Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
12.11.2011 19:31Оповідання
Про дружбу  Про війну  Про життя  
У третьому вимірі
10000
З дозволу батьків
© Ігор Рубцов

У третьому вимірі

Частина 11
Ігор Рубцов
Опубліковано 12.11.2011 / 7280

Трагічна доля багатьох десятків Мі-8 у Афганістані не перекреслює вагомого внеску «вісімки» в розвиток всіх, без виключення, бойових операцій. Так, межа можливостей часом не дозволяла бути там, де виникали критичні моменти. Нездатність піднятись на певну висоту щоб зняти поранених, перетягнути через перевал, коли на верхівках гір загрузли свинцеві хмари, зачепитись на кручі. Чи дають право казати про технічні недоліки безліч подібних випадків? На це я так скажу: усі без винятку літаючі апарати мають суттєвий недолік – вони не можуть миттєво і безпечно перемістити вантаж за призначенням у будь яке місце. У межах своїх характеристик Мі-8 з покладеними на нього завданнями впорався на відмінно.

Ось які реальні події згадав і записав колишній воїн Валерій Новосьолов:


«Яким чином можна було пояснити колоритному майору, що я не хочу стрибати з парашутом, тим паче, що наказ на звільнення вже вийшов у газеті? Ніяк! Відмовка, на кшталт, «я боюся», тут не йшла. На цю відмовку в нього був залізний аргумент. Півроку прослужив в Афгані, щодня літаючи на вертольоті над «духами», ти тепер мені кажеш про страх?

А показові стрибки у Кандагарському вертолітному полку організували з приводу пари нещасних випадків, що сталися з екіпажами вертольотів, які тільки-но прибули з Союзу. Пілоти не залишили борта, хоча гарантовано могли це зробити. Не судитимемо. Льотчики знають, що часом ліпше загинути разом з бортом, ніж… Тим більш, «духи» вельми «любили» наших пілотів.

«Стрибатимуть ВСІ! А надто дембеля!» - резюмував майор, підвівши жирну риску під моїми спробами відкараскатись від стрибків.

«Та й добре… хай буде так» – з гіркотою вирішив я. – «Більш того, не той герой, хто не лякається та йде. Герой отой, хто боїться, але йде.» – заспокоїв я себе.

Стрибали двічі на день, у різний час, щоб «духи» не взяли нас на приціл.

Шосте десантування відбувалось рано вранці. Почалось, як завжди, з молодецьким «уханням» в вишині, перегукуванням з Толіком, моїм напарником у парі. Тому трасери, що летіли в наш бік, звідкілясь збоку Хушаба, я помітив запізно. Відстань вочевидь була чималою і незрозуміло, дістануть вони нас, чи ні?

«Толян» По нас стріляють!» – закричав я, зриваючись на дитячий фальцет. На борту певно теж помітили щось, і він, розвертаючись, хижо вишкірився у бік кишлаку прикриваючи нас своїм тілом, таким рідним в цей час. Все-таки ми приземлились. Ми впали на землю двома мішками щоб лежати і тяжко дихати розмазуючи чи то піт, чи то сльози, а може й юнацькі шмарклі. У цей момент ми уявляли себе не геройськими дембелями, а шмаркачами, що тільки-но вирвались від смерти.

Після всього, ми підійшли до екіпажу і мовчки потисли їм руки. «Все нормально, хлопці! Летіть додому, ви своє зробили» – сказав нам командир екіпажу по-батьківськи обнімаючи нас, а ми схлипували.

Двадцять шість років проминуло з тих часів. І 26 років, зачувши «голос» гелікоптера в небі, завмираю і проводжаю його мокрими очима. Я згадую всіх своїх командирів екіпажів, всіх правих льотчиків, всіх бортачів…

Живіть, браття! І величезна вам подяка, що ви були і що ви будете завжди. Мирного неба вам і миролюбної землі.»


Все, пов’язане з вертольотами Мі-8, викликає в мені хвилю позитиву. Я не ідеалізую льотчиків, добра половина з яких – то були молоді люди. При бажанні можна знайти ганебну рису, щоб, як кажуть, вкинути ложку дьогтю… До того ж служба, пов’язана з (яке страшне слово) убивством. Так, з одного боку із захистом, порятунком, а з іншого… А все-таки, у мене стільки ж причин бути виправданим, або засудженим, скільки й у кожного учасника гарячих подій.

Наведу наступний епізод. Колись він зачепив напружену струну мого серця. Я мушу поділитись цим, бо щось схоже на ностальгію з’їсть мене із середини.


Кабул. Я чекав літака на Шинданд. Кілька дванадцятих «Анів» вже відбули. Вони не могли взяти всіх бажаючих з причини нестачі парашутів. Першими сідали старші офіцери і ті, хто мав тяги в комендатурі аеропорту. Пару разів нас, невдах, смикали з пересильного пункту на посадку. Там, під крилом, вкотре виявлялося, що більшість бажаючих лишаться до кращих часів. Харчування на пересилці, казати відверто, більше підходило коропам. Січка на воді, та такий-сякий сірий хлібчик і напівчай з віником вприкуску. Звісно, кожний день табірного життя погано впливав як на нервову систему, так і на систему травлення. Тож, коли нам показали пальчиком повертатись на свої нари, хтось пожартував: «Перевертай літак!». Натовп, готовий перекинути через крило Ан-12, підтримав жарт нервовим сміхом. Тортури напівголодною бездіяльністю наелектризували і найтерплячіших.

Я тішився всім, що бачив на аеродромі. Безхмарне небо топило у синіх водах воєнні і цивільні рейси. Цікаво і красиво, як на авіашоу. Далеко над містом лопотіла срібними дисками пара Мі-8. Летіли на нас під прямим кутом до смуги. Сонце сліпило очі, та дарма – моя уява вже перемістила мене до кабіни.

Здалеку все було наче нормально, тільки друга машина чомусь просідала трішки, чмихаючи вихлопом. Ближче, ще ближче… Задньої лівої опори немає! Точно немає! Он воно що. На аеродромі метушня: народець кинувся стягувати до купи якісь ящики. Люди чекали битий вертоліт і он він тягне над вулицями, готуючись до посадки подалі від іншої техніки. Якщо вже піде не так, як треба, то хоч…

Сівши, ведучий заглушив двигуни і чекав розв’язки. В горах він підтримував друзів вогнем, а тепер на землі працювали інші рятівники. Вертольоти в Афгані падали часто. Міцний корпус захищав пілотів при перевороті, але не завжди. Розлітаючись врізнобіч, уламки лопатей ставали снарядами. У баках повно легкозаймистого гасу. Така пригода – більш, ніж неприємність. Як варіант, льотчики могли трохи набрати висоти і стрибати, лишивши некерованою важку машину. Що вже думати про техніку? Щорічний рахунок йшов на десятки. Плюс – мінус одиниця: все виправдає слово «війна». Стосик списаних паперів і можливість для ескадрильї отримати новий Мі-8.

Хлопці у пісочних комбінезонах підтягували до місця посадки бомботару, бочки, автопокришки. Вони не думали про другий варіант. Стріляний гелікоптер торкнувся правою і носовою опорами, страждально почав валитись на лівий бік. Командир блискавично відреагував, давши газу вимотаним, змученим турбінам. Рятівники кинулись, рвучи жили важкими речами, під гвинт, вимощуючи барикаду з підручного майна. Ще одна спроба: вісім

тон високих технологій налягають на нехитру конструкцію. Видно, як вона подалася і почала розсідатися, не витримуючи Мі-8. Вертоліт небезпечно хилився, загрожуючи двадцятиметровим гвинтом. Знову зависання. Крякне бодай одна турбіна і тих, хто порпається з ящиками, розчавить, порубає на олів’є.

Реалізм події вражав тим, що був занадто, занадто реалістичним. Розум підказує, як має бути. Усі подібні фільми повинні закінчуватись американським хеппіендом – щасливо, із спокійними втомленими посмішками, вигуками: «Ми зробили це!», повільною ходою героїв (вид зі спини). Хто режисер? Я вимагаю щасливого завершення! Ось має відбутись розв’язка і ми отримаємо відповідь: житимуть люди, чи ні?

Цікаво, чи була у тих хлопців думка кинутись врозтіч, відбігти на безпечну відстань, перечекати? Очима глядача я бачив напружений порив, відчайдушний вчинок кількох молодих людей. Вони працювали так, ніби наступними дублями можна буде виправити невдачу: усі піднімуться, знову запустять мотори і нарешті редактори виберуть найкращі кадри. Прокручуючи цю картину у пам’яті протягом багатьох років, мозок нарешті видав вірш – скромний пам’ятник вчинку.



Дві битви за один політ




Аеродром "Кабул". Весна.

Хвилини відпочинку.

Мулли молитва голосна

Вривається в будинки.


Службове рондо до кінця

Вже добіга помалу.

Нема ні звіра, ні ловця...

Війни – як не бувало.


Я так любив хвилини ці.

У вишині – ні хмари.

Ширяють тільки горобці, 

Та вертольотів пара.


Та що ж один так низько йде?..

Неначе п"яний тоне.

Його ведучий вже онде, –

По смузі вітер гонить.


І я примружився на мить:

(О! Як же сонце сяє!)

Та він... поранений летить.

Шасі в нього немає.


Турбін розстріляних виття, 

Машина вередує.

Такий політ на все життя

Кошмари гарантує.


Пілоти, начебто, не з тих, 

Кого не любить небо.

Двигун дотягне до своїх, 

Та ще ж і сісти треба.


Вже майже скінчився політ, –

Страшний вояж у гори, 

Тепер спирався вертоліт

Лише на дві опори.


Лягає зраненим бортом, 

Неначе спати буде.

Не можна! Черконе гвинтом, –

Розтрощить за секунди.


Із пекла вирвався, вцілів, 

Не впав під лезо бритви.

Тепер триває на землі

За їх спасіння битва.


Для когось – гори у красі, 

Комусь – весна столична, 

Комусь – життя на терези

Покладено публічно.


Несли усе: важке, тверде, 

Під "хворий" бік мостили.

Готово! Більше не веде.

Саджайте гвинтокрила.


І знову тиша, і весна, 

Та горобці на лузі.

Не вірилось, що йде війна, 

Та ось вона, на смузі.


Мені, як свідкові, щемить, 

Хоч я там був стороннім:

Саджали хлопці вертоліт

На плечі і долоні.


Врешті-решт, гарячою справою рук, граничною з чимось надприродним, успішну посадку вертольоту таки організували. Замовкли турбіни, зупинились гвинти. Випадкові глядачі розійшлися обговорити побачене. А, власне, вони дивились і не такі картини. Хтось взагалі нічого не помітив. Пізніше десь там, по штабах, пройшла суха статистика бойових ушкоджень. А я за таку роботу давав би ордени.

До речі, про нагороди. Ви не чули, які цікаві директиви видавало якесь генштабівське дурко? Навожу витяг із спогадів капітана запасу Леоніда Москаленка. Уривок названо «Рознарядка»:


«Командир АП представив до відзнаки «Червоною Зіркою» 9 командирів і одного – до ордену «Бойового Червоного Прапору» – вищої нагороди серед живих! Дванадцятьох льотчиків було

представлено до ордену «За службу Батьківщині», 17 чоловік – до медалі «За бойові заслуги». Через тиждень ввечері на КП пролунав дзвінок з Кабулу. Заступник командувача АА (армійською авіацією) запросив до телефону нашого командира полку. Після доповіді за статутом, він довго слухав мовчки. Гама почуттів, що мінилася на обличчі, достойна пера Художника. Командир молодець! Те, що я почув про командувача, його заступника і про всіх інших, повністю співпало з моїм уявленням про них. І як тільки слухавка не луснула? Виявляється, відповідно до рознарядки, нашому полку на весь рік припадає 10 орденів Червоної зірки, 12 – «За службу Батьківщині» і 21 медаль «За бойові заслуги». Оскільки вже одна людина отримала орден Бойового Червоного Прапору, а ще двох представлено до ордену «За службу Батьківщині» раніше, то ніхто не дасть, тобто не підпише стільки представлень. Тим більше що полку ще 7 місяців воювати. А раптом ще хтось відзначиться? Чим нагороджувати? А штабісти, тиловики? Вони що, без заслужених нагород залишаться? Троє – орден Червоної Зірки, четверо – «За службу Батьківщині, шестеро людей – медалі. Це страшний, аморальний цинічний результат оцінки ратної праці на війні. Якою жахливою, брудною силою віє від слова РОЗНАРЯДКА. Вкрадено не право на машину, квартиру, не гроші. Вкрадена частка душі, принижено відчуття власної гідности, втоптано у бруд ратну славу. Що відповість льотчик синові, який спитає: «Тато, якщо ти воював, то де медаль? Як же ти воював?».

P.S. Командир ОБАТЗ* Бажутін – орден «За службу Батьківщині», начальник ВК (відділу кадрів) – «За службу Батьківщині»; секретар парторганізації (нельотна посада) – «За службу Батьківщині»; начальник ПВ (політвідділу) Владикін – орден Леніна! І т. ін, і т. ін.

Щелепи зводить, чесне слово…»


Чесні командири не стримували гніву: «Щоб вони там поздихали, чинуші лампасоносні!» Солдат, ідучи на подвиг, не знав, що ліміт звитяжних вчинків вичерпано, себто, заслужений ним орден передано «хорошій людині». Ті свого не втрачали при будь яких розкладах. Думай, солдате, чи вигідно тобі бути героєм?


Кабульський аеропорт бачив багато. Різниця між кількістю тих, хто вилетів і тими, хто повернувся, складала сотні одиниць. На те війна – чим більше від’ємне сальдо, тим вона успішніша, дивлячись чия сторона веде підрахунки. На цьому літовищі сталася ще одна трагедія, яку з багатьох інших я пам’ятатиму окремо, бо вона могла стати трагедією моєї сім’ї.

Відбувши у чергове відрядження до штабу 40-ї армії, я сподівався повернутись швидко. Власне, з дорученнями вдалося впоратись протягом дня. Керівники моєї служби готові були влаштувати «зелений коридор» для термінового відльоту у разі затримки на етапі аеродромної комендатури. Перебравшись у цивільне, я обмірковував можливости виїхати в аеропорт, коли почув голос, однозначно звернений до мене. Невідомий старший прапорщик вітався так, наче ми рік пробули в одному окопі:

– Не впізнаєш?

– Не дуже. – Аж сором зізнатись: як так, він мене знає, а я його вперше бачу!?

– Я Володя Забошко з н-ського полку.

Отакої! Виходить, я таки широко відомий у вузьких колах перець!

Познайомились. Володимир трохи старший від мене, мав купу справ у Кабулі. Між іншим, крім суто службового, він склав власний план заходів у столиці. З основних пунктів, пам’ятаю: виготовлення зубних протезів і велике бажання купити «тухлі» для дружини. Ой, ті його «тухлі»! Побачивши знайому фізіономію, хлопець не на жарт зрадів, та заходився умовляти залишитись на кілька днів, бо, бачте, йому сумно самому у незнайомому гарнізоні. Якби я не любив Кабул… Тож, не хвалитимусь винятковою дисциплінованістю, пропозицію було прийнято.

Звісно, за руку нового приятеля не треба було водити. Де його носило – не знаю, але по обіді ми зустрічались. Я краще орієнтувався на місцевості, тобто виконував функції гіда, консультанта, напарника. Перший і останній вихід по кабульських дуканах здійснено саме з

Володимиром. Крамнички розташовувались неподалік частини, на так званому «хрестику». Найвпертіший столичний віслюк знав, що основу товарообігу дуканщика складає виручка від шураві. На радянських бійців орієнтували асортимент крамничок. Але Кабул – не Жмеринка. Тинятись по дуканах категорично заборонялося. Пом’якшуючи сувору тезу, скажу так: заборона мала формулу «не попадайся», а значить, бажано було не наразитись на патруль, що ми відразу ж порушили, тільки-но вийшовши з дверей магазинчика.

Подумки я ще раз розпрощався із службою, лізучи до кузову ГАЗ-66. У Вовиному дипломаті перекочувалась пляшка придбаного кон’яку, до якої я не мав жодного стосунку. Хто повірить? Ми ж мало не під ручку вийшли. Дорогою до частини напарник тиснув на жалісливий нерв, так і сяк умовляв старлея відпустити, мовляв, вперше, та про заборону не чули. Можливо, проста селянська душа прапора, його дивовижний суржик, якось вплинули на начальника патруля. Він відпустив нас на території військового містечка.

Зрозумівши, що нам – провінційним чайникам зась бігати по столичних крамницях, Володю потягнуло до жіночих модулів. А мені-то куди? Звісно, із ним. От уже де я натішився! Якась нижньокабанська вимова і ахінея, яку сплітав приятель, тільки підкреслювали його прапорську недолугість. Так сплив цілий тиждень. А тепер згадайте, чому я звернувся до цієї історії? Ага! Справа в тім, що того дня, 21 жовтня 1987 року, коли я мав летіти на шиндандщину, потенційно «мій» борт розлетівся на ближньому приводі, ледве набравши кілька метрів висоти. На борту знаходились 18 осіб, а живим лишився тільки стрілок кормової установки. А я на той час Забошку «зуби міняв». Серед загиблих знаходився патологоанатом шиндандського гарнізону, можна сказати, людина, яка мала справу не з війною, а з її наслідками. Це він колись розтинав тіло вертольотчика Хрустальова, а перед тим тіло хлопця, якого ще живий Хрустальов супроводжував до місця поховання. Отак! Де б ти не був, хоч у найглибшому бункері, війна і звідти може сколупнути тебе.

А мені хоч би що. Харчувався щодня по різних їдальнях, завів знайомства. Може ще пару днів милувався би палацом колишнього короля Дауда, доки Володька не купив би «тухлі» дружині. Та одного ранку я і дехто з армійського начальства ніс до носу здибались зі мною на території містечка, і він мене упізнав:

– Ти що тут робиш дотепер, вояче?

Що я міг пояснити?

– Сьогодні ввечері я побачу тебе у літаку разом зі мною. Зрозумів?

Хто б не зрозумів? Після обіду я вже був не те, що в літаку, а навіть у гермокабіні, та ще й у компанії з генералом Учкіним. Мінералку пасажирам не розносили, але долетів я у відносному комфорті. Вже на шиндандщині борттехнік видавив ілюмінатор двері між нами і вантажним салоном. «Пс-с-ст!» - свиснуло повітря, вирівнюючи тиск. «Упс!» - луснули у відповідь барабанні перетинки. Таки непогано бути генералом!


Іл-18




Опишу історію польоту на Іл-18. Хто нині таким літає? А я, значить, мав честь. Тепер трохи передісторії.

Початок лютого 1987 року. Закінчився термін відпустки. Ташкентський пересильний пункт. На ньому вже по кілька днів «зависають» мої знайомі з числа цивільних спеціалістів. Я тільки-но зареєструвався на Шинданд, тобто, за списком не попав у першу сотню. Гроші є, також є ковбаса. Натовчену валізу здано до камери схову (знаємо ми ці дегустації). Водночас зі мною прибув дизеліст Володимир. На пересильному їдальні немає, все треба брати власним коштом у місті, на те, як казали, Ташкент – місто хлібне.

Вранці відповідальні особи зачитували списки пасажирів по різних напрямках: Кабул, Шинданд, Гардез… Хто не почув свого прізвища, гуляє до наступного ранку, якщо він не глухий. Ліжок вистачало всім, кімнати просторі і народу в них пребагато, шарварок і сміх ще ті.

Щоправда, не всі розрахували залишки радянських карбованців. Мої друзі за кілька днів геть попроїдалися, – мабуть почали з шинквасів. Довелось поділитися частиною капіталу з надією не затримуватись тут надовго.

Вся братія від нема чого робити перезнайомилась. Дзвеніли склянки, ляпали карти, торохкотіло доміно, жарти і каламбури розважали наш великий колектив від сходу сонця до пізньої ночі.

Одного прохолодного ранку читали список на Шинданд. Почали вигукувати знайомі прізвища і наші друзі кинулись збирати речі. Мене і Володі в тому списку не було. На прощання продавщиця дивізійного воєнторгу віддала мені залишок у 10 карбованців, та якась дрібна грошва ховалася по кутках кишені. Вовчіні статки майже повністю вийшли, а їсти все-одно хочеться, тим більш, що навіть у Ташкенті взимку урюк на деревах не росте.

Минула іще доба. Не потрапивши до списку, ми підбили баланс. На сніданок можна було купити один коржик за 10 копійок і сто грамів вареної ковбаси. Ватна куртка мого напарника, неголені пики, голодний блиск очей: жінка за прилавком зробила свій висновок.

– Наріжте, будь ласка! – показав я на зважений шматочок ковбаси.

Та нарізала, не моргнувши оком: не людина, а меч булатний. Я б на її місці розреготався. Свій «ланч» ми з’їли просто за магазином, де юрбились сизо- і червононосі алкаші. Скільки питань виникло у вузьких їх чолах, коли ми, нічого не випивши, закусили, та пішли собі.

Нам не кортіло до списку померлих з голоду, треба було дожити, а про ковбасу я мовчав. Стратегічний запас призначався на знищення у частині. Тоді осінила ідея спродати кролячу шапку – єдине, що могло бути товаром серед мого майна. Продати, то й продати, тільки питання – кому, де, за яку ціну? Розквіт радянських часів. Ринкову торгівлю тоді називали спекуляцією і я не уявляв себе одним із спекулянтів, але маленький ковбасний кавалочок, з’їдений вранці, буркнув: «Іди!».

Ми покрутились між рядами, вибираючи позицію. Як перебороти сором? Совість приборкували голодом. Думка про можливу зустріч з міліцією непокоїла найбільше. Ану як візьмуть під білі ручки? Хто такі? А-а-а, воїн-інтернаціоналіст і висококласний фахівець змовилися? Де ховаєте товар? Де нечесні капітали?

Вирішили спростити задачу. Неподалік від входу рядочком бабці реалізовували з рук старі речі. Тут, на «клошарі» ми й звернулись до старої, слов’янської зовнішности, людини. Пояснили наш нинішній стан правдиво і переконливо, хоча повірити у правдивість наших слів, знаючи людську натуру, було важко. Вона все зрозуміла на свій лад: таким покажи троячку і вони почуватимуть себе арабськими шейхами, попиваючи одеколон. Коротше кажучи, вторгували кролика за 20 карбованців.

Одурівши від успіху, ми добігли до грильяжної, де перед нами дівчина поставила по пів-курки і білий хліб. Хвилину ми сиділи, міркуючи: чи не занадто розкошуємо? Невідомо, коли вилетимо звідси. Може з’їсти зелений горошок, а м’ясо здати на кухню? Та ну їх, такі дурні думки. Живемо сьогодні, а завтра будуть інші запитання. Мені ташкентські їдальні тим подобалися, що сівши їсти, ти точно голодним не лишишся.

Потрапивши знову на пересильний пункт, ми відразу попали на читання списку. Позачерговий рейс на Шинданд. От пощастило! Ледве не проґавили свої крильця. А шапка вже тю-тю, - з’їли мою шапку. Та й то добре, бо голодному на сьомому небі непереливки.

Тузель. Нас повели до білої «кочерги» Іл-18. Та це ж фантастика! Ветеран радянської авіації, колишній флагман повітряного флоту СРСР і не тільки. Ним не гребували вищі посадові особи. Такі лайнери літали через полюси. Свого часу у Союзі кращого літака не було. Оце так висиділи собі пригоду!

Іл-18 створили наприкінці 50-х років минулого сторіччя, коли виникла потреба замінити старі поршневі моделі сучасними розробками. Як представник першого покоління газотурбінних гвинтових лайнерів, він і став основою Аерофлоту. Конвертовані із бомбардувальників неекономічні турбореактивні Ту-«сто четверті» зжерли б весь прибуток авіапідприємства. С.В. Ільюшин запропонував економічно вигідніший варіант. Перший політ прототипу здійснено у 1957 році, а з 1959 літак виходив серійно. Серед його заслуг купа рекордів, висока оцінка іноземних перевізників. Чотиримоторний Іл міг летіти на двох моторах. Чи не найбільшою проблемою конструкторів стала боротьба з шумом і вібрацією. Щоб зменшити до мінімуму звуковий ефект, в зоні працюючих гвинтів розмістили гардероб і туалети. І це теж добре: нема чого там засиджуватись, як кажуть, роби свої справи швидше і поступись місцем товаришу, який чекає за дверима. Останні модифікації літака брали на борт до 120 ситих громадян, яким за години приємного польоту хоч раз треба усамітнитись.

Порівнюючи Іл-18 з Ан-12, я помітив цікаві особливости: на виробах різних конструкторських бюро встановлено однакові двигуни і повітряні гвинти. Пасажирський Іл вийшов трохи важчим, тільки завдяки досконалішій аеродинаміці носився він веселіше. Хоча, після реактивних машин здавалося, що літак іде на педальному приводі. 625 кілометрів за годину, а при максимальних зусиллях усі 685 – для гвинтової тяги вельми пристойно. Все, чого бракувало військовій машині, втілено тут: герметичний салон, зручні туалети, світло, повітря, харчоблок, крісла, а не залізні сідала. Тільки знаєте що? «Вісімнадцятий» не міг взяти бронетранспортер, або десантувати бійців. Кожному прописано свою роботу, щоб робити її відмінно. Ільюшинська машина безаварійно відслужила всі роки радянсько-афганської війни, чи то конфлікту між Радянським Союзом і всім цивілізованим світом.

Сусід спереду молов язиком, як кавомолка, роблячи справжнє шоу із дріб’язкових випадків. Він щось гарячкувато розповідав приятелю, а той більше слухав: де вже йому – хробакові перевершити нашого героя? Історія за історією: не життя, а пригодницький фільм, щоденні подвиги з домішками аморальности і ознаками деградації. Запрацювали мотори і він, замість замовкнути, перейшов на крик, розстрілюючи вухо напарника байками про ташкентські госпітальні походеньки. Як бігав до дівчат, як пив «Чашму». «Чашма» – вино з розряду найдешевших, на кшталт нашої совкової «плодожерки». Уявіть, що такі помиї, зі слів оповідача, «вставляли» йому після першої піали. Е, хлопче, та таким пійлом хіба тарганів труїти, такий ти бойовий, та слизнякуватий. Але, з узбецької «Чашма» перекладається як джерело. Та, мабуть, бродіння такої рідини ініціювали миттям ніг і ціна йому – ціна вартости скляної пляшки, не більше. «Джерело глупоти» - оце точна назва винця, а на етикетках всю правду ніколи не напишуть.

Фюзеляж дрібно-дрібно лихоманило. От тобі і масаж для бебехів: може пісок з нирок швидше повиходить (вода у нас текла аж жовта від нього, або біла від хлорки). Дзижчання вібруючих частин проймало до кісток. Земля нікуди не поспішала, ліниво провертаючись під нами. Щось прохрипіло радіо. То командир повідомив про перетин кордону, здогадались ми. А цей хлопець спереду перекривав своїм воланням чотирикратний бас моторів – от кому б каміння в рота насипати.

Над авіабазою «кочерга» знайомо клюнула носом: літаки всі різні, а стиль однаковий. Крила розчепірили пір’я закрилків, трошки затрясло. Іграшкові літачки та вертольотчики внизу швидко почали рости. Стовідсотково, там внизу десятки пар очей супроводжували наш відпускник, нетерпляче копаючи багаж. Хтось намастив лижі у відрядження, хтось – спішив побачитись із рідними, а для когось – це був останній виліт на батьківщину, прощання з Афганістаном. Без перебільшення, цей літак для них – найкращий у світі.

Нарешті – тиша, тільки організм продовжував летіти, у вухах гомоніли джмелі. Трапом пасажири зійшли на землю, ставши під вантажним люком. Де там наші речі? Даєш ковбасу! Двоє з екіпажу полізли до відсіку:

– Гей, земле, приймай подарунки!

Мій товариш простягнув руки, підхоплюючи все, що вивалювалось із фюзеляжу. Отримавши своє, кожен ішов шукати попутний транспорт. Натовп розсмоктувався. І мені Володимир поклав до рук недоторканий ковбасний запас, дратуючись відсутністю його валізки. Тоді не треба було б чекати останніх, під люк став би хтось інший. Та вже усі похапали речі. І, передаючи крайньому у черзі велику сумку, Володя трошки затримався. Зверху йому на потилицю випала його ж таки валіза: оце тобі на прощання! Що ж, ми прибули на місце нашої служби, де ніхто не несе відповідальність за нашу безпеку.

Донецьк 2010 рік
___________
ОБАТЗ* - окремий батальйон автомобільно-транспортного забезпечення
На фото старший прапорщик Володимир Забошко. Кабул, будинок офіцерів 40-ї армії.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
11.11.2011 Проза / Оповідання
У третьому вимірі (Частина 10)
13.11.2011 Проза / Оповідання
У третьому вимірі (Частина 12)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 128  Коментарів: 6
Тематика: Оповідання, Афганські спогади, Іл-18, Мі-8
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 15.11.2011 12:42  Суворий для Тетяна Чорновіл 

Буває... Раджу заглядати в розділ Автори. Там все впорядковано і не треба сканувати головну в пошуках твору. Наприклад по Ігору Рубцову:
http://probapera.org/avtor/6/1424/ihor-rubtsov.html 

 15.11.2011 12:35  Тетяна Чорновіл для Суворий 

Дякую, чомусь не помітила! Вибачте! :)))))))

 15.11.2011 12:24  Суворий для Тетяна Чорновіл 
 15.11.2011 12:19  Тетяна Чорновіл для © ... 

А все ж таки, що з 12 частиною?

 15.11.2011 12:03  © ... 

Не знайшов нічого, чим можна витіснити її з пам`яті

 14.11.2011 19:00  for_ajax для © ... 

Війна не хоче Вас відпускати (в хорошому смислі)... А де 12 частина?

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +84
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
27.03.2012 © Микола Щасливий
29.08.2010 © Віта Демянюк
24.04.2013 © Тетяна Белімова
06.01.2012 © Т. Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди