Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
24.10.2011 14:54Новела
Для дорослих  Про щастя  
10000
Для дорослих (18+)
© Тетяна Белімова

Зірка Сонце

Тетяна Белімова
Опубліковано 24.10.2011 / 6922

Ліна сиділа на своїй скромній валізці й думала про щастя. Власне про неможливість його досягти, відчути, загалом перебувати у ньому. Це ж миттєвий спалах, недосяжність, наркотичне сп’яніння, яке триває незмірно коротко, болюче коротко (як російська літера "и краткое"). Чи, може, це як нова сукня, яку чим більше вдягаєш, тим більше звикаєш до неї, і вже немає того відчуття лету, винятковості, зрештою, урочистості, як на початку?

Ось виносять останні речі з її колишнього помешкання. Хоча, як виявилось, серед речей її бабусі, успадкованих разом із невеличкою двокімнаткою, у майбутнє її життя вона б хотіла взяти зовсім небагато: книги, фотокартки, декілька пейзажиків пензля невідомого майстра і ручну швейну машинку, швидше аксесуар, ніж діючий і необхідний для якоїсь справи пристрій. Вантажники тягнуть на спеціальних ременях піаніно – ще один раритет доби. Ліні чомусь пригадалось – "Бурлаки на Волзі": ті ж скошені від напруги обличчя, якийсь дикий азарт в очах, а, може, безвихідь, бажання скоріше покінчити з цими пожитками і нарешті упитися на чесно зароблені? От вони, ці волею долі наймані помічники її переїзду, в чому їхнє щастя, і чи є воно в них? Що викликає їхню радість, змушує сильніше битися серце, врешті, оголює пожовтілі від курива зуби у блаженній і тому незнаній для них посмішці?

- Хазяйко! За піаніно докинуть значить треба. Важке виявилось...

Цей хрипкий із нездоровим віддихом голос лише на мить вивів Ліну із тієї дивної рівноваги, в яку вона поринула в останні хвилини перебування у своєму старому житті-житлі. Задоволений із ствердного кивка молодик спритно зник у будинку, а вона й далі вбирала зелене літепло старого міста, розглядаючи абсолютно симетричні парасольки каштанового листя якраз навпроти її колишніх вікон. Дивовижно, але навіть тут, у самому центрі міських кам`яниць, відчувалось це літнє рівнодення природи, коли усе живе прокидається для життя й відродження. Ніби на підтвердження цих думок звідкись – чи не з неба? – упав цеглянисто-червоною намистинкою і заворушив лапками жук-солдатик. Чи не з необачно роззявленого дзьоба невидимої пташки?

Рипливий, заколисуючий своєю одноманітністю звук дитячого візочка, який котить доріжкою повз її колишній під’їзд молода пара, викликав цілий асоціативний ряд. Ось Він, цей нещодавній татусь, який ніби направду увесь зрісся із собою, мов рак-відлюдник зі своєю мушлею, прикриває очі сонцезахисними окулярами, а вуха навушничками на тоненьких дротиках, що він відчуває до тієї, яка йде поруч? А вона, виглядає, згідно одвічному закону тяжіння різнозаряджених полюсів, є його повною протилежністю – морська губка, що хоче увібрати в себе океан навколишнього, цікаво роззирається, зчитує інформацію звідусіль і відразу ж переповідає, ділиться враженнями зі своїм супутником, який рухається в ритмі радіоефіру. Цікаво, чи помічає він її радісне збудження? Чи доходять до його свідомості її слова? І знову ніби несамохіть, десь на задньому плані свідомості: вони щасливі? І якщо "так", то чи надовго? На все життя? Поки малюк не стане підлітком, і не так гостро потребуватиме їхньої підтримки, їхньої єдності?

Це уперше за останній рік Ліна відчула, що її нехіть до подробиць буденного життя, навіть таких приємних, як прихід справжнього тепла, що невдовзі обіцяло перетворитись на липневу спеку, ніби відступила, і крізь морок і засліплення власними проблемами майже наново проступило улюблене з дитинства переплетіння вулиць, оновлений цією весною скверик біля метро, контур невисоких, відживших своє будинків, що завжди милував око своїми двома, трьома, ну максимум п`ятьма беззахисно-наївними поверхами з огляду на темпи і ріст сучасної забудови. Цей рік минув без Симбада, а якщо минув цей, минуть й інші, прошумлять весни, одплачуть зливами осені, вкотре відбілять все урочисті білі зими – і так від літа до літа, поки стоятиме цей світ, поки вона, Ліна, буде на цьому світі.

- Ну все! Йдіть погляньте, чи нічого не забули?

Ось вона, ця остаточна крапка її вже минулої життєвої сентенції, після якої і надходить, мабуть, не-вороття, і лишаються тільки спогади, і чекає ностальгія за цим старим райончиком, в якому, як тепер здавалось, швидко й непомітно проминуло дитинство, проминула і юність.

Безкінечно довга дорога міськими заторами до нового помешкання, так, ніби не переїжджаєш з одного берега на інший у межах одного міста, а мандруєш у часі, проминаєш частину свого життя, назавжди прощаєшся з тим, що раніше було невід’ємною частинною твоєї дійсності, із часопростором, у якому тебе вже не буде. Чи не цього завжди прагнув Симбад? Безкінечних мандрів, вічної зміни місць і вражень, почуття нової пригоди, що розгорталася за обрієм?

Із чого розпочався цей новий його відрив від неї, від їхнього спільного, хоча офіційно й не оформленого, існування? Коли з’явився цей погляд знічев’я, обернений у простір, непомічаючий нікого навколо? Або ні. Коли, і як, і крізь які шпарини просочилося це тотальне нерозуміння, відчуження, взаємна байдужість, суцільний комунікативний розрив, і замість тем для розмов лише куценькі "що купити?", "що зробити?", та пробіжка від телевізора до холодильника у перерві на рекламу?

Тоді, у першу їхню весну, найбільше вражала його легка, ніби летюча хода (сам Кость із гордістю пояснював міць своєї статури тим, що він родом із Криму, з родини капітанів, тобто і його батько, і дід, і, можливо, навіть прадід були, але він уже, на жаль, ні), а ще обпікаючий синій погляд, безкінечні розмови про світ довкола із власного й батьківського досвіду, що, мабуть, і підштовхнуло до спершу жартівливого, а з часом уже й звичного Симбада замість Костика. (А може, це вона сама накликала, запрограмувала свою долю, називаючи коханого цим іменем? Адже існує магія імен, певна вкладена в них енергетика, карма?)

Потім, коли він переїхав у її маленьке помешкання, час ніби спинився, й розпочалася нова ера суцільного п’янкого щастя, так, як бувало у дитинстві, коли тебе сильно розкручували на каруселі, і ти летів у шаленій захоплюючій нестямі, ні про що не думаючи, а просто відчуваючи цей рух, як мить блаженства. І тому, коли після несуттєвого, на її погляд, непорозуміння на кухонному ґрунті, він без жодних попереджень і пояснень зник на три тижні, їй здалось, що ось він і настав, кінець життя (так, ніби у сонячний спекотний день із розжареного, як вугілля, піску разом стрибнути у басейн із крижаною водою, щоб забило дух, щоб холод викликав фізичний біль, бажання якомога скоріше повернутися назад у теплий, радісний простір, у той час, коли щастя світило, мов сонечко з неба), що не буде вже нічого такого прекрасного, а чекає лише поступове згасання і смерть. І вперше не стало страшно від цієї думки. Вона не перестаючи звинувачувала себе (якби ж вона не присікалась за ту підгорілу каструлю, могла б не помітити, потихеньку б відтерла), аж раптом у перерві між самобичуванням у голові вперше заясніло, що от вона хотіла бути з ним, хотіла бути щасливою, без огляду на де, коли і як, а він? Чи він так само хотів бути щасливим із нею, не враховуючи жодних життєвих обставин, чи у них все ж були різні бажання?

Коли він потім з’явився, гарно засмаглий, відразу помолодівши років на п’ять, то спокійно сказав, що захотів трохи розвіятись, що вже набридло сидіти на одному місті, просто вирішив відвідати кримських родичів (саме ж бархатний сезон). "Пробач, що так вийшло, "- нібито щиро зронив він, але в наступну хвилину вже вигідно вмостився біля телевізора, блаженно втупившись в екран.

У тісному передпокої Ліна втупилась у своє відображення у старомодному бабусиному свічаді. Руки трусилися нервово, дрібно, на вустах застигла дурнувато-блаженна посмішка. Від щастя, яке повернулось, примирення, яке відбулося, продовження спільного існування? Чи просто від того, що нарешті настав кінець цьому божевільному чеканню, коли, то стоїш, як домашній песик, на килимку біля дверей і прислухаєшся до усіляких шелестів на сходовій клітині, то кидаєшся до вікна, з якого проглядається асфальтована доріжка від метро.

Певний час після Костевого повернення життя ще йшло у попередньому ритмі, і не відразу стало зрозуміло, що так, як раніше вже ніколи не буде, і не тому, що Ліна надто злостива і не може пробачити й забути, і не тому, що Кость зрозумів, висловлюючись банально, що упоров дурницю, і знає, що й Ліна це розуміє. Взаємно щасливого існування вже не могло бути, тому що порушилась та космічна рівновага, яка встановилась між ними, і за якою, ніби за заздалегідь встановленими правилами, Ліна завжди й усюди захоплювалась своїм Симбадом, а він дозволяв милуватися собою, поширювати цей міф про себе, у якому він був і мужнім мореплавцем, і вишуканим лицарем, і найрозумнішим серед найобдарованіших, і найщедрішим і най, най, най... Але ось зараз, після майже місячних тортур без жодних дзвінків і пояснень, Ліна раптом втратила цю здатність дивитись на Симбада широко розплющеними від захоплення очима, а він, випавши з сонму небожителів, відчув усю твердість земної поверхні, бо їй, попри всі намагання, так і не вдалося приховати гіркоту розчарування, і шаблонна фраза виявився-такий-як-і-всі стала нав’язливим підкадровим субтитром їхнього життя.

Чи стала ця втрата ореолу божественності тим чинником, який уніс майже цілковиту деструкцію у їхні взаємини? Чи усе просто перегоріло і вже не підлягало відновленню? За тим першим зникненням були наступні злети й повернення, так, ніби батьківсько-дідівська професія "капітан дальнього плавання" набула генетичних ознак і вже позасвідомо впливала на поведінку Костя.

Місячне сяйво просочувалось у кімнату крізь довгу щілину не до кінця закритих фіранок, місяць саме був уповні, і від цього дивного світла зовсім притупилося відчуття ночі, спати не хотілося, але все тіло сповила дивна млість, коли навіть найменший порух здавався зайвим. Вони лежали, кожен на своїй половині ліжка, навіть під окремими ковдрами. Ліні раптом здалося, що ця дивна місячна ніч і стане моментом осяяння, прозріння, визначення її долі. Саме тоді вона й попросила його більше не вертатись, якщо його химерний потяг знову покличе його у химерну путь, і якщо йому дійсно не сила без цього жити, і якщо це переважає не лише здоровий глузд, але те, як їй здавалось, особливе, що було у них, що було між ними. Не вертайся! Не вертайся! Не вертайся! Шепотіла вона, ніби замовляння, і воно подіяло.

Ліна стояла на перехресті життєвих ліній і доль, де всі рухаються в різних напрямках і з різною швидкістю, підминаючи під себе слабкіших, переступаючи через немічних, неспроможних пересуватися у ритмах інтернету, щоб у результаті опинитись, хоч і в різний час, але в тому самому місці призначення. Вона стояла й тримала в руці маленький каштанчик, що вигравав на сонці лискучою, ледь помітною смужечкою маслянисто-коричневого, яке так органічно просочувалось крізь зеленаву, трохи підсохлу шкаралущю, як надія нового життя, обіцянка безсмерття просочувалась крізь кожну клітину її єства. Та ступивши на темну лінію долі у безкінечній пішоходній зебрі свого життя вона лише на єдину мить розжала долоню, але цього було достатньо, щоб цей маленький зародок майбутнього каштана випав і покотився під ноги випадковим перехожим, назавжди зникнувши з очей. І розляглася світом та неймовірно болісна тиша, тиша великих втрат, гіркоти від розуміння невідворотного, коли біль приносить простий порух вій, переведення погляду з одного об’єкту на інший і навіть шумовиння власного пульсу.

Шукати своє кохання на ледь пурпурових від вечірнього сонця хмаринках, старанно обходити п’яту колону пересадочної станції метро – незмінне місце зустрічі після роботи, слухати Цоя і знати, що більше ніколи-ніколи все це не повториться, принаймні не на цій планеті, не під цією зіркою Сонце.

Душе моя! Не раз молилася подумки Ліна: "Душе моя! Ти одна безтілесна й невидима можеш ширяти над землею. Знайди самотнього мандрівника на його самотній дорозі, оповий його руками-крилами, пригорни його, підтримай, візьми на себе часть його болю, бо я вже не можу, не смію, бо моє вже минуло..."

У чому все ж таки її, Лінине, щастя? Продовжувала вкотре прокручувати одне й те саме питання, як давно заїжджену, стару платівку, котра скрипить-рипить, та все ж грає, ніяк не замовкне. Ліна поглянула на те щось велетенсько-рожеве, що нависало над нею і мало тепер стати її новою домівкою, наочно свідчачи про міць прогресу. Пахло чи то свіжою фарбою, чи ще не до кінця висохлим бетоном, чи просто ремонтом, а може, це був типовий запах нового житла, ще не прибитий звичними побутовими, знайомим із попереднього життя духом – кухонним пахом чогось смаженого, випраної дешевим порошком білизни, прілою затхлістю давно не провітрюваних помешкань, нафталіновою профілактикою молі, специфічно-різкими парфумами, усім тим, що розносилося всюдисутніми протягами, розходилося усією сходовою клітиною, усім поверхом, усім будинком. Навіть сонце тут світило інакше, щедріше, спекотніше, ніж годину назад біля її вже колишнього будинку. А ще вражав темп, рух, незрозумілий енергетичний запал, що відчувались, як незриме силове поле, утворене навколо нової будівлі. Навіть найняті Ліною бурлаки забігали швидше, перейнявшись цією енергетикою, та й сама вона відчула, що той зашморг самотності, що здавлював серце вже багато часу, послабив свою давку петлю.

І як все-таки так вийшло, що її найкращій, найліпший друг раптом став її ворогом? І чому розпочато було цю війну, "війну без жодних причин", в якій не було переможців і переможених, яку всі програли? Адже вона від початку знала, що його не можна перекроїти під зручний для себе шаблон, але сприйняти його дивацтва, продовжувати кохати попри цей незрозумілий хаос почуттів, бажань, емоцій, що блукав у ньому, очікуючи слушного часу, щоб вирватись назовні, виявилось їй не під силу. Все здавалось надто складним, а виявилось простим невмінням кохати без жодних застережень, як пити воду, вдихати повітря, ходити по землі. Можливо, справа в ній? А якась інша, інакша, не така, як вона, навіки примагнітить його, оповиє руками шию, здавить вуста жагуче-пристрасним поцілунком, криком кричатиме "ти мій" і нікуди не відпустить, хіба що у вічну подорож "на той світ", як Чорна пантера Рита бідолашного Білого ведмедя Корнія? Але хіба це вже буде Симбад? Цей величний подорожуючий, що живе відчуттям наступної гавані, раптом умиротворений, впокорений і приборканий, у ролі домашнього пуделя із пишним бантом на шиї?

Легкою морською ходою Симбад підійшов до знайомого під’їзду старенької п’ятиповерхівки. Безжурно посміхаючись білозубою посмішкою незмінним бабусям на лавці ввійшов усередину, і весь зовнішній бравур раптом перемінився на втому й тугу останнього самотнього року. Ледь волочачи ноги, як побитий пес, майже п’ять хвилин долав він три невеличкі сходові марші до Ліниного помешкання на другому поверсі, власне, колишнього Ліниного помешкання, хоча звідки йому було про це знати, якщо на дзвінки вона не відповідала, а спільних знайомих вони не мали?Феєричні мандри, безмежні простори життєвого океану, що це все важить, якщо ніхто не чекає тебе із твоєї подорожі? Те, що гнало його від неї у незнану і цією незвіданістю привабливу путь, те й не відпускало – його неспокійно-незбагненне серце, внутрішній маяк, що освітлював шлях, пунктиром прокладав маршрути на мапі: від Ліни і до Ліни. Максимально віддалитися, щоб наблизитися,наблизитися і знову віддалитися, і так щоразу, як біг по колу. Може, сталося те, чого він найбільше боявся, але й водночас жагуче прагнув: нарешті знайшлася та, заради якої можна було пришвартуватися назавжди, упертися міцним якорем у твердий ґрунт, прорости деревом, плодючим садом навколо власного дому, слухати пташиний спів, вивчати зоряні міфи, жити. Чому ж тривала ця боротьба з собою, важка, запекла, багатоденна? Що ще треба було зробити, узгодити, перепровірити, довести? Чи не занадто пізно прийшло прозріння? Ніхто не відчинив йому двері, і дивна пустка й тиша сочилися крізь шпарину замка. Вийшовши на вулицю, він сперся на огорожу старого паркану навпроти її вікон. Він буде її чекати, буде на неї чекати, просто чекатиме її.

Сонце, ця величезна вогненна куля, магматична маса, що стріляє протуберанцями у Всесвіт, і на яку навіть звідси, із Землі, за мільйони кілометрів від нього, неможливо дивитися незахищеним оком, примітивне божество первісних людей, які інтуїтивно й абсолютно точно визначили його джерелом життя на землі. Ця зірка Сонце не просто зігріває, освітлює, наповнює енергією земне існування, а й дає те особливе, без чого тендітність метелика не була б такою вбиваюче зворушливою, кольори природи не мали б своєї дивовижної безпосередньості й насиченості, а принципова двокольоровість світу, розподіленість доби і, загалом, життя на темний і світлий бік, бінарна опозиція день-ніч втратила б свій споконвічний сенс. Кожен шукає свою зірку на мінливих шляхах власного всесвіту, своє сонце, щоб і на його маленький планеті росли троянди і сміялися діти, і коли випадкові хмари заступають його ласкаве сонечко, терпляче чекає, коли негода минеться, і теплий промінчик знову торкнеться обличчя. Але немає двох сонць у жодному небі, як не буває двох доль, двох життєвих позицій, національностей, віросповідань. Буває ще Місяць, який за законами нічної фантасмагорії виступає у ролі небесного світила, хоча таким не є, не дає ні світла, ні тепла, а лише відображає те, чим так щедро багата зірка Сонце. Вибирати зірку Сонце, надавати перевагу Місяцю, залишати рідний берег, бути вічним пілігримом, йти навмання без дороги й призначення, стати випадковим перехожим, простувати узбіччям навпроти руху зустрічних машин чи за течією – із усього розмаїття життя, із цього вічного калейдоскопу, що кожну мить пропонує нову картинку, не просто вихопити, як сліпий жереб із заношеної шапки долі, а свідомо вказати перстом і знати, що це лише твоє, тобою спроектоване, породжене десь глибоко у надрах твого єства, життя.

Київ Червень-Липень 2011
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
26.10.2011 Проза / Новела
Кіркея (Спогад)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
02.12.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
Сан Санич
30.11.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
За ялинкою
30.11.2016 © Світлана Нестерівська Індіго Лана / Лист
Сповідь-покаяння
27.11.2016 © оксамит / Мініатюра
СВІТЛІЙ ПАМ"ЯТІ ПРИСВЯЧУЮ...
23.11.2016 © роман-мтт / Мініатюра
Годувальниця (замальовка)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 346  Коментарів: 6
Тематика: Новела, зырка Сонце, життєва доля
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 19.01.2012 03:25  © ... 

Симбад - просто образ такий із "Тисячі й одної ночі", образ одвічного мандрівника.
Дякую за оцінку твору! 

 10.01.2012 23:24  Олександр Новіков 

класно. Симбада правда не читав.
про сонце сподобалось, такий підсумок 

 03.11.2011 23:29  © ... 

Дякую! Насправді Ліна списана ... ні з кого, звичайно ж, конкретного. Тут всіх нас жінок потроху... Ліна відчуває те саме, що й всі ми: біль, самотність, несправдженість сподівань. Та вона знає, що все буде гаразд.

 03.11.2011 23:14  Єва Психея 

Чимось ця Ліна нагадала мене))) Дякую. Сподобалось!

 27.10.2011 14:27  © ... 

Дякую. Насправді, і Симбад, і Ліна - глибоко трагічні образи, заручники своєї долі. Ліна не змогла прийняти й кохати Симбада таким, яким він є. Звісно, він не зміниться. Але чи стала Ліна щасливішою? Я, звичайно, не знаю до кінця, але думаю, вона дуже страждає...

 27.10.2011 00:31  Каранда Галина 

дуже навіть зрозуміло... а Ліна правильно зробила - це блукання ніколи б не закінчилося...

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +13
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +59
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +39
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
12.04.2011 © Закохана
29.08.2010 © Віта Демянюк
23.02.2013 © Тетяна Белімова
09.12.2010 © Тундра
05.04.2012 © Т.Белімова
06.01.2012 © Т. Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди