Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
04.09.2018 00:07Мініатюра
Трилер  Про старість  Про самотність  Про життя  
Відьма
Рейтинг: 5 | 2 гол.
Для дорослих (18+)
© Леонід Пекар

Відьма

Леонід Пекар
Опубліковано 04.09.2018 / 47382

Стежка ледве вгадувалася серед літнього буйнотрав’я. Невидимим вужем, що лишає по собі лише прим’ятий слід, звивалась і звивалась вона вперед, до густого підліску. Тут ростуть три ліщини, за ними повернути наліво і просто через ліс, бо далі стежки немає. На диво, тут ще можна пройти, щоб не кланятися до землі засохлим гілкам.

Вона йде розсуваючи кущі і гілки молодих дерев майже не затримуючись – дорога згадується поволі, крок за кроком – за горбочком перейти ожинник і буде міст. І справді дорогу перетинають колючі кущі з іще зеленими, де-не-де порожевілими, ягодами – суцільний килим.

Вона обирає перший кущ і робить крок, притоптуючи гілки. Стає так, ніби переходить річку вбрід, високо піднявши спідницю і шукаючи опору під ногами. Потім робить другий крок. «Нічого тобі не буде, – шепоче чи то до себе, чи то до куща. – Ягідники тебе ще не так обдеруть цього року. Наступного вже не стануть. Тож нічого тобі не буде».

Замість місточка через малесеньку річечку – дві порепані колоди. Хтось ще кинув поверх кілька покручених гілляк, незграбно обрубаних по краях сокирою.

Може не було тут ніякого місточка, а так само лежали ці ж колоди і лише пам’ять грається з нею? Може колись вона так легко перестрибувала по таким же кострубатим гілкам, що здавалося, ніби іде невеличким місточком? Як би там не було, а треба перебиратися на той бік.

Знайома галявина. Ще хвилину тому вона не пам’ятала, що чекає її далі, аж раптом, щойно відхилила чергову гілку, дрібним горохом покотилися перед очима спогади: серед лісу є кругла галявина, куди її приводить погратися баба, але забирає звідти задовго до заходу сонця – «бо потерчата в ліс заведуть», – пояснює баба; вона маленька стрибає через невеличкі пагорки і отримує на горіхи, коли знаходить місце де провалилася земля і намагається його перестрибнути, наступного разу те місце засипане свіжою землею і навіть говорити про це не можна. Ті невеличкі пагорки і зараз можна розрізнити, не дивлячись на нечипану косою траву.

Вона обходить галяву по колу, попід лісом – рано їй ще тут швендяти навпростець – і піддаючись підказкам пам’яті знову занурюється в ліс.

Наступна галявинка відгородила від лісу загорожею із кількох довгих жердок, покладених на невисокі сукуваті стовпці, невеличку хатину. Решта огорожі попадали від старості на землю і майже не виказували себе у високій траві. Якби не ці жердки, то стару хату, що ховалася за кількома ялинами і не розгледіти: потемніле від часу дерево стін зливалося зі стіною лісу.

Ось вона і вдома. Вийняла патичок зі скоби, де мав бути навісний замок, відкинула штабку, натиснула на викуваний спіраллю кінчик важеля. Клямка металево, ніби з надією, брязнула і відімкнулась. Двері смикнулись, а потім, важко скрегочучи, відчинилися під власною вагою. От і добре. «Хай старий дух виходить. Нагуляється – повернеться новим», – так казала баба. Досі вона вважала, що це такий гумор. Щось старече і дивне.

Стала помалу обходити хату. Міцний зруб з колод, які, чомусь, досі пахли живицею. Тверде дерево потемніло і, здавалося хтось пройшовся по ньому різцем, щоб надати дивних рельєфних візерунків. Вона посміхнулася, коли не втрималася і відповіла на поклик візерунку і торкнулася до стіни – здавалося дерево випромінювало тепло і з котячою наполегливістю вимагало пестощів. Кінчики пальців ковзнули по темній різьбленій поверхні і відчуття дивної близькості тонкою вібрацією ковзнуло по її руці, по шиї і приємним холодком розчинилося в голові.

Вона підозрювала. Раніше вона підозрювала, а тепер знала, що в цій оселі вона народилася. А ще знала, що тут буде і її останній притулок. А до того ще буде багато і болі, і радості. Ще далеко не кінець.

Підсліпуваті вікна сонно дивилися на світ маленькими хрестиками стулок. Нічого, вона їх помиє і годі шукати кращих сторожів. На даху вітер зірвав кілька драниць з покрівлі і скинув дві цеглини з комина, але це можна виправити. Двері на горище відхилені від одвірка, наче хтось підглядає звідти за нею, але це іржавий цвях розігнувся і утримує двері самою голівкою. Нижні щаблі драбини потемніли від води і відвалювалися з одного боку, з іншого трималися ледь-ледь.

Всі ці дрібниці можна виправити, а хата, як стояла так і стоїть. Така ж давня, як цей ліс навколо. Чи може давніша? Цього вона ще не пам’ятала. Але пам’ять обов’язково повернеться, не вся і не відразу. Поспішати їй немає куди. Можна, поки що, присісти прямо на порозі, бо переступити його – означає повернутися остаточно.

Але ж хочеться мати вибір. Хоча б його ілюзію. Поки вона ззовні, то може піти геть, повернутися до такого ж життя, яке у всіх. Зістарітись на самоті і померти. Як всі. Але поклик, той дивний поклик тягнув її сюди і нерозбірливо шепотів щось таємне. Поклик грався з нею: гонив незрозумілим страхом і почуттям провини; спокушав солодкою млістю, обіцянкою щастя і вічної молодості.

Зрештою вона перестала опиратися і вирушила додому. І з наближення до цього лісу, до цієї хатини усі страхи і обіцянки внутрішнього безмовного голосу ставали чіткішими і набували об’єму, набували смислу. І пам’ять, що наповнювала її минуле пласкими блідими спалахами, немов помолодшала і напилася води з цілющого джерела – яскравими барвами малювала лісове дитинство від самого народження до моменту, коли їй довелося поїхати звідси.

Вона тепер пам’ятала. Солодкий запах весняного вітру, зелену траву, що лоскоче дитячі ноги, як легко відривається кора від старих сосен, як шумлять дуби восени, як сонно колишуться дерева, не попадаючи в такт і труться, поскрипуючи, гіллям. Пам’ятала себе малою, і пам’ятала дорослішою, наче дивилася бабиними очима, як зростає, як перетворюється лісова дикунка.

Пам’ятала, що тут вона народилася. Тут народила і свого первістка – хлопчика, якого баба поховала під оцим самим порогом і наказала їхати подалі звідси. І де було взятися тій вагітності, коли в її житті не було не те що чоловіка, а навіть юного хлопчини, який, бодай, насмілився торкнутися до неї. Потім, пізніше, були в її житті і чоловіки, і спроби створити сім’ю, але особисте життя не клеїлось через відсутність дітей. І згадувала вона довгими ночами, виливаючи сльозами горе в подушку, свого первістка, якого ніколи не поверне. Зрештою сама повернулася до нього.

Земля біля порогу просіла і обвалилася. Вона нахилилася щоб зазирнути туди – раптом побачить хоч кісточку. Не видно нічого. Дім береже її хлопчика. А хлопчик береже її дім, стару хатину серед лісу. А міг би вирости, стати дорослим і піти в життя. І на цім чоловікові закінчився би її рід, безперервний ланцюжок народжень-смертей, а вона зачахла в мертвому зрубі з потрухлих колод, позбавлена сили і можливості переродитися.

ЇЇ хлопчик. Він таки виріс. Сидить коло неї на порозі, прихилив світлу голівку, обхопив її руку своїми, дивиться разом з нею на кашлаті крони дерев, слухає гомін лісу. «Нагулявся по лісу, заспокоївся», – думає вона собі. То її захисник, її провідник у світ духів і царство мертвих, її очі і порятунок, її сила – душа її первістка.

По іншому було ніяк. Тепер вона це знає. І зробила б те саме на місці тієї, кого називала «бабою». Хоч та жінка її народила. І вигодувала. І виростила. Так, як народжували своїх наступниць десятки жінок, чиї тіла покояться під оманливим трав’яним килимом круглої галявини.

Настала її черга. Колись і вона сяде вишивати купелю, для іншого хлопчика, якого вже сама поховає під порогом.

Можна ще не думати про таке. Є час. Можна сидіти і спостерігати, як несуться хмари крізь косі промені сонця, як вростають у небо дерева, як змотують у тугі клубки час неквапливі лісові бджоли.

Скоро.

Скоро вона переступить поріг будинку, щоб лишитися в ньому. Щоб одного ранку прокинутися і зрозуміти, що вагітна, і що в неї буде дівчинка, яка народиться у цій хаті. Вона навіть читала про таке в медичній енциклопедії, і чула про подібне від лікарів, але жінок, що завагітніли самі, не зустрічала.

І колись, розбита втратою і несправедливістю життя, її дитина вирушить у світ, що знайти себе, спробувати зрозуміти себе, чи знайти подібних собі.

Як і вона свого часу. Коли вийшла з лісу, здавалося світ величезний і непізнаваний. Та, коли поверталася домів, знала, що не такий і великий. А ще дуже впертий у своїй мінливості і наполегливому повторенні помилок. Різний той великий світ. Тільки не знайшла вона себе там і прийшов час для іншої шукати відповіді на питання: хто вона і звідки? Благословення чи прокляття послало їй небо? Чи може саме небо скинуло її на землю, прирікаючи на безкінечні кола поневірянь, поки не зрозуміє сіромаха, що їй тут не місце?

Скоро.

Скоро вона запалить піч, і цей дім знову стане її. Як і цей ліс. І все що навколо нього. І люди в навколишніх селах будуть шепотітися, щоб вона не почула:

– Знову повернулася наша відьма.

20.08.2018 Проза / Оповідання
Побажання / Оповідання | Леонід Пекар
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
15.08.2018 © Надія / Бувальщина
Мудра Ольга Іванівна
13.08.2018 © Світлана Нестерівська / Мініатюра
Поріг чутливості
11.08.2018 © Зельд / Нарис
Підсвідомість обирає...
12.07.2018 © Світлана Нестерівська / Мініатюра
Гуманітарій - не машина)
10.07.2018 © Світлана Нестерівська / Мініатюра
Музика в моїй голові
Мініатюра Про життя
04.09.2018
Відьма
19.08.2018 © Савчук Віталій Володимирович
Човни
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2
Переглядів: 42  Коментарів: 2
Тематика: Проза, Мініатюра
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 04.09.2018 13:57  © ... для КАЛЛИСТРАТ 

Дякую за таку оцінку!

 04.09.2018 10:18  КАЛЛИСТРАТ для © ... 

Н-да... Отличная штука! И написано хорошо. Спасибо! 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
18.09.2018 © Суворий
Завершення Судетської кризи: чехи підкорились Гітлеру, нова війна питання часу (жовтень 1938)
18.09.2018 © Суворий
Напад польських військових на українські села Стримба та Кабарівці (серпень 1938)
08.09.2018 © Суворий
Радянською Україною ширяться повстання і заворушення (жовтень 1938)
07.09.2018 © Суворий
Конфлікт довкола Закарпаття: чехи дають автономію, мадяри домагаються анексії (жовтень 1938)
04.09.2018 © Суворий
Про пропаганду: від римлян до Сталіна з Гітлером
ВИБІР ЧИТАЧІВ
16.10.2012 © Істерична Бруталка
13.09.2015 © Ірина Мельничин
01.12.2010 © Журналіст
19.07.2011 © анджейовська-
29.08.2010 © Віта Демянюк
10.05.2015 © Тая
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди