14.12.2018 17:17
Без обмежень
28 views
Rating 0 | 0 users
 © Шевченко Тарас

Сон

У всякого своя доля...

Дух истины, его же мир не может прияти, яко не видит его, ниже знает его. Иоанна глава 14, стих 17

У всякого своя доля

І свій шлях широкий:

Той мурує, той руйнує, 

Той неситим оком

За край світа зазирає, 

Чи нема країни, 

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

Той тузами обирає

Свата в його хаті, 

А той нишком у куточку

Гострить ніж на брата.

А той, тихий та тверезий, 

Богобоязливий, 

Як кішечка, підкрадеться, 

Вижде нещасливий

У тебе час та й запустить

Пазурі в печінки, 

І не благай: не вимолять

Ні діти, ні жінка.

А той, щедрий та розкошний, 

Все храми мурує;

Та отечество так любить, 

Так за ним бідкує, 

Так із його, сердешного, 

Кров, як воду, точить!..

А братія мовчить собі, 

Витріщивши очі!

Як ягнята; "Нехай, — каже, 

Може, так і треба".

Так і треба! бо немає

Господа на небі!

А ви в ярмі падаєте

Та якогось раю

На тім світі благаєте?

Немає! немає!

Шкода й праці. Схаменіться:

Усі на сім світі —

І царята і старчата — Адамові діти.

І той… і той… а що ж то я?!

Ось що, добрі люди:

Я гуляю, бенкетую

В неділю і в будень.

А вам нудно! жалкуєте!

Єй-богу, не чую, 

І не кричіть! Я свою п`ю, 

А не кров людськую!

Отак, ідучи попідтинню

З бенкету п`яний уночі, 

Я міркував собі йдучи, 

Поки доплентавсь до хатини.

А в мене діти не кричать

І жінка не лає, 

Тихо, як у раї, 

Усюди божа благодать —

І в серці, і в хаті.

Отож я ліг спати.

А вже підпилий як засне, 

То хоч коти гармати, 

І усом не моргне.

Та й сон же, сон, напричуд дивний, 

Мені приснився —

Найтверезіший би упився, 

Скупий жидюга дав би гривню, 

Щоб позирнуть на ті дива.

Та чорта з два!

Дивлюся: так буцім сова

Летить лугами, берегами, та нетрями, 

Та глибокими ярами, 

Та широкими степами, 

Та байраками.

А я за нею, та за нею, 

Лечу й прощаюся з землею:

"Прощай, світе, прощай, земле, 

Неприязний краю, 

Мої муки, мої люті

В хмарі заховаю.

А ти, моя Україно, 

Безталанна вдово, 

Я до тебе літатиму

З хмари на розмову.

На розмову тихо-сумну, 

На раду з тобою;

Опівночі падатиму

Рясною росою.

Порадимось, посумуєм, 

Поки сонце встане;

Поки твої малі діти

На ворога стануть.

Прощай же ти, моя нене, 

Удово небого, 

Годуй діток; жива правда

У господа бога!"

Летим. Дивлюся, аж світає, 

Край неба палає, 

Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає.

Тихесенько вітер віє, 

Степи, лани мріють, 

Меж ярами над ставами

Верби зеленіють.

Сади рясні похилились, 

Тополі по волі

Стоять собі, мов сторожа, 

Розмовляють з полем.

І все то те, вся країна, 

Повита красою, 

Зеленіє, вмивається

Дрібною росою, 

Споконвіку вмивається, 

Сонце зустрічає…

І нема тому почину, 

І краю немає!

Ніхто його не додбає

І не розруйнує…

І все то те… Душе моя, 

Чого ти сумуєш?

Душе моя убогая, 

Чого марне плачеш, 

Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш, 

Хіба ти не чуєш людського плачу?

То глянь, подивися; а я полечу

Високо, високо за синії хмари;

Немає там власті, немає там кари, 

Там сміху людського і плачу не чуть.

Он глянь, — у тім раї, що ти покидаєш, 

Латану свитину з каліки знімають, 

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих; а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують, 

Єдиного сина, єдину дитину, 

Єдину надію! в військо оддають!

Бо його, бач, трохи! а онде під тином

Опухла дитина, голоднеє мре, 

А мати пшеницю на панщині жне.

А он бачиш? очі! очі!

Нащо ви здалися, 

Чом ви змалку не висохли, 

Слізьми не злилися?

То покритка, попідтинню

З байстрям шкандибає, 

Батько й мати одцурались, 

Й чужі не приймають!

Старці навіть цураються!!

А панич не знає, 

З двадцятою, недоліток, 

Душі пропиває!

Чи бог бачить із-за хмари

Наші сльози, горе?

Може, й бачить, та помага, 

Як і оті гори

Предковічні, що политі

Кровію людською!..

Душе моя убогая!

Лишенько з тобою.

Уп`ємося отрутою, 

В кризі ляжем спати, 

Пошлем думу аж до бога:

Його розпитати, 

Чи довго ще на сім світі

Катам панувати??

Лети ж, моя думо, моя люта муко, 

Забери з собою всі лиха, всі зла, 

Своє товариство — ти з ними росла, 

Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки

Тебе повивали. Бери ж їх, лети

Та по всьому небу орду розпусти.

Нехай чорніє, червоніє, 

Полум`ям повіє, 

Нехай знову рига змії, 

Трупом землю криє.

А без тебе я де-небудь

Серце заховаю

Та тим часом пошукаю

На край світа раю.

І знов лечу понад землею, 

І знов прощаюся я з нею.

Тяжко матір покидати

У безверхій хаті.

А ще гірше дивитися

На сльози та лати.

Лечу, лечу, а вітер віє, 

Передо мною сніг біліє, 

Кругам бори та болота, 

Туман, туман і пустота.

Людей не чуть, не знать і сліду

Людської страшної ноги.

І вороги й не вороги, 

Прощайте, в гості не приїду!

Упивайтесь, бенкетуйте —

Я вже не почую, 

Один собі навік-віки

В снігу заночую.

І поки ви дознаєтесь, 

Що ще є країна, 

Не полита сльозьми, кров`ю, 

То я одпочину.

Одпочину… аж слухаю —

Загули кайдани

Під землею… Подивлюся…

О, люде поганий!

Де ти взявся? що ти робиш?

Чого ти шукаєш

Під землею? Ні, вже, мабуть, 

Я не заховаюсь І на небі!..

За що ж кара, 

За що мені муки?

Кому я що заподіяв!

Чиї тяжкі руки

В тілі душу закували, 

Серце запглили І галичі силу —

Думи розпустили??

За що, не знаю, а караюсь, 

І тяжко караюсь!

І коли я спокутую, 

Коли діжду краю, 

Не бачу й не знаю!!

Заворушилася пустиня.

Мов із тісної домовини

На той остатній страшний суд

Мертвці за правдою встають.

То не вмерлі, не убиті, 

Не суда просити!

Ні, то люди, живі люди, 

В кайдани залиті.

Із нор золото виносять, 

Щоб пельку залити

Неситому!.. То каторжні.

А за що? т.і знає…

Вседержитель… а може, ще

Й він не добачає.

Онде злодій штемпований

Кайдани волочить;

Он розбойник катований

Зубами скрегоче, 

Недобитка товариша

Зарізати хоче!

А меж ними, запеклими, 

В кайдани убраний

Цар всесвітній! цар волі, цар, 

Штемпом увінчаний!

В муці, в каторзі не просить, 

Не плаче, не стогне!

Раз добром нагріте серце

Вік не прохолоне!

А де ж твої думи, рожевії квіти, 

Доглядані, смілі, викохані діти, 

Кому ти їх, друже, кому передав?

Чи, може, навіки в серці поховав?

О, не ховай, брате! розсип їх, розкидай!

Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!

Чи ще митарство? чи вже буде?

Буде, буде, бо холодно, 

Мороз розум будить.

І знов лечу.

Земля чорніє, 

Дрімає розум, серце мліє.

Дивлюся: хати над шляхами

Та городі: з стома церквами, 

А в городах, мов журавлі, 

Замуштрували москалі;

Нагодовані, обуті

І кайданачи окуті, 

Муштруються… Далі гляну:

У долині, мов у ямі, 

На багнищі город мріє;

Над ним хмарою чорніє

Туман тяжкий… Долітаю —

То город безкраїй.

Чи то турецький, 

Чи то німецький, 

А може, те, що й московський.

Церкви, та палати, 

Та пани пузаті, 

І ні однісінької хати.

Смеркалося… огонь огнем

Кругом запалало, 

Аж злякавсь я… "Ура! ура!

Ура!" — закричали.

"Цу-цу, дурні! схаменіться!

Чого се ви раді!

Що горите?" — "Экой хохол!

Не знает параду.

У нас парад! сам изволит

Сегодни гуляти!"

"Та де ж вона, тая цяця?"

"Бон видишь — палаты".

Штовхаюсь я; аж землячок, 

Спасибі, признався, 

З циновими ґудзиками:

"Де ты здесь узялся?"

"З України". — "Так як же ты

Й говорыть не вмиєш

По-здешему?" —

"Ба ні, — кажу, Говорить умію.

Та не хочу".— "Экой чудак!

Я вси входы знаю, 

Я тут служу; коли хочеш, 

В дворец попитаюсь

Ввесты тебе. Только, знаєш, 

Мы, брат, просвищенны, 

Не поскупись полтинкою…"

Цур тобі, мерзенний

Каламарю… І зробився

Я знову незримий

Та й пропхався у палати.

Боже мій єдиний!!

Так от де рай! уже нащо

Золотом облиті

Блюдолизи; аж ось і сам, 

Високий, сердитий, 

Виступає; обок його

Цариця небога, 

Мов опеньок засушений, 

Тонка, довгонога, 

Та ще р;а лихо, сердешне, 

Хита головою.

Так оце-то та богиня!

Лишенько з тобою.

А я, дурний, не бачивши

Тебе, цяце, й разу, 

Та й повірив тупорилим

Твоїм в рщомазам.

Ото дурний! а ще й битий!

На каток повірив

Москалеві. От і читай, 

І йми ти їм віри!

За богами — панства, панства

В серебрі та златі!

Мов кабани годовані —

Пикаті, пузаті!..

Аж потіють, та товпляться, 

Щоб то ближче стати

Коло самих: може, вдарять

Або дулю дати

Благовонять; хоч маленьку, 

Хоч півдулі, аби тілько

Під самую пику.

І всі у ряд поставали, 

Ніби без`язикі —

Анітелень. Цар цвенькає;

А диво-цариця, 

Мов та чапля меж птахами, 

Скаче, бадьориться.

Довгенько вдвох походжали

Мов сичі надуті, 

Та щось нишком розмовляли

Здалека не чути —

О отечестві, здається, 

Та нових петлицях, 

Та о муштрах ще новіших!..

А потім цариця

Сіла мовчки на дзиґлику.

Дивлюсь, цар підходить

До найстаршого… та в пику

Його як затопить!..

Облизався неборака

Та меншого в пузо —

Аж загуло!.. а той собі

Ще меншого туза

Межи плечі; той меншого, 

А менший малого, 

А той дрібних, а дрібнота

Уже за порогом

Як кинеться по улицях, 

Та й дівай місити

Недобитків православних, 

А ті голосити;

Та верещать; та як ревнуть:

"Гуля наш батюшка, ґуля!

Ура!..ура!..ура! а, а, а…"

Зареготався я, та й годі;

А й мене давнули

Таки добре. Перед світом

Усе те заснуло;

Тільки де-де православні

По углах стогнали

Та, стогнучи, за батюшку

Господа благали.

Сміх і сльози! От пішов я

Город озирати.

Там ніч, як день. Дивлюся:

Палати, палати

Понад тихою рікою;

А беріг ушитий

Увесь каменем. Дивуюсь, 

Мов несамовитий!

Як то ноно зробилося

З калюжі такої

Таке диво… отут крові

Пролито людської —

І без ножа. По тім боці

Твердиня й дзвіниця, 

Мов та швайка загострена, 

Аж чудно дивиться.

І дзиггрі теленькають.

От я повертаюсь —

Аж кінь летить, копитами

Скелю розбиває!

А на коні сидить охляп, 

У свит — не свиті, 

І без шапки. Якимсь листом

Голова повита.

Кінь басує, от-от річку, 

От… от… перескочить.

А він руку простягає, 

Мов світ увесь хоче

Загарбати. Хто ж це такий?

От собі й читаю, 

Що на скелі наковано:

Первому — Вторая

Таке диво наставила.

Тепер же я знаю:

Це той Первий що розпинав

Нашу Україну, 

А Вторая доконала

Вдову сиротину.

Кати! кати! людоїди!

Наїлись обоє, 

Накралися; а що взяли

На той світ з собою?

Тяжко, тяжко мені стало, 

Так, мов я читаю

Історія України.

Стою, замираю…

А тим часом — тихо, тихо

Та сумно співає

Щось такеє невидиме:

"Із города із Глухова

Полки виступали

З заступами на лінію, 

А мене послали

На столицю з козаками

Наказним гетьманом!

О, боже наш милосердий!

О, царю поганий, 

Царю проклятий, лукавий, 

Аспиде неситий!

Що ти зробив з козаками?

Болота засипав

Благородними костями;

Поставив столицю

На їх трупах катованих!

І в темній темниці

Мене, вольного гетьмана, 

Голодом замучив

У кайданах. Царю! царю!

І бог не розлучить

Нас з тобою. Кайданами

Скованій зо мною

Навік-віки. Тяжко мені

Витать над Невою.

України далекої, 

Може, вже немає.

Полетів би, подивився, 

Так бог не пускає.

Може, Москва випалила

І Дніпро спустила

В синє море, розкопала

Високі могили —

Нашу славу. Боже милий, 

Зжалься, боже милий".

Та й замовкло; дивлюся я:

Біла хмара криє

Сіре небо. А в тій хмарі

Мов звір в гаї виє.

То не хмара — біла пташка

Хмарою спустилась

Над царем тим мусянджовим

І заголосила:

"І ми сковані з тобою, 

Людоїде, змію!

На страішному на судищі

Ми бог і закриєм

Од очей твоїх неситих.

Ти нас з України

Загнав, голих і голодних, 

У сніг на чужину

Та й порізав; а з шкур наших

Собі багряницю

Пошив жилами твердими

І заклав; столицю

В новій рясі. Подивися:

Церкви та палати!

Веселися, лютий кате, 

Проклятий! проклятий!"

Розлетілись, розсипались, 

Сонечко вставало.

А я стояв, дивувався, 

Та аж страшно стало.

Уже вбогі ворушились, 

На труд поспішали, 

І москалі на розпуттях

Уже муштрувались.

Покрай улиць поспішали

Заспані дівчата, 

Та не з дому, а додому!

Посилала мати

На цілу ніч працювати, 

На хліб заробляти.

А я стою, похилившись, 

Думаю, гадаю, 

Як то тяжко той насущний

Люди заробляють.

От і братія сипнула

У сенат писати

Та підписувать — та драти

І з батька, і брата.

А меж ними і землячки

Де-де проглядають.

По-московській так і ріжуть, 

Сміються та лають

Батьків своїх, що змалечку

Цвенькать не навчили

По-німецькій, — а то тепер

І кисни в чорнилах!

П`явки! п`явки! може, батько

Остатню корову

Жидам продав, поки вивчив

Московської мови.

Україно! Україно!

Оце твої діти, 

Твої квіти молодії, 

Чорнилом политі, 

Московською блекотою

В німецьких теплицях

Заглушені!.. Плач, Украйно!

Бездітна вдовице!

Піти лишень подивиться

До царя в палати, 

Що там робиться. Приходжу:

Старшина пузата

Стоїть рядом; сопе, хропе, 

Та понадувалось, 

Як індики, і на двері

Косо поглядало.

Аж ось вони й одчинились.

Неначе з берлоги

Медвідь виліз, ледве-ледве

Переносить ноги;

Та одутий, аж посинів:

Похмілля прокляте

Його мучило. Як крикне

На самих пузатих —

Всі пузаті до одного

В землю провалились!

Він вилупив баньки з лоба —

І все затрусилось, 

Що осталось; мов скажений, 

На менших гукає —

І ті в землю; він до дрібних

І ті пропадають!

Він до челяді — і челядь, 

І челядь пропала;

До москалів — москалики, 

Тілько застогнало, 

Пішли в землю; диво дивне

Сталося на світі.

Дивлюся я, що дальш буде, 

Що буде робити

Мій медведик! Стоїть собі, 

Голову понурив

Сіромаха. Де ж ділася

Медвежа натура?

Мов кошеня, такий чудний.

Я аж зісміявся.

Він і почув, та як зикне, Я перелякався, 

Та й прокинувсь… Отаке-то

Приснилося диво.

Чудне якесь!.. таке тілько

Сниться юродивим

Та п`яницям. Не здивуйте, 

Брати любі, милі, 

Що не своє розказав вам, 

А те, що приснилось.



С.-Петербург 8 іюля 1844 р.



Близькі за тематикою матеріали читати в розділі:

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Кавказ / Поема | Шевченко Тарас». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Тополя / Балада | Шевченко Тарас».


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Тарас Шевченко

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо