Я поверталася додому з роботи на метро. Був час «пік». Як завжди, у вагон мене внесли. Вчепившись за поручні, я полегшено зітхнула: тепер можна і почитати. Їхати мені далеко, аж до кінцевої, а книга допоможе згаяти час. Потяг рушив.
Я стояла-висіла, намагаючись зловити очима сторінку. Так багато не начитаєш! А сісти ніде. Покрутивши головою в пошуках більш вільної місцинки, я помітила щось дуже дивне. Якщо не сказати страшне. Причому, побачивши, навіть спочатку не відреагувала і не здивувалася, - так це було незвично.
Поруч зі мною стояли дві жінки, точніше, пані та дівчина, очевидно, мати і дочка. Вони стиха розмовляли про якісь інститутські справи - нічого примітного, звичайна жіноча розмова. Чудернацькими й страшними були їхні очі. Я побачила їх збоку, коли крутилася, влаштовуючись зручніше. Уявіть собі людські очі звичайної форми, тільки не яскраві й блискучі, з чорними зернятками зіниць посередині, а запнуті білястою або навіть сріблястою плівкою, наче більмами. Проте я точно знаю, що ці дами не були сліпими: відчувши мій позирк, вони одночасно обернулися в мій бік: на мене дивилися дві пари очей, закритих більмами! Але вже за мить я спостерігала, як, немов схаменувшись, зникав білястий туман з їхніх зіниць. Співрозмовниці ще секунду дивилися на мене, потім, синхронно відвернувшись, спокійно продовжили свою розмову.
Я приголомшено втупилася в книгу, борючись зі спокусою знову зиркнути в бік дивних попутниць. Мені навіть здавалося, що щось не так з моїм зором: очевидно, робота з комп`ютером і погана звичка читати в метро зробили свою чорну справу. Я посилено кліпала, протирала окуляри хустинкою, і, звісно, згораючи від цікавості й страху, знову зиркала на жінок. І кожного разу натикалася на каламутний, але уважний погляд сріблясто-білястих очей.
Загадкові дами вийшли на моїй зупинці і, пропустивши мене вперед, подивилися вслід. Я кожною клітинкою свого єства відчувала цей важкий застережливий погляд: ти нас бачила - ми тебе теж; стережись! Потім вони різко розвернулися і перейшли на протилежну сторону платформи, явно маючи намір повернутися назад.
Я похолола: ці пані свідомо проїхали свою зупинку, щоб подивитися, де вийду я. Значить, мені не примарилося. Що то було? Чи хто? І хіба буває таке? Відповідей на ці питання я не знала.
Минуло кілька днів, але нічого не відбувалося. Я потихеньку заспокоїлася, перестала зацьковано озиратися, і життя увійшло в нормальну колію. А одного разу, коли в нашому колективі зайшла розмова про дивне і незрозуміле, розповіла про те, що трапилося. Колеги багатозначно помовчали, потім Світлана - найрозважливіша і розсудлива серед нас - сказала:
- Знаєш, цілком могло бути так, що тебе підвели очі: ти ж зовсім їх не шкодуєш, багато читаєш з екрану. Ось тобі й загадкова біляста пелена.
- Але я ж все виразно бачила, - не погоджувалася я. - І якби у мене стояв туман перед очима, я все бачила б крізь каламутну пелену, весь вагон і всіх пасажирів. Але все було не так!
- Ну і хто це, по-твоєму, був? - скептично запитала Олена. Вона захоплювалася містичним і незрозумілим, читала книги з астрології, і серед її знайомих водився справжній чаклун. Принаймні, так вона стверджувала. Кому, як не їй, розбиратися в усьому потойбічному та ірреальному?
- Я не знаю, - невпевнено знизала плечима я, вже шкодуючи про розказане. - Може, вампіри якісь?
- Які вампіри, що ти мелеш! - засміялася Світлана. - Не буває нічого такого. Це все казки, нехай навіть страшні.
- Ну, вампіри все-таки бувають, - не погодилася Олена. - Так називають людей, які забирають чужу енергію. Але те, що було в метро, не має до них ніякого стосунку: енергетичні вампіри виглядають, як нормальні люди зі звичайними очима.
- Я не стверджую, що це були саме вампіри, я просто не знаю, як їх назвати, - відчайдушно боронилася я, відмовляючись визнати своє секундне божевілля і правоту дівчат.
- А може, це був такий дивний колір очей? - обережно запитав Толік, єдиний представник чоловічої спільноти в нашій кімнаті. - Знаєш, бувають такі світлі-світлі очі, майже білі. Ось тобі й здалося...
- Ага, і з білими зіницями, по-твоєму? - обурилася я. - Я ж тому і здивувалась, вірніше, злякалася, що так не буває!
- Гаразд, давайте припинимо цю безглузду суперечку, все одно нічого не з`ясуємо, а тільки пересваримося, - розважливо промовила Світлана.
Більше ми до цієї розмови не поверталися і до кінця робочого дня зосереджено займалися кожен своєю справою.
А ввечері в метро, я, увійшовши до вагону, вже за звичкою повільно обдивилася пасажирів. І мало не вискочила назад на платформу: в лівому дальньому кутку від дверей сидів... труп! Тобто це була дівчина років двадцяти п`яти, в нормальному одязі, але з заплющеними очима і синювато-зеленим кольором обличчя. Я придивилася: її грудна клітка повільно здіймалася і опускалася - «труп» все-таки дихав. Заспокоївшись, я подумала, що дівчині просто погано: може, серце прихопило чи нудить. Потім, звернувши увагу, що ніхто цього більше не помічає, вирішила підійти ближче і запропонувати свою допомогу: у мене завжди в сумці є серцеві ліки (мамин вишкіл, вона в мене медик). Вибачившись, я проштовхнулася в куток і стала прямо перед пасажиркою. Легенько торкнувши її за плече, запитала:
- Вам погано? У мене є корвалол... - і тут слова застрягли в горлянці: на мене дивилися два сріблясто-білястих ока без зіниць. Я відсахнулася, штовхнула пасажира, що стояв позаду, наступила комусь на ногу і кулею вилетіла з вагону, як тільки зупинився потяг. Навздогін лунали обурені викрики та лайка. Але мені було не до вибачень: озирнувшись востаннє, я побачила, як у щілині сизих губ дивної дівчини майнув кінчик чорного роздвоєного язика, а в очах з`явилися зіниці - спочатку як головка шпильки, потім нормального розміру. Вона уважно дивилася мені вслід.
Не пам`ятаю, як доїхала додому: мене трясло від страху. Вдома я ввімкнула світло у всіх кімнатах, закуталася в товстий махровий халат і сіла на дивані, притулившись спиною до стіни. Боячись навіть поворухнутися, я просиділа так весь вечір, доки не повернувся додому мій коханий. Посміявшись над моєю бурхливою фантазією, він відніс мене у ванну, потім вклав спати.
...Я лежу і вдивляюся в темряву. Напружуючи зір, намагаюся розгледіти: мені здається, що в дверях хтось стоїть. Розплющую ширше очі й нарешті бачу дві постаті. Вони не рухаються, просто дивляться на мене своїми сріблястими очима. Очі стають усе яскравішими і більшими, ось вони вже просто палахкотять вогнем, і мені здається, що я згорю в цьому вогні...
- Прокинься, прокинься! - трясе мене за плече коханий. - Тобі наснився поганий сон!
Я з криком зриваюся з дивану і підбігаю до дверей: там нікого немає. Коханий, щоб мене заспокоїти, вмикає скрізь світло і оглядає всі куточки квартири. Повертається замислений:
- Ти вікно на кухні не відчиняла? - уточнює він. Зрозуміло, я нічого не відчиняла. - Дивно, я все зачинив. А тепер воно прочинене, і горщик з квіткою пересунутий.
Це вже серйозно: для коханого квіти - це святе. Він навіть мені не довіряє: сам поливає, миє листочки і нашіптує їм якісь ласкаві слова. Тепер мій коханий розгублений: щось не вкладається в його звичне уявлення про світ.
- Але ти не хвилюйся, ніхто не міг сюди залізти, навіть якщо примудрився відчинити вікно: у нас же решітки! Забула? - вигукує він.
Але мене це не заспокоює: чомусь здається, що той, кого я бачила уві сні або напівдрімоті, цілком міг пройти й крізь грати, і наші броньовані двері для нього теж не перешкода. Однак навалюється втома, і я знову засинаю.
...До мене тягнуться руки з шкірою землистого кольору і довгими закрученими нігтями. Я намагаюся відсунутися, втекти, але не можу навіть поворухнутися: моє тіло сковане задушливою тяжкістю. Я починаю задихатися і величезним зусиллям повертаю голову: поруч на подушці синювате обличчя пасажирки з метро. Вона розплющує очі - і на мене дивляться два сріблястих більма. Розтуляються зелено-сірі губи, і роздвоєний язик випльовує слова: «Не дивись! Тобі не можна бачити! Ти не повинна!..»
Я прокидаюся: коханий мирно сопе поряд, а за вікном світає.
Тепер я ніколи не вдивляюся в людські обличчя. І вам не раджу: хто знає, що можна побачити...
Без обмежень
