Як звучать прохання
Ми бачимо веселку, якої не бачить собака. Бачимо воду в річці, але не бачимо її у повітрі, якої в ньому подекуди до 80-90%. Вимовляємо слова, які летять через ефір, вухо слухача ловить звукову хвилю, а далі нейрони передають коливання цих частот до головного мозку. Ми не бачимо свідомого чи інформаційного поля навколо, але можемо озирнутись, коли хтось нас пиляє очима. В нас можуть горіти вуха, коли хтось «бреше», бо в даному випадку якась інформація спрямована до частоти конкретної особистості, нейрони напоготові до пересилки, але звуку нема. Коли ми надто багато думаємо про когось, то віддаємо тій людині свою енергію, якої, звісно ж, не бачимо, але відчуваємо своє виснаження…
Наше око не бачить ефірних чи емоційних, енергетичних нечистот в нашій оселі. Енергетичне поле рухається по спіралі, викидаючи непотріб у місця, де не може бути очищення, тобто в кутки . І саме туди батьки полюбляють ставити свою малечу задля виховання і зараження нечистотами. Тепер в дитинки буде жити образа, приниження і все, що було викинуте свідомим полем як непотріб. Ті викиди знайшли собі нове житло в тонкому полі маленької людини. Але наше око цього не бачить, а мізки не хочуть напружуватись, щоб вийти за межі не прописаних правил та копіювання чиєїсь бездумності.
Так, киця не бачить веселки, але бачить ефір, якого не видно нашим очам. Він існує паралельно з повітрям і саме в ньому проходять творчі процеси планування нашої реальності. Там відображаються думки (ми витрачаємо енергію, коли мислимо), слова, торсійні поля символів і знаків, прописаної інформації, в тому числі і наших прохань. А вже коли ці прохання викладені в соцсітках для масового перегляду, вони дублюються та множаться що вірус.
Людина просить, звертаючись до Бога чи інших сил, в які вірить – до землі, води, вогню, повітря чи до якоїсь дощечки ачи мертвої кістки. Всі вони є провідниками для зручності наших очей, яким треба на щось дивитися або думати, що перед ними слухач. Однак, прохання – це наш запит до свідомого поля. Він виходить в ефір і дає завдання просторові. Потрібно створити такі обставини, щоб бажання людини здійснилось. Духи чухаються в недорозумінні, невидимі таракани по кутках очікують нової порції їжі, концентруються енергії для ущільнення і матеріалізації наших планів у видиму реальність. Ура, бажання виконано. Але прохачеві це не до тями, в нього виникає питання : «за що?» і він просить нової порції лайна собі на голову…
Ця стаття присвячується всім тим проханням, які люди виставляють у сітках, ще й на яскравому тлі, аби всі гарантовано помітили. Там обов’язково фігурують слова « ми, всіх, нас, разом, їх, нам і т.д.». Вони не впевнені, що їхня думка цінна, якщо не обведена червоним. Бо так і є.
Жебраки щось своє мають на увазі, якимись асоціативними словами розкидаються чи фразами зі вставками «не, би, щось-якось», які в запитах у просторі не відображаються. Прохання бездумні, без уточнень і конкретики. Тим самим створюють завдання для свідомого поля, вплутуючи у наслідок свого недорозвитку всіх людей.
Вчора читаю прохання «Миколаю, дай майбутнє нашим дітям»!!!!!!!! Майбутнього нема у мертвих.Це приховане побажання смерті. Я відміняю це прохання.
«Боже, дай нам терпіння!»????????????!!!!!!!!!!!!! В мене також прохання до того головастика:
– Просіть терпіння для своєї дупи з конкретним ПІП і паспортними даними, а весь народ не підписуйте! І тіштеся пенделям та прощайте ближнього, бо саме він виконав ваше бажання. А я відміняю терпіння для всіх.
Просить хтось : «Боже, дай нам волю!» Яка може бути впевненість у вірному трактуванні бажання? Адже його можуть обдерти до нитки та пустити вільного на всі чотири сторони. Навіщо вплутувати у свій ризик всіх? Просіть за себе, якщо мазохіст. Що було б, якби була подяка за волю вибору, яка прийде? Вона б прийшла, бо вже була подяка! І тепер це просто необхідно виконати! І ризиків від різноманітних варіантів запитів ніяких.
Щиросердий добряк просить « Матір Божа, дай нам любові»?????????!!!!!!!! Хіба новонароджене маля її не має? Її нам дали разом з життям, а вже потім виховання приспало безцінний дар. Але прохання звинувачує Божу Матір у тому, що наче б то нас обділили. Яка має бути відповідь? Треба дати ще разок, але перед тим забрати знову у всіх. Якби була подяка, то любов би множилась. Але-але! Би, якби, може-би, треба-було-би, – цього справді не існує.
То ж дякуємо за те, чого самі бажали собі ж. Бо жінка, яка хоче розпоряджатись сімейними коштами одноосібно, завтра може втратити годувальника. Досить нам бути жебраками. Краще дякуйте за силу, мужність, добро в серці чи розум в голові.
