Пливе над верхами туман,
І пнеться до гори вузенька стежка,
Поміж травою, у холодних росах,
І все це огортає тиша.
А там, на верхах, світить сонце.
Прозорість неба возвеличує й п’янить.
І наче молоком наповнені долини,
Парують, розтікаються, вражають.
Як повні чаші вінцями хребтів
Таємним варивом, чаруючим, налиті,
Щоб оп’янити, або вилічити світ,
Який заснув, не відає про диво.
Та спрагле сонце пригубить цей напій,
І сховані смереки у тумані
Уже малюють обриси долин
Одівши хвою в перла намистин
Залишені на зовсім трохи краплі.
Дрогобич, 2011
