Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
18.09.2011 23:29Оповідання
 
30000
© Автор Невідомий

Сестронька

У кожного своя доля,
І шлях свій широкий...
(Т. Г. Шевченко)

Думки біснувалися в голові, кружляли несамовитим скаженим хороводом, гуділи диким роєм вільних від неї, господарки думок, бджіл. Шматували свідомість, кидали у різні виміри, малювали величезні кольорові й чорно-білі панорами, крутили їх зі швидкістю світу казковим калейдоскопом. Серце навіжено калатало, і, здавалося, ладне розірвати груди та побігти світ за очі у пошуках щастя в майбутньому, поринути у довгоочікуваний спокій від шаленої лавини думок. 

«Раз, два, три... Вдих-видих... Чотири, пять... Вдих... Видих...» – Ольга ніяк не могла сконцентруватися на спокої, аби думки, що здійнялися, мов чайні листочки від окропу, нарешті осіли на дні її чашки-душі, вишикувалися по поличках і дозволили їй керувати нарешті її власним життям. 

Неспроможна стояти на ногах серед цього виру, Ольга розплющила очі. Усе цілком як завжди: ряди казенних ліжок у темній кімнаті, ковдри, що здіймалися від дихання тих, з ким вона провела стільки років поруч, чекаючи, доки ця стрічка закінчиться, і нитки, за допомогою яких керували маріонеткою її життя, нарешті віддадуть Ользі. 

Як довго вона чекала цієї хвилини! Щомиті дивлячись на годинник, дівчина прикладала ще більше зусиль, аби стриматися: здавалося, час зумисне уповільнюється, а серце від цього ще більше калатає, і ось-ось розірве груди. Здавалося, час спиниться за секунду до тієї миті, коли станеться диво, і тоді спиниться серце, так і не дочекавшися... 

Ольга тихцем підійшла до вікна і відгорнула краєчок портьєри: вікно їхньої кімнати виходило на поле, безмежний простір диких вільних трав, за котрим ледь виднілася тонесенька ниточка пульсу міста – далека дорога. Не один схід і захід сонця Оля стрічала саме тут: і лише думка про те, що на ще одну добу мета і сенс її життя стали ближче, додавала дівчині сил терпіти й триматися, чекати, доки крила зміцнюють для власного Ольжиного життя.  

Вона прочинила кватирку й жадібно втягнула холодне ледь вологе повітря. Думки трохи заспокоїлися і почали осідати. Очі пильно напружено вдивлялися у непроглядну безпросвітну темряву глупої ночі, що вже відступала. Значить, скоро світанок. 

«Найтемніша година – передсвітанкова.» – проминуло блискавицею у думках. «Головне перечекати без страху. І все буде добре.» – чийсь голос зі снів налагоджував внутрішню хвилю спокою, і в душі потихеньку все прояснювалось. 

Їй часто снилися віщі сни, коли вона шукала відповіді на питання, що їх так часто любила ставити доля. Чийсь невідомий голос підказував їй відповідь тієї чи іншої задачі, щоразу складнішої. Ніхто не казав, що Ольга потрапила до чорного списку Долі. Просто від пестунчиків ця пані вимагає більше... 

Криваве сонце різонуло ножем по лінії обрію: лезо небокраю запалало вогняними фарбами. Темрява поволі відступала у найдальші закутки, сповзаючи примарною тінню кудись під землю. Легкий туман ніжно линув над сонною нареченою-землею. Нічні страхіття перетворювалися на химерні напівпрозорі вигадки, що здавалися лише парами туману; поволі відступали й танули у промінні сонця, зникали без сліду й натяку на своє недолуге існування. Тепер вони викликали лише сміх. 

Ольга пильно подивилася на обрій, ніби бажаючи увібрати у себе сонце через очі. Неприборкана вільна енергія хвилею спокою та тепла розлилася по її тілу зі струменем впевненого світла аж до самісіньких кінчиків пальців. Дівчина полегшено зітхнула й кинула стрілу-погляд на годинник – 03.56. Вона зрозуміла, що нарешті хоче спати. Сон був спокійним. 

 

 

Ніка вкотре посварилася з батьками. 

Взагалі, вона часто сварилася з ними. З різних причин. Тепер ці причини помітно відрізнялися від тих, які були яблуком розбрату у родині два роки назад. Тоді здебільшого це були бездомні кошенята та матеріальна допомога дітям з сусідньої квартири за рахунок своїх власних кишенькових. Батьки не розуміли, як можна бути такою м’якотілою – врешті-решт, кошенята здатні самотужки добувати собі їжу, а їх сусіди – звичайні алкоголіки «працездатного віку», як любив казати В’ячеслав, Нічин батько. У якійсь мірі він мав рацію. Але ж тільки у якійсь. 

Взагалі, їх сім’я жила досить і досить добре завдяки бізнесу батька. Мати теж докладала чимало зусиль. Але, на жаль, вони наживали статки не з працьовитості – це була банальна жага до грошей, примітивна жадоба матерільних благ, безглузда гонитва за багатством. Хоча, звісно ж, вони намагалися просто таки увім’яти у вперту підліткову бунтарську свідомість дівчини, що «батьки поганого не бажають і пнуться зі шкіри геть заради того, щоб забезпечити їй гарне життя». Вони самі свято вірили у це, годуючи власне самолюбство вигаданими доброчесностями, які насправді виявилися вправно замаскованими вадами. 

Можливо, десь на задньому плані свідомості Ніки у такі хвилини прокидався хробачок шостого чуття з бунтарською клепкою, і саме тому дівчина вперто не збиралася розуміти батьківських почуттів.  

Усі різко почали помічати, що дівчинка змінилася. Учителі регулярно скаржилися на невивчені уроки та прогули. Усі спроби батьків викликати Ніку на відверту розмову завершувалися провалом, бо мовчазний докір та неясний погляд розбивали усі доводи та закладали нову цеглинку у кремезну стіну між ними. Усі дискусії зводилися до докорянь дівчині у її невдячності та завершувалися самоспіваною одою на честь годувальника родини та його коханої половини. 

Друзі змінилися. Змінилися розваги. Причини сварок. 

Не ночувала вдома. Повернулася о четвертій ранку напідпитку. Втекла з дому на три дні після чергової сварки. 

Остання перепалка з приводу знайдених шприців для ін’єкцій, упаковки пігулок та цигарок у сумці після чергової втечі мала фатальні наслідки: 

– Де ти була? 

У відповідь лише байдужий погляд з-під піднятих брів. 

– Я тебе запитую, де тебе чорти носили? – В’ячеслав підвищив голос; його рука стиснула підлокітник дорогого крісла. Він нервово подався уперед. 

– Яка тобі справа? – пролунала монотонна відповідь. 

– Ти таке чула?! – батько крикнув на кухню, – Яке нам в біса діло?! Дійсно, чого це я хвилююся, що підкидиш десь вештається! Не моє ж! – В’ячеслав несамовито вдавано істерично розсміявся. Ніка випросталася, наче від ляпасу, поступово усвідомлюючи сказане. Постояла дві хвилини, наче вкопана, а потім мовчки розвернулася і пішла до кімнати, голосно грюкнувши дверима. Стало якось враз самотньо й холодно, ніби уся планета повернулася до неї спиною. Нарешті дівчина зрозуміла свою несхожість на жодну «рідну» людину. Руки самі зібрали якісь непотрібні речі у рюкзак. Усе, як зазвичай: пігулки, як панацея від думок, дорога на вокзал, і туманні сни. 

 

 

 

 

 

 

 

Хмари й терниста дорога лишалися поступово позаду. Ольга йшла вгору по сходах, і її очам відкривався дивовижний світ, безмежний і різнобарвний. П’янка воля накочувала хвилями на душу дівчини, сповнювала її жагою йти далі, додавала сил, бентежила й без того схвильовану свідомість. Крок за кроком, Оля дісталася вершини сходів: просто навпроти, на відстані витягнутої руки від неї розташувалися сонце й місяць, мов пара закоханих, під аркою веселки. Дівчина захоплено роздивлялася довколишній світ, що був зовсім несхожий на той, що оточував її стільки років. Спогади про минуле поступово стиралися зі стомленої пам’яті, поступаючись новим, невідомим раніше, почуттям. 

Над дивовижним світом непомітно розлився різнобарвний ніжний вечір з тихими пахощами квітучих трав та ледь чутною мелодією, що скоріше чулася серцем, ніж так. Ці мотиви обережно торкалися забутих струн душі, розливалися луною по тілу і напружували пам’ять, що намагалася зрозуміти, що саме втрачене, і як це відшукати знову. 

Щастя поступово змінилося неймовірним сумом. Серце тужливо щемно стискалося від кожного нового акорду, судомно здригаючись від ударів пульсу у пошуках відповіді. Сльози самі накотилися на очі. Здавалося, разом з тим, як вечір огорнув світ, Ольжину душу сповило почуття самотності. Нарешті, вона зрозуміла, як сильно їй не вистачає близької людини. 

У пошуках невідомого погляд пурхнув у небо птахою розпачу. Його манила зірка, що була не така яскрава, як інші, та чогось така мила змученому серцю. Раптом та крапля світла вибухнула й скотилася без сліду кудись у самий низ цих сходів. 

Дівчина раптом відчула, що хтось кличе її і озирнулася – на останній сходинці стояла... вона. Тільки зовсім інша – схудла, у брудному одязі... Оля, не вірячи своїм очам, стала оглядати себе – ні, вона ж не така. Чи може, вона тільки бачить себе не такою, а насправді? Яка вона насправді? 

Поруч з Ольгою прочинилися двері, що виникли просто з повітря, і звідти вийшла жінка. Стомлена життям, неспокій заліг темними колами під очима, час присипав їй скроні снігом і спинився зморшками на обличчі. Серце дівчини несподівано закалатало, а вуста вперше в житті самі прошепотіли слово, якого Оля раніше не чула: «Мамо...» 

Світ здригнувся, а фарби довкола перемішалися, у очах потемнішало, у вухах зашуміло, задвигтіла земля. Оля підхопилася на ліжку і вдихнула повітря. У голові стояв шепіт незнайомки-відображення: «Сестронько... Сестронько...» 

Погляд впав на годинник – 07.12. Час вставати й прощатися з цим будинком, що виколисав не одне життя й випустив самотніми пташками у дике бурхливе поле життя. 

 

У всякого своя доля 

І свій шлях широкий, 

Той мурує, той руйнує... 

 

Ніка дісталася звичного переходу. Можна було б піти на вокзал, проте там би її легше було відшукати,якби її взагалі хтось шукав. Загалом, їй було геть байдуже. Одне вона розуміла: назад вороття нема. 

Дні перепліталися з короткими фразами, уривками думок, наповнилися феєричними враженнями та кольоровими картинами, що їх малювала збуджена уява під впливом чергової дози отрути. Згодом це стали машинальні ін’єкції для стимуляції серцебиття. Ще трохи – і це вже просто та точка, що кладе тимчасовий край свідомому існуванню та фізичним стражданням. Це існування. Коли неслухняне тіло перестає розуміти межі між реальним та вигаданим, де живе полонений. 

Потяглися дні, вимощуючи дорогу в нікуди. Потяг набирав швидкість і щомиті наближався до прірви, у пащі котрої зникали безіменні непотрібні життя. 

 

 

 

 

 

Довкола темрява. Тіло нидіє від холоду. Поступово Ніка втрачала контроль над собою – кожна клітинка її ставала болем. Ланцюгова реакція затьмарювала розум страхом. І зовсім не перед невідомим, навпаки, цілком передбачуваним. Ніка здригалася від однієї лише думки про це і усім своїм єством усвідомлювала: почалося. Мозок увімкнув режим автопілоту, і тепер дівчиною керувала одна думка – де дістати дозу, щоб послабити хватку несамовитого болю. 

Очі застилав туман, страх охоплював її душу. Вона стояла, немовби прирісши до землі, пронизана наскрізь вогневим струмом болю. 

Раптом туман спав. Десь вдалині дивних космічних небес спалахнув промінь світла. У повітрі виникли двері, від них відділилася постать. Серце від цього закалатало дужче, і біль відійшов на задній план. 

Ніку тягнуло кудись угору. 

Повітря довкола здригнулося. 

Постать наблизилася до Ніки. Дівчина подивилася сама на себе. Тільки якусь іншу, таку, якою вона ніколи не була. 

Довкола заходили дивні хвилі, поступово світліючи. 

Відображення прошепотіло: «Сестронько...» 

Провалля. Біль. Темрява. Тиша. 

Каламутна реальність. Над містом сходить сонце. 

 

 

Минали роки. Від колишньої Олі лишилося тільки ім’я, очі і сильний характер. Роки напруженої виснажливої роботи наклали відбитком павутиння зморшок на її обличчя. 

Тепер відома хірург зі світовим ім’ям Ольга Святковська мала не одне врятоване життя за плечима, зовсім малу кількість вільного часу і квиток у один кінець Лас-Вегас – Київ. 

Нарешті вона повертається додому. 

Стомлений погляд ненароком ковзнув обрієм: Осінь спізнювалася на потяг, і Літо бенкетувало останні дні, насолоджуючись кожною миттю, так ласкаво подарованою, кожним подихом повітря, просякнутого дорогими парфумами, пронизаного децибелами музики. 

 

Рідний Київ потопав у пишноті золотавих кленів, сміявся посивілим за цей час сонцем, низьким небом, що горнулося до розмаїття квітучого вогню. Осінь прийшла сюди з акордами пристрасного Ель-Чокло, і залишала за собою вогняний палкий слід. 

 

Будні пролітали повз Ольжину квартиру напівпорожніми вагонами метро і недоставленими телеграмами. Час пересипався нікчемними пісчинками у великому годиннику. Люди сновигали життям в окремих мурашниках-містах, сполучених кілометрами думок. Хтось працював, хтось розтягував пружини лікарняного ліжка виснаженим тілом, хтось кохав чи їв, може, палив чи топив совість у алкоголі. Телефони розривали тишу, будильники – сон, зради – душі. Бажання помсти, ревнощі, біль, образи, сльози, насмішки, троянди, пристрасть... Життя! 

07.36. Чашка кави. Застелене ліжко. Тролейбус №5. третя зупинка, біля кінотеатру імені Шевченка. 182 кроки, 200 ударів серця. Двері міської лікарні. 

08.12. халат, маска, рукавички, скальпель. Хірургічний набір. Пацієнти. 

19.58. Парк, кущі акації, ліхтарі, закохані. Порожня квартира. Вечеря. 

Нелікарським почерком дні життя під копірку. Потім тижні, місяці, роки... От так і нікому було сказать три слова. Ні там, на чужині, вона не знайшла кохання, ні тут, на рідній Україні. «В Україну ідіть діти!» Прийшла, і що тут?  

А над головою синє небо... Шумить пожовклим листям клен за вікном, косі сиві промені сонця й бабиного літа... 

«Жити..?» – кволо питали її. «Жити.» – тихо впевнено наказували тонкі бліді вуста, а руки щораз міцніше стискали стетоскоп у кишені, аж нігті боляче впивалися в холодні спітнілі долоні. Чи згадає хтось ту часточку життя, що вона розгубила по чужих життєвих шляхах, латаючи перервані нитки подихом смерті. 

 

 

Черговий вечір. Іще один день за плечима. Чогось закортіло змінити звичний маршрут. 

«Віщо поспішати додому, коли там ніхто мене не чекає?» – промайнула думка. 

Дощ застрибав по дахах, мов по нотах вистукуючи якусь дивну мелодію. Цокіт підборів створював іще один фон. 

Ольга спустилася у перехід. Вона не любила це місце, її серце завжди розривалося від болю, коли погляд натикався на знедолених дітей – жінка знала, що воно таке. Їй було боляче дивитися на наркоманів, що «жили» тут: їх ніхто не чекає, ніхто не шукає. Непотрібні загублені життя. Найобразливішим Ользі здавався їх вибір – нерідко досить молоді хлопці й дівчата нехтували подарунком Усевишнього... 

Раптом серце закалатало так сильно, мов би хотіло вирватися з грудей – у переході спала жінка з Ольжиних снів. Досвідчене око одразу поставило діагноз: наркозалежна. 

– Жінко, жінко! – Ольга чимдуж била її по обличчю, доки та прийшла до тями. Крізь неї дивилися два уламки нелюдського болю, зневіри, страху й відчаю. На неї дивилася вона сама... 

– Сестронько... – прошепотіли вуста обох жінок. 

 

 

Зараз Ніка Святковська успішно пройшла курс лікування від наркозалежності та реабілітації у спеціалізованій клініці і мешкає із сестрою-близнючкою Ольгою у Києві. 

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
16.09.2011 Проза / Есе
О ней
20.09.2011 Поезії / Вірш
Якби ти знав...
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Оповідання
21.09.2011 © Тетяна Чорновіл
Шурчина математика
18.09.2011
Сестронька
17.09.2011 © Каранда Галина
777, або ЧОМУ НЕ ПОЩАСТИЛО? (Частина третя)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 3 (3+0+0+0+0)
Переглядів: 394  Коментарів: 8
Тематика: Оповідання, сестронька
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 19.09.2011 17:50  Оля Стасюк 

Гарний твір.

 19.09.2011 17:37  Олександр Новіков для © ... 

ну чого? в останньому абзаці є оптимізм)))

 19.09.2011 17:25  © ... для Олександр Новіков 

Дякую.) Мені сказали - треба проблема й оптимізм! Ні того, ні іншого по ходу не вийшло..)

 19.09.2011 15:17  Олександр Новіков 

цікаво. і в наркоманів бувають хепіенди

 19.09.2011 14:12  © ... 

Дякую.)

 19.09.2011 14:12  © ... для Каранда Галина 

Дякую) Над сюжетом я працювала довго, це трошки з іншою метою.
А, забула дописать: історія вигадана, співпадіння з реальними особами та подіями випадкові!)
Винятково плід моєї уяви. Нарешті вчора сіла й доробила.

 19.09.2011 11:19  Тетяна Чорновіл для © ... 

Сподобалось оповідання! Кожна людина має право на щасливі миті! :))

 19.09.2011 00:41  Каранда Галина для © ... 

Ось бачиш - вставила сюжет, і стало не тільки красиво, а й цікаво! Молодець!


А історія правда реальна?

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +12
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +57
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
29.08.2010 © Віта Демянюк
05.04.2012 © Т.Белімова
09.12.2010 © Тундра
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди