Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
11.11.2011 12:09Оповідання
Про життя  Про війну  Про життя і смерть  
У третьому вимірі
10000
З дозволу батьків
© Ігор Рубцов

У третьому вимірі

Частина 9
Ігор Рубцов
Опубліковано 11.11.2011 / 7278

Гідність


Минули півтора місяці. Знову я летів назустріч сонцю. Точніше, ми розліталися на різні боки. Тільки встиг звикнути до спокійного мирного життя. Вночі тихо, вдень не дуже спекотно. Тепле море сохне на сонечку і ніяк не висохне, вода – молоко, рибна юшка. За кілька тисяч кілометрів слабо вірилося у таке безтурботне існування, а вдома все навпаки: от повернусь до гарнізону, а війни-то немає!? За два з гаком роки втратив звичку до звуків великого міста, до його вуличного руху. Стояв на узбіччі, розраховуючи відстані, швидкости, ширину полотна. Хто швидше? Через дорогу страшно було перейти поза світлофором. У великих магазинах я просто тупів. Снування десятків людей, гамір і абсолютна нездатність сконцентрувати увагу. Це так дратувало. Мені тоді саме в лісі було б місце, а не у мегаполісі. Відбув свої дні і потроху оцивілізувався, а вже й летіти.

Літак просідав від моєї ковбаси на повітряних ямах. Як ми нею тішилися з Вітькою, доки вона не «всохла». Я купив з десяток флаконів дезодоранту «Орфей». Воно, знаєте, легше всидіти на кіносеансі у будинку офіцерів, час від часу забиваючи специфічну важкість повітря струменями мирних ароматів. Ще я забрав з дому свій ФЕД – фотоапарат, подарований мені батьком у шкільному віці. Словами не розкажеш всього, а знімки нагадають не тільки події, але й настрій навколо цих подій.

Висота десять тисяч. Розгледіти на землі майже нічого неможливо. Краще дивитись на хмари. Вони такі різноманітні на тлі землі, особливо коли сонце підсвічує під різними кутами. Світило котилось небом майже вдвічі швидше звичайного. Тільки зійшло – і вже за три з половиною години в зеніті. Дбайливі стюардеси розносили наїдки-напої. О! Це не спецрейс на Ан-12. У літаків різні характери, так само, як у невибагливого УАЗіка порівняно з автомобілем «Волга». В них навіть крила із різних місць ростуть. Пасажирський Ту спирається на стрілоподібні площини. Його двигунів, встановлених у хвості, іноді майже не чути. Не треба кричати у вухо сусідові, що тебе зараз знудить. Ан висить на своїх крилах. Весь політ можна дивитись на чорне відкашлювання моторів, на їх тяжку роботу. У шпарини між стулками рампи заходять подивитись хмари. Суворо й круто, саме на любителя, а я і є любитель. Літаючи, наповнюю пам’ять враженнями, наче випробувач, колекціоную різні умови на різних типах літальних апаратів. Велике дитя, словом. Подібних собі зустрічав рідко. Народжені ходити неохоче відриваються від поверхні, а у польоті думають про дім і своє молоде життя, віддане на ласку рукотворного птаха. Так для кого я пишу? Мабуть, для себе. На висоті 10 000 метрів я частіше за все думав про наступні зльоти і посадки. Повертаючись в Азію, саме такими думками переповнювався мозок, звеселяючи душу, яку не відпускала Україна.

Діставшись частини, я відразу підготував ґрунт під чергову відпустку на новорічні свята. Мовляв, сімейні обставини, питання життя і ще кращого життя. Шеф, задоволений моєю діяльністю, не бачив причини відмовити. Він чекав наступника, отже ставився поблажливо до забаганок підлеглого люду і нам під його керівництвом було вельми непогано. Маючи такі стосунки з начальством, я сам підріс у своїх очах, набравши гонору – все таки, я вже не дід, а прадід Радянській Армії.

Як всяка нормальна особа не першого року служби, я мав звички, не регламентовані військовим статутом. Природно, він діяв і на території контингенту, але на практиці животів без багатьох формальностей. Правильне звернення до старшого командира, стройовий крок, дотримання форми одягу та інше рудиментарно існували тільки там, де ходили генеральські чини, їх заступники, або представники численних комісій з Союзу. Одним словом, зовнішній антураж взаємин характеризується найточнішим словом «дурниці». Майже з усіма офіцерами вищої ланки управління дивізії складались, хай не приятельські, однак нормальні ділові стосунки, або стримано поважні, без козиряння на кожному кроці, гучних рапортів, зауважень щодо верхніх ґудзиків… На генеральські очі зайвий раз не лізли й підполковники. Нащо шукати собі додаткові клопоти? Під поганий настрій комдива, або когось з генералів інспекторів, того й дивись, світить догана. Шедевр словесности, якщо хочете, який я почув від такого перевіряючого: «Майоре, хочеш, я зроблю тобі зірочку розсипом?». Нам – надстроковикам шукати справедливости було ще важче. Того гляди виженуть з армії, позбавивши всіх почестей воїна-інтернаціоналіста.

Два наочні приклади з трьох реальних випадків, коли мене могли звільнити до заходу сонця наведу тут. Один із військових зореносців генеральського достоїнства крокував доріжкою до управлінського модулю – головного нашого штабу. З пункту А до пункту Б назустріч генералу, до речі, заступнику командувача 40 Армії по будівництву, вийшли двоє старших сержантів, тобто, я і мій побратим Родіон Ковальов. Безперечно, якби ми могли ідентифікувати начальство по наявности зірок на погонах, або по лампасах, чи по кокарді на кашкеті, ми вжили б необхідних заходів, щоб ця зустріч не відбулася. Однак, замкомарм носив експериментальну польову форму так само, як це робили невійськові цивільні спеціалісти: дизелісти, слюсарі, електрики, та інші дивізійні «кулібіни». Живіт, звісно, начальник відростив сановитий, але і він не був певною ознакою приналежности до високої касти обраних. Таких типажів я сам міг нарахувати з десяток і серед них мої товариші, котрі, дай можливість, зіграли б хоч маршала Будьоного у кіно.

У пункті В перетнулися траєкторії руху старших сержантів розслабленого вигляду, без головних уборів, зате у сонцезахисних окулярах і його високоблагородія. Не картаючись муками совісті, ми переступили через дядечку, навіть не шморгнувши носами в його бік. Генерал не стерпів випадкової наруги над його достоїнством (ах, як я розумію людину!). Вистріливши в наші спини гранітним баритоном, він не лишив жодного сумніву: загрузли глухо, зараз почне звільняти. Позбавивши нас окулярів (щоб вміли відрізняти небожителів від босоти), заступник командувача повів нас до командира дивізії.

Таким чином, ми зробили позапланову екскурсію до Георгія Павловича Касперовича. Комдив вислухав ображеного воєначальника. У таких випадках думка другої сторони не враховується. Роблячи півтораметрові кроки, він прочитав глибоку мораль про взаємоповагу між усіма військовими, починаючи від рядового до маршала (можна було ще торкнутись теми дотримання норм військового строю, у чому ні ми з Радиком, ні заступник командувача не були зразками). Питання: як відрізнити вгодованого сантехніка від середньостатистичного генерала лишилося нерозкритим. Віддавати честь направо-наліво, як дівка на об’їздній трасі, ми не збиралися. На диво нас не звільнили, але з миром не відпустили. На добру згадку ми отримали по сім діб арешту. Більш того, саджати у «тюрму» мусили самі себе. Чомусь Касперович нікому не доручив цієї делікатної справи.

Ми не відразу вийшли з коматозного стану. Взяли чисті бланки отого документу, на якому ставлять візи керівники деяких служб, засвідчуючи фізичну і психічну спроможність відмотати термін за ґратами. Якими коров’ячими очима дивився на нас начальник медслужби дивізії майор (чи підполковник?) Міщенко! Таких покірних баранів він бачив вперше за довгі роки служби. Він щось таке сказав, поставивши останню відмітку на папірці. І від його слів почалося наше протверезіння. Я звернувся до Радика з питанням: «Вважаєш, у комдива мало серйозних справ? Чи ми з тобою така велика птиця, щоб пам’ятати про нас?». Кебета запрацювала. Друг побіг шукати попутній транспорт до свого Герату, я заліг на тиждень у модулі. Перебравшись під цивільного, я потай виходив до їдальні, партизанськими стежками скрадався на вечірні кіносеанси. Така ціна генеральської образи. Але після цього випадку я вже так пильнував, щоби вдруге не пошитись у дурні, аж виходив одного разу через вікно. Так, саме через вікно. Коридором від стінки до стінки сунули кілька генералів, серед яких був Герой Радянського Союзу Зайцев, знаменитий міцним старечим маразмом і самодурством. Героя він отримав на свій ювілей, але пишався зіркою, чіпляючи її на всі види одягу (до речі, порушення статуту нагороди). Як воював товариш Зайцев, скільки шкоди завдав своїм олівцем і бездумними наказами, які жертви на його совісті, як його відкликано із зони дії 40 Армії, про все це докладніше написано у спогадах колишнього авіанаводчика капітана Леоніда Москаленка.

Історія друга, фантастична.

Є група стандартних запитань, яких задавати не треба. Запитання перше: скільки ворогів завалив? У нашому випадку цілком некоректне формулювання. Я знаю тільки одну групу ворогів – це ми. Всі інші верстви – жителі країни, якій глибоко начхати на нас і на нашу інтернаціональну допомогу. Вони між собою ворогували злісно, так нехай би самі розбиралися. Друге запитання: чи спробував наркотиків? Аж неприємно, коли мене про таке питають. На кого я схожий? Отже, відповідь – ні. Третє (запитував колега по роботі): волину з армії привіз? А ти сам не хочеш спробувати? І для чого вона мені? І, нарешті, таке дитяче запитання: на «губі» сидів? Кажуть, хто не сидів, той не служив. Спірне трактування, але… Сидів, години дві.

А чому сидів? Через недосконалість, м’яко кажучи, принципів військового підпорядкування і відмінність світоглядних бачень. Коли один з двох – начальник, другий, як відомо, – дурень. Без образ на свого тодішнього опонента розповім, а ви судіть своїм судом. Так вийшло, що підполковника Фєдораєва трошки, а може й сильно контузило на бойових. Через те він страждав на раптові й сильні головні болі. Характер через це, мабуть, тільки гіршає. Офіцер обіймав посаду начальника штабу дивізії (друга людина після комдива). У день мого чергування на КПП дивізії Іван Васильович прийшов перевірити, наскільки сумлінно наряд виконує службові обов’язки. Як співається у пісні: «Я прийшов – тебе нема», мене десь носило, чи на обід пішов, чи навпаки, а може й на спині трохи посидів під кондиціонером. Двоє моїх солдатів самостійно тягнули службу без задніх думок.

Гостя зустріли, доповіли. Важко розповідати про те, чого не бачив. Але коли повернувся, очі моїх орлів були великі і сумні. Назустріч вийшов НШ, подивився прямо у мозок і почав таку

психічну атаку, страшно передати. Причина ж наступна. Пропускна система штабу дивізії передбачала роззброєння всякого, хто проходив через КПП з інших частин. Ми складали зброю до піраміди. Покидаючи територію, військові забирали її. Перевіряючи, Фєдораєв подивився, як зберігаються стволи у нашій схованці. Глип, а там «калашников» з приєднаним магазином. Світова катастрофа! Приймаючи зброю, треба було від’єднати ріжок від автомату. Ех, бійці мої! Чи я їх мало інструктував? Все, що вони заслужили, підставивши мене, вилилося у мої вуха. Я грав Штірліца, знаючи, що при такій віковій різниці, ваговій, посадовій, виграти бій шансів не було. І все ж, бій відбувся.

Іван Васильович мав необережність потягнути мене за комір і сказати образливі слова: «Тебе як фашиста розстріляти треба!». Інстинкт самозбереження відключився, поскакали червоні блискавки в очах. Вхопивши НШ за барки, я разок провів його масивним тілом по дерев’яним панелям приміщення: «Це ваші зірки дають право так розмовляти зі мною?». Все, думаю, тепер точно додому поїду. Зробити таке при свідках, та ще й при солдатах строкової! Такого ніхто з начальства не подарує. Ви знаєте, найстрашнішою карою для строковика було звільнитись останнім із свого призову. Найгіршим для надстроковика – звільнитись за 24 години. Який парадокс!

Іван Васильович, вивільнившись, гнівно зарепетував, крикнувши до себе коменданта гарнізону. Підполковник Дусікен Маштаков неначе з землі виріс. НШ дав йому команду транспортувати мене у прохолодне заґратоване приміщення. На який термін? Мабуть, довічно. Про строки не було мови, одначе я думав, що з гауптвахти відразу повезуть на літак. Комендант дивився на мене співчутливо, неначе своїми руками мусив стратити невинну жертву. Він здогадувався про випадковість інциденту. Фєдораєва не вважали демократом, багато хто з офіцерів покидали його кабінет, сяючи пурпуровими вухами.

Для мого утримання обрали пристойну кімнатку, такий собі «люкс» на гауптвахті. Мої стосунки з офіцерами установи давно складались позитивно. Я сів за стіл, заходившись писати скорботну скаргу до газети «Червона зірка». Допоможе, чи ні, а хоч знатиму, що захищав честь до кінця. Не по-людськи воно якось було…

Коли чернетка скарги лежала готова, до приміщення зайшов лейтенант: «Там за тобою Фєдораєв приїхав». О, думаю, вже «родичі» почали відвідувати, може млинців привіз передачею? Зайшов до кабінету, чекаючи допиту і розправи. Іван Васильович сидів за столом, перед ним мій «Макаров» у кобурі. Спокійно, врівноважено він запитав: «Ти звідки родом?» Отак ми поговорили: про родину, про життя, ні словом не згадавши пригоду. Я отримав свій пістолет назад, а підполковник доправив мене на КПП. Солдати вдруге пережили шок.

З того часу я ніколи не хвилювався, заходячи до кабінету начальника штабу, які б громи там не гриміли за дверима. Згодом він влаштував мені приємне триденне відрядження до Ташкенту, передавши для відправки родині деякі речі. Отакі ходи трапляються іноді у житті. Буває, нікчема гне свою лінію, не зважаючи на неправоту, а тут зовсім протилежне. За гріх можна карати у межах прав, не переступаючи порогу людського достоїнства. Мало хто, переступивши його, визнає за собою помилку. Іван Васильович став ініціатором примирення, маючи владу стоптати мене без всякого для себе ризику. Він ані трохи не втратив власної гідности, але я поважаю його за такий крок. Немає такої провини, яку неможливо вибачити. І ще один висновок: ознакою розуму і честі є здатність побачити правду такою, яка вона є.



Зліт-посадка


Кінець 1986 і початок 1987 років позначились в моєму пам’ятному списку серією дальніх і ближніх перельотів на Ту-134 (5 посадок), а також єдиним і незабутнім рейсом на «кочерзі», як ми називали Іл-18 (за іншою версією «відпускник»). 1987 рік став найактивнішим у плані відряджень і близького ознайомлення з новими моделями літальних апаратів. Протягом року до

переліку додались Ан-26 – невеличкий транспортний трудівник і Мі-8 – наймасовіший радянський гелікоптер, рекордсмен по бойових втратах і водночас рятівник поза конкуренцією.

Освоївшись у салонах відносно великих машин, я радісно став на трап до невеличкого пасажирського лайнера Ту-134. Ця машина, серед інших, виконувала рейси до Донецька. Одним підскоком літак не міг подолати відстань між столицею Узбекистану і столицею шахтарського краю. На половині маршруту виконували проміжну посадку з дозаправкою у аеропорту казахського міста Шевченко, поблизу Каспію. Коли літак повертався у Ташкент, він спочатку прямував на Гур’єв.

З року в рік «стотридцятьчетвірок» стає все менше. Вони застаріли фізично і морально. Рівень комфорту літаючої братії пішов далеко вперед. А двигуни «туполєва» ревуть, як скажені, на зльоті, аж небо розколюється навпіл. Три десятки років тому цього не помічали. Для мене літак в останню чергу служив засобом пересування. Головне, що я бачив землю далеко-далеко. І комфорт – не головне. Мрія здійснювалась щоразу, починаючи із запуску двигунів. Немає кращих літаків, немає гірших. Кожна машина має унікальні риси. Хай авіаційні оператори порівнюють технічні характеристики, тим самим вони пильнують свої гроші. Повітряним романтикам цікаво політати на всьому. Навіть якщо мітла іноді літає, то не можна втратити свій шанс.

З Ту-134 ми майже ровесники. Він народився на два роки раніше, розрахований на транспортування 80-96 пасажирів. А в серію літак пішов у 1966 році. Випускався аж до свого «повноліття». До 1984 року авіабудівники поставили на крило понад 850 одиниць різних модифікацій – багатенько. Те, що «тучка» й сьогодні піднімає пасажирів, так це хороша реклама, літак потрібен, його біографія завершиться після вичерпання ресурсу останньої машини.

У вузькому салоні крісла розставлено по двоє: два справа і два зліва. Пасажири мусять терпляче чекати один одного. Щоб пропустити когось, треба сісти. Над кріслами стандартний набір лампочок індивідуального освітлення, сопел системи кондиціонування, кнопка виклику стюардеси. Багажник, порівняно з моделлю Ту-154, мініатюрний. Все трошки наче як дитяче, а в цілому лаконічне, необхідний мінімум, як то туалет і харчоблок, мають місце. Всі радянські лайнери повторювали однакові опції, то й у цьому я не знайшов, за що зачепитись оком.

Розганялись довго: можливо, потужности двигунів трохи не вистачає. Набір висоти не такий жвавий. Не проблема, головне, що літак рухається в бік України. Краєвиди під крилом невдовзі помінялись. Навколо Ташкенту спостерігали скупчення гір, посипаних цукровою пудрою. У долині тепло, а на схилах справжній грудень. Згодом внизу розляглася біла імла. Через рідкісні розриви пасажири не могли роздивитись земний краєвид. Лише перед самою посадкою я розрізнив берегову лінію і ми пірнули в молоко. Літак підкидало, кінцівки крила тремтіли у лихоманці. Командир розвернув машину і ми вийшли з хмари зовсім низько над землею. В ілюмінаторі до самого обрію розкошував чи то голий степ, чи пустеля. Верблюжа колючка, перекотиполе шапками позначались на поверхні. Отакої! Ані моря, ані міста не видно. Дорогою їхав рейсовий автобус і це все, побачене мною. Не в’яжеться з таким рідним українським ім’ям – Шевченко. Якби не автобус, можна було б подумати, що пілоти заблукали у надхмар’ї і сіли в Афганістані. Типовий для тієї країни пейзаж. Для годиться я навіть перепитав: «яка це країна, люди?». Люди мовчали. Між іншим, туман густішав. Захотілось додому. Аеровокзал, схожий на автостанцію провінційного містечка, для очікування льотної погоди не здавався придатним. Екіпаж відвезуть до готелю, а нас? Але заправник качав гас у крила. Значить злітати можна.

Лайнер скоро котився доріжкою і, вивернувши на злітну смугу, без зупинки дав повний газ. Нижня молочно-біла межа спускалася все нижче, погрожуючи притиснути літак до бетону. Ось-ось заскрегоче кіль і викреше сліпучі іскри з непроникного гніту, і ми застрягнемо всередині захопленого негодою Ту, а небо тиснутиме зверху, допоки не луснуть під його вагою шпангоути салону. Що тоді робити?

Льотчики прискорили машину, вириваючи її з неминучого полону. Носове колесо пішло вгору і основні опори теж відчули полегшену крилами масу навантаженого металу. Відрив. Майже за мить ми занурилися у молочний коктейль. Де земля, де небо? Кінцівки крил ледве проглядають в обіймах повітряно-водяної суміші. Тільки пілоти по приладах «бачили» істинне положення літака відносно земної тверді. Перенавантаження не відчувалося, бо штурвал обережно взяли на себе, не так, як наші військові літуни – на межі фізичних можливостей. Тому до розпеченого сонячного диска машина піднімалася обережно. Командир вів її, як делікатну панночку за ручку. І ось верхня півсфера розчинила двері. В ілюмінатори увірвалися промені, примусивши сонячних зайчиків бігати обшивкою, стрибати зі спинки на спинку крісел.

Ешелон 10 000 метрів. Стюардеси крутили кола спідничок, снуючи між рядами. Це хвилини блаженного піднесення, про які мріяли всі мої друзі, мугикаючи популярну тоді пісеньку:

«Добрый день!» – шепну я стюардессе –

«Ну скажи мне, как дела?»

Незадовго до моєї відпустки слова цього шлягеру таємничо проспівав мені сусід по кімнаті Володя Яцюк. Останні (до своєї заміни) дні він, здається, тільки про те й думав, які слова прошепотіти на вушко цариці золотистих хмаринок, притиснувши її до запасного виходу лайнера. Літаючи на своїй хвилі, сусіда неодноразово вдирався до кімнати о другій ночі, тверезий і романтичний, тягнув з-під ліжка гармонь і втикав на весь модуль нашої:

«Очі сині, та й сині

Дала мати дівчині, 

А навіщо давала, –

Та й не знала сама…»

Шия Володимира червоніла від напруги, на ній чітко проступала артерія, неначе шланг для подачі повітря під тиском. Він горланив, як реактивна турбіна. Задовольнившись співом, товариш залягав у тривожний сон. І дивно, що за нічні концерти ніхто ніколи не проклинав його. Хлопець не мав неприятелів. У принишклій кімнаті відбувалась матеріалізація садка вишневого коло білої чепурної хати, тину з глечиками, великих жовтих соняхів, обов’язково – ставка, булькатих жаб в ньому і криниці з журавлем. Вершина мрій Тараса Шевченка. Хоч усі ми були жителями міст і військових містечок, думки наші тягнулися до сільського затишку, у спокій теплої літньої української ночі.

Пам’ятаєте квітень 1986-го? Звісно ж, – катастрофа на Чорнобильській АЕС. Ми служили далеко від України, настільки далеко, що навіть брехня доходила до нас перебрехана найбрехливішими політбрехунами. Пішла проціджена інформація: для панічних настроїв причин немає. А Володимир відразу написав рапорт на позачергову відпустку (родина десь там, на Чернігівщині). Він летів додому, як на згарище, а я навіть не думав, наскільки серйозна небезпека іде від розкритого реактора. Міркував собі: якщо через будь-яку дрібницю кожен з нас битиме на сполох (в того син кашлянув, у іншого дружина зуби пломбує, у третього собака кісткою подавилась), то нікому буде служити. Даремно. Нескінченна брехня радянської влади висушила останні краплі довіри до неї. Омана розвіювалась, колос на глиняних ногах вже падав на наші голови.

Володька повернувся з відпустки, маючи аудіозапис дружини і доні. Кілька разів на день він крутив касету, жорстоко сумуючи. Цим записом починався і закінчувався день, як личить патріотові розплющувати очі під акорди державного гімну, і ними завершувати. Приятель крутив плівку для себе і для нас, підкреслюючи тим, що він не тільки солдатик у великій грі гігантів, але людина з особистою планетою всередині душі. Його люблять, чекають. Я напам’ять знав текст привітання, про те, як доця цьомає татка у щоку, а мамка у губи. І хоч нас це не стосувалося, своєю мовчазною увагою ми демонстрували повагу, або свою чоловічу солідарність. Кожен хотів мати таку касету, та не всі мали люблячі сім’ї.

Незабаром Володимир замінився у Союз, щасливо відбарабанивши свої два роки. На його місце прибув інший прапор, перейнявши головну мрію – дожити до здійснення слів пісні:

«Добрый день! – шепну я стюардессе, –

Ну, скажи мне, как дела?»


Була-не-була!




Літак поєднав абсолютно різні світи. Глибину різниці важко навіть уявити. Перехід від миру до війни і назад – фантастична подорож. Обидва світи абсолютно реальні, як папір, на якому я записав слова. Вони лишають глибокі сліди у серці, а повірити так важко. Люди на сусідніх кріслах не розуміють інших відчуттів, крім спокою мирного неба, у якому ревів турбінами наш рейс. Ми вилетіли з Ташкенту, подолали тисячі кілометрів, перетнули море і сіли у Донецьку. Після невеликого гарнізону, де зброя валялась під ліжками, на стільцях, будь де, після чужих міст і кишлаків, у яких без автомату напоготові ні кроку, такий всеоб’ємний мир приголомшив. Літак пройшов над вулицями мого міста. Воно не помітило нашого прибуття.

В Афгані ми ідентифікували літаки за призначенням. Навіть пісня така є: всі вони одним кольором, тільки ми їх розрізняємо. Відпускник, поштовик, «чорний тюльпан», санітарний… Усіх непокоїв стан неба, траєкторія борту в польоті. Як він заходить на смугу, чи сяде з першого заходу? Як працює пара прикриття? Що привіз нам, а що повезе додому? Сьогодні ти спостерігач, завтра – пасажир. Не всі хотіли літати, але мусили, попри свій страх. Сашка Кисельов, як він того боявся, та змушений був молодим кабанчиком метнутись по топографічні мапи у столицю. А треба сказати, кому Ан-12 як забавка, то Олександру він – повільна смерть, ступа баби Яги. Повертався Сашко такого туманного дня, який рідко трапляється в Афгані. Справді, то було щось. Його борт з першого заходу не знайшов смугу. Власне, промазали крилаті пару-трійку кілометрів, мало не сівши на нашому плацу. Ледь видимий обрис сірої сосиски проревів над нашими головами, здивувавши навіть дурних осінніх мух. На аеродромі обслуга здивувалась лункій тиші, адже з переговорів між екіпажем і диспетчером виходило, що вже й колеса вивалились із своїх ніш, аж ні – тихо. Льотчики вчасно помітили будови між соснами там, де хотіли б бачити рівну бетонну дорогу і дали газу. Пішовши на повторне коло, вони ніяк не могли угледіти червоні вогні на торці смуги, аж поки сигнали не перевели на режим блимання.

Олександр доїхав деморалізований болями у вухах, животі, з геть розбалансованим організмом. Пару днів він вилежувався, жалісно попискуючи під ковдрою. Покатався хлопець.

Дивитись на таке було смішно: доросла людина, прапорщик, врешті-решт, просто чоловік, але… Чи міг я колись подумати, що любий мін Ан-12 підкине й мені несподіваний неприємний сюрприз? Трапилось летіти, попри застуду, на чергове завдання. Негаразди пішли відразу, як тільки літак закрутив спіраль, набираючи висоту. У животі почались такі спазми, наче душмани проривалися з оточення через мій шлунок. Біль то відпускав, то повертався знову, катуючи мене протягом всього польоту. На стрілянину барабанних перетинок я вже й не звертав уваги. Отже, коли плануєте повітряну подорож, зважайте на стан здоров’я.

Крім випробування болем на «дванадцятому» довелося пройти через заморозку. Взагалі, той рейс був цікавим. Почався він у Кабулі. Коло рампи зібрались ми – пасажири. Льотчики скинули на землю парашути. Скільки парашутів, рівно стільки й пасажирів. І нарахував я мінімум три типи куполів: заплічний, нагрудний і під п’яту точку. Разом з нами крутив, розглядаючи парашут, цивільний здоровань гарантованою вагою далеко понад центнер. А на календарі зима, високогір’я. Куртка на ньому тепла, светр, ще якась одежина. Така собі галапагоська черепаха, яку треба заправити у підвісну систему, пустивши пару лямок між ногами і пару через плечища. Як це звести на пузі? Людина в глибокому шоці. Вперше за життя тримає Д-6 і, головне, льотчики чути не хочуть, щоб він летів некомплектний. Запакувавшись, я розтягнув йому лямки на повну довжину. Малувато. Натиснувши на кендюх, смикнув щосили два кінці. Клацнув замок. Бульбоподібне тіло перекосило набік. Спільними зусиллями ми втоптали масу жиру у підвісну. Симетрію було відновлено.

– Як ним користуватись?

О, це практичне питання. Хіба за дармо мучилась людина, щоб у критичний момент гепнутись з нерозкритим куполом?

– Відштовхуєшся від літака, - кажу, - рахуєш: «сто один, сто два, сто три» і смикаєш оцю червону ручку, яка є, насправді, кільцем.

– А куди стрибати?

– Е, друже, то вже дивись, у якому місці літак переломиться.

І нащо лякати чоловіка статистикою, яка свідчить, що з Ан-12 на парашуті ще ніхто не рятувався? В його очах я прочитав увесь хід попереднього життя, а по губах – слова каяття. Пілоти зосереджено роздивлялись якусь деталь, показували пальцем, наче робили ставки: долетимо – не долетимо. Ми рушили до салону. Я розповідав, яка кепська штука – гумова киснева маска, особливо взимку. Мій «курсант» сів навпроти мене, відправляючи подумки останні телеграми рідним, натягнув на лице маску і вкипів на місці.

Черево транспортника захищало лише від вітру – не від морозу. Сказавши, що було свіжо, я буду найбільшим у світі брехлом. Морозенко брав за горло. А далі чиста фізика: літак піднімається над горами – температура падає. Сидячи на металевім стільці, я зрозумів, що хронічні хвороби незабаром увійдуть до тіла. Підібрав ноги, сівши навпочіпки, та так і закляк. З кожною хвилиною м’язи дерев’яніли. Конденсат стікав на підборіддя холодними струмками. Коли рівень рідини піднімався до носа, я її зливав. І, як кажуть студенти, це тривало повну академічну годину.

Сіли у Шинданді. Сусід навпроти завовтузився, відкликаючи назад посмертні телеграми. Ач, який молодець, замерз, чи ні, але рухається. Все-таки жировий прошарок знадобився. А мене скувало так, що ледве ноги вивільнив. Ні, взимку треба літати цивільними літаками. Хоча, он старші офіцери бадьоро вийшли з гермосалону. Не всім одна доля, як та пайка у їдальні. Батьківщині треба добре послужити, щоб вона віддячила, кому пільгою, кому суттєвою добавкою до окладу. Мені дано було право літати, не сплачуючи ні копійки. Насправді, не стільки право, скільки обов’язок. Як добре, що бувають приємні обов’язки.

Донецьк 2010 рік
___________
На фотографії Віктор Міроненко і Олександр Кісельов - мої перші друзі в управлінні дивізії. Квітень 1987 року
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
10.11.2011 Проза / Оповідання
У третьому вимірі (Частина 8)
11.11.2011 Проза / Оповідання
У третьому вимірі (Частина 10)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 117  Коментарів:
Тематика: Оповідання, Афганська війна, гідність
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +13
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +59
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +39
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +89
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
29.08.2010 © Віта Демянюк
06.01.2012 © Т. Белімова
09.12.2010 © Тундра
03.12.2011 © Т.Белімова
10.07.2013 © іміз
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди