Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
14.11.2011 13:58Оповідання
Про життя і смерть  Про життя  Про війну  
У третьому вимірі
10000
З дозволу батьків
© Ігор Рубцов

У третьому вимірі

Частина 13
Ігор Рубцов
Опубліковано 14.11.2011 / 7282

Ан-26




Нарешті, списавши стільки аркушів, я підійшов впритул до згадки про літак, на якому виконано цілу серію рейсів. Це Ан-26, невеличкий транспортник, який в небі можна сплутати з молодшим братом Ан-24. Однак, це різні машини по суті, просто в них один «батько» і одна «мати» – конструктор і Україна, країна, де народжувались антонівські вироби.

Виліт перший. Готуючись виконати наказ командирів, отримав додаткове доручення – доправити групу водіїв БТР до нового місця постійної служби. Відповідно сценарію, я мусив відбути до Кабулу. Солдати мене цікавили так само, як види на врожай маїсу десь на кордоні Бразилії з Парагваєм. Документ на відрядження зазначав: місто Кабул, штаб 40-ї армії, відділ організаційного і комплектування.

Перед вильотом мені передали чоловік із десять бравих вояків. Пішли до рампи на посадку. Як всі вантажники, цей дрібний літак мав тільки бокові сидіння числом близько сорока. Середина порожня, призначена для вантажу. Над підлогою кран-балка і все у масштабі під такий невеликий салон. Вантажний відсік від пілотської кабіни відділяє тільки одна перегородка, а там… у відчинені двері вид на мерехтливі прилади. Двигунів ще не запустили, а вогники вже інформували про стан систем. Зеленим екраном перебігала сяюча риска радіолокатора, засвічуючи химерні обриси виявлених радіо променем об’єктів.

Який хороший літачок, подумав я тоді. Його оцінили військово-повітряні сили тридцяти однієї країни світу. А в Афганістані Ан-26 сідав на ґрунт, утрамбований танками, працював з висотних площадок до 2400 метрів над рівнем моря між стрімкими схилами. На той час не було подібної машини. А невелика швидкість (крейсерська – 435 км/год) не завжди є суттєвим мінусом. Ан-26 був, що називається, під рукою, коли виникала потреба сполучатись з не дуже віддаленими аеродромами. Одна важлива для Афганістану особливість, з якою просто довелось змиритись – невелика висота польоту. З семи з половиною тисяч літак міг легко зняти переносний зенітний комплекс. Піднявши статистику, я нарахував 7 радянських і 6 афганських літаків, розстріляних моджахедами. Перший наш борт зняли 22 січня 1985 року. Загинули 8 осіб і наступного дня один десантник при пошуку тіл. Інший двадцять шостий того ж року влітку обстріляли з ДШК поблизу Меймене. Куля перебила тягу руля висоти. Командир дав злітний газ, зменшивши вертикальну швидкість падіння. Літак впав, не долетівши до ЗПС, та загорівся. На щастя, ніхто не постраждав.


Як екіпажам доводилось боротися за життя, яскраво свідчить історія третього збитого Ан-26. 26 грудня 1986 року дві ракети влучили у літак за 60 кілометрів від Кабулу. Це спровокувало самовільний випуск закрилків. Втративши швидкість, машина почала падати. Вивести її з плаского штопору не вдалося. Капітан Галкін наказав екіпажу рятуватись хто як може.

Найсвідоміший штурман старлей Спрингіш екіпірувався, як написано: «по чесному». Натягнув шапку, забувши, правда, зав’язати її, прихопив штурманський портфель (тільки застібкою не клацнув), а під пахву взяв парашутну подушку, бо у польоті вона йому підвищувала комфорт. Завершивши справи, він ще раз спитав у командира дозвіл вийти з літака. П’ятеро літунів врятувались через аварійний люк за пілотською кабіною. Бортоператор відкрив собі рампу. З нез’ясованих причин не встиг покинути борт тільки бортмеханік. Мі-8, шукаючи збитий екіпаж, сам попав під обстріл, але через 5 хвилин підібрав усіх десантованих живими-здоровими.

За два осінні місяці 1987 року «Стінгерами» завалили два афганських Ани ( в одному з них летів військовий радник підполковник Артемов з дружиною) і один радянський борт: екіпаж капітана Мельникова виконував третій рейс в Афганістан.

Через два місяці, а саме 21 грудня, на другій спіралі при зльоті з Кабулу «Стінгер» попав у лівий двигун Ан-26 командира ескадрильї майора Ковальова. Висота 1200 метрів. По лівому борту вибило всі ілюмінатори, до вантажної кабіни попадав гас з пробитого бака і дим. Задня частина літака горіла. Командир утримував машину до останнього, доки весь екіпаж вистрибнув з парашутами. Ковальову не вистачило висоти, щоб врятуватись самому. Коли літак ще падав, два Мі-8 піднялись без команди на підбір. Рятуючи друзів, вертольотчики попали під кулеметні черги, але підібрали всіх живих. Кульові автографи лишились на пам’ять у бортах обох машин.

Рівно через півроку втрата ще одного Ан-26 у Баграмі. І знову загибель комеска тієї ж ескадрильї. З виведенням на арену війни ПЗРК «Стінгер» небо стало вкрай небезпечним. Розвідка активізувала пошуки шляхів поповнення арсеналів угрупованнями моджахедів. За перший захоплений «Стінгер» командування, начебто, обіцяло звання Героя СРСР.


Рейс, до описання якого я повертаюсь, стався у розпал сезону полювання на повітряні об’єкти за допомогою зенітних ракет. Парашути виросли в ціні. Жартую, ми їх отримували безплатно. Поможе, чи ні, але морально не так тяжко летіти, коли є шанс.

Пасажири були готові. Крім моєї команди вільні місця зайняли кілька офіцерів. Льотчики пройшли всі еволюційні підготовчі етапи, від запуску допоміжної силової установки до виходу на місце старту. Погуркотівши трохи на «зебрі», відпустили гальма, дали малий наземний газ і літак плавно покотився вперед, не набираючи швидкости. Після почесного кола ми зупинились на місці стоянки. З пілотської кабіни вислизнув командир:

- Хто супроводжує водіїв?

Я навіть не чекав такого запитання. Озирнувшись і переконавшись, що ніхто більш не претендує на роль супроводжувача, відказав:

– Та я з ними.

– А куди ти летиш?

Знову не той… не до кінця зрозумів запитання:

– Як то, куди? До Кабулу, звичайно!

– Ти впевнений?

– А чому ні? – Я вже міг трохи читати: у посвідченні чорним по м’ятому написано: «Велетенське місто Кабул, де нагодують і покладуть спати».

– Ну, як знаєш. А ви, хлопці, хто на Баграм, вибачайте! Іншим разом покатаємо.

Двоє чи троє офіцерів не дуже раді, але з допомогою добродія льотчика покинули борт. Мама міа! – думав собі, – Який я привілейований пасажир! Сам командир питається, куди нам летіти. Іззовні знову загуло, в ілюмінаторах попливли аеродромні приміщення, стоянки, висаджені офіцери, поруч з якими матеріалізувалися розпач і злість. З розвороту мотори так ревонули, аж глухі змії почули наш старт. Короткий розбіг і крутий підйом. Моя взяла верх: ми летимо не у якийсь там Баграм, а до самої столиці, де друг радянського народу Наджибулла керував цією вічно неспокійною країною. Ну не керував, а думав, що керує.

Демонструючи вміння, літуни так швидко спустили нас на землю, як тільки можуть впасти двадцять тон з висоти сім з половиною кілометрів. Радянський сектор аеродрому, як завжди, повний сірих бортів. Рух там ніколи не переривався. Чужа країна ковтала матеріальні ресурси, що надходили повітрям із Союзу з ненаситністю гіпопотама. А я, сповнений достоїнства, вивів на бетонку групу солдатів: ось тобі, столице, підкріплення із славетного Шинданду. І ми потяглися до військового начальства – солдати назустріч своїй невідомій долі, а я – звільнитись від зайвого клопоту.

Однак начальство зустріло мене не зовсім привітно. Між двома парами великих підполковничих зірок, над широко розкритими очима, клубочились дощовими хмарами дві гусені брів:

- Куди це ти їх припер, сержанте? Якого такого, сякого, в душу, до мами, туди твою, розтуди..?!!!

Випустивши обойму слів про хрін і про маму, причому у дивовижному співвідношенні з деякими іншими спеціальними термінами, підполковник охолов:

– Ну все, тепер сидітимеш тут, аж доки не вивезеш їх у Баграм, або до повної перемоги над контрреволюцією!

Добра людина, я дав би йому полковника за це. Він не здогадувався про мою тиху радість: не сіло, ні впало – злітати на Баграм. За таку нагороду можна було мотати водіїв і не такими колами. От тільки ті троє, висаджені з літака… вони б мене вбили.


Тепер поясню коротко, що то є за місцевість – Баграм. Старовинне місто, розташоване на північний захід від Кабулу. Шістдесят кілометрів мальовничими горами. Аборигени пересуваються наземним транспортом, та навіть наш один кадр якимсь чином доїхав рейсовим автобусом, але у такому випадку є питання до так званої контрреволюції: «Чому він доїхав?».

Довідка із записника військового льотчика періоду служби 1983-1984 років 927-го полку, який літав на МіГ-21:


«Аеродром на висоті 1450 метрів, оточений з усіх боків горами, захід з одного курсу на північний схід на північний схід (тобто, варіант зустрічного руху, як на більшості аеродромів, 

неможливий, літаки злітали і сідали тільки напрямком на норд-ост – прим. автора). Смуга широка і довга – 3000 метрів. Встановлюємо на висотомірах незвичайно низький тиск (620 мм). Заходимо на посадку з кола, воно на висоті 1800 метрів за тиском аеродрому, сідаємо з крутої глісади. Великий аеродром забито різноманітною технікою, крім наших винищувачів, ще вертолітна ескадрилья, афганські полки, винищувальний на МіГ-21ПФМ і винищувально-бомбардувальний на Су-22, ескадрилья радників, яка забезпечувала афганців на Ан-12, багато інших транспортних літаків і гелікоптерів.»


Колись Баграм мав інше ім’я – Апіса, ще раніше – Олександрія (пам’ятний відбиток сандалій Олександра Македонського). І, уявіть, під час радянської агресії не Кабул, а він був найбільшою військово-повітряною базою контингенту. Неспокійний, дуже активний у плані діяльности сил опору регіон. Радянське командування розмістило там потужні осередки десантури, різних спецпідрозділів, штурмову авіацію, багато вертольотів. Небо кипіло над Баграмом, скидаючи на землю палаючі боліди. Де літаки падали, а БТРи злітали? У Баграмі. Де катапультовані пілоти відразу вступали у ближній бій? У Баграмі. Де журналіст не вигадував неймовірні батальні історії? Де навіть штабний писар ніколи не почував себе у цілковитій безпеці? Отак-то! Баграмський гарнізон значно підвищував шанс стати героєм.

Усе було: масштабність, міць, стратегічний розмах і ресурси, ресурси, ресурси. Не було тільки наочного результату. А звіти про вдалі операції, чи там накриті бомбардуванням цілі – воно ніщо. Адже кінцевої мети досягнути не вдавалось. Якої саме мети? Не могли встановити мир і «зразковий», як у СРСР устрій. І зі мною погодяться не тільки записні критики радянського режиму. Те саме у 1983 році записав бойовий льотчик. Як офіцер, він сумлінно прасував поверхню землі, виконуючи накази командування. А почитайте, якими філософськими проблемами він оперував, занотовуючи враження між вилітами.


«Війна. Головне в ній – її затяжний характер. За три роки, на мій погляд, на краще нічого не змінилось, а наша долина вже стала нагадувати місячний пейзаж. Те, що насаджуємо ми, за великим рахунком відкидається, очевидно виходячи з релігійних міркувань і через відсталість. З кожним вбитим ми збільшуємо лави тих, хто бореться проти нас. Швидше за все, ввід був помилкою. Ну, гехнули б тихо Аміна, та й по тому. Піти ж тепер не дозволяє престиж, до поразки наші політики і військові верхи не готові! Зможемо ми донести цивілізацію у середньовічний устрій цієї країни, та чи й бажають вони цієї цивілізації? Вирішити військове і політичне завдання війни можна тільки збільшивши кількість військ втричі-вчетверо (у політичне досягнення мети мілітарними засобами я не вірю – прим. автора). Неможливо перемогти, відходячи після взяття населеного пункту, не лишаючи у кожному комендатуру, не здійснюючи контроль над більшою частиною території.

Любов до соціалізму все ж треба виховувати не бомбами, а дешевими, але надто цінними тут простими товарами – одягом, ковдрами, харчуванням, пальним (а хіба «совєти» могли дати щось, керуючись альтруїстичними почуттями? – прим. автора). Кажуть, до революції, при королі можна було без зброї їздити всією країною, росіян вважали найбільш шанованими гостями, за шкоду, завдану їм належала смертна кара. Так, Афганістан – це не Чехословаччина, «схід – тонка справа».

Але це такі роздуми, «за державу прикро», та це не для солдата у бою. Глупство – кебетувати про політику, коли гинуть наші солдати внизу і практично у кожному польоті по тобі стріляють. Я літаю командиром ударних груп і намагаюсь робити це добре, щоб виконати завдання, і щоб всі повернулись на аеродром. Ніколи не пропускаю випадків, коли бачу вогонь з землі. Ще зрозуміліше, якщо дієш на підтримку своїх військ. З приводу ударів по населених пунктах, є приховані в душі питання, але є і наказ, у якому «мирних жителів в радіусі 500 метрів від цілі немає» (таку приписку, для годиться, робили під кожним бойовим завданням).

На щастя, льотчики воюють у рукавичках, вони не бачать вбитих і залишеної у повітрі і на землі крови.»


Тобто, нічого особистого – це просто робота. От, значить, як невідворотно працює механізм війни. Хтось його запускає. Далі вступає в дію узаконене беззаконня. Думай що хочеш, солдат, тільки не в голос. Десь у глибині душі ворухнеться совість – души її, души, поки не пізно. І головне – не дивитись на розірвані тіла. Думай, що тільки тебе чекають вдома, а ті, внизу, - навіть не люди. І зроби свою роботу якнайліпше, бо то лише твоя робота.

І все-таки, роздуми офіцера, випускника військової академії були, на рідкість, прогресивними для його категорії, та ще й небезпечними. Виплеснути таке на папір у 1983 році – зухвалість, яка межує зі зрадою ідеалів і камінь у город радянської влади. Ні, тоді я до такого не додумався.


Моя розповідь пішла боковим річищем з моменту, коли я представив групу водіїв на кабульську пересилку. Попереду – «підскок» до Баграму.

Два дні на пшоні в очікуванні «попутки». Вірно казав Макарич з одного відомого кінофільму: «Найскладніше у нашій справі – чекати». Відстань – шістдесят кілометрів, найближча стратегічна база, налагоджене сполучення – і два дні баланди з тієї бридкої їдальні. Якось не в’яжеться. Нарешті, ввечері дали команду збиратись на «борт». Ба! Та це знову мій новий друг Ан-26. Я любив кожен з тих літаків, якими літав. Ми вільно розташувались, хто як хотів, бо бажаючих летіти з нами небагато знайшлось. Освітлена смуга вказувала напрямок у безодню. Там, попереду, височила гора. Жодного зблиску, як то буває у Карпатах, тільки чорнота, чорніша найчорнішої ночі. Втікаючи від сигнальних маркерів аеродрому, ми стали невидимі. Освітлення зовнішнє і внутрішнє вимкнене, щоб не видавати траєкторію зльоту. Натомість, місто бризнуло краплинами вогників і пішло вальсувати під лівим крилом. Три повні оберти. Літак впевнено вирівнявся, аж золотисті потічки вулиць відсахнулись від ілюмінаторів.

Трохи згодом тільки мерехтливі символи сузірь на небесній бані лишились єдиними постачальниками світла. А невдовзі оберти моторів впали, почалося різке зниження у невідоме. Що бачили пілоти, того не знаю. Мені розгледіти нічого не вдалося. Ніякого феєрверку, про який казали як про нормальне явище для Баграма. Темно, ніби у глибині лісу. Аеродром не проглядався, бо не було дурних торгувати десятками літальних апаратів, за якими полювали духи цілодобово.

Де-не-де ліхтарі все ж підсвічували стежки і окремі об’єкти, але сказати, що я бачив Баграм… Ну то нехай вже лишається моєю особистою печаллю. Головне – завдання виконано і, наче, нічого вже не тримало там. Он і екіпаж поставив РУДи на нейтральні оберти. З усього було видно, - команду водіїв тут чекали

– То я погнав на Кабул? – Запитав відповідального офіцера.

– Е, ні, чекай! Зараз із частини вишлють «броню». Ти привіз, – тобі і здавати бійців.

– Та люди добрі, а коли я..?

– Кажу тобі, ми за солдат не відповідаємо. Чекай старшину, а тоді вже якось буде.

От і прилетів! Сперечатись можна на ринку, а не з військовою людиною. Жаль було лишатись на землі. Літак сховався у пітьмі і через кілька хвилин, увімкнувши для розгону фари, пронісся смугою, та й по тому. Тільки й було чути його кружляння над головою.

Приїхав бронік, забравши від мене «синків». Можна було б поїхати з ними, десь переночувати, підхарчуватись. Ну так скільки вже згаяно часу через отой армійський тупізм, коли кажуть: «Лети, голубе!», та не кажуть – куди. От би таку організованість, та супротивнику: караван гранат на Кабул, а запали до них – на Герат, а потім обмінятись. Бувало, наші командири шукали по всіх родах військ потрібних спеціалістів. А тоді, як школярі поштовими марками: тобі радиста, мені – тракториста. Пам’ятаю, Союз підготував кільканадцять сержантів, заступників командирів взводів. Долетіли, приїхали до частини. На місці пошкребли потилиці: не потрібні нам сержанти, рядових треба. Що робити? Розжалувати, які проблеми? Отак, 

наказом з погонів позрізали лички, як з дезертирів. Вигадайте краще таке, чого не могло бути в тій армії, а очевидці доведуть вам зворотнє. Ось вам одна з таких історій.


Служив під Гератом старшина надстрокової служби Пашка Чєрнов. Я домашні пиріжки їв, а він вже дві пари чобіт стоптав. Я вже строкову відбарабанив, а він все там. І от, після п’яти років добровільного аскетизму, засварився він з офіцером через жіночу ласку. Претензію на те мали обоє, возревнували, з ким не буває? Інші суперники навіть стрілятись намагалися під випари квасних напоїв, а ці розгорнули ідеологічну війну. Суперечку вирішила не куля, не довбня на зап’ястку, а елементарне наближення до полкової влади старшого чину. Командир полку подав рапорт комдиву на звільнення старшини за таку собі дискредитацію звання.

Павло мав інші приховані здібности: він хутко добіг до Шинданду і – беркиць мені у ноги: «Рятуй, ображають ні за що!» Виходить і в мені побачено тіньову владу. Чим я міг розрадити? Бачу, хлопець амбітний, готовий на ризики і, мало не хоче стати довічним моїм рабом. У міністра оборони сльоза б з ока впала. Була одна зачіпка. Напередодні сварки у полк надійшли документи про перевод Павла до військово-медичної академії аж у Ленінград. З моїх службових обов’язків витікала оказія човгати кабінетом начальника штаба дивізії підполковника Фєдораєва, з яким я колись мав прю, а тепер почував себе дуже комфортно в його присутности. Довіряючи мені, він беззастережно видавав потрібні гербові печатки, а я слинив пальця і, тусуючи папери, ставив на них відбитки. Це технічний бік справи, до якого я вдався у випадку з товаришем. Підготувавши два комплекти наказів, я поклав їх у папку між іншими документами. Одним наказом я звільняв Павла Чєрнова з лав Радянської Армії, а іншим заміняв його у Союз. Поставити карлючку замість НШ і художній вензель комдива, за старою традицією, я навіть не вважав чимсь видатним. Перший комплект призначався для ознайомлення ворогам колеги, а другий – у особисту справу і на його підставі підмаслений мешканець полкової канцелярії виправив всі потрібні «бамаги».

Чим я керувався, ризикуючи серйозними життєвими ускладненнями? Мабуть, почуттям солідарности. Розслідувати правдивість Пашчиної версії не було фізичної можливости. А самодурство деяких чинів іноді давалося взнаки. Я провів бездоганну операцію в обхід комдива (вибачте генерале, іноді, заради добра я перерозподіляв ваші обов’язки, взявши на себе частину нагальних проблем, хіба від того не було вам легше?).

Паша виявився на рідкість невдячним типом. Наприкінці 80-х років, відвідавши Пітер, я через військкомат розвідав номер телефону академії. Зустрілись ми у ресторані, де під завершення вечора наш супергерой взяв за тілеса якусь даму з простими, як сокира бажаннями. Повідомивши мене, що плани на ніч терміново міняються, Павло відкланявся, залишивши мені право розрахуватись із офіціантом. Добре, що ми не замовили делікатесів і взагалі, не люблю їсти у публічних закладах. Після цього дзвонити тій особі вже ніколи не хотілося. Нехай топче землю, заганяючи себе у пастку, звідки вже ніхто не порятує. Всеодно попадеться.


Такі от чудеса траплялися в армії. А я чекав чуда з неба, чарівника у блакитному вертольоті, який доставив би мене із Баграму куди сам схочу. Язик довів до диспетчера по польотах. Доріжка туди пролягала повз витвір військових будівельників – нагадування про столицю великої імперії і її немолоде керівництво. Темним фантомом це одоробло височило і, неначе крізь зубчасті стіни зменшеної копії кремлівської стіни, на нас дивились суворі очі партійних товаришів. Портрети членів політбюро, як дошка пошани будинку перестиглих, перестарілих, словом – пер.., а далі підставляйте закінчення за власним розсудом, увесь звіринець був там. І всім воякам зрозуміло: коли якийсь старець крякне на підмосковній дачі, чи в просторій циклопічній кремлівській печері-кабінеті, його порох на артилерійському лафеті, з почтом, з колекцією нагород на окремих подушечках, зразково доставлять до такої ж, тільки справжньої стіни; на всю країну виголосять визначні віхи життя, здобутки, яких, можливо, не було. І лежати йому всередині ніші у компанії великих синів і великих катів довіку гарантовано.

А тут, просто зараз (чом би й ні?), впаде з неба палаючий літак з молодими, здібними людьми, рештки тіл розберуть пропорційно кількости, на вагу і видадуть мамам-татам: ось вам ваше, 

візьміть. Якось зазирнув я всередину роззявленої пащі Ан-12. Там штабель дерев’яних ящиків, на ящиках написи – адреси одержувачів. Всередині цинкова оболонка з жахливим начинням. Часто супроводжувачі не рекомендували батькам відкривати цинк, - не було на що дивитись. Отетерілий погляд у небуття. Причому, точно знаю, що ніхто з цих юнаків не уявляв, що їх може НЕ БУТИ. Я це знав, всі мої друзі знали, незважаючи на численні жертви серед нас. О, часи були! Цікаво, що зробили з тією стіною по нас?

Будиночок диспетчера для відвідувачів не обладнали елементарними засобами для перепочинку.

– Чекай. Може щось буде. – втішив прапор.

Але чекати довелось у кімнаті, де забули поставити стілець, або стіл. Сісти на підлогу? Не по-людськи якось. З гір спускався холод. Це партизани ділились з нами дрижаками. Тонкі дерев’яні стінки не тримали тепло мого дихання, то ж свіжість безсоромно лізла під одяг. Ніч на дворі, саме час люлі-люлі, скинувши всі проблеми на поталу сновидінням. Іноді у снах приходили важливі рішення. А мені просто не знайшлось місця, де закуняти. Шлунок бив тривогу: «Хочу їсти! Хочу їсти! Чуєш ти, чудовисько, я їсти хочу!?» Кепсько. Пригадалися безсонні ночі на постах. «Де літак?» – питав я у неба. Тихо.

Єдиний предмет інтер’єру – фанерна перегородка трохи вище талії, як перильця. Тільки до чого тут вона? Байдуже. Виходу немає. Повис на ній таким собі рушником, наче обсихав після прання, не в змозі дихнути повними легенями, бо здавило діафрагму. Став на ноги, але стоячи засинав і падав. Колись отак на ходу заснув і врізався виставленим вперед штик-ножем у пожежний щиток. Гуркоту було! Так то ж коли було? Тоді мене, замордованого караульними нарядами, можна було брати голими руками. Знову завис. Та коли вже хоч ранок настане? Годинник знахабнів, мабуть понизив частоту пульсу в електронному своєму тілі і забував міняти цифри на табло. Ой, думав, помру до ранку!

Катування трьома стихіями – голодом, холодом і втомою тривало довго. Аж чую, – небо гуде. Сів літак. Я до диспетчера: – Що там?

– Біжи, та давай хутчіш!

Рвонув. У руці дорожня сумка, у кишені підскакує пістолет. Проминув псевдо кремль, поворот. Фінішна пряма. Але там попереду й очі не потрібні – така темрява. Біг на звук моторів. З пітьми хтось гучно, навіть перелякано закричав. Я мало не налетів на сорбоза. Вартовий афганець завагався, що йому робити.

Навколо баграмської авіабази завжди ошивались моджахеди. Можна зрозуміти смертельний жах солдата. Що б я зробив на нічному посту, зачувши гупання підборів? Вночі постійно ввижалися привиди за кожним камінчиком, а тупіт їжачка підсилювався внутрішнім напруженням до звуку нападу носорога. Так то у нас, на відносно спокійній шиндандщині. У тутешніх струни нервів були попідтягувані тугіше. Читаю мемуари льотчика і починаю відчувати себе шиндандським тиловим пацюком. Ось, зацінить:


«Останнім часом налагодили тісний зв’язок з місцевими розвідгрупами, вони як з ГРУ, так і з КДБ. Майже щодня маємо інформацію (фотопланшети) про додаткові цілі в районі аеродрому, які можна використати в якости запасних, у випадку зриву удару.»


Це звучить визнанням безсилля. Як так? Грандіозна авіабаза, виявляється, знаходилася у котлі оточення? Всередині у наших вистачало засобів утримувати її, а ззовні… Які такі «додаткові цілі»? Літаки, піднімаючись у повітря, літали бомбити за сотні кілометрів. А якщо удар відміняли, то об’єктами бомбардування ставали ворожі цілі буквально за «колючкою» бази. Далі читати теж цікаво:


«Вранці на передполітних вказівках доносимо цю інформацію льотчикам, також це дає можливість позапланово потривожити духів з пушки перед заходом на посадку (від другого до третього розвороту) практично у кожному польоті.

Аеродромом діти пасуть місцевих сухоребрих корів, кіз, овець. Вся ця худібка так звикла харчуватись верблюжою колючкою, що, схоже, куштує і колючий дріт. Ну, а газета чи лист паперу для них просто делікатес, тому паперового сміття ніде немає, кози навіть їдять недопалки від цигарок разом з фільтрами.»


Нічого собі – режимний об’єкт! Тут тобі ворожі криївки під боком і чабани між літаками вівці випасають. Зізнаюсь – чогось я не розумію. Війська постійно виходили у багатокілометрові рейди зачищати віддалені території, а під носом мали пригріті загони, які не тільки шкодили шураві, але й між собою встигали повоювати. Великі стратеги на дрібниці не розмінювались. Характеризуючи ефективність застосування авіації, баграмський льотчик склав сім розлогих пунктів одних тільки недоліків. Вони, в цілому, ілюструють стиль мислення генералітету. Виокремлю найцікавіше, на мій погляд:


«1. Найголовніше: критеріїв оцінки, та й самої цілі немає» Часом здається, ми літаємо не для того, щоб знищити супротивника, а щоб гудіти і вивозити у гори бомби. За невражені цілі нікого не питають, пропозиції злітати і добити, якщо не влучили, не зустрічають відгуку. Може, це зрозуміло стосовно сумнівних з точки зору розвідки цілей, але за кожним незнищеним складом чи караваном, якщо він дійсно є, життя наших солдат.

6. Недоліки бойового забезпечення, у першу чергу, розвідки і вказання на цілі. Порядок організації удару з використанням вертольотів і завербованих навідників не витримує жодної критики. Навідник, що дає описання цілі, піднімається на вертольоті, і з висоти 2000 метрів намагається її знайти. Це людина, що ніколи не літала, не впевнена у тому, що у випадку, якщо він нічого не знайде, його не викинуть через відчинені двері…»


Тобто, знайшов він, чи помилився, а, може, просто навмання вказав на подвір’я, скажімо, недоброзичливого сусіда – заплачені гроші мусив відпрацювати. Куди вже падали ті бомби, ніяка розвідка не розбере.


Не дай Боже, колись нам жити так, як ото було у Баграмі. Жити, коли навколо все настільки неоднозначно: хто з ким, хто проти кого, випадковість, удар наввипередки, відповідь на уявну небезпеку і темні ночі. А тебе поставили охороняти ділянку аеродрому. На плечі важкий АК-47 калібру 7, 62 міліметри. Назустріч скаче невидимий… друг? ворог? З глузду з’їхати можна!

Кричав він слова, чи просто волав, як скажений – я не допер:

– Мені на літак! – Крикнув, не зупиняючись. Навіть якщо той захоче смальнути навздогін, то куди? Там, де я зник, ревів Ан-26. Він чекав на мене.

Поблизу рампи крутився льотчик:

– Ти летиш?

– Я.

– Давай!

Вдершись до салону, приємно здивувався: я – єдиний пасажир цього рейсу. Екіпаж собі зачинився у кабіні і Ан відразу побіг на злітну смугу. Кілька поворотів, повний газ. Здалося, ніби ми з місця стартонули у небо. Порожній літак різко пішов в набір, завалившись на ліве крило. Всяке бувало, а такого спринтерського ривка я ще не переживав. Не встиг насолодитись відчуттями, а під нами вже сяяв Кабул. Все сталося швидко, по мультяшному, на вжик-вжик. І от вже ми котилися освітленою смугою повз яскраві вогні головного аеропорту країни.

Однак, екіпаж повернув не вліво, як зазвичай всі борти, а праворуч, ставши на протилежному, відносно затемненому боці поля. Хлопці повиходили через боковий отвір, махнувши мені, щоб я

трохи зачекав. Далі я побачив, а вірніше спочатку відчув, як машина котиться, похитуючись. Подивився в ілюмінатор, – справді, літак здає назад силою кількох пар рук. Впершись в опори шасі, двоє чи троє осіб штовхали Ан на стоянку. Про мене вкінець забули. Нічним привидом я з’явився у дверях:

– То може піду собі?

– Тю! А що ж ти там сидиш мовчки?

– А сказали сидіти, то й сиджу.

Ет, теж мені! І це – військові льотчики. Ставши на землю, забули, з ким літали? Добре, хоч здогадався вийти, а то так і заночував би всередині салону.

По той бік все вогні, вогні. Хто зна, куди йти? З такого ракурсу я ще не бачив льотне поле.

– Ану ж бо, зорієнтуйте, де наші є?

Один з екіпажу простягнув правицю. Зі мною ніхто більше панькатись не збирався, але ж мені треба було перейти злітну смугу, мало не міфічну річку Стікс в моїй уяві. Пішов, вдаючи з себе неабиякого відчайдуха, хоч неспокій досягав глибини кісток. Чи не доведеться, думав, знову літати, якщо пару штурмовиків підніматимуть по тривозі?

Донецьк 2010 рік
___________
На фото Володимир Забошко на тлі штабу 40-ї армії (колишній палац Аміна). Кабул.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
13.11.2011 Проза / Оповідання
У третьому вимірі (Частина 12)
15.11.2011 Проза / Оповідання
У третьому вимірі (Частина 14)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 164  Коментарів: 2
Тематика: Оповідання, Афганські спогади, Ан-26, війна, Кабул
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 16.11.2011 13:26  © ... для Тетяна Чорновіл 

Друг Ан-26 - мій друг.

 15.11.2011 18:55  Тетяна Чорновіл для © ... 

Полюбила Ан-26! :))))))))

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +6
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +48
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
09.12.2010 © Тундра
23.02.2013 © Тетяна Белімова
12.04.2011 © Закохана
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
03.12.2011 © Т.Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди