Боюся пропустити точку неповернення,
Вдивляюся у сторінки газет,
Не зачіпають нічиї благальні звернення,
Не співчуваю удавано-пригніченим,
Не вірую у щирий їх протест.
Учора поважав запеклих терористів,
Сьогодні себе не поважаю,
І не тому…
Повагу треба заробити…
А так хотілось підірвати «купол»…
Ото було б збіговисько і ґвалт.
Перегоріло.
Духу не хватило.
Іду в перед, вдивляючись в минуле,
Ні не іду, штовхає кожний день
Болючим стусаном:
- «Нам ще потрібно…»
- Навіщо?
Весь простір завалений безглуздими речами,
І кожний день сортуємо сміття
Вдивляючись заздрісно очима,
Який непотріб поставити для спотикання.
Дизайн…
- «Що б ще таке, скажіть нам, пане майстер
Придумати, що б не було ніде?»
А поряд хтось ховає в «гумунітарку» злидні.
У кожного свій ексклюзив.
У кожного своя межа.
- Ще можна розпочати все спочатку…
Колись кричав.
Тепер вже не кричу.
Не вірую.
Не переймаюсь
Не хворію.
Мабуть проспав критичну точку неповернення
Прогледів між стосами газет.
Дрогобич, 2011
