06.08.2018 17:33
Без обмежень
19 views
Rating 0 | 0 users
 © Василенко Андрій Антонович

Кодована Доля

Глава 7..

Поеми - наукова фантазфя

КРЕМНІЯНКА

Поема — наукова фантазія

I

В динаміці Всесвіту жевріє мрія

Сміливих думок у кмітливому стилі —

Спілкуються вчені Антон та Антія…

Хоч їх роз’єднали парсекові милі, 

Та з’єднує їх пізнаванності діло, 

Яке допоможе цей простір здолати

І навіть відчути на відстані тіло, —

І в цім допоможуть наук постулати, 

Бо зовнішня пам’ять від них вимагає

Системи технічної в дисках магнітних, 

Яка щоб втручалася в роздум негайно, —

Собою, доповнивши мозку чарунки

Людини. І щоб це було непомітно, 

Що в ній інформації шлях пролягає, —

І креслить в уяві буття візерунки, 

З’єднавшись із біосистемою в парі

Крізь кремнію модуль на трасі зеніту, 

Який із родини магнічених чарів, 

Що з’єднує мозок і зовнішню пам’ять

Й виводить зв’язок на найдальшу орбіту.

Який із ракетниці задуму палить, —

Й матерії вміє незнані творити, 

Які транспортують і думку миттєво, 

І всі почуття — щоб про них говорити

Водночас на різних планетах суттєво!

Що чути Антія на Зірці захоче, —

Те ж саме Антон на Землі розпізнає, —

Коли до комп’ютера вабляться очі, 

Хай навіть про це ще нічого не знає.

А що відчуває Антія на дотик —

Те й він на собі в біострумі відчує.

І це відбуватися буде аж доти, 

Аж доки потреба у цьому існує!

Їх мозок працює з комп’ютером в ритмі, —

Із біошоломів сприймає сигнали, 

Які з біострумами завжди у римі

І модулем кремнію з мозком з’єднались.

Цей модуль сигнал дешифрує у шлемі, —

І шле інформацію в мозку чарунки, 

Ідею шукаючи в кожній проблемі, 

Де вченням вібруються розуму струни, 

Антія й Антон підбирають акорди, 

Щоб кремнію роль, як по нотах, зіграти, 

І, в справах творіння енергії, гордо

Із швидкістю думки весь Всесвіт пізнати!

II

Сенсація з кремнієм вийшла спонтанно, 

І в просторі слава знаходить Антона —

Звернулась до нього із Зірки Антія

І мовила чемно про кремній в спокусі:

— Ти в кремнії визнав важливість протона…

В студентські часи — це велика подія, 

Бо мрійне пізнання прозріти примусив!

… З’явилась Вона на екрані кмітлива, 

Пісочного кольору звабливі губи, 

А кремній-коса заблудилася в персах….

Була кремніянка-Антія вродлива, 

Янтарились німбом привітливі зуби, 

Та очі промінились, начебто перли!

Від усмішки ніби глянсуються щоки.

На мові івриту таємність відкрила:

— В нас кремнію дух, на його ми основі, 

Нейронами в тілі снують біоструми, 

А в душах у нас — гравітації крила…

До тебе тяжіють усі мої думи

Дійшов і ти висновку, визнавши кремній

Живим елементом живої природи, —

Матерію транспортну в ньому відкривши…

Провів за комп’ютером ночі буремні, 

Знайти щоб, де мешкає в світі твій родич, —

Звичайно, доводилось падати й крижем…

Ми предки є ваші із острова Пасхи, 

Антія — мене на Землі так назвали, 

Це значить — була я володарем ласки.

Старезні діди космогонію знали

Й лишили для вас в силуетах загадку, 

Яка, з літака як дивитись, — помітна:

Це павич, павук, дикобраз та незмінно

Стоять і фігури Аку — вам на згадку, 

Про те, що від кого пішли ми — еліта, 

Що є в нас душа і вразлива, й нетлінна.

