20.10.2018 09:45
Без обмежень
66 views
Rating 5 | 1 users
 © Дарія Китайгородська

Секретний інгредієнт

– Ну ти диви! Знову ця курва відхопила собі молодого красеня! Вчора бачила, як вела якогось хлопа до себе. І як тільки вона їх приворожує? – дивувався бабський страшний суд перед під’їздом на лавці.

– А їй же вже добре за...хто-зна скільки! – ніяк не могла заспокоїтися найстарша яга серед пекельних суддів, які зазвичай слідкували за життям їхнього будинку і дбали про його «моральні засади».

– Це точно, що «хто-зна скільки»! – активно підхопила інша бабера. – У вересні буде 24 роки, як ми в’їхали в цей дім. Так я її ще відтоді такою самою пам‘ятаю…. Відьма проклята…

Відьма ж якраз поверталася додому з невдалих пошуків. Засмучена, вона однак гордо підняла голову та сягнистим кроком пройшла через страшний суд і сховалася в під’їзді. Її невеличка квартирка на першому поверсі зустріла господиню прохолодою та запахом кави. Кіт вибіг назустріч і буцнувся головою об ноги, вітаючи та одночасно звітуючи, що все в їхніх володіннях гаразд, і ніхто не ліз до них за відьминої відсутності ні з цього світу, ні з потойбіччя.

– Здоров, Мурре! – цьомкнула відьма свого друга й помічника у пишні вуса. – От, знову не пощастило… Якісь ці хлопці недолугі пішли, живі жінки їх більше не цікавлять. Втупляться у телефон – і картинки розглядають… І що ти будеш з цим робити…

Відьма скрушно зітхнула і подалася на кухню щось з’їсти, бо кишки вже грали марш. Вона хоч і магічна істота, але жива, і для підтримання життя їй, як і звичайним людям, була потрібна нормальна їжа, бажано свіжа та смачна. Це була одна з її маленьких слабкостей, бо за роки довгого відьомського існування вона навчилася цінувати різні людські радощі, як-от класне їдло, затишний дім, яскраві емоції та тепле дружнє спілкування.

Мурр побіг слідом, вистрибнув на стіл і вимогливо нявкнув, нагадуючи, що він теж не святим духом харчується, а за справну службу хоче отієї вчорашньої качки у винному соусі, що схована в холодильнику. І взагалі, неподобство їсти без нього. Кіт вже якийсь час жив разом з цією відьмою, і вона йому подобалася, а що мав ще шість невикористаних життів, то старався не частіше кількох разів на день нагадувати їй, хто в хаті хазяїн, бо хотів залишатися з цією двоногою якомога довше.

– От, Мурре, вже не знаю, що придумати, щоб знайти ще одного чоловіка, – пожалілася відьма, жуючи качину ніжку. – Щоб зачепити вчорашнього красеня, довелося на Фейсбук фотку в купальнику викласти, бо інакше не реагував на мене, – продовжила жінка. – Уявляєш, я три дні з ним в одному вагоні метро їздила! Та що там! Сиділа кілька разів поруч – а він і не глянув... А варто було закинути фото у стрічку – сам у друзі попросився і повідомлення написав.

Жуючи, відьма відкрила додаток на телефоні й почала вивчати свій профіль на ФБ. Особистої інформації там майже не було. Всі дописи – це яскраві світлини жінки у різному одязі, з вишуканим макіяжем, на тлі цікавих місць та вражаючих пейзажів. Тут дзенькнув месенджер.

– О, дивися, Мурре, щось прийшло! – рвучко відкрила додаток відьма. – Таа-ак, що тут у нас? Хм-мм, знову гарячий південний хлопець…

Це було повідомлення від якогось юнака з Ірану. Він наполегливо просив про відеодзвінок, бомбардуючи жінку компліментами у стилі «ти така красива», «ти прекрасна», «мрію тебе побачити». Хлопець на фото був високий, чорнявий, усміхнений, а головне – із зеленими очима.

– Любчику, що ж ти так далеко! – із жалем зітхнула відьма. – Ну був би ти хоча б десь у Стамбулі… Я б туди злітала. А так… Що ж, шукатимемо далі. Ох, ці очка, зелені очка! – проспівала жінка і знову уткнулася в телефон.

Кіт тим часом з’їв свою порцію качиного м’яса, похрумтів вавриками з сухого корму, вистрибнув на підвіконня і взявся вилизувати хвоста. Цей пухнастий аксесуар потребував щоденного пильного догляду, бо за угодою, яку котяра уклав з відьмою, вона час від часу використовувала волосинки з хвоста як незамінний складник магічного зілля. Руда шерсть годилася для приворотного та відворотного напою, чорна і біла – для магії захисту та нападу, а смугаста – особливо рідкісна – допомагала в передбаченні майбутнього.

– Не переживай, Мурре, щось таки придумаємо, – мурмотіла відьма, листаючи стрічку Фейсбука. – Зілля поки що є, воно буде годящим ще днів три-чотири. Ми встигнемо. Все не так погано, як минулого разу, – і відьма на хвильку поринула у давні спогади.

***

– …Боже, яка це морока – бути вченою відьмою! От була б родимою – горя не знала б: жила б собі у своє задоволення, чинила б каверзи чи добрі справи робила і не переймалася б поновленням сили. Чого не вміла б – інтуїція допомогла б. Але ж не з моїм щастям! От, знову треба творити закляття на повний місяць, бо незабаром сила спадатиме, аж поки не перетвориться на ніщо. А я вже звикла до неї, та й не хочу доживати останнє життя: якось ще не нажилася… Ніколи не розуміла тих, хто каже, що стомився жити, багато всього побачив, готовий до спокою, – розмірковувала відьма, сидячи у хліві на ослінчику і готуючись подоїти корову. Круторога, скориставшись нагодою, мазнула господиню хвостом по пиці.

– От капость, – стиха лайнулася жінка, – мусиш ховатися і навіть тримати худобу, щоб сусіди не здогадалися, що ти знаєшся на відьомстві. А так клацнула б пальцями – і молоко потекло б з того кривого ножа, що встромлений в одвірок хліва…

– Мр-р-р-р! – прибіг у хлів кіт, приваблений запахом свіжого молока. – Няааааав!

– Так-так, Мурре, зараз наллю тобі трохи… І не бурчи на мене, все я пам’ятаю! І про те, що зілля сьогодні останній день годяще – теж! Але де я тобі того третього хлопа візьму? Та ще й зеленоокого… На все село таких три є, з двома вже справилися, а третій – ніяк в руки не дається… Бач, дружина в нього молода і дуже вродлива. І кохає він її направду, так сильно, що мені самій не хочеться псувати їхнє щастя. Бо зачепи такого, – хто-зна, як потім у них поведеться…

Відьма встала з повним відром молока і пішла до хати. Зайшовши в сіни, ретельно зав’язала клямку, щоб ніхто не увійшов без дозволу. Не те щоб вона боялася непроханих гостей, просто любила приватність, та й не хотіла зайвий раз викликати у сусідів нездоровий інтерес до своєї персони. В цьому селі вона жила вже десяток років і розуміла, що незабаром доведеться кудись переселятися, бо літа збігали, а вона не змінювалася, залишаючись жінкою середнього віку, міцною та здоровою.

У світлиці відьма відчинила скриню, дістала нову сорочку, перевдяглася і вчепила разок намиста на шию. Глянувши в люстерко, залишилася задоволеною своєю вродою і підморгнула котові, мовляв, ну що, Мурре, зара’ всі ті хлопи наші будуть. Дочекавшись, коли сонце схилилося до заходу, вийшла надвір, втягнула носом повітря і подалася до лісу, через поле, ледь помітною стежкою. Вона знала, що той капосний зеленоокий красень, який не відповідав на її грайливі жартики й не обертався вслід, коли вона йшла по воду, сьогодні ночуватиме на лісовій пасіці, бо якраз переселятиме кілька молодих роїв у нові вулики. Тож мала нагоду заскочити його самого, без свідків, щоб врешті отримати від чоловіка те, що було їй вкрай необхідне для збереження відьомської сили та жіночої краси.

Відьма швидко йшла лісовою стежкою до пасіки, роздумуючи про майбутній ритуал. Він був нескладний. Найперше – розкласти вогонь. Звісно, в потаємному місці і в спеціальний час, на повний місяць. Потім роздягнутися догола, намаститися чаклунською маззю і, повернувшись на захід, намалювати собі на животі коло попелом з багаття. Після цього обійти вогонь тридцять три рази, проказуючи заклинання. І живою дочекатися ранку…

Найважче було зварити мазь: до її складу входили собачий жир, бджолиний віск, червоні троянди, цедра лимона, дещо тілесне відьомське і найголовніше – волосся трьох зеленооких чоловіків, зрізане з голови в мить поцілунку з відьмою. Зілля варилося довго, кілька днів, а секретний інгредієнт з третього чоловічого чуба додавався останнім, причому не пізніше ніж за півдоби після того, як його зістригли. Саме з ним цього разу був повний швах.

Відьма незчулася, як дійшла до пасіки. Ось і пліт, і перелаз, зарослий павутицею. В променях призахідного сонця цей куточок лісу здався жінці справжнім раєм: вона раптом захотіла, щоб це була її пасіка, і на неї там чекав її коханий, а вона несе йому вечерю, і вони повечеряють, а потім посідають рядочком і говоритимуть про жнива, про хліб, про зиму, про дітей, яких треба хоч трохи відпускати до школи…

Рішуче струснувши головою, відьма підійшла до дверей невеличкої хижки, яка стіною тулилася до велетенського дуба в кінці пасіки. Постукала. У відповідь – анічичирк. Тоді вона тихенько прочинила двері й увійшла. У призахідному мороці майже нічого не було видно, лише чутно тихе дихання з кутка.

Жінка напомацки присунулася ближче. На лежанці спав чоловік. Розкинувся, ніби хотів обійняти увесь світ. Чорний чуб розсипався на смаглявому чолі. Обличчя – як з ікони писане. А губи були примхливо вигнуті, ніби просили поцілунку. Вона не втрималася, нагнулася й легко торкнулася до них своїми вустами.

Чоловік поворушився, розплющив очі, упіймав відьму в свої обійми, притулив до серця і знову заснув. Вона лежала поряд, майже не дихаючи, щоб не сполохнути рідкісну удачу: ану ж таки вдасться поцілувати його і відрізати пасмо волосся! Проблема була в тому, що потрібні були не три волосини, а добрий довгий жмутик. І поцілунок мусив бути не дитячим, а справжнім, таким, що викличе хай не хіть, але бодай легке бажання покохатися. І раптом вдасться все це зробити, не розбудивши цього красеня, бо як потім пояснити, звідки ти тут взялася і що, взагалі, відбувається…

Жінка почала легенько погладжувати чоловіка, пригортатися до нього міцніше, вкривати невагомими цілунками обличчя й шию. Чоловік не залишався байдужим: не розплющуючи очей, шукав своїми губами її вуста, а руками намагався розв’язати пояс, залізти під спідницю і дістатися тіла. Однак відьма пильнувала: нарешті злившись з ним уста в уста, одним рухом витягла короткого гострого ножа і втяла бідоласі майже півчуба. А той і не допетрав, що відбувається, все тісніше притискаючись до жіночих грудей.

Відьма вужем вислизнула з палких обіймів, шкодуючи, що не може залишитися і продовжити любовну гру: чоловік був справжнім красенем і дуже їй подобався. Але час підганяв: треба було повертатися додому й негайно доварювати зілля. Тож тихенько відчинивши двері, жінка просто з порога кинулася бігти. А що надворі вже стемніло, то вона перечепилася за першого ж вулика, який попався їй під ноги.

Розлючені бджоли миттю показали відьмі, де раки зимують. Поки вона спромоглася з переляку проказати захисне закляття, кільканадцять жал вп’ялося в руки, дупу, а головне – в обличчя. Зойкнувши, жінка намагалася затулитися долонями, але де тут було врятуватися від маленьких месників, які боронили своє житло від вторгнення непроханої гості.

На шум з хижки вийшов чоловік. Відьма, прикриваючись руками, зіп’ялася на ноги і таки кинулася втікати, вже не так від бджіл, як від їхнього хазяїна, побоюючись, що той раптом упізнає її, і тоді таки доведеться щось пояснювати та якось викручуватися. На її щастя, вже було темно, а що вона завбачливо тримала рота на замку, не відповідаючи на його запитання та вигуки, то хлоп нічого не побачив і не зрозумів…

***

– Було, було… – неуважно промурмотіла відьма, виринувши зі спогадів. – Я тоді, Мурре, тиждень надвір не виходила, розпухлу пику ховала. Але зілля зварила вчасно. Та ти ж і сам пам’ятаєш!

Жінка нахилилася, взяла кота на руки, пригорнула його і скуйовдила загривок. Той пирхнув і розсипав іскри. Зневажливо примружившись, вивернувся з обіймів і скочив на підлогу.

– Знаю, знаю, хочеш нагадати мені, що не варто було потім ще на рік залишатися в тому селі. Згодна. То я не втрималася від спокуси. Але, погодься, хлоп був того вартий, – замріяно продовжила відьма. – І, зрештою, нічого поганого не сталося, ну, полюбилися ми трохи, і ніхто про те не дізнався, навіть його дружина…

– Няаааав! – обурено рикнув кіт. Його бас з низькими тремтливими нотами викликав у відьми дрижаки у всьому тілі.

– Ой, ну добре, добре, ти знав і засуджував! І волосся з хвоста не давай мені на зілля. Але ж ми домовилися! Я ж тобі пообіцяла! Більше не чіпатиму одружених чоловіків… – винувато зиркнула жінка на пухнастого і хвостатого мораліста. – І досить мені нагадувати. Але, знаєш, – продовжила відьма, – я зовсім не шкодую про ті стосунки. Та й чесно кажучи, мені нелегко було покинути його. І досі згадую того любчика, хоч його вже й давно нема на цьому світі: гарячий і вигадливий був коханець. Запав-таки мені в душу.

Жінка аж облизнулася і знову зібралася полинути думками в той далекий час, але дзенькнув месенджер – прийшло нове повідомлення.

– Так, Мурре, наші справи налагоджуються! – блиснула очима відьма. – Дивись, недарма я відвідую цей клуб: вони влаштовують вечірку. І не просто зустріч, а невеличку літературну подорож. Є шанс познайомитися з якимось зеленооким любчиком! – аж підстрибнула з радості жінка і пішла пакувати валізу, наспівуючи: «Очка, зелені очка!»

***

Він підсів до їхнього купе у потязі, коли клубне товариство бурхливо сперечалося про якісь останні літературні новинки. Але їхні погляди – відьмин та очей із зеленим вогнем – зачепилися ще у метушні вокзалу, коли тільки оголошували посадку на столичний Інтерсіті.

Він не належав до їхнього клубу, але з початку подорожі крутився навколо їхніх місць і намагався приєднатися до гурту. А потім приніс пляшку коньяку і запросив усіх випити за знайомство. Пропозицію радо прийняли: стало ще більш гамірно та весело. Розмови перейшли на приземлені теми, а відьма, скориставшись нагодою, ніби між іншим, запросила його сісти поруч, потіснивши компанію. Жінка вже встигла зауважити його вроду.

Налили ще по одній. Міцний трунок та дружня бесіда додали йому розкутості, і він вперше доторкнувся своєю ногою до її стегна. Відьма швидко глянула на нього, але не змогла визначити, спеціально це сталося чи випадково, бо він розмовляв із сусідою навпроти. Їхня запальна дискусія привабила зацікавлених, тож їх знову потіснили, зробивши контакт ще ближчим.

А потім загальна розмова перейшла на родинні історії. І новий знайомий розповів веселій літературній компанії сімейну легенду про те, як відьма відрізала в його прадіда пасмо волосся для приворотного зілля, а привороживши його, натішилася і покинула. І чоловік так і не зміг налагодити своє життя, бо запала йому в серце капосна баба.

Відьма ж сиділа, боячись поворушитися, бо раптом впізнала ті зелені очі: вони ще довго снилися їй і не давали спокою. Жінка не забувала свого бджоляра-любчика так довго, що коли настав час знову готувати відновлювальне зілля сили, буквально примушувала себе зваблювати інших чоловіків, безмовно, зеленооких і вродливих, але таки не таких, як той красень.

А сьогодні давнє відьмине кохання знову постало перед нею. Його струнка постать, така висока й довершена, вузький стан, сильні м’язи під світлою сорочкою, а головне – ці очиська, як два дорогоцінних смарагди, ніби прикували жінку невидимою силою. Широкі плечі чоловіка зайняли всю спинку крісла, тому відьма, ніби намагаючись вмоститися зручніше, просто подалася вперед, а потім притулилася до нього всім тілом – плечем, боком і всією ногою. Сиділа – і вдихала свіжі пахощі його парфумів, і здорового чоловічого тіла, і п’янкого напою, і чогось дикого, схожого на дим.

Він, ніби прочитавши її думки, посміхнувся і сказав, що вчора був з друзями у лісі, де клали вогонь і смажили м`ясо. Відьма кивнула у відповідь на його глибокий голос, але не усвідомила, що сАме він їй сказав, бо боролася зі зрадливим тремтінням, яке швидко поширювалося по всьому її тілу. Шкіра, особливо в місцях доторку, горіла вогнем, волосинки на руках настовбурчилися – і низ живота звело судомою хоті…

Жінка, перепросивши, рвучко встала і пішла між рядами крісел. Вийшовши з вагона у тамбурний перехід, знесилено притулилася чолом до пластикової стіни. Щоки пашіли. Щоб заспокоїтися, вирішила піти до вагона-ресторану і купити кави. Розвернулася – і завмерла, бо він стояв у неї за плечима, майже впритул. Просто стояв і дивився. Потім повільно підняв руку і взяв пальцями пасмо її волосся.

І все сталося, мов саме собою. Відьма міцно обняла чоловіка і знайшла його вуста. Це було наче випити меду: солодко й тягуче. Час зупинився, а тілом почала підіймалася гаряча хвиля збудження. Всі її почуття та емоції сконцентрувалися навколо його губ – таких запахущих, піддатливо-м’яких, з легким терпкуватим присмаком від випитого коньяку…

Жінка мало не забула, для чого вона тут. Але, схаменувшись, швидко витягла короткого гострого ножа з потайної кишені і зібралася різонути пасмо чуба.

Але зеленоокий красень, здавалося, тільки цього й чекав: миттю розплющив очі і схопив відьму за руку. Вона зойкнула і впустила свою зброю.

– Хоч всеньке волосся зріж… – прошепотів чоловік. – Але не ховайся від мене, не втікай, не йди. Я тепер знаю, що мав на увазі мій прадід, коли казав, що він перестав жити, коли ти пішла, просто існував, наче уві сні. Ти забрала його душу з собою. А тепер прийшла по мою? – і він приречено схилив голову.

– А ти одружений? – діловито перепитала жінка.

– Та ні… – вражено відповів чоловік, здивований таким різким переходом від любощів до допиту.

– Добре, – задоволено муркнула відьма, – а то мій кіт мене вб’є…

Близькі за тематикою матеріали шукайте в розділі Оповідання

Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Несподівана подорож / Мандрівки та туризм | Дарія Китайгородська». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Дарія Китайгородська.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?


Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 21.10.2018 08:19  © ... => КАЛЛИСТРАТ 

Дякую, на здоров`я! 

 20.10.2018 10:22  КАЛЛИСТРАТ => © 

Отличный рассказ! Прочёл с удовольствием, спасибо ))) 

Публікації автора Дарія Китайгородська

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо