04.08.2018 22:44
Без обмежень
5 views
Rating 0 | 0 users
 © Василенко Андрій Антонович

Кодована Доля

Глава 4.

Інший вимір. Вікно і Європу. Цей диво дивовижний Світ

1. ІНШИЙ ВІМІР


В АСТРАЛЬНОМУ ВІМІРІ

Крученим вітром долі

Відсахнеться душа від тіла, 

Пройде крізь стелю неба

І замре на його горищі...

Чирвою кров відійде

Із аорти, мов з гілки, сонце...

В темряву зайдуть очі.

Що від себе залишу в хаті?

Зникне моя уява

Про оспівану мудрість світу, 

Стихне шумливість денна

У проваллі землі глухої...

Буде душа бродити

Аж в астральному вимірі світу!


ПОМИН

Зустрілися душі живі померлих

Із тими, хто їм поприносив квіти…

Мов жорна – буття їх серця зітерло, 

Продовжують душі без них радіти, 

Вони відчувають знайомих, рідних, 

Які поминають в серцях сонетом

Про крашанку, що із могилки гідно

Всміхається Сонцю, немов планета!

Сестричці Надії Антонівні


В АСТРАЛЬНІЙ ДОМІВЦІ

Ти любила зелену траву, 

Чебрецем вистеляла у хаті долівку, 

А тепер вже чомусь наяву

Не існуєш і маєш десь іншу домівку —

Із астрально-космічних мірил, 

Літаєш у часі на різних орбітах, 

Де стрічаєш багацько Ярил

Та ще й нашим, душевним теплом, ти зігріта…

Ти любила зелену траву, 

Чебрецем вистеляла у хаті долівку, 

А тепер вже чомусь наяву

Не існуєш і маєш астральну домівку!


Ненці Феодосії Іллівні

О, РІДНА!

Ти в хаті не живеш із нами, мамо, 

Давно не чути й голос твій по суті, 

Але усе, як при тобі, так само

Нагадує тебе й твою присутність!

О, рідна, твій палац по той бік Світу!

Живи ти в нім, печалями не бита, 

Чекай на нас і нашого привіту

Й на радість будь дощами сліз умита!


Батькові Антону Опанасовичу

СЛЬОЗА

Згадав сльозу в твоїх очах, 

Хоч сам ніколи ти не плакав, 

Вона горіла, мов свіча, 

Коли зі мною ти балакав, 

Стікали чорним воском болі

І був мій жаль у їх неволі…

Сльозу ж мою згадає син, 

Коли впаду в астральні мрії…

Мов Сонце краплю, що з роси, —

Сльоза по-батьківськи


ФОТО ПАМ’ЯТІ

Я в пам’ять тебе вже вбирав бездиханну, 

Але, мов жива, ти лежала в труні…

Гортензії ніжно клечали кохану –

І ти ледь помітно всміхалась мені!

Я відав, що більше тебе не побачу…

Ти в пам’яті, наче, як з фото – зорієш, –

Навіки такою в душі я позначив, 

Мені щоб, як зірка, світилася в мріях!


ПЛАКАТИ НЕ ТРЕБА

Пішла кохана вже у далі інші

І звідти шле мені палкі вітання…

А я вкарбовую її у вірші

Мою любов – негаснуче світання!

Без тебе стала пусткою оселя, 

Дивлюсь тужливо у високе небо.

…Крізь сльози бачу: як завжди, – весела, 

Ти кажеш: «Любий, плакати не треба»…


ЗОРЕЦВІТИ ЛЮБОВІ

Ридає душа. О, гіркі почуття!

Мов хмари, нависли скорботи печалі:

Мов Сонце за обрій – пішла із життя, 

Один я тепер на любові причалі…

Без тебе цей світ вже погас назавжди, 

Лиш наша любов незгасимо ще світить, 

В мої почуття ллє живої води –

Любові твоєї сяйні зорецвіти!


ПРОЩАВАННЯ

Прожите в коханні з тобою – мене ощасливило, 

Бо кращої долі немає – навік полюбитися!

Було в нас кохання – весна з найтеплішою зливою, 

Та в інший ти простір пішла, щоб любов’ю наснитися!

В матерію іншу душа навіки поселилася

І з неї мене, мов на ниві кохання, пасе.

За мене любима в стражданні лиш Богу молилася –

Бажала щораз лиш здоров’я мені над усе!

…На грудях коханих за звичаєм руки схрестилися –

В дорогу космічну тебе наряджали ми вбранням, 

Тобою востаннє всі рідні і я причастилися…

…Ти ж нам звідтіля усміхайся, мов Зоренька Рання!


ЧЕКАННЯ

Стелилася в сонячний день килимова доріженька літа –

Тебе забирав до своєї садиби сам Бог…

Ти жди там мене…Як заграє печальним мотивом трембіта –

Космічну оселю Бог дасть нам одну для обох!...

І я вознесуся до тебе – кохання, як вперше, зустріну –

І знов замузичить у душах пристрасний огонь…

…А нині до тебе мрійливо в акордах любові лиш рину, 

Щоб радо в уяві дістатися серця твого!


КОСМІЧНА ЗУСТРІЧ ДУШ

Ми в космосі вдвох на орбіті любові літаєм –

Наш килим кохання гаптують і Місяць, і зорі, 

Нам видно росинку, що променем Сонця вітає

Й оселю… де пам’ять лиш наша пильнує в дозорі…

…У космосі душі вже наші зустрілися знову –

Бо бачить душа у раю спочиваючу душу, 

Де має любов не фізичну – астральну основу…

…Любима, в уяві моїй ти воскреснути мусиш!


БУЛА ТИ ЩАСЛИВА

Хвилюється море, що високо в гори –

Колись тут з тобою гуляли в цю пору…

Без тебе якесь непривітливе море –

На хвилях блакитних не плаваєш поруч!

Була ти, мов хвиля прибійна, у морі –

Купалися в ньому, як в радості й горі!

Твої почуття, як ті хвилі, котились

Від тебе з душі і до мене у душу!

На гарну погоду тоді нам щастило, 

А нині без тебе купатися мушу…

Була ти щаслива казкова русалка.

І очі у тебе цвіли, мов фіалки.

Гуляю один – по тобі лиш скучаю, 

Тебе я у хвилях прибійних шукаю…

Не слухаю пісню про море від чайок, 

У згадках – уявно з тобою блукаю…

…Немає тебе тут, кохана… Немає!

Я гірко зітхаю. І море зітхає…


ВСЕ ЖИВЕ – НЕЖИВЕ

Ти сіяла в моїх почуттях, як була ще жива, 

Я носив, мов перлину, тебе у своєму житті.

Ти у мріях моїх, мов у серці, постійно жила

І тепер я ношу неживу, як живу, в самоті:

Відчуваю ще дотик твоїх, мов мальованих, губ, 

Іще очі твої світло-карі я бачу вві сні, 

Ще зі мною вітається нами посаджений дуб!

Я тобою живу, бо без тебе на серці, мов сніг.

Збунтувалась душа – без твоєї любові живе.

І замкнулись мої почуття на іржавий замок, 

Бо без тебе для мене, немов все живе – неживе, –

Я без тебе в безлюдній пустелі, – й навіки замовк!


СПАСИБІ ТОБІ

Я вдячний за те, кароока, тобі, 

Що стрів я тебе на річному пероні, 

Легенда жива – ти в моїй ще судьбі, –

В уяві цілую засніжені скроні…

Спасибі тобі, що без тебе я плачу, 

Звернувшись до тебе, щоб снилась мені…

Тебе, як живу я кохаю і – бачу, 

Бо й досі не вірю, що ти у труні…


УЯВНА ЗУСТРІЧ

– Самотність, – гірка ти, полин твій зі мною…

Що треба мені, щоб здолати цю відстань?

Навіщо прийшла ти до мене, мов хуга, зимою, 

Мо’, хочеш, щоб я із тобою, як лід став?

Все – рівне нулю, щоб тебе геть прогнати, 

Бо ти, як неправда, існуєш бідою, 

Бо ти як той час, що не можна догнати, 

Ти сієш нещастя своєю ходою…

– Кохано! Ти в небо пішла вже – додому, 

Лишила мене у гостях наодинці…

… Все ж щастя ( в уяві – з тобою) самому –

Зустріти тебе на космічній зупинці.


ТИ БУДЕШ

З тих пір як у небо звелася, мов зірка померхла, 

Ночами осінніми думаю тільки про тебе –

І бачу живу, бо в мені ти іще не померкла, 

І бачити хочу, бо є ще любові потреба…

У мріях я завжди з тобою, в уяві – ти будеш:

Зорею, що серцю сія, як червона троянда;

Весною, що будить любов почуттями повсюди;

І Сонцем, щоб сяяла завжди любов, як брильянти!


СОН СПОГАДІВ

Ти любов розмістила свою у свідомість мою

І у мріях вона викликає на спогади сни…

Обіймаєш, голубиш, цілуєш мене, як колись…

Ми дивилися в очі, обнявшись, з тобою – стою!

І над нами шпаки пролітають, як мрії весни, 

Їх політ ми стрічаєм – і руки, мов крила, звелись!

І, неначе ми – птахи, кружляєм над нашим садком, 

І знов, наче сіли на Землю і садом йдемо, 

І любов, як свідомість, у спогадах йде у бутті, 

І, мов квітне тобою – моїм ненаглядним цвітком!

Ти радієш – щаслива… і знову померкла немов…

…Хоч болить – та щоночі б я бачив цей сон при житті!


ЛЮБОВІ СВІТИЛО

Зі степу нам віяв любов’ю щасливою вітер…

І слово любові твоєї мій шлях освітило, 

Бо слово було із душевно закоханих літер –

І стала ти в долі моїй, як любові Світило, 

Як слави незламної меч – незалежності доля!

Твоє лиш словечко любові з’єднало нас в долі –

Йшов дух ароматів любові, мов квітів із поля…

Та й, що є найкраще у слові свободи, крім волі!...

…Та раптом зі степу повіяв засмучений вітер, 

Бо слово любові твоє бездиханно світило, 

Хоч слово останнє було без закоханих літер –

Навіки в мені ти – любові безсмертне Світило!


ЧЕКАЙ МЕНЕ

Пішла ти… – звідтіль вороття вже не буде…

Та вічно в уяві тебе я кохаю, 

І бачу тебе я у світі повсюди, –

До себе у мріях – любов’ю гукаю!

Живу і чекаю: з життєвої клітки –

До тебе прийду я – узимку, чи влітку!

У нашім коханні була ти святою –

Без тебе у мене позбавились сили!

Як доля мене розітре самотою –

Покличу тебе зі своєї могили!


ПАМ’ЯТЬ ВСЕСВІТУ

Сам Всесвіт розбуджений вранці весною, 

Де квіти ростуть близь могильної ями

На вітях малого дубка під сосною

Вшановував пам’ять мерцям солов’ями…

…Росте вже на цвинтарі ліс самочинний.

Любов, що буяла у нас із тобою

Уже проросла і корінням з’єдналась

І дивиться листям – твоїми очима, –

Взнає, мов того, що був даний судьбою!

І в цьому дубочку мене розпізнала…

… Під вечір обожнений всесвіт весною, 

Де квіти ростуть близь могильної ями, 

З’єднавши любов’ю дубок із сосною, 

Вшановував пам’ять нам двом солов’ями!


ЖИВУ ТОБОЮ

Без тебе нудно – наче ніч, минає день, 

Немов дощі осінні йдуть в моїй душі…

Ну, що удіяти, поради брати де?!

В думках весь час повзуть диявола вужі –

Сичать: «Ти жінку схожу мусиш вже знайти».

Та де ж шукать її, в якому з двох світів?!

Вони на тебе, а на них – не схожа ти…

…В уяві в космос твій до тебе я злетів, –

Бо я нудьгою, як тобою, лиш живу…

Мені ти – Сонця тьма і радості біда!

З тобою я у мріях – наче наяву…

…Свою нудьгу за жінку схожу – не віддам!


НЕСПОКОЮ СПОГАД

Неспокій в душі розгулявся немов буревійник –

Дерева любові з коріннями геть викидає!

Та прийде мій спокій, я буду лежать, як покійник, 

І доля моя, як свіча, у руках запалає!

Ти вже на тім світі – чекаєш любові погоди…

Як прийде мій час – поховають, без тебе близь тебе –

Бо тільки любов, як нас зводить так само й розводить!

За мене у церкві попи прочитають молебень, –

Не можу ніяк на тім світі себе я збагнути…

…Уяву колише любові колишньої спека, 

У мріях – без тебе хотів би в тартарі я бути –

Бо рай без коханої – місце ще гірше від пекла!


В ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Сьогодні день свята – ти вперше в світ очі відкрила, 

Щоб потім звестися у космос і стати зорею!

Та чомусь із неба з’явилась диявола сила –

І доля тебе заарканила смерті петлею…

Сьогодні день свята – в цей день з почуттям поріднилась, 

Весна малювала дзвінкі майбуття візерунки

І рідна природа свою дарувала нам милість –

Небесні й земні, наче мрія, дарунки…

Без тебе, неначе без світла, стемніла оселя, 

Але, як без тебе душі не буває так гірко, –

Та все ж ти вселяєш у мене надії веселі:

Щодня ти в уяві сіяєш – мов Ранішня Зірка!


САМОТНІСТЬ

Лютує туга – серце крає, 

В душі, без тебе, пусто – зимно…

Мені з тобою дім був раєм –

Тоді кохались завжди плинно!

Гули палких цілунків шквали –

Пускали почуття на волю!...

Що є самотність – ми не знали:

…Вона ж – болючіша від болю.


ПІД КРОНОЮ

В саду ми нарвали черешень. Під кронами сіли на травку…

Для нас почуття у цей вечір були у житті найзначніші –

Коли цілувались – по тілу немовби побігли муравки, –

Уста ж бо твої від черешень солодші були й червоніші!

Черешень наїлися й стали, як ті соловейки співати…

На гілці розгойдувавсь Місяць, серпом зачепившись за крону.

Коли повертались додому, трояндово стало світати –

Узявся загравою обрій, одівши, мов Сонця корону!...

Черешня моя – солов’їха душі із вишневого саду, 

Ти гріла мене лиш любов’ю своєю, бо нею світилась!…

…А нині, як раніше, в саду із тобою я поруч не сяду, –

Бо Сонечком, ти аж за обрій земного буття закотилась!


СЛІД

Ти заснула навіки, але, мов не спиш –

Я в уяві на тебе біжучу дивлюсь:

Мов по квітах – по серцю моєму біжиш, –

Мов бджолу медоносного щастя – ловлю!

Закінчився уяви морозяний сон –

Замерзають без тебе душа й почуття, 

Не міняє лиш серце ритмуючий тон –

Я в нім серця твого відчуваю биття!

Ти на небі, але ж – не в розлученні ми!

Залишила любов нестираючий слід

На останнім життєвім порозі зими –

Він, – і серце і душу заковує в лід.


В КОСМІЧНІЙ КОЛИСЦІ

На колінах ти в мене гойдалась колись, 

А тепер небеса колисають в зірковому лоні…

Полонила тоді безкінечності вись, 

А сьогодні – вже ти в безкінечнім космічнім полоні…

Нам світили зірки в яблуневім саду, 

Ми любов’ю налиті були вже, як яблука соком, 

Бо в коханні були, як перга у меду, 

А тепер, – не дістати тебе – і озброєним оком…


ДО ЗУСТРІЧІ

Ти вже лежиш, немов жива в труні…

Зібрались рідні. Свічка догорає…

Ти стала найріднішою мені –

…Армагедон зустріне нас вже раєм!


2. ВІКНО В ЄВРОПУ


ПАРЛАМЕНТ – «ТЮРМА»

Бандити всі будуть у тюрмах сидіти, –

Так мовив колись президент на Майдані, 

Але при появі елітних бандитів –

Чому-то німіють бухгалтерські дані…

Виходить, що доказів просто немає, 

Й лишаються знов олігархи при владі, 

Бо кожен із них недоторканість має…

Мо, ’ їм є парламент – «тюрма» на посаді?!


СВІТ ІНДИВІДІВ

В міжзір’ї існують локальні світи

І кожен викреслює вірність орбіті

У просторі вічнім, в законах мети

Тихенько, немов їх немає на світі, 

Матерію іншу вони не чіпають.

... Існують локально приземленим чудом

Світи індивідів, що тільки і дбають, 

Щоб бути з орбіти своєї почутим!


ПЕРЕВЕРНУТИЙ СВІТ

Килимом осені листя лежить, 

Хугою з неба печалі сніжить, 

Мов перекинувся світ, як в труні, 

Вбивство за вбивством, немов на війні...

Жертви замовлень – політиків гра, 

Гинуть від них правдолюбці пера...

Пада від найманця кулі і зла

В пекло суспільства спілкуючий лад...

Килимом осені листя лежить, 

...З неба політики влада сніжить!


НА ПРИВ’ЯЗІ ЦІН

Базарні міжряддя рясніють:

Є м’ясо, є фрукти і овоч, 

Кишені ж по гривні лиш скніють, 

Бо ціни ростуть примусово...

Іван, від інфляції гнутий, 

З трьох пальців висмоктує фігу

Й на прив’язі, ніби припнутий

Ринковими цінами, біга!

РЕСТРУКТУРІЗАЦІЯ

В управлінні державою – певні структури!

І певна структура, що в атомі діє…

При державі й при атомі діють фігури –

І пеклом і раєм вони володіють…

І держава, і атом в єдинім законі –

В законі на право свого існування :

У державі гарцюють політики «коні», 

Загнузданий атом лиш зна коливання

І структура його – це пригноблення суті.

Структура держави – це символ свободи, 

Що не любить реструктуризацію муті, 

В якій щось елітні фігури знаходять, 

Похваляючи самоврядуючий устрій, 

В структурі якого працює безглуздя...

О, політики! Досить структурних індустрій, 

Бо коні «політики» – атом безвуздий!


ПОЛІТИЧНІ МУЗИКАНТИ

Депутатський віз скрипить – музичить, 

В дюнах демократії вгрузає, 

Коаліція майбутнє зичить, –

В нім все іноземне і не зайве…

Ноти з олігархового мозку

Музу в коаліції приснили, 

Тільки ж мелодійну цю повозку

Сила компромісів зупинила…

Створеня ж нової брички з фракцій

З чинним на порозуміння дишлом, –

Це лиш вексель політичних акцій, 

Як й куди звернув – туди і вийшло!

…Скрип колес, мов скрипки звук, мажорний, 

І їдуть ті ж коаліціянти…

Так – не люди, їх амбіцій – жорна!

Тобто політичні музиканти!


КВОКТАННЯ РЕЙТИНГУ

Прожитковий щоб мінімум мати, 

Тож подбати могли б депутати, 

А вони, мов ті кури, клюються, 

На сесійних засіданнях б’ються!

Як не сплять, кудкудачуть етично, 

Щоб знести хоч яйце політичне, 

І, поклавши його в інкубатор, –

Знов на сідало – рейтинг квоктати!


«ПЕНЬКИ»

Хліби погоріли на пні, 

Бо нічим було їх зібрати...

Накликала скарга лиш гнів, 

Яку віддали депутату...

Комісія враз прибула, 

Із «телека» теж приїздили.

Тож скликали всіх край села, 

Ще й батюшку навіть з кадилом.

Мовляла: «…бюджет, мов той ліс, 

Тріщить, як валять врізнобіч

Та й пні на сокиру не злі –

Вони ж для правителів – хобі»!

… Колекції всюди стирчать:

«Пеньок» на високій посаді

І має підвладну печать;

В законах, в наказах, при владі...

Державні «пеньки» – оберіг, 

В якому із пнів не всихає

«Пеньок» в депутатській корі, 

Бо він недоторканість має!


СПІВУН

В парламенті збудили, якось, «півня» «кури»

І кажуть: “ Ти хоч раз та солов’я послухай, 

Щоб голос твій не ліз із пісні, мов зі шкури, 

І нам за тебе сором не давив на вуха, 

Бо крик такий і мертвого щоранку збудить»...

Недолік депутатик-півник усвідомив

І в них питає: “Але ж чому всі знають люди

Лише моє ім’я між співунів відомих»?!


КАТАЛІЗАТОР СУСПІЛЬСТВА

Збентежена біохімічна спільнота, 

Насичена розчином мудрих молекул, 

В гармонії космосу вільна істота

Чомусь розгнівилась...Спитати б лелеку, 

Хай скаже, що їй надокучило в світі:

Невже він на крилах зневіру приземлив?

Чи, мо, ’ запитати у в’янучих квітів, 

Що зрізав інвесторський дух іноземний, 

А, може, дратують: приватність земельна, 

Структур закордонних сумісна діяльність, 

Чи то до Європи хода топ-модельна, 

Можливо, нікчемної влади лояльність?

... Людино, – молекула світу кохання!

Чому реагуєш в суспільстві вороже?

Тож знай, що любов не врятуєш зітханням, 

Лиш каталізатор добра в ній вельможить!


О, БОЖИЙ СУД!

Баских копит рясна тривога

Галопним смерчем землю топче, 

Під сто чортів і сто три Бога

Прогнався спокій геть за очі, 

Закони чинні не працюють

Між гілок влади ум конає, 

Парламентарії гарцюють.

Ніхто, ніщо, ніде ... не знає, 

Вкраїна в пеклі дибки стала, 

Бо правлять зла міцні криштали...

О, Божий суд, нащо руїни?!

…Повстань, ти ж вільна, Україно!


МУХА-РОЗТОРОПА

Зазирнула муха, якось, ненароком

В унітаз, з вікна, влетівши в нього скоком...

В нім вода блищить, неначе скло кватирки, 

І щось радить їй на вухо, ніби фирка:

– Від фекалій він вбиває тухлий запах, 

Екологію тримає цим на рівні.

І в Європу, наче як сучасний клапан, 

Пропускає не пригожі людям зливні, 

Що течуть крізь нього в світ нових стандартів –

Та й вони його уже не варті!

У води й питає муха-розторопа:

– Унітаз, скажи, це ж, що – вікно в Європу?!


ДЕПУТАТ

Свій мандат і честь тримав на рівні, 

Не хотів, щоб тінь на нього впала...

Віддавав свій голос після півня –

Забобонів мав дивак чимало!

Ось чому – міняв квитки партійні!

Пересіяв партій десять, може...

Каже: «Я боюся дуже тіні, 

Стати ж привидом – мені негоже»!


ПОГЛЯД НА СВІТ

Бомжі всі люки каналізаційні

Здають металобрухтом офіційно...

Їх спини навантажені сутуляться.

На смітник стала схожа файна вулиця...

Де ж уряду наказ про зло брутальне?!

Розсипався «Союз», – мов скло криштальне...

І дивиться у світ цивілізація –

Зіницями очей каналізації!


АКСЕЛЕРАЦІЯ

– А що таке акселерації хода, 

Що нею завуча дівча скорило? –

Питає учень, – може, це якась біда, 

Що мов приборкує душевні крила?

І вчитель класу відповів незграбно:

– Вона – твоїх подружок п’явчі очі, 

Що тілом кличуть сексуально звабно, 

І кожен, мабуть, на таке захоче...

– Я так і знав, що це від сексу йде біда, 

Бо точать в школі язикаті ляси:

Була тоді акселерації хода, 

Як завуч був на неї дуже ласий!


ПОТЯГНУ

Його хабарі привели до тюрми, 

Другому потрапить на нари не рає...

Таких до державних посад обирають.

Чому ж це обрати не можемо й ми?

Без хибної вади немає людей.

До всього, не так що лежить, – не байдужий

І нас, сіромах, у майбутнє веде!

Тож хай нам за акції добре він служить!

Який в керівництві він стиль прицінив, 

Яка є програма? – питати не стали!

– Ну як, ти потягнеш? – лише запитали.

Сказав він: „ Рахують курчат восени:

Коли економіки суть осягну –

Я громом порушу фінансову тишу, 

Нічого так просто ніде не залишу.

За рік не поцуплю, за два – потягну»!


ЗЛОЧИНЕЦЬ

На крісло підсудне потрапив злочинець, 

І в нім розколовся на дві половини:

Одна із них проти, а та за провини...

Він думав бажання збрехати загине, 

Воно ж бо, на струнах неправди зачате, 

Прийшло і наблизило зміями відчай

І справу закрило, – не будучи слідчим…

… Порвались ті струни – і сів він за грати!


КРАЩЕ

З облудою в очі він дивиться вміло, 

Плазуючи, змієм улесливо в’ється, 

Хоч темний душею і капосний тілом, 

А бути між друзів прозорим вдається...

Кувала зозуля про нього у лузі:

Що жити з брехнею – найбільша наруга...

Тож краще зачислити ворога в друзі, 

Ніж бути в обіймах невірного друга!


СИЛА ІНФОРМАЦІЇ

Коли упереджений впевненість має –

Не боязко падати в пастку, 

Коли ж він дороги своєї не знає –

То може й на рівному впасти!

Відсутність знання – це мов рабства кайдани.

Розірве сі пута лиш розуму сила...

Свободу ж дає інформація даних, 

Що пам’ять в чарунках своїх розмістила!


ПРАВО СУДИТИ

Звернулась сковорідка до олії:

– Чого шкварчиш? Це ж я картоплю жарю.

– Хай так, але ж вона й від мене мліє, 

Бо я її в своєму жирі парю!

– Для чого ж я?! – Вогонь до них волає, 

Виходить, що лише линяю в сажу

І вас копчу! За що хазяйка лає?!

Тут газ базікання почув і каже:

– Чого ж тоді за мене платять гроші?!

Мораль: Якщо берешся спільно щось зробити –

Дійди спочатку висновків хороших, 

Щоб зміг набути право ще й судити.


ЯЗИК І ЛОЖКА

І ложка в свій час заглядає до рота

І в нього, що їй заманеться, – те й кида!

Мо, ’ дума, мені – язику є охота

Це все подавати на зуб? Ну й огида!

І кисле й солодке, холодне й гаряче, –

Це ж скільки всього переслинити мушу?!

Мо, ’ дума вона лиш у світі є зряча, –

Як в рот зазирає, то бачить аж душу!

Язик – мораліст, і про себе лиш дбає, 

А ложка, звичайно, моралі не хоче, 

І взнати бажання у неї немає –

Чи є у хазяїна смак свій та очі?!


ПОРОЗУМІВСЯ

– Чого ти Вова млоїш на уроці?

В навчанні ж ти є, а ні «бе», ні «ме»:

Щось каркаєш – аж соромно й сороці, 

Стоїш у дошки, мов ягня німе!

І – р Чому, чому?! Он мама тату кажуть:

«Ну й що, що маєш вищі дві освіти?!

Ти – кочегар! Не гроші маєш – сажу!»…

Не вченим краще буду я говіти!


3. ЦЕЙ ДИВО ДИВОВИЖНИЙ СВІТ

Віші для дітей


ОРБІТА

Мов завмираєш на каруселі, 

Дух перехоплює на дивноколі –

Зверху: помітно все ті ж оселі, 

Меншають діти в тій самій школі...

То опускає, то підіймає –

Лінія лету постійність має...

Добре, коли ти її помітив –

Значить, летиш на своїй орбіті!


КОСМОС

– Космос – який він, і що в нім літає? –

Якось орел у синички питає.

– Космос – це небо, де жевріють зорі

Й місяць рогатий, що, мов на дозорі, 

– Де ж він? – орел та синичка гадають, –

Мо, ’ де ракети безхвості літають, 

Чи над Землею, що має орбіту?

Може ховається в білому світі?..


РАКЕТА

Величезний олівець – не олівець, 

А накреслить, мов мастак і фахівець, 

Білу стрічку на небеснім полотні, 

І здається – у космічній далині, 

Мов згорає на хвостатому вогні...

І гадають журавлі в височині:

„ Що за бестія безкрила, а літа? –

Лиш вогонь вискакує з хвоста!”


ЗЕМНЕ ТЯЖІННЯ

Чи то лежить яйце, чи то кружляє на долоні?

Там, в космосі, Земля на нього майже схожа

Й тримає все своїм тяжінням у полоні, 

Все те, що в нім навколо неї бути може:

Хоч граєш у м’яча – і він на Землю пада, 

Вона його вагу притягує до себе, 

Бо так над ним земне тяжіння має владу –

Воно в м’яча з дітьми приходить грати з неба!


НЕВАГОМІСТЬ

З невагомістю навіть пушинку

Неможливо ніяк порівняти, 

Бо пушинка легка як сніжинка, 

Невагомість – це інше поняття:

Це лиш в космосі можна відчути, 

Що вагоме стає невагомим, 

Там не мати ваги – просто чудо, 

Щоб висіти легким, нерухомим!

І літати – якщо відштовхнути, 

Як ту кульку, повітрям надуту, 

Бо тяжіння земне там не діє –

Невагомість і ним володіє!


ІНСТИНКТ

– Інстинкт – то що це і хто його має? –

У класі вчительку Вова питає. –

А мо, ’ – це майже як розум людини, 

Що від народження мають тварини.

Та тільки мислити зовсім не вміють –

Вони ж природним чуттям володіють:

Собаки ж – дуже розвинені нюхом, 

Коти – володарі зору і слуху...

І, як би бридко життя не диміло –

Вони ж чуттям користуються вміло!


MAMA – КИЦЯ

За собою водить киця

Гусенят по дачі.

Їм на місці не сидиться, 

Без гусочки плачуть...

Рвуть травичку, ніби полють, 

Носики – лопатки, 

Набивають ними вола

Маленькі гусятка...

Підросли та й повтікали

На ставочок – до водиці...

... Лиш на березі чекала

На гусей їх мама-киця.


МАРЕННЯ КИЦІ

Дивиться киця на небо: де зорі, мов нори...

Марить, що в кожній – там мешкає мишка...

Видерлась тихо на дерево – вище нагору:

Звідти на мишку очікує нишком...

Хочеться з дерева киці полізти на небо, 

Поруч із мишкою в космосі стати –

Конче спіймати її в невагомості треба, 

Й лапками, ніби пушинку, тримати...

Киці здається, що місяць, засяявши рогом, 

Жовтим бананом на дереві зріє...

Хоче із гілки вона перелізти до нього

В сяйві бажання: інстинкт, мов зоріє...

Киця смакує, надибавши нюхом дорогу –

В космос стрибнути із місяця мріє!


СОНЯ

Ну й ледащо котик Хмарик, 

Як посніда – йде кімарить:

То калачиком на боці

За подвір’ям на толоці, 

А в обід – як та дитина, 

Під столом він спить на спині.

Бо, як спить – то тільки й сниться:

Мов йому муркоче киця, 

І приємно, ладки, в тиші –

На вечерю будять миші!


РАНОК

Ранок котить Сонце з лісу, 

На траві роса сміється, 

Грак на гілку тінь повісив, 

У ведмедя спина гнеться –

Ведмежа сидить на спині, 

Йде позаду ведмедиця...

Не дали поспать дитині

Та й на спині не сидиться –

Втік від тата в ліс ведмедик:

Покотився по брусниці, 

Та й заснув. І знову сниться:

Мов заліз в дупло із медом!


ПОШТАР

Ведмедя на пошту взяли працювати:

Дали йому сумку, дали адресатів, 

Придбав ще й машину за мамині кошти, 

І став він розвозити селами пошту...

Возив і в далекі, і поруч – із містом...

Неначе звірині сліди, всі дороги, 

Несуть від поштамту всім радісні вісті, 

Які, мов з дитинства, з святого порога...

А якось його зупинила лисиця:

Мерщій обступили навколо звірята

Й прохали, щоб він передав, як годиться, 

В сосновий лісочок листа для зайчати!


ЦИРКАЧ

В час приїзду, рано-вранці, 

На вокзалі в ресторані

Подали на стіл ведмедю

Булку з маслом, чай та меду...

Після виклику таксиста

Повезли його до міста...

Він на всі вітрини зиркав.., 

Як під`їхали до цирку, 

Попрохав він діловито:

Всі білети закупити, 

Щоб ішли з усього світу

На його виставу діти!


ПІД КУПОЛОМ

Ось клоун завітав до арени, 

Снопами сяйва блиснув ліхтар, 

І мімікою клоунських жестів

Мотор завівся, мов сирена...

Радіючи, дивилися дітки, 

Як в кулі з металевої сітки

Ведмідь кружляє на мотоциклі

Під самим верхом купола цирку...

Ну й швидкість! Мов летить на орбіті:

Під серцем у нього дух забирало...

Вслід гнались оченятами діти –

А їхня душа, немов завмирала!


ЕКСКУРСАНТ

Привезли його на ферму, 

Там якраз корів доїли:

В ясла клали їм люцерну, 

Молоком телят поїли, 

І йому дали на пробу –

Смак прийшовся до вподоби!

В іншому селі сусіднім:

В церкві дзвін бив на обідню, 

Мед на пасіці качали, 

Екскурсанта пригощали...

Повертаючись, ведмедик, 

З молоком духмяним, з медом, 

В цирк завіз все до буфета...

І, немов по естафеті, 

В час перерви на виставі

Дітям всім на стіл поставив!


РАДІСТЬ

За першість, на другий марочний нашийник

Собаці повісили медаль на шию...

Цю радість, однак, собака так сприймала:

„О, їм одного нашийника замало!”


ДРУЗІ

Як хлопчик собачці написника вішав, 

Він думку в його оченятах схопив:

„А ще набивається в друзі і тішить, 

Разок хоч би взяв – та й собі начепив!”


КАЛЮЖА

В обіймах п’яного, пита калюжа:

– Чому це так, мій вірний давній друже, 

Що й свині вже не п’ють води з криниці, 

Вона ж мені по джерелу сестриця?!

Чому, чому?.. Хіба сама не знаєш?..

Вона ж відра і мотузка не має!

... Розмову хлопчик цю почув і бродом

(Не дав напитись!) скаламутив воду!


ВЕДМІДЬ І БДЖОЛА

Коли б бджолу спіймав –

Я мед би відібрав!

Над ним кружля бджола, 

Він, далі від гріха, 

Щоб жала не дала, 

Лиш лапами маха...

Аж, гульк – воно стирчить:

І ніс розпух умить!

Він біль спинить не зміг:

В барліг – із носом зліг.


ЖАЛО МЕДУ

– Якби я крила мав –

Брехав ведмідь бджолі –

То я б як ти злітав

По мед, аж ген за ліс...

І пурхав би, як ти, 

Із квітки на листок, 

І міг би помогти

Тобі зібрать медок...

Від добрих слів його

Бджола йому дзижчить:

– Візьми медку мого –

В гузенці він стирчить.


ФІГУРНЕ КАТАННЯ

Завдяки рекламі ведмедиця

Привела кататися синочка, 

На льоду була і донька киці...

Тож побрались з дітками віночком –

Так почався ніжний подих дружби

Двох звірят на ковзанці в палаці, 

Що з`єднав теплом і в танці пружно, 

Мов здіймав цю пару фігуристів, 

Про яких розходилися вісті, 

Що вони посіли перше місце...

Як завжди, дотримавшись традицій, 

В знак подяки: сину ведмедиці, 

Сувенір дали – це лялька киці, 

А ведмедя ляльку – донці киці.

Близькі за тематикою матеріали шукайте в розділі Вірш

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Кодована Доля (Глава 6.) / Вірш | Василенко Андрій Антонович». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Кодована Доля (Глава 6.) / Вірш | Василенко Андрій Антонович». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Василенко Андрій Антонович.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Василенко Андрій Антонович

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 1 | Знайдено: 1
Автор: Василенко Андрій Антонович
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Кодована Доля. Глава 4.;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;