Побачення з дощем
з рубрики / циклу «Осінні барви дощові»
Говорити я довго не буду,
Хоч і мучить у серці той щем.
Я усе, що є в світі, забуду,
Й на побачення піду... З дощем...
Не шуми, мій закоханий верше,
Не доносить вітрисько тих слів.
Я іду на побачення вперше,
Бо втомив стукіт міста і снів.
Я впаду на замріяні роси,
Що сховають гарячу сльозу.
І злетять у повітря мімози,
І одягнуть сердечко в весну...
Нехай сонце блищить золотаво.
Нехай вверх піднімається хвощ -
Там, де осені ніжна заграва,
Вірю, вічно чекатиме дощ.
Я стояла в чеканні пориву,
Тільки сонце торкалося вій
І підступно губило те диво,
І палило бриніння надій...
Не прийшов. Захлинулась у вирі
Всього натовпу ніжна душа...
Серце, бідне, розбите й журливе,
Пропалила пекуча сльоза.
Струни аж до бриніння сміялись
Реготливих безхмарних небес.
І намиста гарячі порвались
Таємничих чуттєвих чудес...
Було пусто, так сумно і біло,
І заплутались міри в сльозах.
На віконці меліса пахтіла,
Що затисла мій біль в пелюстках...
Раптом вітер ударив в віконце,
Підхопив нерозсипаний щем,
І сипнув в мрії... Тільки не сонцем,
А гарячим жовтневим дощем!
Дощ всміхнувся, засяяв грайливо
На баскому діброви коні,
Ухопивсь за агатову гриву,
І в вікно кинув зірку мені.
Ну а потім тремким листопадом
Постелив мені мрії до ніг,
І метнувся в вікно водоспадом,
Розбудивши листопада сміх.
Лиш діброва таємно шуміла...
Я вплела в коси ніжний той щем
І навіки у синь полетіла
Диво-мрією. Разом з дощем...
