Коли за вікном дощ...
і була шумлива оповідь дощу...
і блукання вітру у саду...
- ...без парасольки... - всміхнувся я...
і слухав дощ, і споглядав бешкети вітру...
пив каву...
і було то навесні,
тепер,
нині,
саме в цю мить...
і була самотність...
і було сумно... -
сумно, бо вітер руйнував красу
розквітлого саду...
і означало це не що інше, як те,
що весна ставала минулим,
спогадом без прощання і останнього погляду...
весна йшла з мого саду,
лишала мені неспокій
і щемливе відчуття втрати...
втрати...чого?...часу?...
чи отої краси, яка буяла цвітінням
під дзвінке мелодійне щебетання птахів?...
і самотність... - вона завжди
неочікувано і тихо з"являється,
сідає навпроти...і ми за кавою разом...
іноді я пропоную якийсь гарячковий напій... -
вона більше чомусь любить мартіні, але
- ...не гребує і горілкою... - знов усміхнувся я...
- ...бо ми споріднені душі, я і самотність...
і не згадати вже котрий рік... - запалив сигарету,
прислухався до одкровень дощу,
який все настирніше
калатав краплями по віконному склу...
але ж як журливо шелестить листя...
журливість ця огорнула душу
важкою, безнадійною безвихідністю,
незворотністю втрати дорогоцінного часу...
- ...скільки його ще лишилося?... - зітхнув
і прошепотів я...
допив каву...заплющив очі...
зрозумів, що чуття мої
стали як оте скло, в яке барабанить дощ...
певне, останній дощ цієї весни...
весни, що пройшла крізь мене,
а я і не відчув...
лише квіти явили мені звабливість оновлення...
явили...і то на якусь мить...
бо важко знаходитися в темряві
і з темряви тої милуватися барвистим,
веселковим світлом сонячного світу...
милуватися без відчуття відчаю
посеред суєтного, жвавого, бадьорого життя...
і усе то під шумливу оповідь дощу...
і рвучкий вітер блукає у квітучому саду,
руйнує його обриванням дивовижних квітів весни...
і це в той час, коли весна вже майже минуле,
останнім кроком до спогаду
лишає відчуття втрати чогось важливого -
чи то часу,
чи то краси,
чи світла радості...
і було сумно...і холодно...
...о! так... - і була кава...
кава із самотністю наодинці......
