Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
28.09.2011 09:30Оповідання
Для дорослих  Про життя і смерть  
70000
© Євген

Життя і смерть мого сина

Моїм синам Глібу і Борису присвячується

Все, що описано в цьому оповіданні, сталось з нами в реальності. Жодного слова чи події не вигадано. 

Мій син Борис народився в останній день весни. Він був для нас з дружиною бажаною дитиною. Дружина розбудила мене вранці і сказала, що прийшов час. Ми сіли в машину і поїхали в пологовий будинок. Для себе я вирішив, що обов’язково буду присутнім при пологах. Коли народжувався мій старший син, я ще не розумів, яка це велика подія – народження дитини, нашої дитини. А тепер у мене з’явилась чудова нагода побачити все на власні очі. 

Деякий час ми провели в підготовчий кімнаті, перейми ставали сильнішими, і дружину повезли в пологову. Якась медсестра намагалась заперечити проти моєї присутності, та я на це відповів, що народжується мій син, і питання моєї присутності вирішено давно і однозначно.  

Весь процес пологів я спостерігав від початку до кінця і був першим, хто привітав нашого сина Бориса, а саме таке ім’я ми вирішили йому дати, з приходом в цей світ. 

До року Борис ріс нормальною дитиною. Він набирав вагу, нормально їв і по графіку спав. Але потім почались проблеми з їжею. Борис не хотів чомусь починати їсти тверду їжу, і дружина все перетирала йому за допомогою блендера. Та, не зважаючи на це, досить часто прийом їжи закінчувався тим, що дитина вибльовувала все, що тільки-но з’їла. Причину цьому ми, як і педіатри, бачили в тому, що Борис дуже часто хворів на простуди. І цьому знаходилось логічне пояснення: старший син приносив інфекцію зі школи, а молодший, на відміну від нас, дорослих, ще не міг цій інфекції протистояти. 

Боря був надзвичайно красивою дитиною. Всі батьки так думають про своїх дітей, та в нашому випадку не тільки ми, а і всі навкруги так казали. Я завжди вважав, що волосся не може бути прикрасою для чоловіка і для хлопчика також. Але не завжди вдавалось вчасно постригти Борю. Тоді у нього відростало світле волосся, що в’ється, і він ставав схожим на янгола як їх малюють. Всі так і казали: „Наше янголятко”. 

Ходити Боря навчився вчасно. Та була одна перешкода, яка заважала вільному пересуванню дитини – поріг між залом і кухнею. Однак Боря ніколи не відступав, він тренувався переходити через цей поріг десятки разів, аж поки не навчився. Телевізор у нас стоїть не високо, і Боря швидко навчився вимикати його кнопкою. Робив він це в момент, коли програма була найцікавіша, а потім дивився на мене і хитро посміхався. Я був змушений ставити дитячий манеж таким чином, щоб закрити для Борі доступ до телевізора. Так само швидко Борис навчився включати і виключати комп’ютер, і кожен раз, коли я вставав з-за комп’ютерного столу, я повинен був на це зважати. А ще Боря дуже любив рекламу. Дружина завжди включала рекламу, коли годувала Бориса.  

Купав Борю я завжди сам. І хоча в цей час по телевізору йшли цікаві для мене передачі, я так звик і полюбив цю процедуру, що навіть сумував, коли з якихось причин купання проходило без мене. 

Характер у Борі формувався складний. Якщо він чогось захоче, то вперто домагався свого, і заборонити йому, або переключити увагу на щось інше було досить важко. Іноді у нього траплялись напади незрозумілого неспокою і навіть агресії. Він ходив по кімнатах і навіть не плакав, кричав. Ми запитували: 

- Що у тебе болить, Борю? 

Та він нічого не міг нам сказати, бо ще не вмів розмовляти. Проте гарно все розумів. 

Особливе захоплення у дитини викликало зоряне небо і місяць. Я навіть знайшов в Інтернеті фото місяця і показував цю картинку Борі. Син з захватом дивився на екран монітора. 

Коли у мене з’явився цифровий фотоапарат, я зробив декілька відео Борі. Ввечері часто син сідав до мене на коліна і ми разом дивились ці файли. Та іноді, невідомо чому, у мене з’являлось дивне і жахливе відчуття, що Борі немає, а записи – єдине, що залишилось. 

На вулиці, під час прогулянок, улюбленою справою Бориса ставало збирання недопалків. Ми виходили в парк, я знімав Борю з коляски і він не гаючи часу починав збирати і приносити мені недопалки, яких в наший країні завжди багато навкруги. Всі букви і цифри Боря озвучував одним єдиним звуком „А”. Ми підходили до машин, що стояли, Боря починав шукати улюблену букву на номерному знаку і дуже радів, коли знаходив. 

В нашому дворі стоїть висока гімнастична перекладина. Одного разу я підсадив Борю і показав, як треба триматись і як висіти. Це стало улюбленою розвагою. Боря підходив до перекладини, показував пальцем і казав: „ААААА”. Це означало, що я повинен підняти його, щоб він почепився за перекладину. Я піднімав Борю і прибирав руки. Син висів досить довго як для дворічної дитини, а коли зривався і падав в мої руки, то зразу ж просив повторити. Він був сміливою і веселою дитиною. Я не можу пригадати жодного випадку, щоб Боря чогось або когось злякався. Він був таким, яким я і хотів бачити свого сина. 

Після свого другого дня народження Боря схуд ще сильніше, а колір шкіри набув хворобливого, занадто блідого відтінку. Ми з дружиною не на жарт схвилювались і звернулись до дільничного педіатра, проконсультувались у завідуючої педіатричним відділенням, зробили аналізи та нічого загрозливого не знайшли. „Годуйте дитину краще,” – радили нам, та все ж таки направили на розширене обстеження в дитячу обласну лікарню. Два тижні обстеження нічого не виявили і нас вже готували на виписку, та в останній день, в п’ятницю, направили на МРТ (магніто-резонансну томограму) головного мозку. Це порадив генетик, який помітив деякі невідповідності в аналізі. 

Я відвіз дружину з сином, лікаря-анестезіолога і медсестру в лікарню де знаходився апарат для МРТ, а після обстеження забрав їх назад. Вже коли ми заїжджали на територію дитячої лікарні, дорогу нам перебіг чорний кіт. „Денні чорні коти не віщують нічого поганого” – пожартувала дружина, а лікар і медсестра якось дивно переглянулись. А ще на початку літа зник наш домашній білий кіт, та тоді цьому ніхто не надав особливого значення. 

Через годину після повернення в лікарню дружина подзвонила мені і крізь сльози сказала, що у Борі пухлина головного мозку. Я не зразу усвідомив всю складність цього діагнозу, та коли поспілкувався з лікарями, хоча вони і не казали багато, по виразу їх облич зрозумів, що проблема дуже серйозна.  

Нас направили в Київ, в інститут нейрохірургії ім.. Ромоданова. Не гаючи часу, я поїхав купувати квитки. В касах залізничного вокзалу стояла довжелезна черга, квитків не було нікуди, але на наш поїзд чомусь виявились, та ще й такі, як нам треба. Дільничний педіатр теж виявилась на місці, вона була потрібна, щоб написати нам довідку. В обл.. здраві я отримав направлення швидко і без проблем, і це в п’ятницю, в другій половині дня. Нам щастило, я почав вірити, що все буде гарно. Перед від’їздом я знайшов стару підкову і прибив біля дверей – на щастя. 

Вихідні я присвятив вивченню пухлин і методів їх лікування. Оскільки нейрохірурги з Дитячої обл.. лікарні навідріз відмовились щось розповідати, я поїхав в дорослу обл.. лікарню, поговорив з черговим лікарем, зустрівся з моїм товаришем невропатологом і порадився з ним. З Інтернету я дізнався про гамма-ніж і кібер-ніж, які можуть видаляти пухлини без оперативного втручання. Гамма ножа в Україні не було, на нього збирали гроші всією країною, та придбали замість нього кібер-ніж, який дешевший, хоча по деяким оцінкам менш ефективний. Та і той зараз ще не працював. Обладнання було закуплено, стояло в тому самому інституті Ромоданова і чекало, поки для нього побудують окреме приміщення. Кібер ніж був в приватній клініці десь недалеко від Києва, операція там коштувала шалені гроші і, як я дізнався пізніше, ніякої гарантії в успішному результаті такого лікування не було. В США гамма ножів більше сотні, в Європі – десятки, навіть в Росії є декілька. Мені стало прикро за свою країну, в якій будуються вертолітні майданчики для президента, витрачаються мільярди доларів на стадіони і не побудований навіть один комплекс для лікування хворих на пухлини, хоча гроші для цього вже зібрані українцями. Однак кожен народ має таку владу, на яку заслуговує. 

Та найгірше, про що я дізнався, це те, що і гамма ніж, і кібер ніж можуть видаляти пухлини, розмір яких не перевищує 30 мм, а пухлина мого сина була значно більшою. Тому залишалось тільки оперативне втручання.  

В Київ ми доїхали без проблем. Боря навіть трошки поїв, нормально спав і ми все більше вірили, що все буде гарно. Нас зустріли і відвезли в інститут нейрохірургії. Дружина з сином чекали, а мені прийшлось добряче побігати між корпусами і кабінетами, розносячи різноманітні папірці. „Це не Рудольфінерхаус” – подумав я, перш ніж ми потрапили до лікаря, що був в той день на прийомі. Лікар швидко подивився МРТ, сказав, що потрібна операція і після консультації з зав відділенням направив дружину з сином на ліжко в коридорі. Палати були переповнені. 

Я оселився в квартирі знайомих, які були у від’їзді. Всіх чомусь хвилювало, що я буду їсти. Та я цим не переймався. Єдине, без чого мені важко було б обійтись – цигарки і чай.  

На початку нашого перебування в Києві я ще зберігав деякий оптимізм. Побував біля Печерського суду, де в цей час розглядали справу Тимошенко, декілька разів їздив в гідропарк і навіть влаштувався в спортзал і відвідував тренування. Та чим ближче ставав день операції, тим менше мене цікавило щось інше окрім мого сина. 

Одного разу в метро я цілком випадково зустрів свою знайому, з якою навчався в інституті і яку не бачив років 20. Коротко я розповів їй ситуацію, ми обмінялись номерами телефонів і вона пообіцяла допомогти грошима в разі потреби. Подумки я порахував, що вірогідність такої зустрічі – один до півмільйона. Нам щастить – подумав я. 

Пару разів я купував лотерейні квитки , і кожен раз вигравав невеличкі суми. Я припинив грати – злякався що виграю, що удача прийде до мене, а не до мого сина. 

Інститут нейрохірургії був жахливим місцем. З нього ніхто не їхав щасливим. Навіть вдала операція не гарантувала подальшого одужання. Головна причина виникнення пухлини – розлад імунітету, коли імунна система не знищує клітини, що мутували. Такі клітини розмножуються і з них створюється і виростає пухлина. Те, що пухлину видалили, зовсім не означає, що через деякий час вона знову не виросте або на тому самому, або в новому місці. Причина розладу імунітету в мутації генів, і як з цим боротись, наука поки що не знає. 

В інституті ми познайомились з жінкою з Харкова. Вона з 21-річним сином теж знаходилась на лікуванні. Перша пухлина у її сина виникла в 7-річному віці. Вона з сином об’їздила всі клініки України, була і в Росії, пухлини видаляли, та вони виростали знову і знову. Все її життя перетворилось на боротьбу з пухлинами, та чи буде в цій боротьбі перемога? І я подумав про те, що ми з дружиною прикладемо всіх зусиль, щоб наша дитина жила. Навіть якщо Борис залишиться інвалідом, він завжди буде отримувати від нас любов і турботу. Та чи погодився би Боря на таку долю, коли б зміг це зрозуміти...........і якщо б зміг. Знаючи його характер, переконаний що ні. 

Кожен день я приїжджав в інститут і ми з Борею гуляли. Дружину з сином досить швидко перевели в палату, причому в одну з найкращих, з метало пластиковими вікнами і навіть кондиціонером. В дитяче відділення часто навідувались іноземні волонтери, вдягнені клоунами. Та Борю це не цікавило. Він рвався на вулицю, на волю. Особливо його цікавили високі об’єкти – труби і вишки. Поруч стояла котельна недобудованого будинку з високою трубою. Кожної прогулянки ми обов’язково підходили до труби, я ставив Борю на фундамент, ми разом стукали по трубі, Боря дивився в небо, показував на нього рукою і казав мені: „ААААААААА”. 

Під час прогулянки Боря знав всі труби і вишки на нашому маршруті. Біля кожної я зупиняв коляску, а Борис показував рукою чи то на трубу, чи то на небо і казав своє ААААА. Годування голубів в парку біля інституту також стало нашою улюбленою розвагою. Я розсипав крихти хліба все ближче і ближче до себе, годував голуба просто з руки, а потім ловив і відпускав в небо. Боря сміявся, дивився вслід голубу, показував пальцем чи то на голуба, чи то на небо і казав мені: „АААААААААА”. 

Однак було одне місце, яке ми намагались обходити. Це був морг. Та розташований він якраз в центрі всього комплексу корпусів інституту, тому оминути його було майже не можливо. 

Завдяки прийому препаратів, що уповільнюють ріст пухлини, стан Борі трошки покращився. Дитина більш менш нормально їла і навіть трохи набрала вагу. Ми чекали на операцію, та її все відкладали. Реанімація була переповнена, і для післяопераційних хворих просто не було місця. Принаймні нам так казали. В реанімації було декілька хворих, що відходили, та звісно ніхто не міг прискорити події.  

В середині другого тижня нашого перебування в лікарні стан Борі знову почав погіршуватись. Препарати могли давати тільки тимчасовий ефект. Воно й зрозуміло: якби цими препаратами могли лікувати пухлини, не виникало б потреби в операціях. Боря міг лежати на ліжку і просто дивитись в одну точку. Бачити це було боляче. Іноді, не залежно від того, чи знаходився я в лікарні, чи десь в іншому місці, з глибин підсвідомості вискакувало страшне слово „не жилец”. Зусиллям волі я проганяв погані думки і примушував себе думати тільки позитивно. 

За час перебування в лікарні я відкрив три кредитні лінії в найближчому банку. Я не міг навіть подумати, щоб моя дитина загинула з причини відсутності у нас грошей. Плюс перед від’їздом ми зібрали всі гроші, які тільки могли. В цьому плані я був відносно спокійним. 

Нарешті день операції був призначений – понеділок. Якраз в цей день збігав третій тиждень нашого перебування в Києві. Все необхідне для операції вже було нами придбано. Залишалось сподіватись на майстерність хірургів, та більше за все на Бога. Ще на початку нашого лікування в інституті ми їздили в монастир, поставили свічки і замовили всі молитви, які необхідні в таких випадках. Прямо на території інституту теж була невеличка церква і там ніколи не бувало порожньо.  

Окремою проблемою було забезпечення післяопераційних хворих кров’ю. В інституті є пункт чи то переливання, чи то зберігання крові, однак власних запасів там з невідомих причин ніколи не було.  

Медпрацівник з пункту тоном шкільного вчителя пояснила мені, що в день операції я повинен поїхати в лікарню, яка знаходиться на лівобережжі, взяти там кров і плазму і привезти в інститут. За кров і за плазму я залишу заставу, яку мені повернуть, якщо в обумовлений термін я приведу необхідну кількість донорів. „А якщо у родичів немає грошей і ніде знайти донорів, то людина просто помирає?” – подумав я. Але що б я не думав – нічого не зміниться, тому треба було діяти як сказали. 

У вихідні в лікарню приїжджав Володимир Кличко з якоюсь німецькою делегацією. Моя дружина була єдиною з відділення, кому вдалось взяти у нього автограф. „Глібу і Борису” – написав Володимир і поставив підпис. 

І ось настав понеділок. Понеділок вважається невдалим днем, та я про це навіть жодного разу не згадав. Він став днем нашої з дружиною надії. Ще напередодні я проїхав потрібним маршрутом, намагаючись використовувати метро. Наземний транспорт може зупинитись в корках, а затримки я допустити не міг. До того ж, у мене постійно почав зупинятись годинник. Тоді я не знав, що це сам час намагається зупинитись. Кров була привезена мною вчасно. Операція почалась. 

Видалення пухлини 4-го шлуночка головного мозку є операцією найвищої категорії складності серед усіх існуючих. Найбільш проблемним було те, що пухлина опускалась нижче по стовбуру мозку, а саме там знаходяться центри, що відповідають за життєдіяльність: дихання і серцебиття. 

Весь час, поки тривала операція, ми з дружиною не знаходили собі місця. Я не лікар нейрохірург, але мені дуже хотілось бути присутнім при операції. Я чомусь вважав, що саме моя присутність могла б врятувати дитину у випадку виникнення будь-яких складних ситуацій. Однак це було не можливо. Нам залишалось тільки чекати і сподіватись.  

Операція тривала дуже довго, а коли закінчилась, то нічого гарного ми не почули. „Стан дитини дуже важкий” – сказали нам. Боря не дихав самостійно, не тримав температуру тіла, а пульс підтримувався завдяки введенню препаратів.  

Наступного дня, у вівторок, я знову поїхав купувати кров, тільки тепер в інший кінець міста. Там про заставу мови не було, давай гроші – забирай кров. А ввечері нас пустили до Борі. Це був поганий знак. До тих, хто одужує, зазвичай не пускають. Ми з серцями, що калатали, підійшли до ліжка, на якому лежав наш син. Ми розуміли, що можливо в остане бачимо його живим. Боря самостійно не дихав і не реагував ні на які зовнішні подразники. Та ми все ще сподівались на чудо. Дружина двічі поцілувала руку дитини. Рука була прохолодна.  

В середу вранці я знову був у лікарні. Кров була не потрібна. Ми вирішили поставити свічки в церкві що при інституті. Перед входом в церкву ми разом почали плакати. Я не міг пригадати, коли плакав в остане, а тут просто ридав на сходах церкви. Свічки ми таки поставили, трохи послухали службу і пішли прогулятись. Було близько 10-ї ранку. Після відвідин церкви на душі стало якось спокійніше. Стояла відмінна погода, було і не холодно, і не жарко, лагідно світило сонце. Ми пішли подивитись і дізнатись умови в міні готель, який знаходився прямо на території інституту. Я вирішив наступну ніч провести саме там, щоб бути ближчім до дружини і сина. Повернувшись в інститут, ми сіли під вікнами реанімації і просто розмовляли на різні сторонні теми. Все було як завжди, тільки голуби, яких зазвичай було багато навкруги, кудись поділись.  

- Пішли поставимо ще свічки, - запропонував я, - ті, що ми поставили вранці вже мабуть догоріли. 

Коли я вже збирався підносити вогник до свічок, дружині подзвонили. 

- Мене викликають в реанімацію, - сказала дружина, - я побігла. 

- Зачекай, - відповів я. – Зараз розпалю свічки і підемо разом. Вже не треба поспішати.  

Ми погано пам’ятаємо, що казав нам лікар – реаніматолог, та все було зрозуміло і без  

слів. На очах у присутніх медсестер були сльози. Дружина пішла в палату, а я залишився біля входу в палату. В цей час медсестра і санітарка виганяли всіх з коридору, хотіли вигнати і мене.  

- Це мій син, - сказав я і мене не чіпали. 

З реанімації викотили каталку, на якій лежало маненьке тіло, з головою накрите простирадлом. Я хотів прибрати простирадло і подивитись, та мене зупинили. 

- Не тут, - сказала медсестра і дозволила зробити це тільки біля ліфту. Вже в ліфті я прибрав простирадло і побачив свого сина. Я положив обидві руки на грудь Борі і прошепотів: 

- Боря, Борінка. 

Тіло було вже холодне. Каталку з сином покотили в морг, той самий морг, який ми так старанно обходили. 

Я забрав дружину з палати і ми знову пішли в церкву, знову поставили свічки, тільки тепер вже на іншу підставку – за упокой. Треба було, як нам сказали, дочекатись нашого лікаря, який в цей час був на операції. Нарешті операція закінчилась і лікар з’явився. Він весь час казав: „Соболезную” і ховав від мене очі. Потім з дружиною ми часто думали, ненавидіти лікарів за такий результат операції чи дякувати їм за те, що дали нам можливість побути разом з нашим сином додаткові три тижні? Швидше за все таки дякувати. Занадто велика була пухлина і дуже близько розташована до стовбуру головного мозку. Шансів у Борі майже не було, і лікарі, які роблять по декілька подібних операцій за місяць, відмінно знали про це. І якби операцію зробили зразу після нашого приїзду, то результат був би такий самий, а останніх трьох тижнів просто не було. Крім того, як пізніше показали результати дослідження, пухлина була найвищого ступеня злоякісності, хоча в головному мозку доброякісних просто не може бути. 

Разом з лікарем ми оформили довідку, я відмовився від розтину, тому що не бачив в цьому ніякої потреби – причина смерті була зрозуміла, і я написав, що претензій не маю. 

Потім ми з дружиною підійшли до моргу. І хоча було без п’ятнадцяти три, а напис на моргу свідчив, що робочий день до трьох, двері були зачинені і на них висів замок. Ми сіли біля дверей моргу і не знали, що нам робити. Залишатись ще на ніч в цьому жахливому місці було не можливо. 

- За що Бог так покарав нас? - запитала мене дружина. 

Я теж думав про це, пригадував все своє минуле життя. В нашому житті, як і в житті майже кожної людини, було багато гріхів, але таких, щоб карати найстрашнішою карою – пережити свою дитину, я не знайшов.  

- Ні, - відповів я. – Бог не покарав нас, Бог послав нам на 2 роки і 3 місяці янгола, і коли знову забрав його до себе, ми зрозуміли, що є в житті справжньою цінністю. 

Дійсно, поява Борі співпала з початком фінансових проблем в нашій сім’ї і гроші, які ми отримували як допомога при народженні дитини, дозволяли нам зводити кінці з кінцями. Подумки я іноді звертався до Бога з проханням удачі в фінансових справах. Не про те, про що треба, я просив Бога, не про те... Мій син лежав мертвий за зачиненими дверми моргу і всі гроші світу не могли його повернути. 

Ми думали з дружиною, чи могли ми щось зробити, щоб врятувати Борю? Небезпека пухлин ще і в тому, що їх дуже важко виявити на ранніх стадіях. У мене був гарний знайомий – лікар стоматолог. Деякий час ми тренувались в одному залі і мені було далеко до його результатів. Приблизно рік тому я зустрів його зі шрамом на півголови. 

- Пухлина, – пояснив він, - спочатку просто боліла голова, а потім ось, - і показав на шрам. Пів року назад він помер. Його величезний будинок стоїть порожній на сусідній вулиці. Так як могли ми діагностувати пухлину у дитини, коли навіть лікар її у себе вчасно не помітив? Розумом ми це розуміли, але серце нам казало: 

- Ви батьки і були повинні! Ви відповідали за дитину!  

Боря дійсно був янголом. Я пригадав, як неймовірно мені щастило під час нашого перебування в Києві. Повертались власники однієї кварти, де я зупинився – в цей же день їхав з Києва мій брат з сім’ єю і я переїхав до нього. Все, щоб я не задумав – здійснялось, навіть маршрутки підходили, варто мені було вийти на зупинку. Я пригадав, що мої хронічні хвороби мене зовсім не турбували, навіть травми, яких я отримав багато, ніби-то загоїлись. І я подумав, що всю удачу я забрав собі, а для головного, для Борі її просто не вистачило.  

Не має слів, які б могли передати наші з дружиною почуття. Зрозуміти нас може тільки людина, яка втратила свою дитину. Було таке враження, ніби хтось відрізав тупим ножем від наших душ ту частину, де знаходилось все гарне. 

На деревах біля моргу сиділи голуби. Один з них був білий. 

- Це Боріна душа, - сказала дружина, вказуючи на нього.  

Сидіти і чекати було не можливо, ми взяли таксі і поїхали купувати труну. В найближчому похоронному бюро маленьких трун не було, і ми поїхали кудись через весь Київ, та врешті решт таки знайшли потрібного розміру. 

На зворотному шляху дружина вийшла трохи раніше, щоб придбати для Борі новий одяг. Покійник повинен бути у всьому новому – так їй порадили. Труну я залишив у жінки вахтера в диспетчерській, а сам пішов шукати чергового лікаря, бо без його письмового дозволу морг нам не відкривали. Коли повернувся, труна стояла біля входу на лавці. Повз неї ходили хворі.  

- Її ніхто не візьме, - запевнила мене вахтер. – А нам страшно.  

В решті решт я наполіг і морг мені відкрили. Я заніс труну і речі і побачив Борю. Він лежав повністю оголений на дерев’яному столі. Поруч стояли банки із заспиртованими людськими нутрощами, а на сусідньому столі лежало ще декілька дорослих тіл, накритих простирадлами. В морзі не те що холодильника, навіть витяжки не було. Я розумів, що дружині краще цього не бачити, але не мав права її не погукати. Моя дружина – реанімаційна медсестра, за своє життя вона бачила багато, але ця картина шокувала навіть її. 

- Треба знайти патологоанатома, щоб привести тіло нашої дитини в порядок, - сказав я. 

- Не кажи так, - зауважила мені дружина, - Це не тіло, це наш Боря! 

Цілий день телефон патологоанатома не відповідав, та все ж таки ввечері я з ним зв’язався, пояснив ситуацію і домовився про зустріч. Мій друг дав мені свою службову машину і ми забрали лікаря, точніше фельдшера, аж з околиці міста і привезли в інститут. Дружина більше не могла заходити в морг, а я мусив – треба було все показати фельдшеру. Крім того з’ясувалось, що труна, яку ми купили, замала. Людина, коли помирає, стає довшою, а ми з дружиною цього не врахували. Та фельдшер обіцяв щось придумати.  

Привезти нас додому я попросив свого двоюрідного брата. У нього машина – мікроавтобус. Виїхали ми вже пізно ввечері і їхали всю ніч. Дружина намагалась заснути, я ж не міг цього собі дозволити, бо знав: якщо в машині всі сплять, то рано чи пізно засне і водій.  

Доїхали ми без проблем. Та й хіба могло бути інакше, коли разом з нами їхав наш янгол, земну оболонку якого ми везли в багажному відділенні? Труну ми поміняли на більшу і поховали Борю в рідному селі моєї дружини. Я попросив, щоб місце поруч залишили мені. Я був перший, хто зустрів його в цьому світі, і перший, хто тричі кинув жменю землі в його могилу.  

Ми з дружиною хочемо подякувати всім, хто допомагав, підтримував і співчував нам у ці найважчі дні нашого життя, яке тепер чітко розділено на „до” і „після”. Ми вже ніколи не станемо такими, якими були раніше. Кажуть, що час лікує. Та щоб хоч трошки загоїти такі великі рани, як наші, не вистачить цілого життя. Тепер я нічого не боюсь, бо найстрашніше в житті вже сталось, і нічого не прагну, бо те, чого б мені хотілось більш за все, неможливо. Я іноді посміхаюсь, але мені ніколи не буває весело.  

В своїй розповіді я свідомо уникав імен, окрім одного. Це оповідання про нашого сина Бориса і йому присвячене. Я спробую розмістити цей твір в Інтернеті. Боря був малий і небагато людей знали про нього. Я хочу, щоб дізнались. Можливо тоді його душі буде краще там, де вона зараз знаходиться. 

Наш старший син, Гліб, ще не достатньо дорослий, щоб зрозуміти всю глибину нашої втрати. Та настане час, коли я спробую пояснити йому, що тепер він повинен жити наповну, жити за двох. 

Кожен вечір я виходжу у двір і довго дивлюсь на небо, зірки і місяць, на які так любив дивитись Борис. За дивним збігом пухлина, яка спричинила його смерть, має назву астроцитома. Вона утворилась з перероджених клітин – астроцитів, дуже схожих на зірку, чому їх так і назвали. Я думаю про те, що можливо десь там, на місяці чи на одній з зірок оселилась і Боріна душа, і залишки моєї души рвуться на зустріч з нею. 

Він народився в останній день весни і пішов від нас в останній день літа. Нам залишив осінь, вічну осінь... 

Херсон 29,09,11
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
Оповідання Про життя і смерть
09.11.2011 © Ігор Рубцов
У третьому вимірі (Частина 1)
28.09.2011
Життя і смерть мого сина
16.09.2011 © Каранда Галина
777, або ЧОМУ НЕ ПОЩАСТИЛО? (Частина перша)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 7 (7+0+0+0+0)
Переглядів: 524  Коментарів: 5
Тематика: Оповідання, життя, смерть, про сина
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 12.03.2012 02:00  Каранда Галина для © ... 
 28.09.2011 18:03  Оля Стасюк 

Болюче.

 28.09.2011 17:13  Суворий 

Сумно... 

 28.09.2011 17:10  Каранда Галина для © ... 

нехай буде Царство Небесне цій чистій душі...


вірте, - там йому добре...

 28.09.2011 10:38  Тетяна Чорновіл для © ... 

Спасибі Вам за дорогу для Вас сповідь! Написати так могла тільки мужня людина. Тримайтеся. Вірю, що Боріна зірка надзвичайно прекрасна! 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +54
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
12.04.2011 © Закохана
03.12.2011 © Т.Белімова
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
23.02.2013 © Тетяна Белімова
02.01.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди