Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
10.11.2011 15:05Оповідання
Про життя і смерть  Про війну  
У третьому вимірі
10000
З дозволу батьків
© Ігор Рубцов

У третьому вимірі

Частина 6
Ігор Рубцов
Опубліковано 10.11.2011 / 7275

Штурмовик


Літо 1985-го. Обломився мені несподіваний подарунок – вперше летіти гвинтокрилою машиною. Відстань невелика – 90 кілометрів; всього пару годин бронетранспортером з вітерцем. Мій супроводжувач, підполковник Сінєльников, поспішав по партійних справах до Герату. Причепом, зовсім не обтяжливим, додали мене до кумпанії. Там, у розташуванні 101-го мотострілецького полку випало мені дослужити строкову, близько півроку. Парторг не хотів обтирати підполковничими штанями запорошений БТР, і то правильно.

– Як настрій летіти вертольотом? – Спитав.

– Краще не буває.

Я ж не думав тоді міняти планів що до звільненя у запас, тому не дуже розраховував на другий і третій щасливі випадки (в цілому на сім успішних посадок), пов’язані з вертольтними перельотами. Коротше кажучи, Сінєльников не прагнув заморочуватись наземним тряским і не надто швидким для його планів пересуванням, через те я вперше піднявся на борт штурмовика Мі-24.

Прямий повітряний відрізок від Шинданду до Герату пролягав над горами, через перевал, у долину, де за кілька кілометрів від самого міста стали два радянські полки: мотострілецький і 24-й танковий. Пілоти казали: «101-й майданчик».

Зазвичай, профіль польоту: висота, азимут руху, точки повороту – обирав командир ведучої машини. Пасажирів брали без питань, було би місце в салоні. І це вельми приємніше для тіла, ніж ото мліти під гарячою шкаралупою БТРу; легше морально – потенційний супротивник не вдарить зверху, а, швидше, сам ховатиметься між валунами десь внизу. І наша хижа зелена «бабка» лякала його не на жарт, обвалюючи лавину гуркоту зі швидкістю так під 300 км/год.

– Який страшний. – Сказала дружина, побачивши одного разу Мі-24 на світлині. А я завжди вважав його красивим. Називали двадцятьчетвірку крокодилом. Не знаю, через вузьке тіло, либонь. А, може, те походить від реальної небезпеки. Атака ланки крокодилів швидкоплинна, ефективна і гарантували ефективну зачистку квадрату, шок і моральне потрясіння.

На цій моделі літали наші і афганські екіпажі, у деяких африканських країнах – аборигени жовтого континенту, поляки і німці, представники низки країн так званого соціалістичного табору.

На початку кар’єри дітище КБ Міля проектували як транспортно-бойову одиницю. За основу взяли надійний транспортник Мі-8, лишивши всі агрегати як є. Змін зазнала кабіна екіпажу та вантажно-пасажирський відсік. Порожня машина літала блискуче. Напівкрила додавали їй підйомної сили, а швидкість перевищувала 300 кілометрів на годину. З перших років вертоліт почав воювати. Тут і виявилось, що з десантом на борту позитивні якости геть нівелюються. Тоді інженери пішли шляхом вдосконалення штурмових перспектив. Пілотів розсадили тандемом по окремих кабінах. З погляду на покращення кругового обзору рішення було правильне. Робоче місце борттехніка організували у транспортному відсіку. Однак, Мі-24 нерідко літав без третьго члена екіпажу.

Широке застосування ударних вертольотів на афганській війні відбилося на кількісних показниках втрат. Спираючись на статистичні дані, я нарахував приблизно 105 безповоротно втрачених машин. Думаю, реальна кількість близька до вказаного числа. Уявили?

Наявність подібної техніки радикально змінило малюнок війни. Там, де супротивника не діставав бойовий літак, несподівано вигулькувала плямиста бабка, поливала все НУРСами і давала ходу. На полі бою екіпаж мусить іти назустріч вогняному смерчу. Кабіни пілотів хоч і захищені бронесклом, металевими плитами, машина мала свої Ахіллесові п’яти. Не можна все

закути у панцир, бо тоді крім самого себе вертоліт нічого не підніме. А психологічне навантаження льотчиків під час атаки на вогневу позицію не порівняти ні з чим.

Перший Мі-24 втратили 6 лютого 1980 року. Від куль ДШК вертоліт вибухнув у повітрі. Використати парашут для порятунку із падаючого вертольота практично складніше. Восени 1982 року свій шанс не зміг реалізувати борттехнік лейтенант Безкровний. Вистрибнувши, він відразу попав під лопаті несучого гвинта. Подібні випадки не поодинокі.

Всіх історій забагато для моїх невеличких нарисів. Є найяскравіші, такі як, наприклад, з льотчиком Джелалабадського полку капітаном Лєгковим. 1 жовтня 1983 року, у день, коли мене призвано на військову службу, він попав під обстріл ДШК. Із значними ушкодженнями машина дотягнула до бази. Командир і льотчик-оператор з пораненнями потрапили до госпіталю, де останній помер. А капітан невдовзі повернувся до строю. Рівно через півроку 2 квітня 1984-го історія повторилася. Він довів битий вертоліт до бази, рятуючи себе, машину і свого, теж пораненого оператора. Але сам другого поранення не пережив. Кепсько, чи не так?

Під час проведення військових операцій, а також у таких небезпечних районах, як Панджшерська ущелина, зелені зони поблизу Кандагара, Джелалабада, Баграма, екіпажі обстрілювалися по кілька разів на день. Ескадрілії несли втрати щомісяця. Здавалося, на якомусь напрямку є результат – район зачищено, супротивника викурено. А вони все-одно виходили з печер, кидаючи виклик сучасній броньованій машині. Навіть старовинна гвинтівка 19 століття вмілими руками перетворювалась на ефективну зброю месників.

Нариси військових журналістів і багатьох радянських письменників-баталістів страждають необ’єктивністю. Ідеологія превалювала навіть у художніх творах. Правильно, Документ – не треба занадто підносити моральні достоїнства суперника, але логічні нестиковки випливають чи не у кожній статті. Автори нав’язливо торочать про моджахедів як про підлих боягузів, які не приймають відкритого бою. У них душман завжди підступно стріляє з-за скелі. Начебто радянський солдат, перш ніж вистрілити, зачитував вирок суду. Дивна логіка. На те і війна. На землі, що горить під ногами, ніхто не стріляється на площі дуельними пістолетами. І кожен робить свою справу в міру переконань. Загарбник, за логікою афганця, – підла собака, недостойна людської смерти. Це свідомість людини, яка по праву вважає, що кожен народ має свою територію, на якій йому Богом накреслено жити, впроваджувати свої закони. Правильні вони, справедливі, чи ні – всякий дасть відповідь перед Богом.

Як керівникам опору не пропонували чесне змагання, так, відповідно, й вони боролися, знявши білі рукавички, гризли зубами ворога. Радянські війська випробували в Афганістані десятки видів нової сучасної зброї. До бомбардувань гірських баз долучали навіть стратегічну авіацію. Літаки Туполєва ніколи не сідали на афганські аеродроми. Вони, виваливши тони надпотужних боєзапасів з недосяжної для Стінгерів висоти, повертали додому. Це не називається «підло».

У Шинданді до 1987 року на озброєні зенітно-ракетного полку стояли ретельно замасковані ракетні комплекси. Під час першої хвилі виводу шести полків (ще та була оперета), ця частина фігурувала як звичайний зенітний полк без додатку «ракетний». На церемонію виводу збіглися журналісти усього світу. Вони не бачили, що ховалося під об’ємними чохлами за потужними тягачами. Шураві грали роль чесних хлопців, а іноземці вдавали, що вірять спектаклю.

На кожного вбитого радянського бійця припадало кілька десятків вбитих партизанів. Приблизно у 1985 році наше командування офіційно нараховувала кількість сил контрреволюційного опору у 120 тисяч, проти стотисячного контингенту плюс збройні сили ДРА. Звідки тоді понад мільйон убитих афганців? Виходить, наша армія воювала з народом? Логіка радянських журналістів тупикова, а словесні приниження опозиційних формувань недоречні. Якщо вже казати про звитягу, так треба чесно визнавати високий рівень патріотизму супротивників.

Час «Совєтов» минув. Акценти змінено, діючі особи – також. По наших граблях невпевнено крокує об’єднана антиталібівська коаліція. Розібратися б на місці, що там коїться, та я такої можливости не маю. Долітає інформація, що як колишнього ворога, СРСР оцінюють на щабель вище, віддаючи належне гуманітарній складовій місії 80-90 років.

Кабульська влада вже кілька разів помінялась, але, напевно, там ще не забули підполковника Піянзіна. Вранці 21 лютого 1986 року на борту його Мі-24 розірвалася зенітна ракета. Вертоліт падав з висоти один кілометр від землі. Часу для порятунку вистачало. Командир наказав стрибати оператору. Визначитись з власною долею льотчик мав повне право. Покинути кабіну до зіткнення з житловим масивом (свої не судитимуть), або увійти до списку героїв, давши відстрочку багатьом мешканцям міста? Іван Піянзін вивів штурмовик на пустир. Там у нього не залишилось шансів.

Подібний вчинок повторив екіпаж капітана Полєтаєва у жовтні того ж року. Два офіцери виявили шляхетні риси, рятуючи тих-таки кабульців. Через рік просто над кабульським аеродромом ракетою «Стінгер» збивають ще один Мі-24, який провів у повітрі лише 40 секунд після зльоту на супровід «крилатого». Ухиляючись від виробничих корпусів і інфекційного госпіталю, поклали життя четверо людей.

Останню «двадцять четвірку» ВПС втратили за півмісяця до остаточного виводу військ. Екіпаж прокладав маршрут виводу і доповідав погоду. Останні слова командира: «Погода на переліт сприятлива, випуск групи за планом дозволяю.» За 8 кілометрів від перевалу Саланг в умовах поганої видимости вертоліт врізався у скелю.

Скільки не розповідай про неповторність польоту на ударному вертольоті, словами нічого не передаси. Його треба відчувати тілом, нервами. Керуючись настроєм, пілот почав розбіг, як роблять літаки. Гвинт трохи відхилився вперед і машина покотилася, набираючи швидкість. Через кілька метрів командир потягнув шаг-газ і додав обертів турбінам. Лопаті збільшили кут атаки, створивши підйомну силу, яка відірвала нас від бетону. Колеса сховались у нішах. Вертоліт пішов у спіраль на пружній подушці перегрітого повітря. Сегменти бокових дверцят лишалися відкритими. Перед нами напоготові сидів бортовий технік, виставивши чорний ствол назовні. П’ятипалий гвинт мерехтів своїми тінями і створював ефект древнього кінопроектора, коли око вловлює маленьку паузу між кадрами. Лівий віраж – на нас навалилося небо. У отворі синь літнього безхмарного ранку, а ми просто лежали на стільцях спиною до землі. Правий віраж – і все перевернулося догори дригом. Тепер шпангоути і обшивка не пускали нас, ми зависли над отвором, приклеєні відцентровою силою.

Командир піднімав десять тон високих технологій на максимальну висоту. Попереду гори. Їх треба було перескочити, щоб вийти до гератської рівнини. На такій висоті літаючий танк – хороша мішень. Є час приготуватись оператору ПЗРК до пуску ракети. Але іти над горами, коли від розпеченого каміння піднімаються струми гарячого повітря, теж небезпечно. Невидимі провали можуть миттєво призвести до втрати опори, вертоліт просяде на скелі і розметається на шмаття. І так, і сяк ризиковано. Про правильність рішення роблять висновок тоді, коли гвинти зупиняться у місці призначення.

Навіть така сувора земля, як ця, годує людей. Ознаки життя є у горах, хоча бескиди не такі, як у Карпатах, де течуть річки, ростуть дерева і гриби, а полонинами попасаються рогаті. По горах розкидані кишлаки, – чим вони виживають? Куди веде вівчар свою отару? Не каміння ж гризуть вівці, набираючи вагу і годуючи малі ягнята? І зима, коли приходить, то засипає снігом усі стежини, відрізуючи від навколишнього світу піднебесні оселі. Взимку не кожного дня гелікоптер подолає перевал, а як люди на своїх двох? І що робиться у світі, - звідки їм знати? Хіба, може, прийдуть пересидіти до весни незнайомі бородані зі своєю версією господарського устрою. Зміна влади нічого не міняє у житті мешканців круч. Якого кольору прапор країни, які піджаки тепер у моді – такі питання не мають сенсу. Народжений понад хмарами знає інший бік життя. Можливо там, де ми безпорадні, він лише підсміюється у вуса, прикриті вільним кінцем завою. Дивлюсь я на усе з неба поглядом небожителя і думаю: а хіба я знаю, що таке справжнє життя? І що я тут роблю, та для чого мені це потрібно? Або тим, хто мене відправив сюди? Хіба

цим людям потрібні такі «анголи», як ми? Вгрузли ж по самісінькі плечі у талабаню, але морочили голову всьому світові, самим собі… за народні наші грошики.

Вертоліт обганяв свій вихлоп. Всередині і поблизу нього радянські рублі смерділи відпрацьованим гасом. Кілька хвилин польоту – день на лопаті якогось шахтаря у Донбасі. Чи навіть більше? А не пішли б ми до Афганістану, то й що? Легше здогадатись, чого б не було.

Для прикладу, розповім історію. Я її нікому не переказував до розвалу Союзу, але в ній немає криміналу, тільки трохи винахідливости і перевищення службових повноважень. Отож, сидів якось на кабульській пересилці, ліниво і тоскно чекав літака на Шинданд, насолоджуючись атмосферою аеродромного життя. Раптом біжить до мене знайомий офіцер зі штабу моєї дивізії. Радісний такий скаче, зазирає благально у очі, а у руці тримає тугий портфелик. Сіли ми біля недіючого фонтану і розповів він мені свою печаль.

Кілька разів на рік його служба подавала до штабу Армії акти на списання бронетехніки. Війна все спише, як кажуть. Так воно насправді є, списати можна хоч цілу країну, але мало хто розуміє, яка то колосальна паперова піраміда Хеопса, яку треба надряпати у кількох примірниках, долучити до актів фотознімки, проляпати все печаткою, завізувати усім причетним чинам, начальнику штаба дивізії і комдиву. Протягом звітного періоду акти накопичувались, збиралася потрібна інформація, а перед відправкою паперів відповідальний офіцер подавав весь стос під ніс командиру дивізії на останній підпис. Автограф генерала – не карлючка якась. В ньому все: рівень авторитету, влади, соціальний статус, смак і культура. Його підпис не можна сплутати з кривим гачком штабного писаря. Зразок генеральського розчерку затверджений на найвищому рівні і оформлено документально, так само, як ваш підпис на банківському документі.

І от, купу завізованих актів офіцер подав до штабу Армії, але документи забракували через те, що під ними стояв не власноручний генералів вензель, а факсимільний відбиток. Людину можна зрозуміти: цілий день голова забита клопотами про живих, поранених і вбитих. Виводити досить складні візерунки під кожним папірцем чисто фізично нелегко. А що ж робити бідному старлею, чия невдячна справа зійшла нанівець? Вже не знаю, скільки годин він поклав, щоб переписати всі бланки наново, але він зробив це. Треба буде летіти до управління і повторно постати перед комдивом з переписаними документами. Печатки, підписи – легше, справді, застрелитись. А я мав таку здібність відтворювати на непоганому художньому рівні загогуліну генерал-майора Олександра Учкіна. Звідки про це знав старший лейтенант? Можливо, від стресу в нього відкрились надзвичайні таланти.

Я почав було відхрещуватись від афери з підписом, бо папери тягнули на таку суму, за яку в ті часи задавили б у камері. Та офіцер так благально підводив очі, розкривши портфель: «Ти подивись, скільки праці пішло коту під хвіст!». Так тільки даму благають вийти заміж. Він мене розчулив. Отож, сидячи біля висохлого фонтану, мій прохач слинявив тремтячий палець, та гортав сторінки, а я крав хліб мого командира дивізії.

Тепер - головна думка. На багатьох фотографіях я бачив сукупно масштаби розіграної драми. Десятки рознесених бронемашин, іноді тільки самий обгорілий кістяк, частину рами, окремі котки, відірвані танкові башти. Так це не за всю війну, а тільки за певний проміжок часу і у зоні відповідальности однієї нашої дивізії. Дані тільки щодо бронетехніки. Автомобільні, авіа служби, тилові підрозділи вели окрему статистику. Ми сіяли техніку, як насіння і воно проростало гнівом.

Судячи з масштабів списання загубленої техніки, опір по всій території країни чинився страшенний. Одне із джерел повідомляє про кілометрові черги БТРів на ремзаводі, які підлягали капремонту після Афганістану. Наскрізні дірки у броні, вирвані з м’ясом колеса… Що могли відремонтувати на місцях, – лагодили, а інше розподіляли у Союзі по заводах. Пропагандистська машина не брала до уваги систематизм і масовість у протидії окупації. Що значить вислів: «бандитська вилазка окремих контрреволюційних елементів»? Які ж вони окремі? Це що, жменька відморожених бандюків з рогаток постріляла наші вертольоти? Та ні, братове, там вночі ніхто не давав відповіді, кому належить влада у кишлаку. Як кажуть: «Вдень пашемо-сіємо, а вночі косимо, та до купи голови зносимо».

Весело вентилювала саму себе «двадцятьчетвірка». Неподалік молотила лопатями її близнючка. Удвох безпечніше. Легше відбитись від «окремих хуліганів». Якщо «духи» стріляли по «крокодилах», пілоти влаштовували вогняну карусель. Того разу земля мовчала. Гори поблажливо пропустили нас без стрілянини. Далеко внизу відкрився розбудований мотострілецький полк: алюмінієві й дерев’яні модулі, намети, танкові башти на постах, радіовежа. Наш штурмовик шулікою спав з неба, закрутивши спіральне піке. Друга машина тихим ходом ґрасувала над нами. Значить, пара вертатиме, або відразу піде далі, на Турагунді. Можливо, якась колона, затиснута на гірських серпантинах, проситиме допомоги і вогневої підтримки.

Під час падіння внутрішні органи ожили і почали мінятися місцями: «Ви виходите? Ні? Тоді дайте мені пройти.» Від легкости здається, що частина їх вже покинула мене. Немолодому підполковнику поряд зовсім не хочеться того, що мені навпаки подобається. Адреналін пішов гуляти, готуючи тіло до невластивих йому випробувань, а вуха неначе хтось набив ватою. Льотчик зробив те ж саме, що він робить, атакуючи кулеметне гніздо. Тільки, потягнувши на себе колектор, не перевів вертоліт у набір, а, працюючи шаг-газом, примусив м’яко цьомкнути вертолітний майданчик.

З підполковником ми зійшли на тверду поверхню, а тіло ще летіло. Відійшли вбік. Пілот дав оберти гвинту, потягнув лівицею шаг-газ і трохи віддав вперед колектор циклічного шагу. «Крокодил» слухняно піднявся, ховаючи на льоту до ніш три свої некрокодилячі «лапи». Лишивши сотні півтори кіло на землі, йому легше давались метри висоти. То нам тільки здається, ніби залізяці сніг, чи спека – все єдино. Зовсім ні. У розрідженому гарячому повітрі турбіни «задихаються», не дають повну потужність. Машина слабне. А порожня вона як непотріб якийсь, велика бляшанка.

Отак влітку не дуже вдало проходили випробування літаків вертикального зльоту-посадки Як-38. Техніка, яка нормально літала десь на флоті у Росії, не могла підняти саму себе тут. Довелось експериментувати старт з коротким розбігом. Але переваги літака, що може «паркуватись» між двома автівками, було втрачено, Афганістан забракував цю модель через низьку віддачу. Моделі «Су» і «Міг», дарма, що вимагали довгі злітно-посадкові смуги, але брали під крила максимум бомбового вантажу. Ідея ж використати «яковлєвих» з невеликих п’ятачків не виправдала себе: вони вперто «не хотіли» злітати.


Герат




Що ж за місцевість, куди мене заніс Мі-24? Герат – стародавнє поселення. Люди жили там від 500-х років до Різдва Христова. Той самий амбітний грек, на ім’я Олександр Македонський захопив його, давши свою назву – Артакоана. На початок 21 століття чисельність жителів складала близько чотирьохсот тисяч. Враховуючи відсутність багатоповерхівок, уявіть величезний простір, на якому спочиває місто. Не дуже щедра на воду річка Геріруд, як бачите, у назві несе спільний корінь.

В 11 столітті монгольські орди дощенту стоптали Герат. Та утримати владу вони не спромоглися. Завдяки вигідному розташуванню на лінії Великого шовкового шляху, тут почався розквіт торгівлі і ремісничої справи. У 15 столітті Герат напряму контактував навіть з Московською державою. Старовинні пам’ятки, попри нещадну «оранку», влаштовану радянською авіацією у 1979 році, нагадують про ті далекі часи.

Багато хто чув ім’я Алішера Навої, пов’язуючи його з Узбекистаном. Певний зв’язок є, тому що цей поет, філософ і громадянський діяч – узбек за походженням. Але життя своє Навої провів у Гераті, лишивши світові справжні літературні шедеври. Доречи, Навої писав трьома мовами. Таку інформацію, – та нашим можновладцям, не здатним опанувати хоч одну мову, що нею розмовляють. Не знаю, чи був митець хорошим візиром, та про нього лишилась добра незмінна слава.

Протягом століть Герат бачив заколоти, терпів падіння, знову ставав незалежним. Як ласий шматок, його прагнули відрізати іранський шах, афганський емір, англійський монарх. У 1855 році місто розвалила англійська артилерія під приводом захисту від афганської агресії. Однак, у 1863 році незалежне князівство приєднали таки до Афганістану.

Фруктові сади – благодать суворого краю. Чому він суворий? По-перше, зими тут холодні і сніжні. Висота понад 900 метрів над рівнем моря.. А влітку крім спеки дошкуляє вітер, знаний багатьма як «афганець». Він регулярно дме і у Шинданді, але тут, можна сказати, досягає своєї досконалости. «Афганець» не попереджає, а рухається видимою стіною, піднявши тисячі тон рудого й дрібного як борошно пилу. І так методично, щодня, у належний йому час. Проґавити його, означає потрапити до цементної печі і перетворитись на мішок з порохнявою.

Вперше про пиловий буревій я почув від однокурсника по технікуму. Щойно відбарабанивши на Ірано-Радянському кордоні, він любив повчати нас життю: «Хлопці! А ви знаєте, що то є – вітер «афганець»? Це коли у повітрі літають отакі каменюки!» При цьому він розводив долоні, щоб між ними помістилася цеглина. «Попаде одна така у голову і панама відлітає на вісім метрів».

Чому на вісім? Капелюх летітиме і кілометр, і п’ять, доки не зачепиться за щось, і все це без сприяння каменюки. Зірваний вітром, він однозначно летітиме швидше свого власника. Крім того, доки буря вирує, навколо не видно білого світу. Як одного разу сидів був я обличчям до ангару з важкою такою брамою. Якась розмова була в мене з моїм однополчанином, тобто, він дивився на мене і водночас на південний захід, звідки завжди налітав «афганець». Пригрівшись на осонні, ми геть втратили пильність серед того штилю. Товариш зреагував в останню мить, стрибнувши всередину ангару. Брама зачинилася сама від удару буревію, а мене кинуло на стіну будівлі. Я відчував себе мухою на лобовому склі літака. Шию і вуха сікло піщинками, камінчиками, ніс забивало пилом, на зубах скрипів пісок. Щоб відчинити двері, довелось щосили тягнути на себе ручку. Ну а вже наостанок «афганець» дав мені добрячого копанця. Отака спіткала неприємність.

Тож, перебуваючи в Азії, треба бути передбачливим. Там стикаються перегріті маси повітря з прохолодним фронтом. Чим більша між ними різниця температур, тим міцніші протяги гуляють над поверхнею. Як передвісники пилового буревію, над рівниною можна бачити чисельні пилові стовпи. Якщо земля підкучерявлена вихорами, значить чекай, що пустеля розродиться вітром. А це таке дошкульне явище для самих афганців, адже ураган зриває родючий шар ґрунту, засипає піском городи, псує врожай. Є тільки один спосіб послабити дію буревію – обнести земельний наділ дувалом, себто – саманним парканом. Тільки дували роблять можливим землеробство, інакше недозріле збіжжя збиратимуть не там, де сіялось насіння.

Для солдата вітер «афганець» означає постійно гарантовану роботу по прибиранню. Армія любить порядок, вилизані горизонтальні поверхні, миту підлогу, метений плац, чисту шию і таке інше. Солдат – універсальна машина для прибирання бруду і ворогів, людина, яка нерідко діє на межі своїх фізичних можливостей. Спека, холод, сирість, голод, біль, туга, повне отупіння від безсоння – крайні режими, через які пройшовши, я стверджую: армія – місце для профі. Не можна тягнути туди за барки. Немає такого обов’язку в людини, щоб її клали під прес обставин, які вона може не витримати. Запас міцности вичерпується непомітно. Трохи перегнули, - все! Відчай потягне або злочин, або самовбивство. Третій варіант – божевілля.

За сім-вісім місяців, проведені мною під Гератом, я не бачив самого міста. Цікаво було як кожній людині, але не на стільки, щоб ризикувати, коли цього ніхто не вимагає. Звичайно, дехто з бійців мав там навіть якісь ділові стосунки. Хтось «штовхав» дуканщикам продукти, інші – збували будматеріали, тощо. Дехто навіть відвідував такі заклади, яких на Сході і не повинно бути. Однак, вони знаходились у Гераті і, кажуть, там працювали дівчата японської зовнішности. Тобто, мова іде про бордель.



Умовно центр провінції належав народній владі під проводом НДПА. Але мені чомусь так здається, що найвпливовішою людиною того часу був так званий Туран Ісмаіл. А від цього й моя обережність думок.

Хто такий Туран Ісмаіл? Та, мабуть, на всьому заході країни не було людини авторитетнішої. А повне його ім’я Мохаммад Ісмаіл-хан. Туран – військове звання, відповідне капітану. За національністю – таджик. Народився Ісмаіл-хан поблизу Шинданда. Батько і дід його були відомими ісламськими служителями, тому початкову духовну освіту хлопець отримав із перших рук. З семи років – школа, далі – ліцей і військове училище. У віці 21 року (1969 рік) юнак став офіцером-артилеристом. Десять років служби Ісмаіл-хана пройшли у Гераті. 14 березня 1979 року гератський люд повстав проти прокомуністичного режиму Нур Мухаммада Таракі. Військові підтримали заколот. Знаючи плани керівництва про масоване бомбардування дивізії, туран роздав зброю моджахедам. Повстання з часом придушили, але населення не підтримувало офіційну владу. За кордоном Ісмаіл-хан долучився до партії, очолюваної Бурхануддіном Раббані і повернувся до Герату вождем борців проти комуністів і військової присутности СРСР. Люди почали звати його не інакше як амір Ісмаіл-хан. Всі загони Південно-Західної зони підпорядковувались йому. От і поткнись у місто, яке буквально молиться на свого захисника.

Комуністична маячня могла закидати туранові звинувачення у всіх земних гріхах: пристрасть до американських грошей, маніакальну жадобу влади, патологічну жорстокість. На те вона пропаганда. Я поцікавився повоєнною діяльністю нашого героя, а краще казати – міжвоєнною. Позбувшись опіки північного сусіда, моджахеди діловито взялися до мирних справ. Знадобились організаторські і командні здібности Ісмаіл-хана. П’ять провінцій південного Заходу країни визнали його владні повноваження. Під проводом цієї людини конаюча інфраструктура регіону швидко відбудовувалась. А міжнародні зв’язки колишнього артилериста навіть виходили за межі статусу регіонального лідера. Охорону провінцій здійснювала п’ятидесятитисячна армія, сформована не без участи досвідченого партизанського командира. Мохаммад Ісмаіл активно працював над питаннями мирного врегулювання кризи у чотирнадцяти провінціях, але, вочевидь, соратник діяча Б. Раббані довів утопічність мирного плану. Ісмаіл-хан відмовився від реальної посади прем’єра у тимчасовій раді, яка мала керувати країною протягом року до виборів.

1995 рік мало не став роком воєнного тріумфу Ісмаіл-хана. Він успішно керував боротьбою з талібами, однак, поламав зуби, спробувавши розгризти міцний горішок – місто Кандагар. Відтоді невдаха знову опинився у короткотерміновій еміграції. Через два роки боротьба з талібами відновилась. Герат не підтримував фанатичних ісламістів. Туран Ісмаіл готував населення до активного опору. Однак, через зраду у травні 1997 року він потрапив до самого Кандагару у якости ув’язненого. Хто зна, скільки б полоненого промаринували у в’язниці, та як колись у своєму стані завівся запроданець, так і серед талібів знайшлася вірна ханові людинка. Після трьох років тюрми Мохаммад Ісмаіл-хан «рихтував» здоров’я в Ірані.

Втеча – це ще одна сторінка мужности і шар позолоти на авторитетній постаті професійного бійця. Він знову у боротьбі. Веде перемовини з командувачем «Північного альянсу» - Ахмад шахом Масудом про координацію дій на антиталібівському фронті.

Рідний Герат звільнили у 2001 році. Мухаммад Ісмаіл-хан, призначений губернатором провінції, засукавши рукава відновлює нормальну життєдіяльність усіх складових економіки, роззброює різні непідконтрольні владі угруповання.

Деякі правозахисні організації звинувачували губернатора у встановленні жорстких ісламських порядків і звуженні прав жінок. Та це не завадило йому посісти у 2004 році місце міністра водного господарства і енергетики країни. Маючи синів і двох доньок, наш колишній ворог досяг чималих успіхів у сферах мирного будівництва Ісламської Республіки Афганістан. Виходить, не такий страшний вовк, яким його малювали радянські політхудожники. За ним стояв народ, а «поганими хлопцями» були, виходить, ми.

Донецьк 2010 рік
___________
Фото зроблено Віктором Міроненко. Це я засів коло управління дивізії. Кадр, звичайно, постановочний.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
10.11.2011 Проза / Оповідання
У третьому вимірі (Частина 5)
10.11.2011 Проза / Оповідання
У третьому вимірі (Частина 7)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 156  Коментарів: 9
Тематика: Оповідання, Афганські спогади, життя та смерть, Афганістан, війна, штурмовик, БТР
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 30.11.2011 11:23  © ... для Тетяна Чорновіл 

Очерет. І горобці такі ж, як у нас, на Україні. 

 29.11.2011 16:48  Тетяна Чорновіл для © ... 

Очерет і в Афгані очерет! Чи то цукрова тростина? :))))) 

 11.11.2011 12:34  Тетяна Чорновіл для © ... 

:)))))))))) Не обов"язково було тішити мене хорошим кінцем! Я кінець знаю! Все стали жить дружно и счастливо! (хто повернувся). Я триматимусь і читатиму! На мою думку, можна було б розмову "розбавити" віршованими вставками! Так, по 1-2 катренчики. І полегшило б сприйняття довгих глав, і додало б чарівної оригінальності. Та то таке! І без цього повість цікава, форма викладення - щира. Цю розповідь хочеться слухати!

 11.11.2011 11:30  © ... для Каранда Галина 

Галино, особисто для Вас можу надіслати готовим файлом. Пишіть:


kotikpilot@ukr.net

 11.11.2011 11:29  © ... для Тетяна Чорновіл 

Тетяно, скорочено можу зробити загальний підсумок: все буде добре, трошки суму і багато оптимізму. Тримайтеся! На Далекому Сході Росії це вже опубліковано. Якщо тут у нас хтось візьметься, то матимемо паперовий варіант. У журнал "Дніпро" вудку вже закинуто.

 10.11.2011 23:49  Микола Щасливий для Тетяна Чорновіл 

Всього 16, ми їх потрохи випускатимемо, для інтригування читачів, але не бійтесь, тягнути не будемо.

 10.11.2011 23:21  Тетяна Чорновіл для Каранда Галина 

Та воно захоплює! Почнеш читати, і не хочеться відриватись до кінця! Але ж очі!

 10.11.2011 23:08  Каранда Галина 

а я, мабуть, діждуся кінця, а тоді в брата роздрукую, і все заразом прочитаю. бо дійсно важко читати, хоч і цікаво. 

 10.11.2011 23:03  Тетяна Чорновіл для © ... 

Читати надзвичайно цікаво! Та великий розмір глав втомлює трохи! :))) Адже процес читання - екранний.
Скільки ще глав? Втомилися очі! 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +32
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +83
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
27.03.2012 © Микола Щасливий
29.08.2010 © Віта Демянюк
09.12.2010 © Тундра
26.11.2011 © Микола Щасливий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди