08.10.2018 09:57
Без обмежень
65 views
Rating 5 | 2 users
 © Арсеній Троян

Дядько Василь

То був перший день канікул, на який я мав великі плани. Напередодні, прийшовши додому з порожнім і забуцаним наплічником (такий у нашого класу був ритуал — буцати портфелі наприкінці навчального року), я трохи потусив у дворі, а потім до пізньої ночі засів за перегляд телевізора. Дивився все — від новин до «Поле чудес», кількох серій «Далекобійників» і якоїсь містичної муті, яка йшла уже ближче до опівночі в рамках меланхолійної програми «Імперія кіно». Ліг спати пізно, з утомленими очима, але з відчуттям того, що одна із моїх мрій, а саме безлімітно дивитись телевізор, яку я плекав весь навчальний рік, здійснилась. Добре, що тепер можна поспати і дрихнути скільки заманеться, ніхто мене не розбуркає…

Однак на ранок наступного дня, ще крізь сон, я почув, як хтось кличе мене противним голосом. Спочатку я подумав, що то такий сон, пірнув під подушку, але оклик пролунав знову, і потім знову, ще сильніше і ще противніше. Я сів на ліжку із заплющеними очима та прислухався. Дійсно, мене хтось кликав. Дуже схоже, що то був Грицько на прізвисько «Мациклєт», мій кореш, товариш по парті і по плюхалці (ну любили ми це діло). Тільки він може припхатись так рано і дерти горлянку в мене під двором. Мій пес Жучок не гавкав. Хай йому грець, це точно Грицько, Жучок гавкає лише на чужих і котів.

Враз галасування затихло. Я сидів на ліжку, уже запхнувши одну ногу у в’єтнамку, щоб вирушити на вулицю, але раптова тиша, накладена на медитативне цвірінькання пташок, ранковий сон, який так не хотів мене відпускати, знову склепли мої повіки і я закімарив, сидячи на ліжку, з одним капцем на нозі. Була слабка надія, що Грицькові просто набридло кричати і він пішов додому, але я, звісно, помилявся — через пару хвилин у двері загупало. У сусідній кімнаті почала соватись мама. Цей чувак на літеру «м» скоро все село розбуркає! Я важко зітхнув і став мацати ногою другий капець.

Грицько стояв на порозі моєї хати зі дещо понурим виглядом — йому і справді набридло мене гукати. «Пашлі», — сказав він замість привітання. «Куди?», — запитав я з ледь розплющеними очима. «Ну на човні кататись, — сказав Мациклєт. — Ти ж сам хотів». «Ти десь човен надибав? — запитав я, намагаючись відкараскатись. — Може, пізніше? Може, завтра?». «Та не гони, пашлі, — обурився Грицько. — У дядька Василя візьмемо. Це мій сусід».

Через якихось п’ять хвилин ми вийшли з мого двору. Тільки-тільки розквітав погожий літній ранок, сонце ще не пекло, а на споришу біля дворів лежали великі краплі холоднючої роси. Село давно не спало — люди, прокинувшись з півнями, дали їсти худобі і тепер займались різними дрібними справами у дворах — то тут, то там було чути приглушені удари молотків, човгання пилки чи гримання відер. Вулиця ж була тиха, немов наш клас на уроці директриси, хоча коли тут взагалі буває шумно?

Ми минули кілька будинків. Грицько ішов попереду і мовчав, що на нього взагалі було не схоже — скільки я його пам’ятаю, він постійно щось віщав, немов радіо «Промінь», розповідав якісь цікавезні історії, співав пісні чи просто матюкався, а тут мовчав. Дивно це. І взагалі він сьогодні якийсь не такий, як завжди. Змовницький і таємничий. По-змовницькому таємничий. Точно щось задумав чи знає якусь таємницю. Я думав, як би в нього це спитати, але не вигадав ніякого хитрого запитання.

Двір дядька Василя нічим не вирізнявся із загального пейзажу села. Хатка, палісадник, великі тривкі ворота, пофарбовані густою зеленою фарбою. Грицько рішуче підійшов до них і кілька разів гримнув кулаком по металу. Враз десь у дворі почувся шум цепу і за мить повітря знавісніло розірвав гавкіт пса, судячи з усього великого та кровожерливого. Я скривився — не дуже хотілось би зустрітись з таким звіром десь на темній вулиці без бодай палиці в руках… Грицько ж гримнув ще кілька разів. Пес завалував гучніше; чути було, як він там несамовито гарцює і зловісно віддзвонює своїм цепом.

Ураз крізь гавкіт я почув звук дверей, що відчинялися. Потім — кроки і чийсь владний оклик. Пес враз затих, лише важко захекав. Хвіртка відчинилась і перед нами постав невисокий, але кремезний чоловічок років сорока. З першого погляду у його поставі відчувалась неабияка сила, усе свідчило, що він постійно працює. Одяг на ньому був відповідний — затягані камуфляжні штани, які видавали в ньому чи то лісника, чи рибака, футболка незрозуміло-якого кольору з почорнілими місцями під руками, на ногах — старезні боти. Чоловічок по-доброму глянув на нас і протягнув шкарубку руку для привітання. То був дядько Василь.

— Ааааа, хлопці, — сказав він, тиснучи наші пухкі долоньки. — Молодці, рано прокинулись, — а потім підморгнув мені і звернувся до Грицька. — Ну що, хлопче, купив уже свій «мациклєт» чи ні?

І, не дочекавшись відповіді, розреготався. Я теж вишкірив зуби. Бажання Грицька мати мотоцикл знало все село (мій однокласник так багато про це говорив, за що і дістав своє прізвисько), і дядько Василь теж був, як то кажуть, у темі.

Грицько пропустив дотеп повз вуха, лише рукою відмахнувся і спитав щось про човен. Дядько Василь кивнув головою і запросив у двір.

Собача будка була розташована прямо біля доріжки, неподалік воріт. Я на мить завмер на вході, оцінюючи обстановку — цеп був короткий, пес не міг би дістати мене на доріжці, але судячи з приглушеного ричання з будки та її масивних розмірів, я сумнівався, що цю тварюку може витримати бодай якийсь цеп. «Не сси, пашлі, — впевнено сказав Грицько, ступаючи попереду. — Поки дядько Василь тут, Князь нікого не зачепить». «Я не боюсь», — сказав я і закашлявся, щоб приховати страх.

Ми пройшли невеликим двориком, густо обліплений різноманітними господарським будівлями, «спорудженими» з усього, що погано лежало, або було знайдене десь на смітнику. Хата була невелика, але акуратна, біля вікон легкий ранковий вітерець бавився яскравими квітами у квітнику, теж зробленому із залишків — битої цегли. Дядько Василь дійшов до сітчаної огорожі, що відділяла двір від саду, і почав ходити біля неї, заглядати за купу масивних покручених дров, а потім пірнув у найближчу приземкувату будівлю. Там він пробув кілька хвилин, а потім вийшов і розвів руками. «Ніде весел не знайду, — сказав він і потупив погляд у землю. — Ах так! Я ж їх брату віддавав. Він, мабуть, у саду їх залишив. Зараз почекайте, я схожу за ними».

І дядько Василь зник за сітчаною огорожею. «У нього багато хто човен бере», — сказав Грицько. «Тобто ти вже катався?», — запитав я. «Ні, — відповів Мациклєт. — Я в основному своїм ходом. Нашу канаву можна в деяких місцях вбрід перейти, якось покажу…».

Зі сторони воріт почувся неприємний металічний шум. Пес Князь, побачивши, що його господаря немає поблизу, виліз з будки і втупився в нас настороженим поглядом пекельних очей. То була дійсно здорова тварюка: велика масивна голова, повен рот зубів, важке дихання, немов у тиранозавра. Цеп біля його лап скидався на тоненьку ниточку, і я мимоволі почав озиратись, шукаючи дерево — завжди треба мати план для відступу. «Та розслабся, — якось занадто голосно сказав Грицько. — Песик не троне…»

Слова Грицька подіяли на «песика», немов червона ганчірка на бика. Він більше не міг терпіти чужинців, тому почав стрибати зі сторони в сторону і знавісніло валувати. Сталось це так раптово, що мене аж пересмикнуло. «Нічого собі песик!», — сказав я. «Тихо там!», — почувся голос дядька Василя з саду, котрий копошився аж в його кінці, біля крислатих «антонівок», але було занадто далеко, і пес так захопився гавканням, що нічого не почув. Собака продовжував гавкати, від чого драконився ще сильніше, і ось уже він сіпається, щоб кинутись на нас, його цеп напинається, немов струна. «Хай йому…— сказав я до Грицька. — Може звалимо звідси? Щось мені здається, що цеп не витримає твого «песика»!». Грицько хотів щось сказати, але видно, ця ситуація напружувала і його. Раптом гавкання змінилось на гарчання — я повернув голову і побачив, як на нас з шаленою швидкістю мчиться той Князь, клацає пащекою і смертоносно дзвенить шматок цепу.

— Тікааай! — вигукнув Грицько, лізучи на курятник.

Я в мить кинувся на сітчану огорожу, почав нею дертись, маючи намір сховатись у саду, як відчув, що сітка під моєю вагою хилиться, не даючи втриматись на ній, а за спиною гарчить собака. Чіпляючи пальцями за огорожу, я якось підтягнувся, але вже подумки попрощався зі своєю дупою, яка за долю секунди стане сніданком для того пса, як тут краєм ока помітив біля себе дядька Василя. Він якимось чином за мить подолав десяток метрів і опинився біля нас, при цьому навіть не відривши хвіртку. Гарчання враз перетворилось на жалісне скавуління.

Я повернув голову і побачив, що дядько Василь стояв на доріжці, тримав посеред себе витягнуті руки, які аж тремтіли від напруження, а пес-Князь левітував перед ним, на відстані в пару метрів від землі, і жалібно скавулів. Дядько Василь зробив рух руками і пес пролетів повз мене та загуркотів у відкритий сарай.

— Посидь там, охолонь, — похмуро сказав дядько Василь, зачиняючи двері, а тоді звернувся до нас. — Хлопці, ви як?

— Та ніби пронесло, — обізвався Грицько з даху курятника.

Я хотів щось сказати, але замість слів мій рот видав якесь белькотіння. Ноги тремтіли, як у пропасниці, тому я сів на землю.

— От гадський собака, — з натиском мовив дядько Василь.

— А як… як у вас це вийшло? — нарешті вимовив я.

Дядько Василь засміявся і кивнув на Грицька, котрий сидів на даху:

— Ти краще спитай у свого друга, як він туди заліз!

… Уже в хаті, під цокання старого годинника, дядько Василь налив нам дві склянки холодного вишневого компоту і почав розповідати:

— Знаєте, хлопці, те, що ви бачили у дворі, справа доволі звична і можна сказати навіть буденна. Нас таких багато…

— Яких? — перепитав я, сьорбаючи напій.

— Ну … — протягнув дядько Василь. — Інопланетян. Прибульців з інших світів.

Я похлинувся компотом і закашлявся. Грицько ж сидів зі спокійним виглядом і ніяк не відреагував на слова дядька Василя.

— Розумію, що це може спочатку шокувати… — продовжив дядько Василь, коли я відкашлявся. — Але я не один, нас багато не тільки на цій планеті, але і в нашому Глибокоярському районі. Ваш трудовик — інопланетянин.

— Я так і знав… — вимовив я більше для жарту. — А ще хто?

— Ммм… Та багато хто. У вашій школі ще є, причому серед учнів. Ще… голова сільради Травневого теж із наших, тобто позаземне створіння. Він вміє спалювати поглядом, тому всі мешканці того села не дуже часто ходять до нього на прийом, улагоджуючи всі справи по телефону — Олександр Іванович не зі спокійних, і може загорітись від найменшої дрібниці. Ну а після того, як загориться він, спалахне щось іще. Чи хтось… Хоча, пам’ятаю, вдома він не таким був, мабуть, земна влада його розбалувала.

— Вдома? — запитав я. — Де це вдома?

— Далека планета, яку ще нескоро побачать ваші телескопи, — відповів дядько Василь. — Ми називаємо її Планетою Трьох Сонць. Там постійно весна і все там живе в гармонії. У нас немає розділень на класи, відсутнє поняття харчової ланки. У нас важливі як найменший камінчик, так і величезна гора. Відсутні види, які живуть завдяки тому, що поїдають слабших.

Дядько Василь підвівся і став походжати кімнатою:

— Я уже на Землі триста років, у вашому селі — тридцять лише.

— Навіщо ви прилетіли? — знову почав питати я, а потім мій погляд пав на спокійнісінького Грицька. — Почекай, а ти чого такий спокійний, як удав? Ти що, все знав?

— Хе-хе, ну канєшно, — авторитетно відказав Грицько. — Це ти тільки крім теліка нічим не цікавишся.

— Так, спокійно, — сказав я, відчуваючи, як гнів закипає у моїх венах. — Я не тільки телік дивлюсь…

— Це не має жодного значення, — озвався дядько Василь. — Кожен може робити все, що захоче. Дивно, як село ще не дізналось.

