Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
18.08.2011 11:01Оповідання
Для дорослих  Про життя і смерть  
30000
Без обмежень
© Дарія Китайгородська

Не вір очам своїм

Пусть в объятьях темноты бьется кто-нибудь другой,
Эти игры не для нас, -- мы проходим стороной…
«Пікнік»
Дарія Китайгородська
Опубліковано 18.08.2011 / 5860

Я поверталася додому з роботи на метро. Був час «пік». Як завжди, у вагон мене внесли. Вчепившись за поручні, я полегшено зітхнула: тепер можна і почитати. Їхати мені далеко, аж до кінцевої, а книга допоможе згаяти час. Потяг рушив.

Я стояла-висіла, намагаючись зловити очима сторінку. Так багато не начитаєш! А сісти ніде. Покрутивши головою в пошуках більш вільної місцинки, я помітила щось дуже дивне. Якщо не сказати страшне. Причому, побачивши, навіть спочатку не відреагувала і не здивувалася, - так це було незвично.

Поруч зі мною стояли дві жінки, точніше, пані та дівчина, очевидно, мати і дочка. Вони стиха розмовляли про якісь інститутські справи - нічого примітного, звичайна жіноча розмова. Чудернацькими й страшними були їхні очі. Я побачила їх збоку, коли крутилася, влаштовуючись зручніше. Уявіть собі людські очі звичайної форми, тільки не яскраві й блискучі, з чорними зернятками зіниць посередині, а запнуті білястою або навіть сріблястою плівкою, наче більмами. Проте я точно знаю, що ці дами не були сліпими: відчувши мій позирк, вони одночасно обернулися в мій бік: на мене дивилися дві пари очей, закритих більмами! Але вже за мить я спостерігала, як, немов схаменувшись, зникав білястий туман з їхніх зіниць. Співрозмовниці ще секунду дивилися на мене, потім, синхронно відвернувшись, спокійно продовжили свою розмову.

Я приголомшено втупилася в книгу, борючись зі спокусою знову зиркнути в бік дивних попутниць. Мені навіть здавалося, що щось не так з моїм зором: очевидно, робота з комп`ютером і погана звичка читати в метро зробили свою чорну справу. Я посилено кліпала, протирала окуляри хустинкою, і, звісно, згораючи від цікавості й страху, знову зиркала на жінок. І кожного разу натикалася на каламутний, але уважний погляд сріблясто-білястих очей.

Загадкові дами вийшли на моїй зупинці і, пропустивши мене вперед, подивилися вслід. Я кожною клітинкою свого єства відчувала цей важкий застережливий погляд: ти нас бачила - ми тебе теж; стережись! Потім вони різко розвернулися і перейшли на протилежну сторону платформи, явно маючи намір повернутися назад.

Я похолола: ці пані свідомо проїхали свою зупинку, щоб подивитися, де вийду я. Значить, мені не примарилося. Що то було? Чи хто? І хіба буває таке? Відповідей на ці питання я не знала.

Минуло кілька днів, але нічого не відбувалося. Я потихеньку заспокоїлася, перестала зацьковано озиратися, і життя увійшло в нормальну колію. А одного разу, коли в нашому колективі зайшла розмова про дивне і незрозуміле, розповіла про те, що трапилося. Колеги багатозначно помовчали, потім Світлана - найрозважливіша і розсудлива серед нас - сказала:

- Знаєш, цілком могло бути так, що тебе підвели очі: ти ж зовсім їх не шкодуєш, багато читаєш з екрану. Ось тобі й загадкова біляста пелена.

- Але я ж все виразно бачила, - не погоджувалася я. - І якби у мене стояв туман перед очима, я все бачила б крізь каламутну пелену, весь вагон і всіх пасажирів. Але все було не так!

- Ну і хто це, по-твоєму, був? - скептично запитала Олена. Вона захоплювалася містичним і незрозумілим, читала книги з астрології, і серед її знайомих водився справжній чаклун. Принаймні, так вона стверджувала. Кому, як не їй, розбиратися в усьому потойбічному та ірреальному?

- Я не знаю, - невпевнено знизала плечима я, вже шкодуючи про розказане. - Може, вампіри якісь?

- Які вампіри, що ти мелеш! - засміялася Світлана. - Не буває нічого такого. Це все казки, нехай навіть страшні.

- Ну, вампіри все-таки бувають, - не погодилася Олена. - Так називають людей, які забирають чужу енергію. Але те, що було в метро, не має до них ніякого стосунку: енергетичні вампіри виглядають, як нормальні люди зі звичайними очима.

- Я не стверджую, що це були саме вампіри, я просто не знаю, як їх назвати, - відчайдушно боронилася я, відмовляючись визнати своє секундне божевілля і правоту дівчат.

- А може, це був такий дивний колір очей? - обережно запитав Толік, єдиний представник чоловічої спільноти в нашій кімнаті. - Знаєш, бувають такі світлі-світлі очі, майже білі. Ось тобі й здалося...

- Ага, і з білими зіницями, по-твоєму? - обурилася я. - Я ж тому і здивувалась, вірніше, злякалася, що так не буває!

- Гаразд, давайте припинимо цю безглузду суперечку, все одно нічого не з`ясуємо, а тільки пересваримося, - розважливо промовила Світлана.

Більше ми до цієї розмови не поверталися і до кінця робочого дня зосереджено займалися кожен своєю справою.

А ввечері в метро, я, увійшовши до вагону, вже за звичкою повільно обдивилася пасажирів. І мало не вискочила назад на платформу: в лівому дальньому кутку від дверей сидів... труп! Тобто це була дівчина років двадцяти п`яти, в нормальному одязі, але з заплющеними очима і синювато-зеленим кольором обличчя. Я придивилася: її грудна клітка повільно здіймалася і опускалася - «труп» все-таки дихав. Заспокоївшись, я подумала, що дівчині просто погано: може, серце прихопило чи нудить. Потім, звернувши увагу, що ніхто цього більше не помічає, вирішила підійти ближче і запропонувати свою допомогу: у мене завжди в сумці є серцеві ліки (мамин вишкіл, вона в мене медик). Вибачившись, я проштовхнулася в куток і стала прямо перед пасажиркою. Легенько торкнувши її за плече, запитала:

- Вам погано? У мене є корвалол... - і тут слова застрягли в горлянці: на мене дивилися два сріблясто-білястих ока без зіниць. Я відсахнулася, штовхнула пасажира, що стояв позаду, наступила комусь на ногу і кулею вилетіла з вагону, як тільки зупинився потяг. Навздогін лунали обурені викрики та лайка. Але мені було не до вибачень: озирнувшись востаннє, я побачила, як у щілині сизих губ дивної дівчини майнув кінчик чорного роздвоєного язика, а в очах з`явилися зіниці - спочатку як головка шпильки, потім нормального розміру. Вона уважно дивилася мені вслід.

Не пам`ятаю, як доїхала додому: мене трясло від страху. Вдома я ввімкнула світло у всіх кімнатах, закуталася в товстий махровий халат і сіла на дивані, притулившись спиною до стіни. Боячись навіть поворухнутися, я просиділа так весь вечір, доки не повернувся додому мій коханий. Посміявшись над моєю бурхливою фантазією, він відніс мене у ванну, потім вклав спати.

...Я лежу і вдивляюся в темряву. Напружуючи зір, намагаюся розгледіти: мені здається, що в дверях хтось стоїть. Розплющую ширше очі й нарешті бачу дві постаті. Вони не рухаються, просто дивляться на мене своїми сріблястими очима. Очі стають усе яскравішими і більшими, ось вони вже просто палахкотять вогнем, і мені здається, що я згорю в цьому вогні...

- Прокинься, прокинься! - трясе мене за плече коханий. - Тобі наснився поганий сон!

Я з криком зриваюся з дивану і підбігаю до дверей: там нікого немає. Коханий, щоб мене заспокоїти, вмикає скрізь світло і оглядає всі куточки квартири. Повертається замислений:

- Ти вікно на кухні не відчиняла? - уточнює він. Зрозуміло, я нічого не відчиняла. - Дивно, я все зачинив. А тепер воно прочинене, і горщик з квіткою пересунутий.

Це вже серйозно: для коханого квіти - це святе. Він навіть мені не довіряє: сам поливає, миє листочки і нашіптує їм якісь ласкаві слова. Тепер мій коханий розгублений: щось не вкладається в його звичне уявлення про світ.

- Але ти не хвилюйся, ніхто не міг сюди залізти, навіть якщо примудрився відчинити вікно: у нас же решітки! Забула? - вигукує він.

Але мене це не заспокоює: чомусь здається, що той, кого я бачила уві сні або напівдрімоті, цілком міг пройти й крізь грати, і наші броньовані двері для нього теж не перешкода. Однак навалюється втома, і я знову засинаю.

...До мене тягнуться руки з шкірою землистого кольору і довгими закрученими нігтями. Я намагаюся відсунутися, втекти, але не можу навіть поворухнутися: моє тіло сковане задушливою тяжкістю. Я починаю задихатися і величезним зусиллям повертаю голову: поруч на подушці синювате обличчя пасажирки з метро. Вона розплющує очі - і на мене дивляться два сріблястих більма. Розтуляються зелено-сірі губи, і роздвоєний язик випльовує слова: «Не дивись! Тобі не можна бачити! Ти не повинна!..»

Я прокидаюся: коханий мирно сопе поряд, а за вікном світає.

Тепер я ніколи не вдивляюся в людські обличчя. І вам не раджу: хто знає, що можна побачити...

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
09.08.2011 Проза / Мініатюра
Курячий бог
20.08.2011 Проза / Оповідання
ЖЕРТВОПРИНЕСЕННЯ
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
У п’ятницю, 13-го...
05.05.2011
Нехай залишиться нерозгаданим?
26.05.2011
ПРОКЛЯТТЯ
18.08.2011
Не вір очам своїм
27.08.2011
За ковток кохання
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 3 (3+0+0+0+0)
Переглядів: 297  Коментарів: 2
Тематика: Оповідання, очі, сон, коханий
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 18.08.2011 20:12  Каранда Галина 

тему можна б розвинути. Але не від першої особи. Бо хто його знає... 

 18.08.2011 11:10  Тетяна Чорновіл для © ... 

Прибульці.... З паралельного світу...

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +11
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +55
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
12.04.2011 © Закохана
12.04.2014 © СвітЛана
18.09.2013 © Тетяна Белімова
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК
07.02.2014 © Суворий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди