, за демократію, –

В якій, як герць, наймення вже звучить –

народна інтернація!

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Вірш

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Кодована Доля (Глава 6.) / Вірш | Василенко Андрій Антонович». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Кодована Доля (Глава 6 .вірші.) / Вірш | Василенко Андрій Антонович». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Василенко Андрій Антонович.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Василенко Андрій Антонович

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 1 | Знайдено: 2
Автор: Василенко Андрій Антонович
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Кодована Доля. Глава 1.;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;