КільОметр
Це байка з життя дворічної давнини, але досі чомусь перед очима.
Жаркого літнього дня наша сім’я – я, чоловік та троє дітей вибралися в гори по «що трапиться». Уточню, що з фізичною підготовкою в нас все гаразд, − ми сильні та жваві, як і мусить бути при житті в горах, бо навіть дорога додому потребує чималих зусиль мускулатури. Хто піднімався чи йшов донизу гірськими стежками, − зрозуміє.
Здолавши більше двох кілометрів догори всі трохи змучилися та сіли на траву відпочити. Незабаром з лісу вийшла старенька бабуся з відром, прямуючи донизу дорогою, про якій ми підіймалися. Привіталися, а я й питаю:
− А чого ж ви, бабцю, назбирали аж ціле відро?
Був початок літа і ані малини, ні чорниці ще не дозріли, хіба сунички.
Старенька всміхнулася, та й каже:
− Та де там, назбирала… Сиру зібралам за два дні та й несу до пансіонату продавати…
− То ви в лісі живете?
− Там, на полонині, − махнула в її напрямку бабця.
− І далеко до неї йти?
− Та яке! Якийсь кільОметр.
− А не важко вам так далеко ходити? Років вам скільки?
Старенька задумалася, почухала щоку та й трохи непевно відповіла:
− Десь під сто… Не пам’ятаю я, давно то було, може дев’яносто сім чи вісім, а мо’ й і всі дев’ять, − і так гарно посміялася, що всі почали реготати…
Я таки не вщухала, бо аж соромно стало, що всі такі спортивні та молоді так ся втомили, що сіли перепочивати, а бабуся «під сто» й не думала навіть захекатися так, як ми…
− Скільки ж ви часу йшли сюди? − моя цікавість мала під собою опору, бо до пансіонату звідсіля було два з половиною кілометри, і той кільОметр, що старенька собі придумала, вже давно скінчився…
− А я знаю? Десь годину… чи пів… Та недалечко… Та й мус ся рухати, аб` кості не заржавіли…
Ще трошки поговорили, побажали один одному щастя та й розійшлися в різні боки… Ми більше не перепочивали, навіть діти не хотіли, бо напевно також соромилися…
Я дуже хотіла дійти до тої полонини, де мешкала наша нова знайома. Таки помилувалися розкішними просторами тієї чисто викошеної плоскої гори серед величних смерічок аж через три години. І здолали ми дванадцять з гаком кільОметрів, а не один…
Досі при згадці мене мучать питання: − А мо’ бабця «під сто» користується якимось порталом між просторового переходу, де час і відстань коротші, а тіло не знає втоми? А може входить в медитативний стан і так несеться, вимкнувши відчуття розумового контролю? І чому я не можу цього забути?