Обличчя веселе, піщано-рум’яне…

Тоді нам і сили Земля додавала, 

Її щоб покинули ми — кремніяни.

І я гравітації пута порвала, 

Бо вже наближалась планета Нібіру, 

З якої на Землю посходили внуки, 

Щоб жити в коханні і слухати ліру!

Щоб після потопу їм знов повернутись…

Які є ознаки у цих силуетах, 

Прикмети які в них, що спільність єднають?!

Ти визначив їх наукові секрети, 

За що я, Антоне, тебе і кохаю!

Себе я давно вже, як біосистему, 

З’єднала з технічною через байтмодуль.

Хотіла в твій мозок вмістити антену, 

Щоб в просторі міг відчувати свободу, 

Але ти тоді ще не визрів як вчений, 

Щоб в космос послати свого позивного…

До цього вели в підсвідомості гени, —

Ти власний комп’ютер лиш ставив на “ ноги ”, 

Вивчав манускрипти, залишені нами, 

Біоніку вчив, кібернетиці схожу.

Ти мав, заклопотаний долею, намір, 

І знав, що комп’ютер тобі допоможе, 

І нам спілкування дістанеться вічне, 

Щоб поруч з тобою себе відчувати, 

І йти до мети крізь пізнання магічне, 

Й за це в нагороду лиш істину мати!

III

Ще в школі Антон знав технічні системи, 

Бо так полюбляв кібернетики справу, 

На дослідних стендах біоніку мучив, 

Що й знать не хотілося іншої теми…

В природі сприймав лиш вечірню заграву, 

Як Сонце сідало на кряжеві кручі, 

Бо мріялось взнати, що спільного мають

Істот силуети, крім кремнію: в пір’ї

Павлина, в ногах павука, в павутинні, 

В голках дикобраза, що в темряві сяють

Від блиску, неначе маленькі сузір’я?

Є спільний ще рух — це гідравліки плинність:

У павича в пір’ї, в ногах павукових, 

В голках дикобраза. Ці спільні прикмети

Несуть інформації хист науковий.

Й напише Антон наукові сонети

Про співіснування двох різних матерій:

Живої — що в біологічній системі, 

І мертвої теж, як єднання критерій –

В технічній системі. Павук — це той приклад, 

Де спільна прикмета в загадці, мов темінь!

Коли попадеться комаха у сіті —

Для неї ця пастка звичайно є прикра, 

Для нього — сигнал, мов з радара святиня, 

Сприймається миттю, як благо на світі.

І очі, немов телекамери, жертву

У мозку його роздивляються чітко, 

Щоб щойно отрутою вжалити жертву, 

Щоб сплутати вмить павутиною чіпко…

Антон зрозумів, що на грані з’єднання

Двох різних матерій — і третя існує, 

Яка переносить і думку, й пізнання —

Вона інформацію ретрансформує

З одної до іншої якості хвилі.

Й людина сприймає переклад, як мову.

Це кремній аморфний — йому лиш по силі

Для мозку зв’язок цей позначити словом…

Так з модулів кремнію зміг вмонтувати

Антон електроди у біошоломи, 

Надінеш його — і контакт свій вагомий

Завжди з гуманоїдом можна тримати.

Рясна інформація йде в біострумах

Крізь модуль аморфного кремнію в мозок, 

Де справді чужинські сприймається в думах

Придумані Всесвітом метаморфози.

Побачивши щось чи сприйнявши на дотик, 

На смак, чи на слух, — передасть гуманоїд

Антону, як є, на комп’ютер, по виду, 

Де можеш почути земні анекдоти

Або скуштувати черешні земної —

Сприймається весь інтелект індивіду.

IV

Як Сонце сідало на обрію плечі, 

На Землю з Зорі транслювались події…

Сприяв вірогідності місячний вечір, 

Народжений в метеоритнім падінні.

Антія зв’язком лиш підтвердила факти, 

Що в метагалактиці, в сьомім октанті, 

Складалися вірні гуманності акти —

Й планеті бажалося мирних світанків…

Вона не зійшла із орбіти примхливо, 

Коли пролітала планета Нібіру, 

Лише відбулись океанські припливи, 

Потопи були і, здавалося, в міру.

— Антоне, — сказала по суті Антія, —

В інерції сил хаотичного руху

Вже вектори шляху Нібіру не вкажуть

На Землю, де спить катаклізмів стихія.

Твій марево-сон визначальний на руку, —

В майбутнім Земля не порушить пейзажу, 

Бо наша планета до просторів інших

Сягає щомиті, відкинувши відстань…

В її траєкторії губиться ніша

Для інших планет, що подібні за змістом…

Яке там Дворіччя — місця анунаків, 

Де нині Ірак від війни потерпає, 

Земля анунаків, сьогодні ознаки

Майбутнього завтра ще зовсім не має…

Моїм кремніянам війна ця огидна, 

Вина й анунаків, що вас клонували

До себе подібними, тобто — до Бога.

І згоди між вами тому і не видно!

Бо вас лиш, як роботів, ми шанували, 

Хоч вкралась за ваше життя і тривога!

Надія на саморозвинення мозку

Розтанула, ніби та свічка із воску!

Людини убоге знання гальмувало

Ходу пізнавання розумного світу.

Бо штучне скорочення віку сприяло

Нікчемному рівню земної освіти.

Чекала я тисячі років, — свій вислів, 

Антоне, знайшовся ти в просторі з часом!

Твій розум творця інтелекту вже виспів, 

І світ пізнавати ми будемо разом!

На жаль, інформації в тебе замало, 

Бо всі манускрипти про нас спопелились…

Буття анунаків поразки зазнало, —

З шумерами Землю вони залишили…

Колись так було, що планета Нібіру

Один раз в три тисячі з хвостиком років

Заходила в сонячну вашу систему, 

Та більше не зайде — ми маємо віру!

Тоді ми знання набули вже глибокі.

І геть гравітації стерли проблему! —

Мені довелося ці пута долати…

Ми нову матерію транспортну мали

І нам від потопу прийшлося втікати!

Нібіру звернула на іншу орбіту…

Про це анунаки, без сумніву, знали.

Ми більше на Землю не зійдемо з неї

І будем гасати до скону по світу:

То я — в апогеї, то ти — в перигеї…

В річках: Євфрат або Тигр, так хотіла б

З тобою, Антоне, мерщій освятитись.

Відчути танок ледь вагомого тіла, 

В обіймах води хвилювання омити, 

Зірвати в долоні чаруючу квітку, 

Яку посадила богиня Інанна.

І це ми з тобою все зробимо влітку…

Добраніч! Твоя кремніянка кохана!

V

Антон відчував дефіцит насолоди, 

Яка дарувалась йому від Антії, 

Бо ніч чорнохмарила, місяць заходив, 

Сичали в душі невдоволення змії, –

Вони божеством проникали у неї.

І думка бентежила мозку чарунки, 

Щоб швидше наблизилось літо вишневе

І в серці розтали зими візерунки!

І він задрімав у ранковім полоні, 

Лиш мозок його працював підсвідомо…

І снилась Антія, немов на долоні, 

В далекому космосі, — ніби як дома!

І наче мороз, як той вакуум, тягне

Із хати тепло, мов крізь вибиту шибку, 

Бо так малювати сніжиночки прагне

Та Місяця – дині достиглої скибку, 

Та зорі на небі, мов вишні, 

Та шлях той молочний, як поле із гречки…

Здається Антону, — мороз, мов Всевишній, 

Ллє молоко з-під корови у глечик

Й підносить Антії на березі річки, 

Де літо, мов чайка, над водами в’ється

І степ з павутиння вивішує стрічки.

І все це Антону вві сні не здається, —

Бо він задрімав й біошлема не вимкнув, 

Та ще й до обставин таких він не звикнув, 

Щоб з ним гуманоїд зв’язок вів з планети, 

Де бабине літо було у сезоні, 

Де час павуків розставляє тенета…

Прокинувсь Антон і побачив спросоння:

Мороз вигаптовує сріблом на вікнах —

Бере у природи свою одержимість, —

Тому, де шукають, — проблема там вічна!

VI

За даними дослідних дій об’єктивних, 

Є доказ, що крім гідравлічного руху, 

Павук реактивним тяглом володіє, 

Яке на підставі умов реактивних

Існує. Польоти ці в лісі помітні, 

Бо він павутину снує при падінні, 

Із стану рідкого в твердий переводить —

Й від цього реакція йде реактивна!

Павук під кутом павутину проводить —

Із гілки на гілку чіпляє активно…

А може, в собі й анунаки вже мали

Ще й біодвигун реактивної тяги?!

І стоячки, вгору з Нібіру здіймались.

І, в хмарах набувши душевної магми, 

Зійшли із небес і обожнились з часом, —

«Боги й напівбоги» — так стали їх звати!

А перед потопом на крилах помчали

У небо планети Нібіру — до хати!

А з ними — й Антія, шумер-кремніянка, 

А через комп’ютер, як штучна землянка, 

Яка і далека, й близька для Антона…

А він з павуками у лісі чаклує —

Знімає кіно з павукового лона

І, весь в розрахунках польоту, мудрує!

І швидкість, і кут вираховує вчений, 

Щоб все науково сприяло уяві, 

Щоб потім проектно закласти у гени, 

Щоб радість у серці Антії буяла!

Щоб зміг гравітації силу здолати, 

Як Землю покинути буде всім треба, 

І нові шляхи у міжзір’ї прокласти, 

Як буде у цьому велика потреба.

А так, то хіба до Антії злітати

Й віч-на-віч зустрітися вдвох на орбіті!

Устами в уста поцілунків спитати, 

Що є, крім кохання, найкраще на світі?

Так їм доведеться крізь космос кохатись, —

Крізь відстань комп’ютерну ласку збагнути…

І всі почуття хоч і штучно сприймати, —

Але натуральність у діях відчути!













Ч. 2



VII

Неначе туман, дим Дворіччям — від нафти, 

Від крові солдатів — вода червоніє…

З орбіти знімають цей фільм космонавти, —

Від слайдів таких у них серденько скніє…

Зібрався Антон, як Антія казала, 

Скупатися в теплій водиці під вечір, —

Так настрій поплавати нехіть злизала

І розпач тяжить на роззброєні плечі…

— Не треба, Антоне, я теж відчуваю

Твій стан і становище фауни й флори…

На березі річки, як в чорнім чувалі, —

Сказала Антія й зв’язок перервався —

Порушило вибухом мінікомп’ютер, 

Який для підводних діянь призначався, 

Щоб все середовище можна відчути…

Покинув Антон негатив емоційний

І воду річну — океанська змінила, 

Бо кликало діло — так буде доцільно, 

Вода ще студентом в пучину манила…

Збулося, — тепер артефакти шукає

Про камінь вогнистий — кришталик жахливий, 

Який до енергій нових закликає

І їх трасформує у швидкість змінливо, 

Що й раптом політ зупинити можливо.

А це в навантаженні суперважливо

І щоб цей літальний двигун збудувати —

То запис про це в Атлантиді сховали, 

А часу на пошук дали малувато…

Але з манускриптів приблизно узнали, 

Що снить цей секрет в Посейдоні — у храмі

На острові Білі, де берег Флориди…

Лиш треба знайти манускрипти про камінь

І потім його чародійство створити…

— Ти вірно міркуєш, Антоне, в цій справі, —

Сказала Антія із мініекрана

І знайдеш той храм — на долівці лиш гравій.

Під ним пульсуватиме датчик урану, —

В дозиметрі з’явиться цифра чотири…

Золочена скриня, а в ній — манускрипти.

Її обережно з-під гравію вирий

І кодом чотири-чотири відкрий ти.

— Я вдячний, Антіє, за щиру підказку, —

Всміхнувся Антон, відчуваючи ласку, 

Що ллється, немов океанські припливи, 

Із кожного слова, з очей гордівливих.

Я хочу, щоб ти розказала, чи правда, 

Що дату й причину потопу ти знала, 

Чи Землю покинуть була ти не рада, 

Чи мала від когось для старту сигналу?

— Так, знала, причин цих є більше, ніж треба:

Нібіру лиш збурила Землю собою, —

Її завернувши тяжінням до себе…

І хлинули метеорити юрбою, —

Один з них дістався Землі, стусонувши, 

Що з осі своєї вона відхилилась…

Від цього льодовник полярний, проснувшись, 

Розтанув, і миттю Земля затопилась.

Ще й внутрішня сила Землі, як напруга, 

Вулканно поверхню її зруйнувала, —

Була над Землею всесвітня наруга, 

Яка все живе в катаклізмах сховала…

Антон прислухався до болю Антії, 

До кожного слова, яке вібрувало…

Здавалось, потрапив у лапи стихії, 

І болем обличчя, мов затаврувало.

— Не треба, Антоне, трагічно сприймати, 

Я теж відчуваю і серденьком тлію.

Крім горя з печалі більш нічого взяти, 

В обставинах смерті я тільки мужнію!

І боляче теж відчуваю хвилююче жало, 

Яке отруїло закохану душу…

І все, що на серці твоєму лежало, 

До серця дбайливо прийняти я мушу.

За розуму скарби тебе я кохаю, 

Наповнені даром емоцій ідейних.

За очі твої голубі, за веснянки, 

За твій атлетизм, за святі обіцянки.

Послухайсь поради, тебе лиш прохаю, 

І матимеш успіхи в справах щоденних, 

Ти знайдеш бажання твоє в ідеалі, 

Його щоб пізнати — відчуєш реальні

Від мене до тебе кодовані звуки.

Про тебе згадають ще наші онуки, 

Бо здійме тебе гравітації промінь, 

Ти зійдеш на небо, а потім — із неба…

І піде землею, мов свято, твій гомін:

«Тепер двигуна збудувати лиш треба, 

Щоб мав з гравітації паливо в тілі, 

Щоб біофізична реакція малась, 

Щоб кожна людина цього захотіла, 

І в небо прозріння свого підіймалась»…

… Мо’, прийде, мов гість, до Землі незабаром

Той час нерозважний, коли заманеться

Людині небесним піддатися чарам, 

Як знов від Нібіру Земля похитнеться…

Тож думай, мій любий, людей як спасати, 

І в храмі хуткіш манускрипти відшукуй, 

А зараз вже пізно і треба поспати.

Що? Спати не хочеш! Себе не ошукуй.

Добраніч. Цілую. Цілую. Добраніч!

І дійством уста захопилися смачно…

— Добраніч! Моя кремніяночко, пані!

Я дуже щасливий і спрагливо вдячний!

Так кожен із них на орбітах далеких

В уяві гніздо сновидіння будує, 

І вже безтурботно, неначе лелеки, 

В обіймах космічних у мріях стартує.

VIII

Гора Козоро на Нібіру висока, 

Там Сонце планети з-за неї виходить, 

На постать Антона покладено око, 

Хоч він на Землі роздратованій ходить, 

На скелі там з ним розмовляє Антія:

Вони відчувають емоції звуків, —

На відстані сталась святкова подія —

Між ними існує зв’язок перегуків!

— Чому ти, Антоне, засмучений зранку?

Ти ж вчора створив гравітації модуль.

В комп’ютер заклав інформацію банку, 

Приборкав тяжіння земне і погоду…

І можеш до мене піднятися вільно, 

От тільки тобі довголіття бракує.

Давай цю проблему обчислимо спільно, 

Чи, може, тобі це ніяк не смакує?!

Тобі я свій мозок дозволю пізнати, —

Скануй інформацію з нього на віру —

Секрет довголіття вже будеш ти знати, 

Як ті анунаки-прибульці з Нібіру.

Їх вік був — сто тисяч нібіровських років!

Тоді і прикинеш — що, як і до чого…

З добутками золота мали мороку

І робота шахт клонували для цього.

— Гаразд! Я погоджусь, Антіє, з тобою, —

Ти мій чародій, ідеал-стимулятор.

Долати незгоди найкраще в двобої…

Для мене зробила ти дуже багато, 

Але я ще хочу, щоб ти з’ясувала, 

Навіщо ви золото з шахт добували, 

Яка в тім потреба, що вас спонукала?!

Скажи, і на Марсі ви теж побували?

А Сфінкса навіщо ви там збудували?

Й такі ж — піраміди! Це щось означає?

В яких траєкторіях світ пізнавали, 

Де брали потрібне знання для початку?

Навіщо лишили істот силуети

Та ще з артефактів і череп єдиний —

Щоб нам віднайти історичні замети

І в них розлопатити тайну людини?!

Цей череп не вріже й один інструмент…

То що ж — він є виріб токарної справи?

Чи, мо’, із прибульця в трагічний момент

Упав із плечей, не діждавшися правди?!

— Запитуєш влучно — це часу питання!

Й фантазій настирливих вміле зростання, 

А золото ми для зв’язку добували, 

Щоб ним з піраміди луну відбивати, 

Яка в радіохвилях збуджує масу

І в космос їх шле, як зворотні сигнали, 

Щоб напрямок руху міг вірно триматись, 

Щоб мати надійну безкомпасну трасу.

Сама ж піраміда, немов передатчик, 

Неначе маяк, для космічних польотів, —

Надійний, не раз перевірений датчик

Усіх інформацій для автопілотів.

А Сфінкс поєднав у собі дві прикмети —

Це зло і добро в нім, як золота символ, 

Як бачення світу людиною й звіром, 

З’єдналися в ньому інстинкт з інтелектом, 

В нім все об’єдналось занадто красиво, —

Бо все це, як символ, задуманий світом!

Цю всю інформацію в різному плані

Залишили предки — боги-анунаки, 

Їх теж клонували, у мене є дані —

Про їхнє буття неспростовні ознаки!

Тезаурус їхній в перекладі нашім, 

Надійно нам дав Альма-матір пізнання, 

Тож правда багато поїли ми каші, 

Щоб мати цей засіб свого спілкування.

— Ти знаєш, Антіє, наш клімат змінився, 

Бо ваша Нібіру до нас — на підході.

— Так, знаю, Антоне, мені ти приснився, 

Що, ніби як Ной, від шаленої хоті, 

Ти людям даруєш надію спастися, 

Чекаєш побачити сушу, як Бога, 

До Зірки спасіння молився й хрестився, 

Щоб швидше із берега йшла допомога.

З обличчям, наповненим спокоєм духу, 

Ти кличеш везіння з моєї поради, 

І хвиля потопна тебе накриває…

А я, мов та чайка, кричала на вухо, 

Що витерплю все, крім космічної звади!

І серце від цього навпіл розриває…

— Твій сон передався в мої біоструни

Й розладив акорди душевного стану —

Це влився у мене і твій біострумінь, 

Мов чайку, здавалось, ось-ось я дістану…

А ти полетіла, лиш хвилі, мов крила, 

На згадку про себе мені залишила, 

І в небо озонову дірку відкрила, 

Щоб струм гравітації пружився в жилах.

А я, мов ракета, тебе здоганяю, —

Лиш зорі встигають мене привітати.

Свої почуття я до тебе міняю:

І злюся, й радію, що вмію літати!…

Проснувся: на шибках мороз, на екрані —

Ласкава, вродлива, скануєш свій мозок, 

Щоб Всесвіт пізнав я, і кажеш: «Добраніч», 

І в ліжко кладеш розуміння мімози!

IX

В динаміці Всесвіту стверджено мрію

Сміливих думок у кмітливому стилі —

Спілкуються вчені Антон та Антія…

Хоч їх роз’єднали парсекові милі, —

Крізь відстань доводиться штучно кохатись

І через комп’ютер це чудо збагнути

Щоб весь інтелект індивіду сприймати, 

Й чуття натуральні у діях відчути…

Вони просторові єднають акорди, 

Щоб кремнію роль як по нотах зіграти, 

Щоб в справах творіння енергії гордо

Зі швидкістю думки весь Всесвіт пізнати!


СЕМИТІЛА ЛЮДИНА

Поема — наукова фантазія

1.

У тілі фізичному* завжди існує шість тіл –

Вони є постійні в людському житті –

Це тіло ефірне**, яке є ведучим людей –

В бутті закликає суспільство до кращих ідей!

Воно у людському житті доленосний є клад…

Ефір у Вселеній – це, мов інформації, склад

Із складу береться у мозок людини лиш суть

Йому інформацію атоми в мозок несуть!

Як дзеркало тіло ефірне в нім вся інформація –

Відбиток любої планети і різної нації!

В ефірному дзеркалі й нам захотілось, 

Кохатись й своє теж залишити тіло.

І ми на природу пішли покохатись, 

Щоб там цілуватись в садочку близь хати…

Під вишнею ми полягали на травку, 

Й коли ти цілунок мені дарувала

По тілу пішли почуття, як муравки –

То наша душа в почуттях вирувала

Й, неначе на крилах, звелася в ефір –

Ефірний відбиток вже рухав зефір.


2.

А тіло астральне*** відчуло душі почуття

І ми теж відчули у Сіті всі метаморфози, 

Які при житті супроводжують наше буття.

Й збагнула душа життєносні ефірні прогнози, 

Й відчуло у нас почуття любові добро

І серце погнало по тілу закохану кров!

Й колись хтось в ефірі і нашу любов розпізнає, 

Яка із душею була і ментальному**** тілі, 

Що розум у мозок людини завжди посилає

Це тіло і розум ведуть людину до цілі.


3.

Як в тіло ментальне вогненне***** втручається тіло, 

То муза приходить у розум і він доручає

Людині всі справи творити натхненно й уміло

Й коли у неї енергії не вистачає, 

У тіло вогненне втручається тіло будхічне******

То розум перейде тоді на енергобіоз*

І збудеться в тілі ментальнім ефірний прогноз, 

А в тілі вогненнім відчує душа щось магічне!


4

Як що ж в душі поселяється й тіло атмічне, *******

То сила духовна з астрального йде почуттями

Тоді і людина придбає життя вже повічне

Й замріяні справи завжди доведуться до тями!


5.

Під вишнею в нашому мозку ятрилася мрія про це –

Як в нашім фізичному тілі існують матерії ці

І нам невідомий нечутно ведуть життєносний процес

Його нам не чути й не видно, його не втримаєш в руці

121 12 11 21121121121


6.

Й коли у людини вже визріє мозку частина резервна

І тіло будхічне й атмічне отримають крила духовні

І навіть якщо у Вселеній людина не взріє їх зовні, 

То розум всерівно з ефіру збере інформації зерна!


Фізичне тіло – це тіло людини.

Ефірне тіло – в ефірі в атомній формі відбивається і зберігається всяка інформація з незапамятних часів і в ному через прилади Едісона і Машину часу можна



дзеркало інформації

Астральне тіло – фізичному дає почуття

Ментальне тіло – мозку дає розум

Вогненне тіло – мозку дає осяяння, а душі почуття в тому числі і любові

Будхічне тіло – дає людині духовну енергію

Атмічне тіло – дає людині духовну силу

19.01.2018 – 21 01 2018.

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Поема

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Кодована Доля (Ковчег "еволюції." глава 9.) / Поема | Василенко Андрій Антонович». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Кодована Доля (Глава11.) / Поема | Василенко Андрій Антонович». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Василенко Андрій Антонович.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Василенко Андрій Антонович

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 1 | Знайдено: 1
Автор: Василенко Андрій Антонович
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Кодована Доля. Глава 7.;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;