І він засміявся, а потім продовжив:

— Ну так от, оскільки мешканці нашої планети живуть у гармонії, вони зуміли розвинути надзвичайні здібності. Ми можемо набувати будь-яких форм, яких забажаємо, і маємо здатність розвивати здібності, які у вас називаються наприродними. Насправді ж нічого надприродного в них немає — кожна з людських істот може розвинути у собі щось цікаве і неймовірне, достатньо лише захотіти. А ще ми, мешканці Планети Трьох Сонць, мандрівники галактиками. Наша мета — допомагати тим, хто потребує допомоги. Ми подорожуємо планетами, знаходимо там проблеми чи звертаємось до місцевих мешканців.

— І що ви зробили корисного?

— Різне. Знаходимо воду чи наповнюємо землі родючою силою. Змінюємо занадто холодні чи спекотні клімати, щоб на планеті могло зародитись життя. Але Земля — унікальна планета і, скільки тут живу, не можу надивуватись.

— Ми такі класні? — запитав Грицько.

— Навпаки, — сумно сказав дядько Василь і важко зітхнув. — Земля — це перша планета, прилетівши на яку, ми думали, що тут наша допомога не потрібна. Вона — надзвичайно різноманітна. Тут є клімати, які забажаєш, різноманітні ландшафти і величезні території, на яких можна будувати таке життя, про яке навіть ми, на своїй рідні планеті, можемо лише мріяти. Усе добре, якби не одне «але».

— Яке? — в один голос запитали ми з Грицьком.

— Уся проблема у вашому житті. Не тільки людей, а й усіх живих організмів. Усе живе у вашому світі живе за жорстокими законами. У вас є багато видів, які живуть тим, що поїдають слабших. Агресія, жорстокість, бажання вбивати і завдавати комусь шкоди у мешканців вашої планети закладено десь у підвалини життя. На щастя, люди це зрозуміли і намагаються шукати інші способи життя, але ви, як і все інше, — жорстокі створіння. Ви ведете криваві війни, які забирають багато життів, але стають переломними моментами історії і часто прискорюють її рух, і навіть стають точкою відліку для технічного прогресу. Ви робите з жорстокості розвагу чи спорт, і вигляд крові та смерті вас заворожує, якби ви не намагались це заперечувати. Ви, як і інші види, споживаєте в їжу мешканців цієї планети, вбиваючи їх у величезних масштабах. І дуже погано, що ви свою сутність поширюєте на всю планету, ухитрившись навіть дістатись до космосу, про який ви нічого не знаєте, але який ви, тобто ваша кіноіндустрія, наповнила жорстокими мешканцями, монстрами, мутантами, які полюють і вбивають. Насправді це роблять тільки на вашій планеті.

Ми сиділи з відкритими ротами, не маючи змоги бодай щось сказати. Дядько Василь підвівся, підійшов до вікна, яке виходило прямо на його двір і на той сарай, де за зачиненими дверима сидів пес-Князь:

— І при цьому ваші форми життя надзвичайно сильні, — сказав він. — От взяти хоча б до прикладу мого собаку. Насправді це не собака, а мій товариш, з яким ми прилетіли на цю планету дуже багато років тому. Він обрав собі таку форму життя, я ж став людиною. Спочатку він мало чим відрізнявся: він умів говорити як моєю, так і людською мовами, був приязним, чесним і добрим. Але скоро звірина подоба почала перемагати його справжню сутність. Він забув всі мови, ставав дедалі жорстокішим, агресивнішим. В результаті одна із форм, а саме собача, перемогла його. Мені навіть довелось посадити його на цеп, бо він припинив поважати живі організми, що його оточували, і одного разу жорстоко розідрав кота, який просто ішов повз нього. Розумієте, він навіть на нього не напав, а просто ішов повз? Наші відносини стали напружені, і я відчуваю інколи непереборне бажання добряче його відгамселити чи навіть прибити — моя людська форма теж перемагає наді мною. Тому я не знаю, що робити.

Запала мовчанка, лише було чути, як у тиші цокає годинник та за вікном цвірінькають пташки. Я досі не міг вимовити ні слова, не знаючи, чи вірити почутому, чи ні. Дядько Василь у задумі стояв біля вікна, але мовчанку порушив Грицько:

— Треба побалакати, — сказав він.

— З ким? — не відриваючись від вікна, запитав дядько Василь.

— З Князем, — мовив Грицько. — Дізнатись, що він хоче. Він не забув нашу мову. Та і собаки нас і так понімають.

І він шмигнув носом. Дядько Василь похитав головою і вийшов з хати, а ми почимчикували за ним.

Надворі палило нестерпно. Минула якась година, поки ми були в хаті, а від прохолодного ранку не залишилось і сліду. Дядько Василь уже зник за дверима сараю. Ми стали неподалік і почали прислухатись. Зсередини було чути слабке підскавулювання і голос дядька Василя — він говорив незрозумілою нам мовою.

— Пробує добазаритись, — прокоментував це Грицько, який підійшов до сараю впритул і прихилив вухо до стіни.

Голос враз посилився, і пес заскавучав, а потім кілька разів гавкнув. Дядько Василь знову заговорив своєю чудернацькою мовою… Спочатку він говорив спокійно, а потім поступово підвищував голос, зриваючись на крик, аж раптом все в тому сараю затихло.

— Ну що там, що? — запитав я в Грицька.

Той лише шикнув на мене і махнув рукою. Він прислухався.

— Не чути нічого, — прошепотів він, а потім завмер. — О, чую. Хтось балакає… Але це не дядько Василь. Підожди, чую слова «цеп» … «будка»… «зрада»…. І ще …

Але Грицько не договорив, бо різко відсахнувся від стіни та побіг до хвірточки. Я відкрив рота, щоб спитати його, у чому справа, як тут стіну сараю проломило тіло дядька Василя. Воно пролетіло повз мене і важко впало у квітник. За ним у двір вискочило воно — величезне кількаметрове створіння, з собачою головою і спотвореним, але дужим тілом. Це був якийсь монстр, який віддалено нагадував пса. Воно стояло посеред двору і ревло так, що закладало вуха. Я спочатку заціпенів, а потім щодуху помчав за Грицьком. «Бігти, бігти, бігти», — калатало в мене в голові.

Я встиг добігти до воріт, уже був готовий шмигнути у відчинену хвірточку, як тут повз мене пролетіла величезна колода, яка з гуркотом гупнулась у ворота, залишивши в них глибоку вм’ятину. Я повернувся і побачив, що створіння з несамовитим ревом мчить за мною, змітаючи все на своєму шляху.

Я вискочив у хвірточку і отетерів — переді мною стояв натовп. Десятки різних людей, різних віку та статі. Декого я навіть встиг впізнати, особливо хлопця з нашої школи, якого всі дражнили «Ботаном», продавчиню магазину «Марина» та трудовика. Вона всі стояли перед двором дядька Василя і ніби на щось чекали. Затримавшись перед ними на долю секунди, я рвонув вбік і зробив це вчасно — через мить тварюка опинилась на моєму місці. Вона занесла над людьми величезну лапу з довгими пазурами, а люди підняли руки і з них полились десятки яскравих променів. Вони вдарились прямо в груди звіра, і були такі сильні, що невідоме жорстоке створіння відлетіло на кілька десятків метрів і важко гупнулось аж у саду, сполохавши зграю горобців.

Далі все залило яскраве світло, яке засліпило мої очі. Коли я їх розплющив, ні людей, ні тварюки не було. Переді мною лежав зруйновний двір, а з канави біля дороги злякано виглядав Грицько.

— Ти бачив? — спитав я його.

— Так, — відказав я. — То, мабуть, були товариші дядька Василя.

Я підвівся і почвалав у двір — тіло дядька теж зникло.

— Класно вони ту тварь прибрали, — сказав Грицько.

— Дядька Василя жаль… — сумно мовив я.

Грицько шмигнув носом і сказав тихо:

— Якщо тіла немає, може він і не помер взагалі. А тепер давай линяти звідси — все одно ніхто не повірить нам, якщо ми почнемо про це розповідати.

 

Близькі за тематикою матеріали шукайте в розділі Оповідання, Для дітей, Для дорослих, Про хлопця, Про літо

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Нещасне кохання / Мініатюра | Арсеній Троян». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Моя зупинка за десяток секунд... / Білий вірш | Арсеній Троян». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Арсеній Троян.


Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 06.11.2018 21:11  Михайло => © 


Доброго дня! Мені треба було сюди щось написать  

 08.10.2018 12:25  КАЛЛИСТРАТ => © 

Житие наше))) Отличный рассказ! 

 08.10.2018 11:33  Ольга Білицька => © 

От все життя відчувала себе іншопланетянкою, а тепер отримала підтвердження - вони є серед нас) А взагалі - гарне оповідання, мені сподобалось. 

Публікації автора Арсеній Троян

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо