Небесна казка
з рубрики / циклу «ЛІРИКА ПРИРОДИ»
Пихата злість підкралася до тебе,
У серці пульсувала, в голові…
В знемозі з вишини упало небо
І зорі розгубило у траві…
А хмарам де приземленим літати?
Що в небі казка – на землі обман…
Як сніг лежали сумно-волохаті,
Зневіри нагнітаючи туман.
Притихли враз вітрів рвучких потоки,
У млу спливли світанки золоті…
А ти стояв розгублено-жорстокий
І впевнений у власній правоті!
Та зблиснули раптово зорі в травах,
Завирували в млості небеса,
І в хвилях снів магічних золотавих
На місце стала всесвіту краса.
Зіткала ніч світанків сиву ласку,
Злетіли хмари в рідну неба синь:
Хтось на землі повірив знов у казку
Й небесну незбагненну далечінь!
