14.09.2011 09:01
-
343
    
  7 | 7  
 © Каранда Галина

Сонце повінчало наші тіні...

з рубрики / циклу «Хто крайній по щастя?»

Сонце повінчало наші тіні, 

Аквареллю зливши в натюрморт, 

Душі розібравши на каміння, 

Храм будуючи єдиний для обох. 


Наші тіні знову розійшлися 

Під перехресний погляд ліхтарів. 

І храм, ще недовершений, розбився 

Терзаючи уламками зневір. 


Душі по крупинках ми збирали 

Щоб доліпити власну самоту. 

І тінь від сонця вже оберігали, 

Маскуючи свій біль у простоту. 



16.08.08

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 28.09.2013 22:55  Світлана Рачинська => © 

сильно
особливо вразив та зачепив останній рядок...

 28.09.2013 22:34  © ... => Деркач Олександр 

цікаво. ЩО КОЛИ МЕНЕ НЕМА, МІЙ АРХІВ тягають активніше, ніж коли я є:)

 28.09.2013 21:32  Деркач Олександр => © 

Класно!...я не давно писав про вінчання сонцем - виявилося ідея не нова))) хоча у Вас інший акцент - тіні і т.і....

 28.09.2013 21:27  Сон Блакитного Сонця 

Сильно

 12.09.2013 00:22  Світлана Рачинська => © 

І це по мені) Класно))

 29.03.2012 20:23  © ... => Автор Невідомий 

і тут спасибі. цей вірш довго лежав на самому низу...

 29.03.2012 15:58  Автор Невідомий 

Душі від сонця...
Красиво.

 15.09.2011 20:54  Сашко Новік 

гарно

 14.09.2011 18:26  Оля Стасюк 

Згодна з Пані Тетяною. Самоту переживати тяжче за хворобу, біль нещасливого кохання і т. д. Вірш чудово це показав.

 14.09.2011 09:59  Тетяна Чорновіл => © 

Самота завжди сумна. Болюча і викривальна.