Тарас Іванів Чорні квіти
Театр тіней над розбитим дзбаном,
Усі пливуть, зажурно – зревані серця.
Упали квіти у навколішки над станом
Сьогодні в усмішці й сьогодні вже мерця.
Людина була – він, вона – радіти,
Якщо до неба? - Лиш до неба йде душа!
Чого ж так плачуть, чом сумують чорні квіти,
Які не збулись різнобарвного плаща?
Шукаєм виправдань, бо впала неминучість,
Слова сплітають з нас графовані казки.
Пора, пора… Пора закласти свою участь
В непідготовлені й такі дитячі ще мізки.
12.07.2012 17:58 Оля Стасюк |
17.09.2011 12:23 Оля Стасюк |
 Страшний віршик. |
17.09.2011 03:13 Каранда Галина => © |
 Ви, обоє, навіть не здумайте!!! Ви нам тут потрібні!!!!!:)))) вірш гарний, Але я ДУЖЕ БОЮСЬ ТАКИХ ВІРШІВ! раз на прохання знайомої написала від імені мами поминальний вірш пам"яті її загиблої доньки( в газету в графу "поминаємо"), то тиждень потім сама мучилась. заріклась таке робити. тому й реагую на Ваші вірші так гостро. |
16.09.2011 22:18 © ... |
Серед лабухів це називається - тягнути жмура...))) А на свому похороні можна все - і сміятись в тому числі. Там уже ніхто не осудить!!! |
16.09.2011 22:14 Тетяна Чорновіл => © |
 :)))) Мій покійний батько в селі грав у духовому оркестрі. То коли хтось помирав, вони завжди раділи (заробіток який-не-який :))))) Шкода що на своєму похороні не вдасться посміятися((( |
16.09.2011 22:08 © ... |
Дякую! На похороні потрібно сміятись - це Божа благодать!!!!)))) |
16.09.2011 21:46 Тетяна Чорновіл => © |
Не люблю похоронів... Тим більше бути на них "головним героєм". Аж моторошно стало! Мабуть це заслуга вдалих образів вірша! (((( |