17.11.2018 19:20
Без обмежень
40 views
Rating 5 | 1 users
 © Самчук Улас

Волинь

Глава IV. Частина 2

Війна та революція

Почалося нове життя в сусідстві фронту. Гарматні перегроми поволі стали улюбленою музикою… Село жило війною. Школа втікла… Зграї дітвори пасуть по лішниках та запустах худобу, палять купи листу, будують окопи, наступають, варять «у кухні» і дістають порції.

Осінь швидко минає. Шляхом снують обози, літають козаки зі штабу корпусу, що зупинився й осів у Жолобках.

Розпочинається попит на овес та сіно. «Ага, — думає Матвій. — Уже не йдуть самі до них, не просять. А скільки то знищили того вівса»…

Матвієві, отому мужикові, що має поломлені працею руки, мозолі в долонях, відколи їх носить; ті очі, де безодня змагання, муки, впертості. Йому все ясне. Він бачить, мов на долоні, цілу подію і не тяжко розумному окові оцінити її. Бачить і знає людей — чужих і своїх… І він казав:

— Пропаде все, бо господаря нема. Нема в Росії хазяїна!.. А без нього все «нипочом»…

Це був тяжкий і суворий присуд. Але іншого в Матвія не знайшлося. Військо, здавалось йому, на те й сотворене, щоб руйнувати. І та руйнуюча сила переважила над тими, що снажились і вибивались зі сил, справною та твердою рукою тримали стерно гігантського корабля.

— Кров така, — Казав він. — Татарська!..

У Суражі за Шумськом «база поповнення». Тонка одноколійка зв`язує її з Острогом. Гарматний говір не вмовкає. Пішли «маршові роти» на «пополнєніє». Тилявка на середині дороги між фронтом і запасовою базою. Майже кожного дня надвечір діти зриваються з гамором і женуться під жолобецький ліс.

— Москалі йдуть!..

Знайомі незабутні слова. А з лісу висуваються роти — одна за другою, без крику і пісень. Це ж не «перві бої». Тепер ідуть бородаті сибіряки, молоденькі кацапчуки з Рязані, Вологди, В`ятки, хто знає, з яких країв, яких земель. Раси, говори, барви…

У Тилявці нічліг. «Квартир`єри» розписують на воротах крейдою: 5, 10, 15, як де. До Матвієвої хатинки втискали від 5 до 12. Менше не можна було, більше не влазить.

По приході в село «роти» розпочинають торгівлю. Новенькі «сапагі, палатки», ватові «фуфайкі», штани, в`язані «кальсони». Салдат і душу чорту продасть! Да! Міняють на старе, продають, за що тільки можуть.

— Старік! Мєняй сапагі!.. Давай какіє-нєбуть, ліш би на ногу абуть…

— А вам же…

— Плювать. У Крем`янце новия дадут. Нє пустять умірать у старих…

І міняли. На дрантя, на непотріб з доплатою «два цєлкових». А роти виходять зі села, мов ограбовані. Відходять і не вертаються. Полон, смерть, ранения… З Крем`янця потяги тягнуться і «маршові роти» розвозять по «тилу» каліками. В полон гатили тисячі. Землю кістками забрукували.

Що ближче зима, то більше в селі «фуражирів». Уже й на солому попит. Ячмінь також у моду пішов.

Продав Матвій перші п`ятдесят пудів вівса по «руб і двадцять». Ну, це вже ціна, але й ще не справжня. Фуражир білий папір до підпису тиче Матвієві.

— То ні, господин фуражир. Не підпишу.

— Піші, атєц. Усьо равно… Піші!

— Ее, нє… Не можу. Характер не дозволить.

— Крутой ти дєдя. Ну, ладна…

І пише розписку з ціною два рублі за пуд. Дивиться на те Матвій: нечесний пішов народ. Але… І підписав.

— Нє бось, атєц. Нікто тєбя нє тронєт. А жіть і нам нада.

— Крадуть, аж курить, — казав після Матвій. — Краде, хто може. Мільйони злодюг… Не буде добра, ох, не буде.

А фуражири, офіцери обозів впасені, мов кабани. Матвіїв знайомий, з білими вусиками «батареєць», завжди наїжджає за вівсом, ячменем, соломою. Заночує, замовить курку, заплатить добрі гропгі. Вечором чай жлуктить, «Кузьму Крючкова» розкурює.

— Ех, жість, жість! — вирветься часом, коли витягнеться на розстеленому серед хати кулі. — Віжу, атєц, ти на всьо свой глаз імєєш… Панімаю… Но вайна сволоч разлажіла рускава челавєка… Кутєрма пашла… Гнійот наш челавєк…

— Бо нема хазяїна… От воно! — відповідає певно Матвій.

— Да. Может, ти і прав. Царішка наш растерялся… Вот би тєбя, атєц, на царя… Аа!

«Мерзенна думка, бий тебе сила Божа!» — думав Матвій. Він такого зовсім не мав на думці. Цар царем. Царя ніхто й не вважав господарем. Цар собі цар. Сидить і царює, от ніби архірей при Службі Божій у церкві. Господарі інші — міністри всілякі. Але ті нінащо звелися. Хто знає, що за міністри там, але армію паничиками білоручками, що ні бе, ні ме не тямлять, запхали. Лізе тобі отаке в окулярах з тоненьким носиком — хлюст хлюстом… Тут огонь, смерть, а воно з «сестрами» (теж, прости Господи, слово споганили) розгул творить… Пошли таке в бій. Дай в його команду народ. А ними всі штаби, всі обози запхані. Цигарки, перстені на пальчиках, сестри, подушки… Тьху! — теж вояки!

Почали підводи зі села в «наряд» брати. Селяни це стійкою звуть. Заберуть підводу до штабу, поставлять на добу, і дощ не дощ, сніг не сніг, стій, чапи, поки який хлюст зі сестрою на гулянку не зволить проїхатись. А спробуй, слово скажи… Морда твоя тріщатиме, бо така нечисть запальна, мов порох. Нерви… Все нерви. Безсонні ночі з бабами. Одеколон, що пили, мов воду. Спирт зі шпиталів сестри викрадали і пропивали, лярви прокляті.

Це твориться по цілому запіллі фронту. А там на фронті тисячі тисяч вмирає. Кров ллється, де тільки глянь. І це бачить дядько і кожна дитина. «Паничики» — стало лайкою.

— Ех, — каже, бувало, Матвій, — хоч і кажуть, що не буде з Івана пана, але я думаю, що з кожного Івана ліпший був би пан, як оті хлюстх… Нема в них крові живої. Шкіра їх поту ніколи не пропускала, а піт з`їсть людину. Працею вигониться піт з нутра…

Ого. Матвій навіть і до такого дійшов. І як не дійти. Хіба ж людина дерево чи тварина безмовна. Хіба ж йому очі не так на світ дввляться, як у мудрого сотворіння, що бачить біле, чорне, добро і зло?

От тільки життя сутужне пішло. Сніги ранні вергнули з неба. Маршові роти йдуть тьма-тьмою без настанку і кінця. До Матвгєвої «халупи» десяток впхнуть і повернутись ніде.

Сім душ своїх, десять чужих… Сідають і так сидячи сплять. Дихати нема чим. Коли б хоч махорнею не чадили.

Вечором плиту розпалять, «кип`яток» на чай варять, жлуктять кацапи по двадцять шклянок чаю. Цукру досить. Володька за булками пошлють. Сам Матвій у самий кут заб`ється, десь на піч. Там справжня лазня. За махорчаним димом його зовсім і не видно. Настя коло плити душиться. Груди її диму не переносять. Кашель усі нутрощі вириває.

Москалики просять:

— Купі, матушка, палатку. Дьошово. Полтіннік даш і бєрі.

— Ее, москалю. Ми вже тих палаток накупили, що й не знаємо, де їх дівати.

— Трідцать капєєк дай і бері… Всьо одно на фронте брошу…

— Та кажу ж, що нема куди дівати. Ось дивіться, у нас усе з палаток. І штанята лобурям з палаток поробила. І старого палатками вбрала, і сама з ніг до голови в палатках…

— Ех!.. Нєгдє і картішкі сигарнуть-та!.. Скотская, мать єйо попєрьок, жість! Хахли нє умєють жіть… Багатиє, а дуракі…

— Зачєм, атєц, ізбу такую вистроіл? Лесу, что ль, мала`ть? — виспівує ярославець.

— Ми тільки у тисячу дев`ятсот тринадцятому году сюди перебралися, — вибачливо і старанно заявляє Матвій десь з-за хмар, з найвищого престолу хатини. — «Невмоготу» було все разом. Банк платили, довги великі мали, проценти сплачували. Думали, це все «на врем`я» тільки, а тут війна «грянула»…

— А тж і вайну по шапкє… Строй і толька… й, — додає в`ятчак.

— Недзя. Старий вже я. Сам усього не попну. Всі «плотники» на фронті, а з бабами яка робота…

— Вєстіма, — замикає саратовець, — Куда там у вайну. Кой чорт у вайну работ занятся хатіт… А нам-та вот плажітся некуда… Вот жість, тєтка єя с ума сашла… На что матушка кржхтєла, када ріділа?.. Вот уже етава нікак не ждала, чтоб нам і картішкі разлажіть нєгдє била…

— Ех, Валинь, гром єя бей, проклятую! — лютує ряза-нець, — У нас-та… Вабче Хахландія нє страна, а нсдара-зумлєніє… На кой чорт защіщать єйо… Рязань мая далеко… Пусть єйо нємец берьот!..

П`ють чай. Перед кожним міюечок цукру. Заїдають булочками. До чаю яблучка кришать. Хахландію останніми словами здоблять, Матвієві хатчину «в щепкі розпльовують» і все «угли радния» згадують. Кожному, видно, своє нав`мі…

Матвія духота з печі жене, дим очі вигризає. Але й на полу місця нема. Його дебела постать страждає. Кості за день досить натрудяться і нема де розікласти їх для відпочинку.

На полу в куті дебелий вояк розлютився, розклав «вєщевой мєшок», виймає сало і їсть. Матвій підсідає до нього й вибачливо пояснює, чому він таку малу хату має. Не можна було, мовляв. Це вже на третьому місці будується.

Вояк доїв добрий шмат сала і собі почав.

— Теє, — починає він з протягом. Видно, полтавець… — От ти там білобрисий, — тикає він пальцем у рязанця… — Чово так розкодкудахтався? Якого чорта халяву свою з рідкими вусами дереш… Волинь ти лаєш, Хахландію розносиш… А зря… Жалко, чорт бери, що топчется ти тут своїми клишавими лапами. Старика от ругаєш… Але коли, так сказати, правду за чуба взяти, та тобі одному з другим перед балами твоїми поставити, то вийде, що ти один з другим тільки й життя взнав, що тут. Нє-нє. Не дуйся. Оце ти в себе коли бачив? — згріб полтавець у широку долоню торбину цукру і потрусив нею над головою… — Дулю ти в себе бачив. Чаєм без сахару заливався та жер тюру. Да, да! Не протестуй! Тєрпєніє! Злість мене бере, що ви, сукини сини, влізете в чужу хату і вдаєте, що гаспада якісь… А дома в курятнику коптився, при лучині воші лущив, на полатях боки відлежував. Ось тобі зайдеш у якій-небудь Рязанщині… Міхайловка, чи Вшіловка, чи якась Розплюєвка в лісах заборсалась. Ізба стоїть. Уліз і не знаєш куди. Чад, бруд. Свиня тут же рядочком рилом мудрості розводить. Далі податі. Двоетажна така тобі хванаберія на двадцять душ, як у тюрмі. Йдуть спати і. батько наказує синові: ти вот, Мішка-та, не трясі са снахой цєлу ночь… Вам би всьо, щенкам, куралєсіть!.. — Щоб не змилитись, бо мати у лаптях спить… Да, да! Не валнуйсь, не валнуйсь… Бачу, дмешся, правда очі тобі коле.

Полтавець у силу входить, руки в хід пустив і колотить кулаками дим. Повітря нагадує океан на мапі. Кацапи лютують, але полтавець міцно держить стерно своєї мови. Кацапські слова з прихрапом, з присвистом носа передає…

— Та ти, — каже, — бачив коли-небудь у себе яблуко? Чи пробував коли булку? Чи знаєш ти, де вона росте і з чого н роблять? Ти он навіть не знаєш, з якого боку їсти її, он і зараз знизу почав. Та у вас навіть ложками не вміють їсти, а кладуть у рот лопаточками. Рязанець нарешті не видержує.

— Врьош ти, сукін син! Вот как заеду в твою ряжку…

— Фі-фі-фі! Тільки підходь! Як мазну у твою сплювачку!.. А це ти бачив?.. — розгорнув полтавець хустинку, а там Георгій і медалія…

Це вплинуло на рязанця.

— Замовк! Так, так, — каже полтавець. — Краще от замкни своє рило й мовчи. А то: а на кой чорт ваюю? А чаво Хахландію защипаю? Тьху! Грім тебе ясний побий! Кликали ми тебе сюди? Просили? То йди собі до чортової матері в свою Кацапію і не псуй тут воздуха. Ая? За що ми воюєм? А за що наш брат кров ллє? За Волинь? Нєєт, брат. За мазурські багна, за Варшаву, за Карпати! Ти от, сукин син, напевно, по околодках прошлявся, а я третій раз на фронт йду, п`ять ран і оцю чепуху «за атлічіє» дістав… Ех, ви, ви! Сохами землю дряпаєте. Дерев`яною бороною скородите, а дереш носа… Хами ви, от що!.. А тут на дядька напав, що хати тобі ще — покоїв не виставив, що ти хоч раз на жість у чистому полежав. Дрянь ти! Морда твоя осляча!..

Полтавець розійшовся до того, що, здавалось, зірветься і почне бити всіх тих кацапів. Щоки розчервонілись, очі заблищали. Слова вилітають з уст, мов удари сокири. До сварки вмішався вусатий бесарабець. Цей слухав, слухав:

— Ша, кіндер! Да ну вас до ста бісів! Якого диявола розприхалися… Брось!

— Нєє! Я йому докажу, що…

— Та брось, Ковалєнко! Надоть тобі з всякою задницею на рожни спиратись… А ти, Лаптьов, також ослом таким видався… Якого, мать твоя кобила, дурака втелила!.. Молчать!..

Полтавець замовк і сів на своє місце. Рязанець двадцяту чашку чаю. Бесарабець, щоб згладити прикрий настрій, розпочав «врать».

— Еее, ввобче війна роз`їдає нашого брата. Коваленко чи Лаптьов, чорт, диявол — всіх однаково в грязюку все топче! — закроїв бесарабець.

Почав я, братці, з самих, так сказати, Карпат, коли нашого брата послали в перві бої на австрійця. Не війна це була, а церемоніяльний марш, парада. До наших ніг клались Галич, Львів, Перемишль. Закинули вуздечку на Карпати й дайош Вєну!.. Славу рускої зброї несли на кінцях штиків, а пісні ж, знаєте? Лунали чортом по всій землі, як гукнемо, було, — хоч то горб, чи камінь, хоч диявол душу твою давно льодом вкрив — все одно йохне нутро твоє і вогонь очима вулканом виприсне.

У тисяча дев`ятсот п`ятнадцятім на Новий рік були ми в горах Карпатах, на верхах, по яких лиш відьми на мітлах» шугали… Стояли, значить, у лісі, мов ведмеді, вкриті льодом. Я був собі хлопчак от такий, як он… (тикнув на Василя). Щічки рум`яні, вус засівавсь. Горів усякими любвами преподобної мироносиці Євгенії Петровни, любвиобильної матрони славного міста Кишиньова. Зірвала мене рожевого, як квітку, а я чурбан — чурбаном, сльози лив, віршами признання скиглив і думав вішатись, бо згубив, мовляв, красу невинну.

Та, треба сказати, кров моя і душа, і все, що хочете, були на місці, владу. А серце, ніби новий годинник у чистій ваті, чулось м`яко і цокотіло до всіх, включно Євгенії Петровни, такими згуками, що тепер посвищи…

Але от два роки минуло, як покинув Петровну. Коли б ще от так собі чоловік жив, поле орав, жінку бив, з жидами лаявся — два роки, тьху, нюх табаки. Але в нас… У нас, брат, два роки підземного благодєнствія, коли над тобою, перед тобою, за тобою янчить смерть, значить: що ти з перкальового юнака станеш отаким ведмедем — єж первий єсьм аз. Вуса тобі таким ось рогом попруть, лоб зчугуніє, очі — олово, дивись не дивись, ні думки, ні страху, ні сумління в них, бо все там сірою масою злилось, от як пінявий сплювок.

І тоді ти знаєш одно: гину я, все гинь, і чхаю я на все те, хоча б воно бозна-яким там світом звалося. Пригадую, останній раз того самого карпатського Нового року баталєй наш польову Службу Божу в лісі на галяві отакій ширізній зі сніговим паркетом відбув. Пригадую, ялиці отак у дві стіні восковою колонадою в саме сіре небо шпичками вгрузли. Пригадую, дим кадильний від самого престолу димів і попик наш у всяких, честь честю, ризах голоском розкамарінскім Божі слова розтягав аж до наших вух. А ми, мов ступи, рядами все, та все рядами з папахами, та кляпами, та синіми носами… Ех, і народ був! І церкву, і Слово Бога на шпилі Карпат у часточках самого серця, Пана нашого, винесли. І я там стояв і чув, що погони мої крилами ростуть і хочуть підняти мене понад усе. І чув, що в душу мерзлу і мерзенну знов теплота ладану просякає і розводить лють мою воячу. А коли хрест над нами знявся, грохнули ми всі у сніг колінами і многоліття ринними голосами виводили…

І тут зненацька бах, тарах! Як хильнуло смереками, як судонуло мерзлою горою! Раз за разом три довбешки довбнуло, сукиного сина, у галяву. Ми-то всі, і я, і батюшка з хрестом, і весь старшинний персонал, мов листя, до землі припали і душами вп`ялися до її грудей.

— Здорава! — перервав котрийсь слухач.

— Двадцять трупів лишили на галяві. Змісило черепи… Ех!.. — і оповідач майнув пальцями лівої долоні. — А ранені от так і повзали по власній крові, мов моржі. «Дабєйтє! Братци! Дабєйтє! Хріста раді!» Кий чорт добивать стане, хоч би ти кишки свої по цілій галяві розволік.

І так чоловік спрашує: Бог чи чорт сильніші на цій самій землі? І тут чоловік і торкнеться отого самого иерву, на котрому висить уся людська менажерія. Так? Чи так? Куди от підеш, чого не візьмешся — всюди рука твоя торкнеться сажі з пекельного горіла. І чоловік стане чорний, як оті челюсті печі, випалені вогнем. І серце його ствердне й нерви всі зникнуть.

Тому я й кажу: не видержимо, братці. Повстанемо один на другого, будем, як пси, гризти один другому горло. Нема вже у нас отого всілякого… Бог, чорт, дівоча краса чи гнійна утроба розбитого чоловіка — все на одну пішло. Все от так, як смерч, крутить землю з небом чорним стовпом, і наші голови закрутяться, і ми всі крикнемо: досить! Брязнем усе об землю, і наші віитовки, і наших старших, і наші заслуги… Потопчемо нашими чобітьми все те, перед чим колись репетували ура, що на лобах у барвах несли, що в серцях сиділо теплим розумним словом і що вело нас на смерть… Так. Будете бачити!.. Це станеться точно, бо весь наш люд — мільйон на мільйоні — втратив бажання далі тягнути лямку оцього скотського животіння…

Бесарабець скінчив. У хаті тихо. Пики солдатів сторчали, мов омамлені. Після всі ворушилися, всі загомоніли, всі ловили поглядом: «Ну? Як ти?» — «А як ти? Що скажеш?»

«І звідки він узявся такий тут розумний?» — подумав Володько, який не слухав, а жлуктив цілим своїм єством слова солдата.

— Ей, братва! — кричав котрийсь знадвору, — Сюди!.. Половина мужви знялися і в хмарі пари витиснулися в чорне провалля дверей. На дворі мороз. Велетенських розмірів місяць хвойно злетів на широчінь небес і зупинився. За лісом, за підлісом, там, де угорське озеро, гуділо, гуло, клекотіло, здавалось, мороз і місячне сяйво тнуть і трощать ліси, мерзлу землю, кам`яні гори і саме склепіння неба, яке час від часу, ніби смертельно хвора людина, озарялося тремтячим струмом червоного сяйва.

Кулемети лічили одним тягом. Гармати наподоблювали діда, що зайшовсь страшним коклюшем, посинів, зачмихавсь і вже невстані зупинити шаленого пориву… З глибини, десь з-під лісу, ніби з придушених подушками ротів, виривалось глухе: «Урааа! Урааа! Урааа!..»

Солдати збились тичбою, повитягали шиї. Між ними молодики безвусі, оті перкальові юнаки. Всі наслухують говору заходу, який, здавалось, іде сюди якимись таємними підземними ходами.

— Іш надайот! — зауважив котрийсь.

— Да. А завтра-то і ми іспробуєм нємєцкаво перца…

— Ми, браток, вже нанюхалися його, аж у носі крутить, — додав той самий полтавець. — Підемо спать! — байдуже закінчив він і пішов до хати. За ним і решта пішли. Лиш один молодик довше стояв і вслухувався у мову війни.

«Назад» не верталися. Шляхом назад гнали лиш часом козаки полонених. Ідуть цибаті кістяки по грузькій дорозі в черевиках з обмотками. Хочеться дивитись на них з витріщеними очима, такі вони дивні, чужі й не наші.

— Хлєба! — просить і протягає жовту ручиську. На долоні металеві грейцарі. На чорта вони. Сховай. На шмат хліба… А, мадяр? Не дістанеш, коли мадяр…

А також гнали до штабу й зі штабу дезертирів. Це народ інший. Розплювательний — вишкребки великої імперії. Приводили таких до штабу, клали, один козак всідався на карк, другий на п`яти, третій вкладав на дезертирську спину — двадцять п`ять, п`ятдесят або й подвійно — відповідно до того, скільки раз без дозволу частину свою залишив.

А козачні в Жолобках повно. Рослі, стрункі, з кучером на двадцять п`ять. Дівоньки липнули до таких, а зупину не було. Не одна носила під серцем козачого сина. Кров волинських лісів і придонських степів зливалась в полум`ї кохання і тремтіло серце, і палали очі, ноги самі в танець несли під козачу гармонію.

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Уривок

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Липень 1934: Київ сьогодні (Італійська преса) / Історія | Суворий». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Чому в СРСР помирали генсеки? / Різне | Суворий». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Суворий.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Суворий

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо