коли зірваний голос від крику
а відчай, як троси, сталеві,
натянуті до навйвищої ноти
плачуть від дотику вітру.
Тіла трем, тотожний безсиллю.
Зупиняється час, мить як вічність.
Мелодія відчаю дратує, бісячи злість
і здається ось грань неповернення.
Повний вдих, той що вірить
рахує до "хай буде воля Твоя".
"Бетон" під ногами тече як вода.
Видих, за межею розумного.
Меч проходить крізь душу матері,
а вона обіймає дитя
і годую його надією.
Безпорадна, покірна і втомлена
спеленала у тіло Слово.
У безумство, сліпого царя.