17.11.2018 22:19
Без обмежень
40 views
Rating 5 | 1 users
 © Народна творчість

Котигорошко

Українська народна казка

Був собі один чоловік, мав шестеро синів та одну дочку. Пішли вони в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона каже.


— А де ж ви будете орати? Я не знаю. Вони кажуть.


— Ми будемо тягти скибу від дому аж до тії ниви, де будемо орати, — то ти за тією борозною і йди.


Поїхали.


А змій жив над тим полем у лісі та взяв тую скибу закотив, а свою витяг до своїх палаців. От вона як понесла братам обідати та пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там її змій і вхопив.


Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері.


— Ввесь день орали, а ви нам не прислали й пообідати.


— Як-то не прислала? Адже Оленка понесла, та й досі її нема. Я думала, вона з вами вернеться. Чи не заблукалась?


Брати й кажуть.


— Треба йти шукати її.


Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли таки до того змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там.


— Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть!


Коли це й змій летить.


— А, — каже, — людський дух пахне. А що, хлопці, биться чи мириться?!


— Ні, — кажуть, — биться!


— Ходіть же на залізний тік!


Пішли на залізний тік биться. Не довго й бились, як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді тільки живих та й закинув до глибокої темниці.


А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів, — нема. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі... Жінка взяла горошинку та й із`їла.


Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком.


Росте та й росте той син, як з води, — не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь, — докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли його викинути. Поки батько ходив, а Котигорошко узяв та й викинув. Приходять люде, як глянули — аж поторопіли, так злякались, що в його така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя вгору та й підхопив, — люде й повтікали.


От копають далі та й докопалися до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й забрав.


От і питається раз Котигорошко в батька, в матері.


— Десь повинні були в мене бути брати й сестри.


— Е-е, — кажуть, — синку, була в тебе і сестра й шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.


— Ну, — каже він, — так я ж піду їх шукати. Батько й мати умовляють його.


— Не йди, сину, шестеро пішло, та загинуло, а то ти один щоб не загинув!


— Ні, таки піду! Як же таки свою кров та не визволити? Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.


— Скуй, — каже, — мені булаву, та велику!


Як почав коваль кувати, то скував таку, що всилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко тую булаву, як замахнув, як кинув угору... Та й каже до батька.


— Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме вона через дванадцять суток.


Та й ліг. На тринадцяті сутки гуде тая булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об його, так і розскочилась надвоє. Він і каже.


— Ні, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру, — треба скувати другу.


Поніс її знову до коваля.


— На, — каже, — перекуй, щоб було по мені!


Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг знов спати на дванадцять суток. На тринадцяті сутки летить тая булава назад, реве, — аж земля труситься. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, — булава як ударилась об його, — тільки трошки зігнулась.


— Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці, — піду.


Узяв тую булаву, в торбу буханців та сухарців, попрощався, пішов.


Пішов за тією скибою, за тією давньою, що ще трохи знати було, та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде, коли приходить до такого великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинок, а змія нема, сама сестра Оленка дома.


— Здорова була, дівчино! — каже Котигорошко.


— Здоров був, парубче. Та чого ти сюди зайшов, прилетить змій, то він тебе з`їсть.


— Отже, може, й не з`їсть! А ти ж хто така?


— Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв; а шестеро братів пішло визволяти та й загинуло.


— Де ж вони? — питається Котигорошко.


— Закинув змій до темниці, та не знаю, чи ще живі, чи, може, й на попілець потрухли.


— Отже, може, я тебе визволю, — каже Котигорошко.


— Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам: — каже Оленка.


— Дарма! — відказує Котигорошко. Та й сів на вікні, дожидається.


Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату — зараз.


— Ге, — каже, — людський дух пахне!


— Де б то не пах, — одказує Котигорошко, — коли я прийшов.


— Агов, хлопче, — а чого тобі тут треба? Биться чи мириться?


— Де то вже мириться, — биться! — каже Котигорошко.


— Ходім же на залізний тік!


— Ходім! Прийшли. Змій і каже.


— Бий ти!


— Ні, — каже Котигорошко, — бий ти попереду!


От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як замахнув булавою, як ударив змія, — ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка, — і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утретє, — зовсім убив.


Українська народна казка Котигорошко.


Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, одімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки що живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оденку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішов додому.


От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Перейшли там скільки дороги, сіли під дубком спочивати. А Котигорошко притомився після того бою та й заснув дуже. А ті шестеро братів і радяться.


— Будуть з нас люде сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам побив. Та й добро змієве він собі все забере.


От радилися-радилися та й урадили, тепер він спить, не почує, — прив’язати його добре ликами до дубка, щоб не вирвався, — тут його звір розірве. Як урадили, так і зробили, прив`язали та й пішли собі.


А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається — прив`язаний. Він як стенувся, — так того дубка й вивернув з корінням. От узяв тоді того дубка на плечі та й пішов додому.


Підходить до хати, аж чує; брати вже прийшли та й розпитуються в матері.


— А що, мамо, чи в вас іще були діти?


— Та як же? Син Котигорошко був та вас пішов визволяти. Вони тоді.


— Оце ж ми його прип`яли, — треба бігти та одіп`ясти.


А Котигорошко як пошпурить тим дубком у хату, — за малим хати не розваляв.


— Оставайтесь же, коли ви такі! — каже. — Піду я в світа.


Та й пішов знову, на плечі булаву взявши.


Іде собі та йде, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік, руками й ногами в ті гори вперся та й розпиха їх. Каже Котигорошко.


— Боже поможи!


— Дай боже здоров`я!


— А що то ти, чоловіче, робиш?


— Гори розпихаю, щоб шлях був.


— А куди йдеш? — питає Котигорошко.


— Щастя шукати.


— Ну, то й я туди. А як ти звешся?


— Вернигора. А ти?


— Котигорошко. Ходім разом!


— Ходім!


Пішли вони. Ідуть, коли бачать: чоловік серед лісу як махне рукою — так дуби й вивертає з корінням.


— Боже поможи!


— Дай боже здоров`я!


— А що ти, чоловіче, робиш?


— Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.


— А куди йдеш?


— Щастя шукати.


— Ну, то й ми туди. А як звешся?


— Вернидуб. А ви?


— Котигорошко та Вернигора. Ходім разом!


— Ходім!


Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами над річкою: як крутнув вусом, — так вода й розступилася. Що й по дну можна перейти. Вони до його.


— Боже поможи!


— Дай боже здоров`я!


— А що ти, чоловіче, робиш?


— Та воду одвертаю, щоб річку перейти.


— А куди йдеш?


— Щастя шукати.


— Ну, та й ми туди. А як звешся?


— Крутивус. А ви?


— Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходім разом.


— Ходім!


Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі, — Вернигора перекине; де ліс, — Вернидуб виверне; де річка, — Крутивус воду одверне. От зайшли вони в такий великий ліс, — коли бачать, аж у лісі стоїть хатка. Увійшли в хатку, — нікого нема. Котигорошко й каже.


— Отут ми й заночуємо.


Переночували, а на другий день Котигорошко й каже:


— Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.


Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати. Коли хтось стукає в двері.


— Одчини!


— Не великий пан, одчиниш і сам, — каже Вернигора.


Двері одчинились та й знов хтось кричить:


— Пересади через поріг!


— Не великий пан, перелізеш і сам.


Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив його на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернигори з спини ремінь шкіри видрав та й подався.


Вернигора крутивсь-крутивсь, якось одірвав свого чуба космик, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.


— А чого ти запізнився з обідом?


— Та задрімав трохи.


Наїлись та й полягали Спати. На другий день устають. Котигорошко й каже:


— Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, а ми підемо на полювання.


Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж


хтось стукає в двері:


— Одчини!


— Не великий пан, одчиниш і сам.


— Пересади через поріг!


— Не великий пан, перелізеш і сам.


Коли й лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопить Вернидуба за чуба та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба з спини ремінь шкіри видрав та й подався.


Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й нум швидше обідати варити. Коли це приходить товариство.


— А що це ти з обідом опізнивсь?


— Та задрімав, — каже, — трохи...


А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було. На третій день зостався Крутивус, — і з ним те саме. А Котигорошко й каже.


— Ну, та й ліниві ви обідати варити! Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я зостануся дома.


На другий день так і є: ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко дома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері.


— Одчини!


— Стривай, одчиню, — каже Котигорошко.


Одчинив двері, — аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.


— Пересади через поріг!


Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до його, пнеться.


— А чого тобі? — питає Котигорошко.


— А ось побачиш чого, — каже дідок та доп`явсь до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко;


— То ти такий! — та собі хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його до дуба, розколов його, заправив у розколину дідову бороду й защікнув її там.


— Коли ти, — каже, — такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, поки я знову сюди прийду.


Приходить він у хату, — вже й товариство поприходило.


— А що обід?


— Давно впрів.


Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:


— А ходіть лиш — я вам таке, диво покажу, що ну!


Приходить до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг так за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та реміння з спини драв.


— Е, — каже Котигорошко, — коли він такий, то ходім його шукать.


А де дідок того дуба тяг, — там так і знать, що волочено, — вони за тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко й каже.


— Лізь туди, Вернигоро!


— А цур йому!


— Ну ти, Вернидубе!


Не схотів і Вернидуб, і Крутивус.


— Коли ж так, — каже Котигорошко, — полізу я сам. Давайте плести шнури!


Наплели вони шнурів, умотав Котигорошко руку в кінець та й каже:


— Спускайте!


Почали вони спускати, довго спускали, — таки сягнули до дна, — аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити, — аж дивиться, стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, коли так усе й сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями, — аж вибігає йому назустріч королівна — така гарна, що й в світі кращої нема.


— Ой, — каже, — чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов?


— Та я, — говорить Котигорошко, — шукаю дідка маленького, що борода на сажень волочиться.


— Єсть, — каже вона, — дідок, бороду з дубка визволяє. Не йди до його, — він тебе вб`є, бо вже багато він людей побив.


— Не вб`є! — каже Котигорошко, — то ж я йому й бороду защікнув. А ти ж чого тут живеш?


— А я, — каже вона, — королівна, та мене сей дідок украв і в неволі держить.


— Ну, то я тебе визволю. Веди мене до його!


Вона й повела. Коли так справді, сидить дідок і вже бороду визволив з дубка. Як побачив Котигорошка, то й каже.


— А чого ти прийшов? Биться чи мириться?


— Де вже, — каже Котигорошко, — мириться — биться!


От і почали вони биться. Бились-бились, і таки вбив його Котигорошко своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, що він спускався. Прийшов та й гукає.


— Агов, брати, — чи ви ще є?


— Є!


Він прив`язав до мотуза один мішок та й сіпнув, щоб тягли.


— Це ваше.


Витягли, спустили знову мотуз. Він прив`язав другий мішок.


— І це ваше.


І третій їм оддав, — усе, що добув. Тоді прив`язав до мотуза королівну.


— А це моє, — каже.


Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумались.


— Нащо будемо його тягти? Нехай лучче й королівна нам достанеться. Підтягнім його вгору та тоді й пустимо, — він упаде та й уб`ється.


А Котигорошко та й догадався, що вони вже надумали щось, — узяв та й прив`язав до мотуза каменюку та й гукає.


— Тягніть мене!


Вони підтягли високо, а тоді й кинули, — камінь тільки гуп!


— Ну, — каже Котигорошко, — добрі ж і ви!


Пішов він тим світом. Іде та й іде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує, — на дубі пищать грифенята в гнізді.


Він заліз на дуба та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив, що діти вкриті, та й питає:


— Хто це вас накрив? А діти кажуть:


— Як не з`їси, то ми скажемо.


— Ні, — каже, — не з`їм.


— Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.


Гриф прилетів до Котигорошка та й каже:


— Кажи, що тобі треба, — я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі, а то все я полечу, а тут піде дощ, — вони в гнізді й заллються.


— Винеси мене, — каже Котигорошко, — на той світ.


— Ну, добру ти мені загадку загадав! Ну, та дарма, — треба летіти. Візьмімо з собою шість кадовбів м`яса та шість кадовбів води, то як я летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш у рот шматок м`яса, а як поверну ліворуч, то даси трохи води, а то не долечу та й упаду.


Взяли вони шість кадовбів м`яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа, — полетіли. Летять та й летять, то гриф як поверне голову направо, то Котигорошко йому і вкине в рот шматок м`яса, а як наліво — дасть йому трохи води. Довго так летіли, — от-от уже долітають до сього світу. Коли гриф і повертає голову направо, а в кадовбах і шматочка м`яса нема. Тоді Котигорошко одрізав у себе литку та й кинув грифові в пащу. Вилетіли нагору, гриф і питається:


— Чого це ти мені такого гарного дав аж наприкінці?


Котигорошко й показав на свою ногу:


— От чого, — каже.


Тоді гриф виригнув литку, полетів і приніс цілющої води: як притулили литку та покропили тією водою, — вона й приросла.


Гриф тоді вернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у його живуть та сваряться проміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.


Коли це приходить Котигорошко. Вони полякалися, думали, що він їх повбиває. А він і каже:


— Рідні брати, та й то зрадили, — мушу вас простити.


Та й простив. А сам одружився з тією королівною та й живе.




Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Казка, Для малят, Про казку

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Рукавичка / Українська народна казка | Народна творчість». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Пан Коцький / Українська народна казка | Народна творчість». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Народна творчість.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Народна творчість

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 1 | Знайдено: 3
Автор: Народна творчість
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Українські народні казки;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;