Сховаюся в гілках старого лісу,
Попрошу прощення за несподіваний візит,
І заберуся в нетрі, в саму душу
До кручених життям старих ялиць.
По потічках спущусь на саме дно,
Де миє камінці спокійна нині річка,
У ломі, що водою нанесло
Знайду заховану надії стежку
Умиюся холодною водою,
І босими ногами пройдуся по дну,
До ломоти в костях, до болю,
Чогось предвічного і сили наберусь.
І розтягнуся на поваленій ялиці,
Що не встояла під натиском грози.
Крізь товщу крон шукатиму зіниці:
Маленькі сонячні цятки.
У легкості-задумі забуду хто я є,
І відірвусь від дерева, як пара від води,
Усе застигло, і терпеливо жде,
Коли душа моя росою упаде.
Кропивою, болотом, лопухами,
Первісним звірини чуттям
Піду, піднімусь непомітними стежками
Із прохолоди лісу, до розкоші зелених трав.
Де можна неба доторкнутися руками,
І розігнати хмари подихом одним,
І сподіваючись на диво споглядати
На велич простору, і смуток синіх гір.
Дрогобич, 2011
