Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
16.11.2011 15:49Оповідання
Про життя і смерть  Про життя  Про війну  
У третьому вимірі
20000
З дозволу батьків
© Ігор Рубцов

У третьому вимірі

Частина 16
Ігор Рубцов
Опубліковано 16.11.2011 / 7285

Спец-преспец рейс




Армія виховує точність. Виконання задач через «не хочу» – незамінний матеріал для подальшої розбудови цілісної особистости і треба цінувати набутий досвід. Або ж армія нічому не навчає, нічого не виховує в людині. Висновок: хто має волю вперто і педантично тягнути службу, перемагаючи власні молоді інтереси, той лишається на плаву, чи на коні, як хочете. За роки виконання ратної справи накопичилось вражень на пригодницький роман. Вміти б викласти на папері… Та все ж, більшою частиною, суворе повсякдення співіснувало поруч з нами. Одноманітні справи, – зусилля, які зовсім не видавались корисними. Куди цікавіше минали дні, проведені поза частиною. З одного боку, завжди вилітаєш у невідоме, не відаючи достеменно, у яких умовах доведеться заночувати, чим «заморити черв’ячка»? З іншого – військовий туризм найекономніший різновид туризму, як такого. Держава покривала все.

Про накопичені навички я склав докладну записку для Олександра Юлленена. По моєму звільненню йому треба було літати, бо вже дехто звик відправляти у рейси надстроковика, не дивлячись, важливий був політ, або й не дуже. Практику польотів Сашко пізніше довів до досконалости. Недосвідченому вояжеру загрожувало тривале зависання десь у голодних краях. А перша невдача, не виключено, могла відбити назавжди бажання чогось подібного. Тому про хлопця я подбав. А творчий підхід відкривав ширші обрії, поза межами рамок, існуючих для загалу.

Крім звичайних вантажо-пасажирських рейсів, перельоти здійснювала чимала кількість спецбортів – транспортники, орендовані афганською стороною, літаки радників, інспекторів, військової еліти, тощо. І навіть коли диспечер казав «ні», небо могло відгукуватись бадьорим гудінням моторів. Значить, щось у ньому кудись літало завжди. Отже, слід було знати людину, котра значилась не останньою в аеродромному хазяйстві і могла творити дива. Познайомитись з таким могутнім майором я мав щастя 11 березня 1987 року. То був рідкісний випадок, коли я не хотів летіти за всяку ціну, бо мій друг Вітька в цей день мав честь народитись на світ. І це його останній день народження на чужині. Я міг таке пропустити?

Невблаганний шеф, готовий перейти на гарчання, вже приготував загальнозрозумілі слова, не придатні для друку, з тієї мови, якої не знав Шекспір (здається, саме ці слова були першими, вивченими нашими місцевими союзниками). У суперечці між сержантом і полковником зазвичай виграє старший. Мій вибір обмежувався двома варіантами: покірно їхати в аеропорт, або вилетіти туди за допомогою катапульти. Для відносно молодого й амбітного офіцера організувати її мені не складало проблеми. Вранці одинадцятого я зробив єдиний правильний вибір.

Рідкісний день, коли герою пригодницького оповідання казково щастить. Винагорода за сумління впала просто з неба. Вранішній безперешкодний переліт до столиці, владнання справ, на які пішло менше часу, ніж на сам рейс. І там я впав в око крутому майору, котрий взявся організувати моє термінове відбуття до Шинданду. Політ почався вже у його машні, від хвилини, коли ми виїхали за територію частини. За кермом сидів такий хвацький козак, що жовтобокі кабульські таксі відскакували як шкарлупа від горішків.

На аеродромі мені запропонували підсісти у Іл-76, орендований афганськими збройними силами для перевозки всілякого тилового дріб’язку. Вантажна кабіна, захаращена комплектами ліжок, стільцями та іншим реманентом, нагадувала казарму. Льотчики зачинились у пілотській кабіні, стрілець зник у хвості. Пара афганських офіцерів і радянська цивільна пані вмостилися на бокових стільцях. А я всівся на робочому місці борттехніка, перед приладами, з яких зчитувались параметри польоту. Так, я почувався дуже добре.

Щоб не гаяти даремно часу, розклався на столику, увімкнув ліхтар і заходився писати листа додому. «Демократ», побачивши мене з ручкою, підійшов з двома апельсинами. Досить пристойною російською він запитав: «Знаєш співака Юрія Антонова?» Яка радянська людина не знала, про кого йдеться? Звісно, його пісні лунали з усіх будинків мого міста. Старший капітан

(отакий чин був в армії ДРА) поклав переді мною апельсини: «Напиши мені слова його пісні». До самої посадки я мав роботу, виконуючи прохання афганського романтика. Приємно робити товариські послуги. Згадуючи те знайомство, проймаюсь жалем до багатьох військових, залишених напризволяще після виходу нашого контингенту. Для декого талібівська опція «гаплик» була гарантована. І якщо це відчував я – чужинець, то якими роздумами переймалася ота молода людина? Може: що ж є добро і в який спосіб воно прийде на рідну землю? Мабуть, про це думав кожен офіцер ДРА. Відчути момент і – гайда з країни? Не кожному дано наважитись на таке. Може… податись до моджахедів, у бою змити провину? Так не всі вважали себе винними. Заручники ідеології, жертви обставин, обману чи ще чогось. А жити хочеться без страху: сім’я, діти, мрія про спокій і добробут, хоч мінімальна стабільність. Всі однакові, на всіх континентах. Кожен відчуває біль, коли б’ють, і страх перед загрозою.

Іншим разом, набагато раніше, довелось летіти бортом, пасажирами якого стали переважно біженці. Вони повертались з Ірану. Цілий вантажний літак біженців. Спочатку до салону увійшли ми – радянські громадяни. До рампи підкотили вантажівки і звідти повистрибували мирні жителі з клунками, а то й зовсім без речей. Все майно при собі. Порожняком тікали з країни, так само й поверталися до домівок. Для них у розпорядження виділили металеву підлогу літака. Весь вільний простір від дверей пілотської кабіни до рампи зайняли втомлені поневіряннями люди. Вони сідали на метал, а коли виявлялось, що бажаючих летіти ще багато, старший командував підніматись і ущільнюватись, подаючи голос: «Пєш! Пеш!» І пасажири покірно виконували наказ. Ніхто не лаявся, як у нас люблять у переповненому транспорті. А, знаєте, там спрацьовувала філософія міського троллейбусу: «У кожному салоні знайдеться місце ще для одної людини». Місця знайшлися для всіх. Для них, враховуючи пережите, це було не найважчим випробуванням.

Чоловіки сідали і починали перемотувати свої довжелезні чалми. Я не розумів, як додумались носити на голові отакенну равликову мушлю, скручуючи полотно джгутом? Либонь, вони сміються з наших кашкетів. Але ми почувалися добре в літаку, на бічних стільцях, з гонором, бо ми ж добродії. А те, що за бортом чужа, не наша земля, то… Ось переможемо, а переможців не судять.

Та, власне, нашо чекати перемоги? Вони літають нашими літаками, їдять радянський хліб, їх лікують наші лікарі, нашими ж ліками. Паросток покровительства проклюнувся крізь панцир інтернаціоналізму. Ми самих себе вважали посланцями вищої цивілізації. Ось вам, аборигени, хороші стартові умови для розвитку. Суперлітаки, цемент, метал, які-не-які технології. Ми вірили, що віддаємо найкраще і чекали адекватних змін. А вони… Чому народна армія так погано воювала? Чому у бойовій операції «зелені» не проявляли достатнього ентузіазму? Це армія, чи кодло дезертирів? Чому бача чіпляв до гелікоптера з гуманітарним вантажем магнітну міну? Чому підривали на фугасі БРДМ загону пропаганди, адже з нього обіцяли землю селянам? Ми їм наврочили на перспективу землиці, а вони підігравали моджахедам.

Однобічний погляд, та ще й під впливом політагітаторів веде до викривлення істини. Істина в тому, що за все хороше, побудоване на хибних постулатах, треба платити неадекватну ціну. Не наша котяча справа – ділити чужі землі, карати не наших феодалів і нав’язувати не наші цінности. Свій пайок за нерозуміння таких простих істин ми скуштували сповна. Вдавились тільки трошки. Як оплатили афганці даровану демократію, я вже доволі написав. Халява не пройшла.

Резюмую. Винахідники сценаріїв досягнення всесвітньої ідилії шляхом експорту революційних ідей ніколи не бачили цілісної картинки, вона не вимальовувалась в їх уяві. Вони впевнено ступали на старі граблі, не зважаючи на биті фізіономії попередників. Казка про справедливих дядьків зі зброєю живе донині.

Свого часу польовий лікар Гатлінг, доволі наситившись воєнними жахами, мріяв про часи, коли війни втратять сенс. На його думку потрібно було створити таку потужну зброю, щоб люди самі усвідомили безперспективність перемоги і припинили битви. Ріхард Гатлінг створив

картечницю – зброю нового покоління зі скорострільністю 250 зарядів на хвилину. Протягом чверті століття він вдосконалював пристрій, довівши швидкість стрільби до 3 000 пострілів. І що?

Ідеями Гатлінга (насправді це була не його ідея) переймались інженери, створюючи атомну бомбу. Хочеш миру – готуйся до війни. Знайомий вислів. Розпорядники історії не шкодували почестей, вшановуючи винахідників словесно і матеріально. Скільки золота на це пішло, а де мир? Миротворці вже кілька разів проповзли на пузі навколо земної кулі, пропонуючи його. Чим далі, тим вагоміші їхні аргументи: «розумна» бомба, точковий удар і т. ін. Пора вже відчути результат, а все нема його.


8 грудня 1987 року в ущелині група спецназу «встановлювала мир» неподалік від населеного пункту Хайракот. На підбір десантників пішла пара Мі-8 капітанів Євдокимова і Радаєва. Пролітаючи через ущелину, штурман Новіков помітив на виступі скелі трьох партизанів з РПГ напоготові. Командири виконали маневр, але одна з гранат влучила в хвостову частину машини. Витяг з радіообміну:


Новіков: - «Командир, праворуч!»

Вибух.

Голосове попередження автоматичної системи «Рита»*: - «Відмова насосів підкачки».

«Рита»: - «Відмова основної гідросистеми».

Євдокимов: - «Єгор, саджатимемо разом, міцніше тримай управління».

Новіков: - «Зрозумів, тримаю».

«Рита»: - «Відмова дублюючої гідросистеми».

Борттехнік: - «Пробоїна у хвостовій частині, згори тече мастило. Димимо, командире!»

Євдокимов: - «А, дідько! Нічого, зараз дотягнемо!»

Євдокимов: - «Сашок, мене підбито! Намагатимусь дотягнути до майданчика!»


Рудаєв: - «Тримайся, іду на допомогу!»

Євдокимов: - «Всім за борт!»


Перед посадкою вертоліт почало кидати по сторонах. У пиловій хмарі він вдарився об ґрунт. Випередивши вибух, екіпаж встиг відбігти метрів на 15, відразу потрапивши під обстріл. Льотчики приєднались до спецназу. Капітан Радаєв, відстрілявшись НУРСами, підібрав бійців зі збитими пілотами і пішов, було, вгору, та у вертоліт влучили. Посадка більше відповідала слову «падіння». Машина повалилася на бік. Два екіпажі і спецназівці зайняли кругову оборону. На допомогу піднялася група з шести Мі-8 і десяти Мі-24. Уявіть собі, який точився бій. Під прикриттям штурмовиків «вісімки» десантували підкріплення. А на борти швидко завантажили поранених і екіпажі двох збитих машин. Вирваних з пекла транспортували на відкритий простір за кілька кілометрів. Не було часу доставляти їх у гарнізон, боєзапас свіжої групи танув. Оточені десантники відбивались насилу. Тому капітан Майданов дуже поспішав забрати групу. Він сів під несамовитим вогнем і, на диво, вивіз звідти людей. За це Миколу Майданова удостоїли звання Героя Радянського Союзу. Отакий-то вийшов мир по-нашенськи.

Неначе всі хочуть того миру, а напруженість поширюється, як Сахара, поглинаючи нові території. Радянські вожді казали: «Хочемо, щоб добре було усім». Пам’ятаєте? Дев’ять років почесні «боржники» човгали чужими горами. Чого домоглися? У СРСР не було звички звітувати перед громадянами. Головні ідеологи дожили до повного вичерпання тілесних ресурсів і повмирали, хоч у хворобах, але щасливими, осіяними променями слави. Армія наших пільговиків і інвалідів війни довгі роки «розсмоктуватиметься», бентежачи свідомість суспільства.

А подивіться на афганське сьогодення. Про що думали американські керманичі, давши відмашку Пентагону окупувати Афганістан? Ще й залучили кілька іноземних контингентів за компанію. «Ми шукаємо Бен Ладена». Ви серйозно? Не вірю! Вони самі собі не вірять, бо причина інша і чути голосу розуму ніхто не збирається.


А я додому




12 лютого 1988 року я востаннє оглянув величезні сосни, маленьке штучне озеро – калюжу дивізійну. Символічно двома пальцями розідрав на собі вигорілий тільник. Все! Більше тут не живу. Попрощався з тими, кого міг знайти, а інші ходили на «війну». Радість сукупно із сумом. Доки їхала машина до аеропорту, пам’ять робила останні кадри. Усе, до чого звик, тепер треба відкинути у минуле. Ось коли починаєш розуміти психологію воїна, якого годує війна. Це називається – бути у своїй тарілці. Сотні корінних афганців провоювали з шураві понад дев’ять років. З автомата почалася їхня професійна кар’єра. Перекваліфікуватись у селяни, або ремісники не те, щоб неможливо, але не хочеться. Руки не вміють працювати. Ще б пару років – і мені теж не захотілося б лізти в копальню. Треба летіти, доки не передумав. А для цього потрібно загнобити рівно половину самого себе. Оту половину, яка опиралася руками і ногами – не хотіла вона розлучатись з чужою землею.

На бетонці гордість авіапрому – Іл-76. Рейс мав завершитись у Ташкенті, однак, спочатку планова посадка на кабульському льотовищі. Все почалось з Кабулу, ним і завершилося. Чудово! Вантажна кабіна літака гула порожнечею. Троє таких, як я, пасажирів тинялись, чекаючи команди на виліт. Вони – нормальні люди, не те що я. Чого так розпереживався? У 83-му вперше став до строю приреченою вівцею. Здавалося, каторга ніколи не скінчиться. Час пройшов, лови щасливу мить! Чому чужа земля не відпускала моє серце? Я її люблю? Ні. Не на ній мене породили і немає в ній привабливої краси України. Я покидав царство непотрібного героїзму, марної звитяги, самодурства, дідівщини, пилових ураганів, поганої води і небезпечних випадковостей. Радій і смійся! Ні. Я не збирався цілувати землю по той бік кордону. Власне, таке я бачив тільки в кіно. Отже, обійшлося без щемної картини повернення.

Порожній літак з чотирма пасажирами аж давився від спраги, ковтаючи гас на розгоні. Він швидко відскочив від смуги і нас притисло до сидінь перенавантаженням. Я жадібно поїдав очима бурий пейзаж внизу, не встигаючи вхопити і зафіксувати цілісну картинку. На схід сонця виднівся наш гарнізон. Звідти на нас дивились наші товариші. Під нами плив Шинданд. Мабуть, позирав на білого птаха водій афганського полковника – Шукур. То добрий юнак. Він-то, якраз, може й хотів би полетіти хоч куди. Кого ще пам’ятаю на ім’я? Дуканщика Бесмуллу, полковника Давлет-зая. Спогади гріють.

Над Кабулом звичний кивок носом, стрімке зниження. Та ні – падіння. Механізацію повністю випущено, від чого крило значно роздалося вшир, закрилки розділились на щаблі, відхилившись на максимальний кут. Вони гальмували швидкість важкої машини, тримаючи на собі всю масу металу і пального. І це теж для мене востаннє. Наступна посадка відбуватиметься за іншою схемою. Пара штурмових вертольотів ганяла по колу, прикриваючи наш борт на випадок «дорослої несподіванки». З огляду на обставини, хотів би знати, у яку копійку влітав країні мій «білетик» на цей рейс? Красиво йшли «крокодили», відпльовуючись сліпучими пастками. Вони, хижі і сильні, готові б розідрати мисливців, зробити їх самих здобиччю. Великі яскраві зірки відділялися від бічних конформних контейнерів нашого вантажника. У кабіні чулися хлопки відстрілу. Навіть вдень такий салют вельми видовищний. Три літальних апарата у синхронному леті кресали небо, висікаючи з нього іскри.

Колеса гупнули об бетон і літак, поступово гальмуючи, прибрав розчепірену механізацію. Площа крил зменшилась. Двоє плямистих ангелів-охоронців проторохтіли низько в напрямку вертолітної стоянки. Паливозаправники турботливо заснували під крилами і лопатями. Ідилія спокійної передполітної підготовки.

Ніхто з пасажирів не поспішав приєднатись до нашого малого кола. Вони чекали своїх літаків, фасуючись по різних гарнізонах. Так ми і стояли під вилизаним боком Іла, як чотири сироти. Минула, може, година, коли пілот запитав: «Додому дуже хочете?» Мої супутники ствердно зажестикулювали у відповідь. «Тоді по місцях!» Отакої! Хочемо – летимо, а ні – то можна ще

почекати. У армії, де все, як вважається, підпорядковане розкладу, не існувало розкладу рейсів. Тепер в моєму житті все буде навпаки.

За кілька хвилин Іл-76 вже відраховував останні мої метри кабульською і афганською землею. Можна тільки згадувати, як я поїдом їв картинку, що оживала за холодним склом ілюмінатора. Справедливо кажуть: якщо не наївся, то вже не налижешся. Чотири роки стекли, як вода крізь дірки. Міжгір’я, порізані ущелинами і річищами, пливли під крилами. Там, під безлюдними вершинами ледь помітні цяточки саманних будинків тримали в собі життя і тривогу. Країна, в якій нема спокою, не втратила волю, прагнення до відновлення. Десятиліття втрачене, але афганці народжують дітей, на заздрість ситій Європі. На добро, чи на злидні – залежить не тільки від них. Афганістан міг би бути іншим, аби тільки держави-слони не казились від бажання наводити там лад під свої стандарти. Все, чого я зичу сучасному Афганістану – любові і миру. Хай у його небі літають тільки цивільні літаки.


З далекого дитинства я мріяв полетіти. На 19-му році вперше здійснилось палке бажання і з тих пір… А тепер друге, таке ж нетерпеливе – полетіти до країни незабутніх спогадів з фотокамерою і записником. Невже це бажання аж надто фантастичне? Побачимо.





Останню редакцію завершено 30 вересня 2011 року.


За плідну співпрацю при створені оповідання уклінно дякую моїй найкращій подрузі, українській поетесі Тетяні Яровіциній.

Донецьк 2010 рік
___________
«Рита»* - авіаційна система голосового попередження жіночим голосом інформувала екіпаж про нештатну, або аварійну роботу систем вертольотів і літаків; інформація автоматично передавалась в ефір.
На фото Валерій Кучеренко і Саша Юлленен. Шинданд, грудень 1987 року.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
15.11.2011 Проза / Оповідання
У третьому вимірі (Частина 15)
16.11.2011 Проза / Оповідання
30 років - сумний ювілей (Частина 1)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 143  Коментарів: 6
Тематика: Оповідання, Афганські спогади, Афганістан, СРСР
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 16.11.2011 20:20  © ... для Тетяна Чорновіл 

Стрибати - ні, але дорогою трястиме. Бо проза життя буває не завжди затишна.

 16.11.2011 20:18  © ... для Каранда Галина 

Та дякую! Хоча Ви вже занадто мене підносите. І ще: от завершу викладати свій доробок, тоді почну помалу читати, щоб гра не йшла в одні ворота.

 16.11.2011 20:13  Тетяна Чорновіл для © ... 

:))))) Як казала Вєрка Сердючка, я в шоці!!!
 30 років і 30 частин? :)))) Жартую! Тільки обіцяйте, що хоч з парашутом не будемо більше стрибати під обстрілом!!!! Я боюсь висоти!!!

 16.11.2011 19:43  Каранда Галина для © ... 

обов"язково прочитаємо все! ви молодець!)

 16.11.2011 19:37  © ... для Тетяна Чорновіл 

Але це тільки проміжна посадка. Цикл продовжується. Тепер у контексті "... 30 років -..."

 16.11.2011 17:55  Тетяна Чорновіл для © ... 

Ось і останні рядки повісті. Перший читач Проби Пера ь у роздумах із змішаними почуттями. Адже разом з автором приходилось ступати на борти літаків і вертольотів, відбиватися від моджахедів в ущелинах, просто блукати чужою землею, жартувати…
Звісно, для такої спеціалізованої розповіді здався б хтось толкові ший! Та читачів не обирають!!! :))) Дуже дякую Вам за щиру розмову, за море невідомої мені інформації, за Ваш біль, за не Вашу вину! Повість вразила навіть мене! Що ж говорити вже про тих справжніх, що прочитають її надалі! Дякую за таку незвичну екскурсію в незнайому  війну! Успіхів Вам у всьому. І натхнення надалі!!!

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +37
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
12.04.2011 © Закохана
09.12.2010 © Тундра
18.09.2013 © Тетяна Белімова
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
11.11.2011 © Тетяна Чорновіл
23.02.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди