Поема про вареник
з рубрики / циклу «СПОМИНИ»
В колгоспі на роботі зранку мати
З косою заробляє трудодні.
Дівчаток двох самих лишила в хаті –
Обіду виглядають у вікні.
Вся затіруха з‘їдена ще зранку,
Нема і крихти хліба край стола.
– Я хочу їсти! Щось звари, Олянко! –
Знов менша Ніна нюні розвела.
Олянці – шість, чотири – меншій Ніні,
Та згадувати вік, мабуть, не слід…
Озвалась раптом старша у хатині:
– Вареників зготую на обід!
На стіл з торбинки борошно трусити!
Яєць немає… Буде й без яйця…
Це дуже просто – тісто замісити,
В кінці лиш стерти борошно з лиця!
Ага! Щоб варяниці були пишні,
То треба пучку соди… О! Знайшла…
Ти, Нінко – до ярка біжи по вишні!
Чого ж боятись? Глечика взяла?
Щоб розтопити, на стільці постою…
Уже й огонь палахкотить в печі!
Великий чорний горщик із водою
В руках страшне важкий на рогачі
Спливли! Йди, Ніно, зараз будем їсти!
По три! Наїлась? Знов окріп кипить!
Зварю ще мамі! Знов до печі лізти…
Ще й так не хочеться вареники ліпить!.
Придумала! Все тісто розкачаю!
Ти, Ніно, з глечика на купу вишні сип,
І зліпимо від краю і до краю!
Дивись лиш, щоб до столу не прилип..
Не вліз у горщик, трохи виглядає,
Над полум‘ям біліє гострий ріг.
– Ой! Що ж робити? – меншенька питає,
А куховарку розбирає сміх.
Ця половина трохи поварилась,
Переверну його тепер на другий бік…
Уже вгодили мамі, щоб наїлась
Вареників із вишнями на рік!
Вніс вечір сиві сутінки до хати,
В Олянки стало личенько сумне.
– Дай Боже, – просить, – щоб не била мати
За витрачене борошно мене!
Прийшла з колгоспу мати і не била!
Змахнула лиш з очей сльозу гірку.
Промовила: – Ніколи я не їла
Добрішого нічого на віку!
