Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
09.10.2011 00:00Оповідання
Фантастика  
30000
Без обмежень
© Каранда Галина

Безсмертний

Закінчення

фантастика

Каранда Галина
Опубліковано 09.10.2011 / 6681

Андрій тим часом дістав з холодильника, де мирно уживалися продукти і препарати для дослідів, шмат ковбаси, сиру. Наробив бутербродів і увімкнув усі лампи в лабораторії. Світло відбилося від тисяч мензурок, пробірок і колбочок, розбудивши піддослідних пацюків у клітках. Андрієві зараз хотілося гамору, веселкових барв, хотілося волати на весь світ про свою радість, своє відкриття. Скликати прес-конференцію, телебачення, розказати всім, що тепер все буде інакше. Вічне життя, вічна молодість! Зателефонувати смертельно хворій мамі і сказати, що вона ніколи не помре. Завтра…

Так, так, не можна так відразу, поки не перевіримо. Але скоро, зовсім скоро… Він не знав, чому радів більше, тому, що світ тепер зміниться і смерті вже не буде, чи тому, що саме він стане причиною цих щасливих змін. Чи радів би він так само, якби хтось інший зробив це відкриття? Що за питання? Звичайно ж! Але так, так ще краще! Але де ж Петро Іванович?

Професор відчинив двері й замружився від яскравого світла. Підійшов до столу. Поставив коньяк і скриньку, відсунувши її подалі до стіни.

- Ти вибач, але давай зробимо, як було.

Директор вимкнув лампи, залишивши лише одну, настільну, з дурнуватим жовтогарячим абажуром.

- Я розумію, що тобі хочеться свята, але така інтимно довірлива обстановка мені ближче.

Налив у келихи коньяку.

- Давай вип’ємо! За тебе!

- Не за мене! За відкриття! За безсмертя!

- Ну, добре, давай за безсмертя.

Жуючи бутерброд, професор запитав:

- Андрію, скільки тобі років?

- Двадяцять п’ять.

- Двадцять п’ять… Чи не замало, щоб працювати в інституті геронтології, бачити щодня лише старих, немічних і хворих, та ще хіба піддослідних пацюків? У твоєму віці про дівчат думати треба.

Андрій здвигнув плечима. Він не розумів професора. Тут – таке! А він спокійний, блідий. Як він може вести зараз сторонні бесіди?!

- Я й думаю! Тепер я зможу подарувати своїй коханій безсмертя.

- Добре. А дітей ти хочеш?

- Звичайно. Троє!

- Добре. Років зо тридцять ви роститимете дітей, потім ще років тридцять виводитимете в люди онуків. А далі?

- Далі – правнуків!

- Ну, не відбирай це задоволення у власних дітей, - це їх прерогатива.

- Он як! Тоді ми народимо ще! Ми ж будемо вічно молоді, здорові… - Андрій затнувся. – Так ось куди ви хилите…

Професор знову наповнив келихи.

- Давай за нас!

Хміль зарум’янив щоки Андрія.

- Так, так, я не подумав… Це, звичайно, може спричинити перенаселення Землі.

- І не просто може спричинити. Вже через два-три покоління людям не вистачить не тільки їжі, але й простору, кисню врешті-решт. Люди помирають, щоб дати своїм нащадкам жити.

-А якщо більше не народжувати, зате ті, хто вже є житимуть щасливо.

-Але ж ти хочеш дітей і інші хочуть. І внуки твої хотітимуть.

- Тобто, я зрозумів, давати усім безсмертя не можна?

- Ти сам це сказав.

- Так. Але ж так би хотілося…

- Для себе особисто? Ти хочеш пережити всіх близьких, власних дітей?

- І для них, звичайно!

-Для їхніх чоловіків, дружин, дітей, кумів, сватів?.. Світ тісніший, ніж ти думаєш. А зрештою, як тоді ти намагаєшся зберегти таємницю?

-Так. Так. Отже, треба, щоб це була державна програма. Так. Щоб безсмертя – це як звання Героя. Давалось би за особливі заслуги перед людством.

Петро Іванович зареготав.

-Ти занадто наївний, як на свої двадцять п’ять.

Андрій розгубився.

- Невже ти й досі вважаєш, що всі нагороди даються заслужено. Є, звичайно, винятки. Іноді справді нагороджують достойних. Але, повір мені, далеко не завжди. А судді хто? Хто буде вирішувати, кому його давати.

Професор, відсміявшись, потер руки і потягнувся до пляшки.

- Ось де істина!

Андрій сидів похнюплений і розгублений. Він зробив величезне відкриття, а його вичитують як хлопчиська.

- Тоді продавати. За великі гроші. А витрачати їх на добробут інших людей.

- Так. Так. На покращення медицини для людей, які в принципі знатимуть, що для їх повного видужання достатньо однієї таблетки, але її їм не дадуть, вона для обраних. Натомість тягатимуть на операції, болючі процедури. В той час як інші… Це по-твоєму соціальна справедливість?

- Але ж має бути вихід!

Андрій гарячково метався по лабораторії. Недаремно людство віками шукало еліксир молодості. Стоп! Не буде хвороб, але ж померти можна від нещасного випадку…

- Дай я продовжу твою думку: дамо кожному таблетку. Всі будуть нескінечно довго молодими й гарними. Але якщо їх стане надто багато, ми половину відстріляємо. Просто чудово!

- А ви – цинік!

- Просто у мене великий досвід. Дуже великий.

Петро Іванович раптом став серйозним.

- Давай вип’ємо. Ти навіть не уявляєш, як багато я бачив.

Професор підсунув на середину столу старовинну ковану скриньку і відкрив її. – Поглянь!

Андрій взяв до рук пожухлий сувій і розгорнув його. Літери були витієваті і покручені, схожі на церковно-слов’янські. Але дещо все ж можна було зрозуміти. Це були формули, його формули! Він сьогодні сам виводив їх. Вперше! Їх немає в жодному посібнику. Це його відкриття!

Але сувій був явно старовинний. Сумніву в давності написів не могло бути.

Тіло Андрія стало важке й м’яке, він стомлено відкинувся на спинку крісла.

- Що це? Звідки?

- Розумієш, - професор бережно поклав сувій назад до скриньки. – Зараз освіта нікуди не годиться. Ось ти, наприклад. Геніальний хімік і математик, а в житті нічого не тямиш. Азбучні істини тобі втовкмачувати доводиться. Щось робиш, а про наслідки не думаєш. Ти, звичайно, не винен. Це все вузька спеціалізація. Коли один уміє крутити тільки гайку, а інший тільки кермо. А куди дорога веде нікому не цікаво.

Петро Іванович знову налив.

- От раніше наука була тільки одна. Філософія! Любов до мудрості. А вже з неї математика і хімія, і фізика. Вчений був одночасно всім і він був мудрий.

- Просто тоді об’єм інформації був замалий, - в’яло заперечив Андрій.

Професор розізлився.

- Замалим! Чому ви завжди думаєте, що люди колись були дурнішими за вас! Мені теж було двадцять п’ять, коли я написав оце! – Петро Іванович потряс в руці скринькою. – І знаєш, коли це було? Ви називаєте це темним середньовіччям!

Хміль вже огорнув мозок Андрія, але раптом він усвідомив, що знаходиться у власті професора і все зрозумів. Намагався встати, але не міг. Кричати про допомогу – даремно. Вони самі в цій будівлі глупої ночі.

Очі професора ближчали.

-Я відкрив цей чортів еліксир давним-давно. Але я сам! Сам, розумієш, зумів уявити всі наслідки цього. Мені теж хотілося слави, грошей, безсмертя для рідних, але я не міг, не мав права, бо розумів, що це – кінець. Ти чув про Апокаліпсис? Всі думають, що це якась миттєва катастрофа, що прийде зовні. Ні! Це якраз і буде безсмертя, подароване людям. Вічне життя – це і є смерть! Мені стало страшно.

Спочатку я хотів просто спалити все, побити колби, повиливати реактиви, розвіяти за вітром попіл. Але я був філософ! Я зрозумів, що формула надто проста. Якщо до неї додумався я, додумаються й інші. Але не кожен зможе відмовитись від честі такого відкриття.

Так. Я безсмертний. Я безмежно одинокий і нещасний. Я не маю права на дітей, на кохання, на прив’язаність, бо тоді мушу відкрити свій секрет іншим людям. Я змушений часто міняти документи і місце проживання, бо я не старію. А це помітно. Я маю масу знань і досвіду, якими не можу поділитися, щоб не збудити підозри.

Я давно хотів би померти, але мушу жити, щоб знаходити таких грамотіїв, як ти, самозадоволених придурків, і рятувати людство від вашої тупої геніальності.

Андрій важко підвів голову, ледь повертаючи язиком, запитав:

- І багато знайшли?

Професор посміхнувся.

- Та не мало. Спочатку було легко. Поодинокі ідіоти з’являлися раз-два в сто років. Тоді – в десять. А зараз – це проклятий конвеєр. Працюють цілими колективами. Це дійсно складно: знищувати інформацію разом з носіями. Без підозр, без викриття. Іноді для цього доводиться губити ще сотні невинних осіб. Так що з тобою мені повезло. Ти – одинак. Менше гріха. Тебе знайдуть завтра. Вирішать – забагато випив.

- Коньяк?

- Так. Отруєний. Давно. Я чекав довго, надіявся, що ти кинеш науку, одружишся. Ти мені симпатичний. Але вже все.

- А ви. Ви теж пили.

- Я прийняв антидот. Цю саму пігулку безсмертя. А завтра я буду вже далеко і вже не Петром Івановичем. Повір, це не проблема, коли живеш так давно.

Андрій облизнув пошерхлі губи.

- А ви впевнений, що ви один такий у світі? Що десь не ходить такий самий алхімік із середньовіччя?

- Чому ж! Навпаки! Я навіть підозрюю, що я не перший. Можливо, мене колись просто не знайшов якийсь геніальний маніяк з Древньої Греції, чи навіть Єгипту. Все може бути.

Недарма ж Вавілонська вежа була зруйнована. Але поки-що я намагаюсь відтягнути Армагедон. А вас все більше і більше, генії-самородки. Боюсь не встигнути скрізь.

… На ранок у надзвичайних новинах був маленький репортаж про пожежу в інституті геронтології. Загинув молодий аспірант. Тіла професора Петра Івановича Безсмертного не знайшли.

6.06.2011
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
08.10.2011 Поезії / Гумореска
Базарні замальовки
09.10.2011 Поезії / Вірш
Для Олі
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
фантастика
07.09.2011
природний добір
08.10.2011
Безсмертний (початок)
09.10.2011
Безсмертний (Закінчення)
11.10.2011
СКАРБ
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 3 (3+0+0+0+0)
Переглядів: 178  Коментарів: 5
Тематика: Оповідання, фантастика, безсмертний, закінчення
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 09.10.2011 17:58  © ... 

усім велике спасибі! передавайте привіт Іваніву!

 09.10.2011 13:36  Олександр Новіков 

цікава фантастика, 

 09.10.2011 12:17  Тетяна Чорновіл для © ... 

Я ж казала, що таблетки для безсмертя! А Ви чогось на мене напали! :))) Оповідання цікаве! Я давно задумувалась над тим, що смертність - то наймудріше, що Творець придумав для людства!

 09.10.2011 11:10  Оля Стасюк 


Ви б зупинили мить.


Якби було б не пізно.


Життя летить й летить,


А в Вас – все дивне й різне.


Все тягнуть на вірші


Тремтлива муза дива


Поезії душі...

І проза нещаслива...

 09.10.2011 10:59  Оля Стасюк 

Так і думала, що кінчиться сумно. Але дуже важливі проблеми порушені.

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +84
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
27.03.2012 © Микола Щасливий
09.12.2010 © Тундра
17.04.2013 © Тетяна Белімова
23.02.2013 © Тетяна Белімова
26.03.2012 © Піщук Катерина
03.12.2011 © Т.Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди