31.12.2018 12:14
для всіх
176
    
  - | -  
 © Лепкий Богдан

Не бійся споминів

Не бійся споминів

Не бійся споминів. Ти не дитина!.. 

Була така, як нині, біла днина, 

Як нині сніг, мов лебедині пухи 

Лягав на ниви, дерева, мов духи 

Являлися в імлі, вздовж сонної алеї 

То як гіганти, то знов як пігмеї.


Мов два вужі, повзли снігами сани, 

Мороз скрипів дивними голосами, 

Дорога рівна, грубо снігом вкрита, 

Глушила гомін кінського копита, 

Сойки з стовпа на стовп перелітали, — 

Телеграфічні дроти тихо грали.


Нараз Михань звернув рум’яні лиця,  

Нащіпані морозом: "Ось дзвіниця, 

Ось наша хата... Вйо!" І коні з гірки 

Рванули так, що не потреба й чвірки. 

(Мабуть, і їм до стайні дуже спішно)... 

Згадаєш, й сумно робиться і смішно.


Чого ж так дуже ти спішивсь до хати?

Це ж попівство було, а не палати.

Ані то гори, ані то Поділля, 

Шість днів робочих, сьомий день неділя.

Як заметіль, то хата на подвір’ї 

Стоїть в снігах, немов десь на Сибірі.


А в заметіль таку роби, що хочеш ти!

Ані в сусідство їхать, ні до пошти 

Добитися, щоб прочитати "Діло", —

Хіба селу віддаш себе всеціло, 

Пізнаєш радості його й турботи 

І разом з тим довідаєшся, хто ти.


Бо ти не той, що був ще вчора в місті.

Тамтой пропав, згубився десь без вісті, 

З “сецесією”, з духом каварняним, 

І з колотом міським, турботно-п’яним*,  

З годинником в руці, з тим "треба", "мушу",  

Що думку путає і сушить душу.


Та нині іншим став. Був у стодолі 

І на ріці насовгався доволі, 

В лісок збігав там, де рубають стоси, 

І дивувався, що дівчата босі 

По снігу бігають і снігом б’ються, 

А з хат курних дими так гарно в’ються.


Так, так. Мабуть, і рідний дим, мій друже,  

Для тебе не чужий і не байдужий.

І сосни ті стрункі, що перед ґанком 

Під вечір чорні, а рожеві ранком, 

І берести в ліску і церква, і дзвіниця, —

Те все тобі і в гробі ще присниться.


А що ж казати про людей? Ти з ними 

Колись блукав шляхами казковими, 

На Купала в лісах шукав чар-зілля, 

І почував таємне задовілля, 

Коли Дракона (бий То Божа сило!) 

Іванова десниця побідила.


Ти з ними мандрував крізь нетри-звори 

У Лади храм і в Довбуша комори, 

Аж у Сокільської княгині царство, 

Де довгим сном спить втомлене лицарство, 

Чекаючи, пок гуцул-цар їм скаже:

"Гей, нуте легіні! Вставать пора вже!.."


Що? Ти забув? Та ні! Жартуєш, друже! 

Усе, що ми дітьми любили дуже, 

Понесемо, мов спомини найкращі, 

На другий світ, бо мрії, — непропащі, — 

Як казкове, незриме дивоквіття 

Цвітуть в душі казки тисячоліття.


Вони і віра, що колись здійсниться, 

Що предкам снилась і нащадкам сниться,  

Про що нам пісня птаха синьопера 

Співає нині, як співала вчера* —

То є та сила вічнеє коріння, 

З якого соки тягнуть покоління.


Якщо їх чуєш в своїм серці, брате, 

То не страшні для тебе ні гармати, 

Ні бурі рев, ні туркіт пропелера, 

Будемо завтра, бо були ми вчера, 

Будемо вічно, бо кінця немає 

Усе, що з віри в правду виростає.


***


Так ти вертаєш з міста.... 

В усі грає Джезбенду* шум і туркоти трамваїв, — 

Сплітки*, газети, векслі*, — мряка сіра...

Перехрестись! Доїхав на подвір’я...

Ах, як ті вікна в хаті ясно сяють!

Злізай! Біжи, бо там тебе чекають!

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!