21.09.2011 19:45
Без обмежень
1684 views
Rating 4 | 3 users
 © Дарія Китайгородська

Осіння пригода

Пахло осінню. Пряний листяний дух витав над землею, поступово здіймаючись у прозоре небо. Повітря дзвеніло кришталем...

Є у нас така традиція: восени ми обов`язково ходимо в Голосієво. Це містичне місце заворожує завжди, але восени - особливо. Тому, вирішивши зловити останнє осіннє сонце, ми знову зібрали рюкзаки і рушили в ліс. Ми - це моя сестричка Марійка, її чоловік Славко, мій коханий Женька і, природно, я, Дарка, - ваша покірна слуга.

Усе йшло, як звичайно: зустрівшись на тролейбусній зупинці біля кінотеатру «Загреб», ми рушили через угіддя аграрної академії до лісу. Ми завжди йдемо далеко: за ставок і старий лижний спуск, углиб Голосієво, до стародавніх дубів. Там похмуро, земля вкрита опалим листям і вдосталь сухостою.

Набравши дров, влаштовуємося на нашій галявині: вона розташована на невеликому узвишші, навпроти велетенського трьохсотлітнього дуба. Його крона колись постраждала від блискавки, і тепер цей гігант стоїть на перехресті стежок, розколотий майже навпіл. Коли ми проходимо повз дуба, мені завжди здається, що легендарне дерево пам`ятає ще тих чумаків, які, вирушаючи в Крим по сіль, прощалися тут зі своїми рідними та близькими. До речі, це цілком може бути правдою, адже досьогодні недалеко звідси існує вулиця з примітною назвою «Добрий шлях!».

Славко та Женька розкладають багаття. Дрова сухі, і полум`я весело розтікається гілками. Ми з Марійкою сидимо на теплому покривалі - земля вже холодна, а хлопці стежать за вогнем: щоб приготувати м`ясо, потрібно багато жару. Марійка, втягнувши носом повітря, оголошує, що пахне грибами, тому треба піти на пошуки - раптом знайдемо щось. Я встаю слідом за сестричкою. Прочісуємо найближчі кущі і - о, диво! - знаходимо кілька маремух та козаря. Хлопці, надихнувшись нашим подвигом, вирішують пополювати подалі від галявини. Вони йдуть, а ми залишаємося вартувати вогнище й припаси.

- Ти знаєш, щось мені не по собі, - зіщулившись, каже Марійка. - Таке враження, наче хтось дивиться на нас з лісу. Навіть мороз по спині.

- Ну що ти, нікого немає, - розводжу руками я. - Ти, напевно, просто змерзла.

- Можливо, - сумнівається Марійка і злякано озирається. - Швидше б хлопці повернулися.

- Присувайся ближче до вогню, буде тепліше, - пропоную я.

Тим часом потроху темніє, а наші хлопці все не повертаються. Я озираюся на всі боки і помічаю рухливі вогники. Вони утворюють то коло, то ромб і поступово оточують нашу галявину.

- Дивись, Марійко, що це таке? - вигукую я.

- Ой, Дарко, страшно ж як! Пропали ми! - скрикує сестричка. - Давай покличемо хлопців.

Ми починаємо кричати. На щастя, Женька і Славко швидко відгукуються. Вони набрали цілу торбу маремух і йдуть до нас.

- Чого кричите, ліс лякаєте? - сміється Женька.

Ми з докором дивимося на хлопців і розповідаємо про дивні вогники.

- Які вогні? - дивується Славко. - Ми нічого не бачили. Примарилося вам зі страху. Давайте краще м`ясо готувати: вогнище вже зовсім прогоріло.

І хлопці взялися за роботу. Ото вже дійсно, немає нічого кращого, ніж такий пікнік на свіжому повітрі! М`ясо вийшло ніжне, просочене димком, а пиво додає в наші жили вогню, такого незайвого в цей холодний осінній вечір.

Ми блаженно розлягаємося на ковдрі: трохи відпочинемо - і пора в дорогу. Скоро ніч. Раптом Женька, повернувшись до стежки, вигукує:

- Дійсно вогні!

Ми відвертаємося від багаття і, коли очі звикають до темряви, бачимо розсип вогників, що перегороджують стежку.

- Таке враження, що це світляки, - розмірковує Славко.

- Що ти, які світляки, вони живуть тільки влітку, - осінь давно, - заперечує Марійка. - Це щось дивне і чуже.

- Можливо, це душі загублених тут людей, - задумливо говорить Женька. - Знаєте, ці місця завжди були неспокійними...

- Ти щось про це знаєш? - підстрибую я у передчутті історії. - Розкажи.

- Так, давай розповідай, - підтримує мене Славко.

- А може, давайте вже додому підемо? - жалібно умовляє Марійка. - Пізно вже, а нам ще он скільки йти лісом, а потім їхати...

- Гаразд, слухайте, історія не така вже й довга. А потім одразу підемо додому, - погоджується Женька.

...Давним-давно, ще в незапам`ятні часи, жив-був розбійник на прізвисько Голуб. Промишляв він у навколишніх лісах. Тут було і таємне місце, де він тримав награбоване і ховався від розгніваних правничих. І ніхто не міг знайти Голуба. Так тривало багато років, доки одного разу на ярмарку в Києві не зустрів розбійник дівчину-красуню, дочку місцевого купця. Міцно запала в душу розбійника дівиця, почав він за нею упадати, але не брала красуня дорогих подарунків, не хотіла слухати пестливих слів і гуляти з Голубом біля Дніпра - не подобався їй душогуб. І вирішив він її вкрасти - чим дівчина відрізняється від інших дорогоцінних речей, які Голуб добував? Сказано - зроблено. Темної ночі пробралися його лихі люди в купецькі хороми, запхали дівчину в мішок і принесли в таємне місце. Довго Голуб умовляв-уговорював красуню, щоб вона стала його дружиною, але та не погоджувалася: був у неї коханий, княжий дружинник. Розгнівався розбійник, почав зі злості трощити все навколо, а потім заточив дівчину в страшне підземелля. Там вона і померла, прикута до стіни ланцюгами. Однак померла не відразу, ще довго кричала і голосила, проклинаючи свою злу долю. От і назвали люди цей ліс Голосіївським - на згадку про ті давні події.

- Ось і вся історія, - посміхнувся Женька.

- І, можливо, ці дивні вогники - це душі замучених розбійником Голубом людей, - пробурмотіла я, щулячись від страху.

- Йдемо додому, - попросила Марійка.

Зібравшись, ми вирушили в дорогу. Було вже зовсім темно, проте незабаром з`явився місяць, і ми йшли в його примарному світлі. Щоб скоротити шлях, Женька запропонував пройти повз монастир, а потім навпростець через ліс: так ми вийдемо в районі Голосіївської площі. Всі погодилися.

Ось і монастир. Тепер він обгороджений солідною кам`яною стіною, і зараз його ворота зачинені - ніч, братія, напевно, відпочиває від праведних трудів. Ми тихо йдемо вздовж стіни і заглиблюємося в зарості. Дорога знайома: ходили тут не один раз.

Знову з`являються вогники. Вони взяли нас у кільце і рухаються разом з нами. Марійка злякано озирається: їй все це дуже не подобається. Моя сестричка - найтонша і найвразливіша натура серед нас, тому вона першою відчуває неясну загрозу. Раптом Марійка різко зупиняється:

- Народ, щось мені погано, - встигає пробурмотіти вона і тихо осідає на землю.

Ми кидаємося до Марійки: вона знепритомніла. Славко бризкає на дружину водою, набраною з монастирського джерела, і легенько ляскає її по щоках. Зітхнувши, Марійка, нарешті, приходить до тями.

- Як ти? - схвильовано питаю я. - Тобі краще?

- Дуже сильно болить голова, - шепоче сестричка. Навіть у місячному світлі помітно, як вона зблідла.

Порадившись, вирішуємо зупинитися на відпочинок, щоб Марійка трохи відійшла. Влаштувавшись на пеньку, вона тихенько розповідає:

- Таке було дивне відчуття, неначе я кудись перенеслася. Навколо стояло літо, вірніше, пізня весна; все було зеленим і квітучим. Переді мною виявився дерев`яний ідол, по-моєму, це був Велес. Його оточували люди в довгих білих шатах. Вони молилися. А потім все закрутилося перед очима, і я прокинулася...

- Знаєте, тут колись знайшли притулок останні київські волхви - після того, як Русь хрестилася. Тут вони ховалися від княжих переслідувань, тут всі й упокоїлися, - промовив Женька. - Так що, Марійко, ти цілком могла відчути їхню скорботу та переживання.

- Гаразд, пішли, час пізній, - встала з пенька Марійка.

І ми пішли. Вогники попрямували за нами. Минув якийсь час, і я раптом помітила, що ми знову стоїмо на колишньому місці.

- Хлопці, по-моєму, ми зробили коло, - поділилася я своїми сумнівами.

- Точно, - підтвердив Славко. - Я думав, що мені ввижається, тому й мовчав.

Напружено вдивляючись в темряву, ми йшли далі. А коли вдруге виявилися на тому ж місці, зрозуміли, що потрібно щось робити. Славко запропонував прочитати «Отче наш», і вони з Марійкою взялися бурмотіти під ніс молитву. Ми і Женькою не брали в цьому участі: мій коханий нехрещений, а я, на свій сором, ніколи не вміла молитися і молитов не знала.

Однак наші дії допомогли мало: пройшовши з кілометр, ми знову повернулися до того ж пенька.

- Що робити? – Марійка була в розпачі. - Ми ж так ніколи додому не потрапимо.

- Це до нас блуд причепився, - авторитетно заявила я. - Мені мама колись розповідала, як з нею таке ж було в нашому лісі.

- У вашому лісі? - недовірливо перепитав Женька. - Так там же і немовля ніколи не заблукає!

- Справа не в тому, настільки добре ти знаєш ліс. Якщо вчепився блуд, ніякі знання не допоможуть, - заперечила я.

- А що зробила мама? - запитала Марійка.

- Хм, мама казала, що потрібно голосно вилаятись, причому нецензурно, - і блуд відчепиться, - прокоментувала я.

- Це не проблема, - посміхнувся Женька - і на весь Голосіївський ліс пролунав гучний і вишуканий – якщо можна так про нього сказати - матюк...

***

Повернувшись додому, ми ще довго не могли заспокоїтися після пережитих пригод. А я зрозуміла, що кожна дрібниця на цьому світі має своє призначення. І навіть така капость як лайка, яка іноді допомагає впоратися з несподіваними обставинами.

А Голосіївський ліс залишився чекати зими...

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі:

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Казка про Чугайстра». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Мініатюра - Подарунок на день народження».


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 22.09.2011 11:13  © ... 

Дякую:)

 22.09.2011 11:13  © ... => Тетяна Чорновіл 

дякую:) А я люблю моторошні історії, трохи містики. Вона в нашому житті є в достатній кількості:)

 21.09.2011 21:04  Каранда Галина => © 

Цікаво.

 21.09.2011 20:27  Тетяна Чорновіл => © 

Цікава історія! Тільки страшнувата!  :)))

Публікації автора Дарія Китайгородська

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 5 | Знайдено: 27
Автор: Дарія Китайгородська
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: У п’ятницю, 13-го...;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;