Минуле...

…Вітер колихав дерева десь там, ввишині…. Здавалося – нема зараз на землі місця, де б не було цих шалених порухів, цього невгамовного несамовиття природи…. Небо висіло дуже низько і хмари,пливучи з шаленою швидкістю, затуманювали весь його безмежний простір. Зрідка де-не-де пробивалося шматками сонце, і в такі миті землю оповивало якесь примарне світло, що перетворювало все навкруги в збляклі тіні.  

Вона сиділа на самому краї гори, на самому вершечку цього земного титана…. Волосся розтріпалося і вітер грався ним, немов би намагаючись відібрати….. Очі закрила….. Вдихнула глибоко….Рукою мимоволі намагалася прибрати прядку, що впала на обличчя – марно….. ще подих – глибокий і важкий, зроблений через силу….. 

Два місяці назад все було добре – повна гармонія…. А зараз? А зараз – нічого, щоб могло протиставити себе тим світлим моментам з уже минулого життя…. Люди кажуть – що то молодим ще турбуватися? Та турботи то така річ, яка ніколи не з’явиться по запрошенню…. Особливо, коли ти сам – винуватець їх прибуття….. 

Згадалося, як йшли поруч, трималися за руки,посміхалися й дивился у вічі одне одному…. Було тоді якось так спокійно й хороше…. Минали магазини й кав’ярні, офіси й музеї, просто йшли…. Куди – ніхто не знав, та й не замислювався…. Місто навкруг жило своїм життям і в розбурханому його тілі ніхто не переймався – куди йдуть вони,навіщо…. Тоді вони були лише вдвох і не потрібен їм був ніхто… Тоді… А зараз нічого й нікого…Він пішов і зміст життя враз перетворився на купу попелу.. Всі надії, всі чаяння – все пішло шкереберть і не залишило по собі й сліду.. Навколо душі вакуум, повна безнадійність і нема куди йти, нема –до кого, нема – з чим…. 

Сльоза знов…. Скотилася по щоці й впала додолу…. Вона ненавиділа сльози, особливо свої…. Це був признак слабкості волі. А їй не подобалося бути слабкою. Звикла до виваженої сили духу і з1браної в кулак волі. От і зараз дісталася самої вершини – щоб не бачили її слабкість, навіть щоб не думали, що вона – звичайна людина,здатна до такого….. 

Несамовиття вітру дедалі збільшувалося…. Природа, ніби підтримуючи її, розбурхано гомоніла навкруг…Внизу тихо…. – думка якась непрозора і повна натяків. Щосили вмить захотілося туди,донизу…. Очі зблиснули шаленим вогнем – підвелася на ноги…. Ступила крок назустріч вітру…… 

Ще мить…. і раптом все стихло….Сонце крадькома визирнуло із-за хмар і, злякавшись побаченого, зникло за ними знову.  

Вона лежала там, внизу….. Очі дивилися кудись вгору… Такі зелені-зелені, як смарагди, й такі ж прозорі….І неважливою стала одразу сила волі ,душа відлітала туди, де буде спокійно й хороше….Де більше не буде шаленого вітру й де вічність зплітаеться з минулим життям в один чудовий світлий момент…. 

Київ, 01.07.2011