Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
21.09.2011 19:45Оповідання
Для дорослих  Про життя  Про осінь  Про Київ  
20001
Без обмежень
© Дарія Китайгородська

Осіння пригода

Дарія Китайгородська
Опубліковано 21.09.2011 / 6404

Пахло осінню. Пряний листяний дух витав над землею, поступово здіймаючись у прозоре небо. Повітря дзвеніло кришталем...

Є у нас така традиція: восени ми обов`язково ходимо в Голосієво. Це містичне місце заворожує завжди, але восени - особливо. Тому, вирішивши зловити останнє осіннє сонце, ми знову зібрали рюкзаки і рушили в ліс. Ми - це моя сестричка Марійка, її чоловік Славко, мій коханий Женька і, природно, я, Дарка, - ваша покірна слуга.

Усе йшло, як звичайно: зустрівшись на тролейбусній зупинці біля кінотеатру «Загреб», ми рушили через угіддя аграрної академії до лісу. Ми завжди йдемо далеко: за ставок і старий лижний спуск, углиб Голосієво, до стародавніх дубів. Там похмуро, земля вкрита опалим листям і вдосталь сухостою.

Набравши дров, влаштовуємося на нашій галявині: вона розташована на невеликому узвишші, навпроти велетенського трьохсотлітнього дуба. Його крона колись постраждала від блискавки, і тепер цей гігант стоїть на перехресті стежок, розколотий майже навпіл. Коли ми проходимо повз дуба, мені завжди здається, що легендарне дерево пам`ятає ще тих чумаків, які, вирушаючи в Крим по сіль, прощалися тут зі своїми рідними та близькими. До речі, це цілком може бути правдою, адже досьогодні недалеко звідси існує вулиця з примітною назвою «Добрий шлях!».

Славко та Женька розкладають багаття. Дрова сухі, і полум`я весело розтікається гілками. Ми з Марійкою сидимо на теплому покривалі - земля вже холодна, а хлопці стежать за вогнем: щоб приготувати м`ясо, потрібно багато жару. Марійка, втягнувши носом повітря, оголошує, що пахне грибами, тому треба піти на пошуки - раптом знайдемо щось. Я встаю слідом за сестричкою. Прочісуємо найближчі кущі і - о, диво! - знаходимо кілька маремух та козаря. Хлопці, надихнувшись нашим подвигом, вирішують пополювати подалі від галявини. Вони йдуть, а ми залишаємося вартувати вогнище й припаси.

- Ти знаєш, щось мені не по собі, - зіщулившись, каже Марійка. - Таке враження, наче хтось дивиться на нас з лісу. Навіть мороз по спині.

- Ну що ти, нікого немає, - розводжу руками я. - Ти, напевно, просто змерзла.

- Можливо, - сумнівається Марійка і злякано озирається. - Швидше б хлопці повернулися.

- Присувайся ближче до вогню, буде тепліше, - пропоную я.

Тим часом потроху темніє, а наші хлопці все не повертаються. Я озираюся на всі боки і помічаю рухливі вогники. Вони утворюють то коло, то ромб і поступово оточують нашу галявину.

- Дивись, Марійко, що це таке? - вигукую я.

- Ой, Дарко, страшно ж як! Пропали ми! - скрикує сестричка. - Давай покличемо хлопців.

Ми починаємо кричати. На щастя, Женька і Славко швидко відгукуються. Вони набрали цілу торбу маремух і йдуть до нас.

- Чого кричите, ліс лякаєте? - сміється Женька.

Ми з докором дивимося на хлопців і розповідаємо про дивні вогники.

- Які вогні? - дивується Славко. - Ми нічого не бачили. Примарилося вам зі страху. Давайте краще м`ясо готувати: вогнище вже зовсім прогоріло.

І хлопці взялися за роботу. Ото вже дійсно, немає нічого кращого, ніж такий пікнік на свіжому повітрі! М`ясо вийшло ніжне, просочене димком, а пиво додає в наші жили вогню, такого незайвого в цей холодний осінній вечір.

Ми блаженно розлягаємося на ковдрі: трохи відпочинемо - і пора в дорогу. Скоро ніч. Раптом Женька, повернувшись до стежки, вигукує:

- Дійсно вогні!

Ми відвертаємося від багаття і, коли очі звикають до темряви, бачимо розсип вогників, що перегороджують стежку.

- Таке враження, що це світляки, - розмірковує Славко.

- Що ти, які світляки, вони живуть тільки влітку, - осінь давно, - заперечує Марійка. - Це щось дивне і чуже.

- Можливо, це душі загублених тут людей, - задумливо говорить Женька. - Знаєте, ці місця завжди були неспокійними...

- Ти щось про це знаєш? - підстрибую я у передчутті історії. - Розкажи.

- Так, давай розповідай, - підтримує мене Славко.

- А може, давайте вже додому підемо? - жалібно умовляє Марійка. - Пізно вже, а нам ще он скільки йти лісом, а потім їхати...

- Гаразд, слухайте, історія не така вже й довга. А потім одразу підемо додому, - погоджується Женька.

...Давним-давно, ще в незапам`ятні часи, жив-був розбійник на прізвисько Голуб. Промишляв він у навколишніх лісах. Тут було і таємне місце, де він тримав награбоване і ховався від розгніваних правничих. І ніхто не міг знайти Голуба. Так тривало багато років, доки одного разу на ярмарку в Києві не зустрів розбійник дівчину-красуню, дочку місцевого купця. Міцно запала в душу розбійника дівиця, почав він за нею упадати, але не брала красуня дорогих подарунків, не хотіла слухати пестливих слів і гуляти з Голубом біля Дніпра - не подобався їй душогуб. І вирішив він її вкрасти - чим дівчина відрізняється від інших дорогоцінних речей, які Голуб добував? Сказано - зроблено. Темної ночі пробралися його лихі люди в купецькі хороми, запхали дівчину в мішок і принесли в таємне місце. Довго Голуб умовляв-уговорював красуню, щоб вона стала його дружиною, але та не погоджувалася: був у неї коханий, княжий дружинник. Розгнівався розбійник, почав зі злості трощити все навколо, а потім заточив дівчину в страшне підземелля. Там вона і померла, прикута до стіни ланцюгами. Однак померла не відразу, ще довго кричала і голосила, проклинаючи свою злу долю. От і назвали люди цей ліс Голосіївським - на згадку про ті давні події.

- Ось і вся історія, - посміхнувся Женька.

- І, можливо, ці дивні вогники - це душі замучених розбійником Голубом людей, - пробурмотіла я, щулячись від страху.

- Йдемо додому, - попросила Марійка.

Зібравшись, ми вирушили в дорогу. Було вже зовсім темно, проте незабаром з`явився місяць, і ми йшли в його примарному світлі. Щоб скоротити шлях, Женька запропонував пройти повз монастир, а потім навпростець через ліс: так ми вийдемо в районі Голосіївської площі. Всі погодилися.

Ось і монастир. Тепер він обгороджений солідною кам`яною стіною, і зараз його ворота зачинені - ніч, братія, напевно, відпочиває від праведних трудів. Ми тихо йдемо вздовж стіни і заглиблюємося в зарості. Дорога знайома: ходили тут не один раз.

Знову з`являються вогники. Вони взяли нас у кільце і рухаються разом з нами. Марійка злякано озирається: їй все це дуже не подобається. Моя сестричка - найтонша і найвразливіша натура серед нас, тому вона першою відчуває неясну загрозу. Раптом Марійка різко зупиняється:

- Народ, щось мені погано, - встигає пробурмотіти вона і тихо осідає на землю.

Ми кидаємося до Марійки: вона знепритомніла. Славко бризкає на дружину водою, набраною з монастирського джерела, і легенько ляскає її по щоках. Зітхнувши, Марійка, нарешті, приходить до тями.

- Як ти? - схвильовано питаю я. - Тобі краще?

- Дуже сильно болить голова, - шепоче сестричка. Навіть у місячному світлі помітно, як вона зблідла.

Порадившись, вирішуємо зупинитися на відпочинок, щоб Марійка трохи відійшла. Влаштувавшись на пеньку, вона тихенько розповідає:

- Таке було дивне відчуття, неначе я кудись перенеслася. Навколо стояло літо, вірніше, пізня весна; все було зеленим і квітучим. Переді мною виявився дерев`яний ідол, по-моєму, це був Велес. Його оточували люди в довгих білих шатах. Вони молилися. А потім все закрутилося перед очима, і я прокинулася...

- Знаєте, тут колись знайшли притулок останні київські волхви - після того, як Русь хрестилася. Тут вони ховалися від княжих переслідувань, тут всі й упокоїлися, - промовив Женька. - Так що, Марійко, ти цілком могла відчути їхню скорботу та переживання.

- Гаразд, пішли, час пізній, - встала з пенька Марійка.

І ми пішли. Вогники попрямували за нами. Минув якийсь час, і я раптом помітила, що ми знову стоїмо на колишньому місці.

- Хлопці, по-моєму, ми зробили коло, - поділилася я своїми сумнівами.

- Точно, - підтвердив Славко. - Я думав, що мені ввижається, тому й мовчав.

Напружено вдивляючись в темряву, ми йшли далі. А коли вдруге виявилися на тому ж місці, зрозуміли, що потрібно щось робити. Славко запропонував прочитати «Отче наш», і вони з Марійкою взялися бурмотіти під ніс молитву. Ми і Женькою не брали в цьому участі: мій коханий нехрещений, а я, на свій сором, ніколи не вміла молитися і молитов не знала.

Однак наші дії допомогли мало: пройшовши з кілометр, ми знову повернулися до того ж пенька.

- Що робити? – Марійка була в розпачі. - Ми ж так ніколи додому не потрапимо.

- Це до нас блуд причепився, - авторитетно заявила я. - Мені мама колись розповідала, як з нею таке ж було в нашому лісі.

- У вашому лісі? - недовірливо перепитав Женька. - Так там же і немовля ніколи не заблукає!

- Справа не в тому, настільки добре ти знаєш ліс. Якщо вчепився блуд, ніякі знання не допоможуть, - заперечила я.

- А що зробила мама? - запитала Марійка.

- Хм, мама казала, що потрібно голосно вилаятись, причому нецензурно, - і блуд відчепиться, - прокоментувала я.

- Це не проблема, - посміхнувся Женька - і на весь Голосіївський ліс пролунав гучний і вишуканий – якщо можна так про нього сказати - матюк...

***

Повернувшись додому, ми ще довго не могли заспокоїтися після пережитих пригод. А я зрозуміла, що кожна дрібниця на цьому світі має своє призначення. І навіть така капость як лайка, яка іноді допомагає впоратися з несподіваними обставинами.

А Голосіївський ліс залишився чекати зими...

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
14.09.2011 Проза / Мініатюра
Подарунок на день народження
14.10.2011 Проза / Казка
Казка про Чугайстра
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
У п’ятницю, 13-го...
05.05.2011
Нехай залишиться нерозгаданим?
27.08.2011
За ковток кохання
21.09.2011
Осіння пригода
08.01.2012
Новорічна історія
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 3.67 (МАКС. 5) Голосів: 3 (2+0+0+0+1)
Переглядів: 1556  Коментарів: 4
Тематика: Оповідання, осінь, Київ, життя, пригода
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 22.09.2011 11:13  © ... 

Дякую:)

 22.09.2011 11:13  © ... для Тетяна Чорновіл 

дякую:) А я люблю моторошні історії, трохи містики. Вона в нашому житті є в достатній кількості:)

 21.09.2011 21:04  Каранда Галина для © ... 

Цікаво.

 21.09.2011 20:27  Тетяна Чорновіл для © ... 

Цікава історія! Тільки страшнувата!  :)))

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +37
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2011 © Закохана
27.03.2012 © Микола Щасливий
02.01.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди