Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
04.12.2011 19:12Новела
Для дорослих  Про кохання  
20000
Для дорослих (18+)
© Тетяна Белімова

AMORE (Банальний)

Тетяна Белімова
Опубліковано 04.12.2011 / 7674

Тьмяне світло увімкнутих через одного ліхтарів відбивалося лискучими смугами на мокрому після недавнього дощу асфальті. Лєночка з усіх сил намагалася не мерзнути, як там вчать, розслабитися, міцніше звести щелепи, аби зуби по-зрадницькому не заклацали. Вже вкотре вона пожалкувала, що відмовилася від Олежикового піджака, бажаючи демонструвати себе в усій красі своєї коротенької чорної сукенки, що так вдало виструнчувала її і без того струнку й ладну фігуру. Крадькома вона зазирнула в невеличкий подарунковий пакетик. Ні, він таки дійсно жлоб, який не розуміє прозорих натяків – замість вимріяного нею перстеника з діамантом (спеціально, між іншим, до вітрини підводила!) знову подарував парфуми, брендові, звичайно, але не найдорожчі, і томик сонетів! Петрарки...

- Так коли ти наступного разу приїдеш, Олежику? Льошик за два тижні їде у відрядження, може в тебе вийде?

- Оленятко, ти ж знаєш, що я б з радістю... І взагалі не їхав би, і залишився б, якби міг... Але ж ти знаєш, сесія закінчується, почнуться канікули, як я тоді зможу пояснити свою поїздку? Це ж не так просто... Ти знаєш, вона... ну одним словом, Лада, мені здається, про щось догадується...

(Ну слава тобі, Господи, я вже думала, ця ботанічка так закопалася у свою науку, що ніколи нічого не помітить!) але вголос здивовано й співчутливо:

- Да? Чому ти так думаєш?


Здається, вічність минула з тих пір, як вона вперше почула це ім’я – Олег Могильницький. Тоді в міській бібліотеці, де вона мала відпрацювати свій бюджетний малоперспективний диплом бібліотекарки, розвісили оголошення, що, мовляв, відомий письменник і літературознавець Олег Могильницький тоді-то й о такій-то годині буде презентувати свою нову книгу. Оголошення це ніколи б у житті її не зацікавило, як ніколи до того не цікавили подібні заходи, якби вона не розгледіла у нім світлину досить симпатичного, середніх років чоловіка, що широко й привітно посміхався. (Невже письменники й дійсно бувають такими цікавими мужчинами, чи це все витівки фотошопу?). Залишилася заради інтересу, виявилося, що фотокартка була таки досить невдалою, бо оригінал перевершив усі уявлення про нього. Цей столичний представник письменницької богеми був не просто талановитим, розумним і дотепним, він ніби сяяв якимось нетутешнім світлом, випромінював якісь особливі флюїди. І Лєночці так забажалося познайомитися з ним поближче, що вона ледве дочекалася фіналу цього дійства. Вона ледь не спопеляла поглядом усіх цих знайок і зазнайок, які так і сипали запитаннями, коментарями, припущеннями. Самій же їй спитати було нічого, бо вона ніколи не читала Могильницького (його творів не було ні в шкільній, ні в університетській програмі), зате у неї був фотоапарат і чарівна зовнішність.

Лєночка зразу пішла у наступ, чарівно надуваючи губки й широко розкриваючи свої красиво окреслені очі. Обручка на руці у Могильницького її не спинила, а скоріше навпаки заохотила, а свою вона завбачливо заховала у сумочку, щоб не відлякувати непотрібними деталями біографії.

А потім все пішло, як по маслу. Під приводом того, що мовляв хоче надіслати фотокартки із пам’ятного літературного вечора у Вінниці, випросила електронну адресу. Вислала (так, все-таки вона, завжди фотогенічна, там вийшла особливо звабливою), зав’язала переписку і ... просто в лоб зізналася в коханні. Довго чекати не довелось. Не встояв. Та й хто б встояв? Молода, гарна собою, ще й не дурна до того ж, а головне, закохана у нього, на п’ятнадцять років старшого, до нестями. Такі, між іншим, на дорозі не валяються. А його «половинка»? Бачила і її… Спеціально записалася до неї на щорічний відкритий семінар творчої майстерності. Те ж ще письменницею себе уявила, тільки й слави, що прізвище чоловіка. (Леночка, далека від літературних кіл, звичайно ж, і не підозрювала, що Могильницький зовсім не Могильницький, а Товкаченко до одруження, змінив своє немилозвучне прізвище на аристократичне дружинине. Так само вона й не здогадувалась, що мистецькі нагороди, більш об’ємні тиражі й гонорари виписувались на ім’я Лади Могильницької). А якби навіть і знала? Що із того? Все одно ботанічка й стара корова, якби не діти, бачила б вона Олежика, давно б уже від неї пішов.

І так вдало все склалося. Після того вечора у центральній міській бібліотеці Олега запросили до університету читати лекції з новітньої української літератури, так що він що два тижні приїжджав до Вінниці...


- Ех, Оленятко, пам’ятаєш, як там у великого поета? Так ніхто не кохав, лиш на тисячу літ і приходить подібне кохання...

Лєночка, звичайно, не зрозуміла про що річ, але зобразила на обличчі потуги згадування наступних рядків. (Ти мені зуби не замовляй! Сів уже на свого поетичного коника!). Крадькома заглянула на цифрове позначення годин на мобільному, час, час уже прощатися.

- Так ти приїдеш за два тижні?

На перехресті, де їхні шляхи розходилися – Лєночці прямо, додому, а Олежику наліво, на вокзал, до вечірнього київського потягу – солодко пахло тим весняним дурманом, що весь складається із аромату каштанів – бузків - акацій, і співу солов’їв, і поцілунків закоханих на лавицях міського парку. Лєночка імпульсивно й палко припало Олежикові до грудей, злившись у екстазі прощального поцілунку, ефектно при цьому зігнувши в коліні трохи відставлену назад струнку, гарну ніжку на високому підборі. Якась тінь заступила на мить приглушено-романтичне світло вуличного ліхтаря, і наступної хвилини з темряви виступила трохи сутулувата фігура Льошика, законного Лєнчиного чоловіка, який за неписаними правилами їхнього домашнього побуту вже мав мирно дрихнути, а не бігати нічною Вінницею.

- Лєнусенька!? Я не поняв?..

Льошик ошелешено кліпав очима й усе переводив їх із дружини на незнайомця, від якого вона миттю відсахнулась.

- Ти що? Це хто? Ти ж у Марини Гаврилівни! Ти ж мені, що сказала? Гіпертонічний криз! Може у лікарню навіть! Що ти там весь вечір, а може й на ніч!..

- Ну да, ну да. Так мамі ж полегшало, відпустило. От... Іду додому... От.

Лєночка, на якусь долю секунди отетерівши і втративши від страху свою красномовність, опанувала себе і, згадавши своє золоте правило, пішла у наступ.

- А я, власне, не зрозуміла!!! Ти що тут робиш?! Ти на кого дитину залишив?!

- Так я ж, – вернувся у звичну лакейську роль Льошик, – Я ж нічого. Просто Лізонька, ну ти ж знаєш, молока, як завжди перед сном захотіла. Я до холодильника – а його нема. Так я у нічний кіоск, отой, ну ти знаєш, на проспект Юності. А Лізоньку завів до тьоті Валі, вона ж на нічне чергування збирається, а я ж за десять хвилин туди й назад. А то ж плаче за цим молоком...

У Льошиковій голові повільно, проте неухильно й точно відбувались якісь обмірковування, і, ніби згадавши якусь неприємність, він скривився, як від фізичного болю, але за лічені секунди гримасу болю поборола більш сильна емоція, і вираз звірячої люті проступив на його простакуватому обличчі. Він декілька разів зжав і розжав кулаки, а тоді несподівано кинувся до Могильницького і вчепився обіруч у комір його сорочки.

- Ах ти падлюка! Ти чого мою Лєночку лапав!

"Облапана" Лєночка між тим сердито надувала губки й тупала ніжками, намагаючись привернути до себе увагу, аби втюхати трохи недорікуватому чоловікові вже готову версію-пояснення. Та попри всі її старання мужчини вчепилися одне одному в горлянки, копалися ногами і нібито зовсім забули про її існування (Що-що? Я вам зараз покажу, хто тут головний!) Ефектно виставивши красиву ніжку на високому підборі, Лєночка тихо з’їхала на ближню лавицю і, здригнувшись від крижаного дотику холодного нічного дерева, закотила свої красиво окреслені очі.

- Лєнусенька!

- Оленятко!

Обоє чоловіків схвильовано заторсали її з двох сторін, турботливо підстеляючи піджак і накриваючи спортивною курткою. Лєночка напіврозплющила очі й переривчастим шепотом вичавила:

- Води... Льошику, принеси води...

Ледь тільки кроки чоловіка затихли у кінці вулиці, Лєночка остаточно прочунялась, вмостилась зручніше, вкутуючись, як у кокон, у позичені речі, й запрошувальним жестом вказала Могильницькому на місце біля себе.

- Ну? (Не відвертишся! Або зараз, або ніколи!)

- Оленятко, ти ж зрозумій, у мене ж нічого немає. Квартира залишиться Ладі й дітям. Ну куди я тебе поведу?

(Ну попервах можна й винайняти, а потім вона таки доможеться, щоб відсудив половину, як за законом і має бути, юрист їй чітко сказав). Але вголос, скромно потупивши очі:

- Ти ж знаєш, я ні на що не претендую. Я просто кохаю тебе й хочу бути з тобою.

Скосила очі, намагаючись зловити першу реакцію від слів (чи зрадів, чи цього чекав і хотів?). Зам’явся чогось (от мораліст хренів!). А вголос, схлипнувши для більшої переконливості:

- Як же мені тепер жити? Він же на власні очі все побачив! Що мені йому сказати?

Насправді це була ніяка не проблема – набрехати і замилити очі цьому бідному простачкові. Може він і знав, як заробити гроші й забезпечити родину дрібним і не лише оптом, але от чого він точно не знав і не вмів, то це розбиратися, чи хоча б вникати у хитросплетіння Лєнчиної душі. Як він набрид їй своїми примітивними запитами й потребами! Так, є матеріальне благополуччя, й подружки всі заздрять, мовляв, Лєнка добре прилаштувалась. Але ж яка нудьга смертельна! Вона зі своїм лошиком збагнула суть виразу "ні розуму, ні фантазії". А Могильницький цікавий, ерудований, відомий, теж, між іншим, при грошах. Та й перспектива Києва все ж таки, як не як. Але от правильний тільки занадто. Та може це й якраз на руку, в ситуації, що склалася, бо вже тепер не відкрутиться. І остаточно повіривши у свою фортуну, Лєночка пішла у рішучий наступ.

- Ну от як? Як мені жити далі? – захлипала вона, остаточно увійшовши у роль страдниці.

- Ти розумієш, Оленятко, я не можу так із Ладою... Не все так просто... Ну не можу отак узяти й піти...

(А вона значить може? Отак кинути все і пертися за ним, можна сказати, відірвавши дитину від батька, а себе від матеріального добробуту. Але ж треба чимось жертвувати заради щастя!) Але вголос, сумно опустивши очі й жалісливо скрививши пухкенькі губенятка:

- А ти ж казав, що до неї вже почуттів не маєш, що тебе лише діти тримають...

Могильницький глибоко зітхнув, обхопив скроні руками, майже заховавши обличчя так, що Лєночка вже не могла читати по ньому, а чули лише здавлений, схвильований голос:

- Мені було дуже добре з тобою... Я не знаю, відчув, ніби молодість моя повернулася до мене. Але ти розумієш... От моя родина... Ну от Ульянка вже доросла, може вона б уже зрозуміла, а Іллюшенька... Ти знаєш, який у мене Іллюшенька? Він же такий весь кругленький, рожевенький патланчик! Він схожий на маленького пухнастого ведмедика, чи то на доглянуте пузате котенятко. І він так до мене подібний, ну просто викопаний я! Ти розумієш? Оленятко, я хочу бачити його щодня, бачити, як він росте, як їсть своєю ложечкою, як зранку встає зі свого ліжечка й посміхається мені! Ти розумієш?

(Ну, ні! На це він може навіть не розраховувати! Щоб вона ще соплі його Іллюші підтирала й виховувала його. Вистачить з неї і Лізи). Здивовано звела очі на Могильницького.

- Олежику, ти що хочеш, щоб твій Іллюша жив з нами? Хіба ж можна таку маленьку дитину одірвати від матері? Олежику, це жорстоко й егоїстично! (До того ж дуже непрактично й накладно. Боже, та йому ще певно ці дорогезні памперси купляють!)

Могильницький повівся якось дивно: опустив руки, повністю розвернувся до Лєночки і вкняпився у неї, ніби вперше побачив. І Лєночка якимось шостим чуттям відчула – от він, момент істини. Зачудований і якийсь мов застиглий погляд Могильницького вона сприйняла за властиву йому нерішучість і душевне сум’яття. Так, отакі генії, як він, самі й не тямлять у чому їхнє щастя, їх же треба як малолітніх чад вести за руку, підштовхувати, пробивати, влаштовувати інтерв’ю, домовлятись із видавництвами. І на все це в неї вистачить сил! Дайте лишень час! Ім’я Могильницького прогримить на всю країну, його ще введуть у шкільну програму! Його тільки треба підготувати до потрібного рішення й життєвого вибору. І вона зможе це зробити, хай і поки що без його згоди. Та він же ще потім і подякує, що взяла ініціативу на себе, тому що за якимись совковими законами, чи хто його знає й якими, живе. Він же просто не може дозволити собі бути щасливим! Але вона зробить його щасливим, хай навіть і поза його волею!

Лєночка загалом не звикла до життєвих фіаско і патових ситуацій. Вона завжди добивалася свого, досягала поставленої мети. І зараз у неї не було жодного сумніву, що після всього того, що вона зробила, і що збирається зробити, Олежик не послухається її і порушить її священну волю. Всі потрібні слова вже склалися у неї в голові, і вона вже навіть відкрила рот для останньої і рішучої атаки, аж раптом на дорозі саме напроти заангажованої ними лавиці зупинилося авто. Досвідченим оком автолюбителя Лєночка оцінила плавні лінії благородного силуету, от тільки емблему не встигла ідентифікувати, але й без неї безпомильно визначила – хонда. У розчиненому віконечку переднього пасажирського місця з’явилася голова чоловіка із гладко зачесаним і зібраним на потилиці у хвіст довгим волоссям. Голова, пожовуючи якесь термоядерне м’ятне жуйло, так що пахнуло й на лавиці, із помітним московським проносом процідила:

- Как праехать к Хмельницкаму шоссе?

Лєночка вп’ялася очима в обличчя незнайомця. Журнали, інтернет-портали? Ну звичайно ж! Сумнівів не може бути! Вона штовхнула Могильницького ліктем у бік і просичала:

- Впізнав? Це ж він! Режисер Андрон Каланчовський!

Наступної миті все, що заважало постати у всій красі – непотрібний баласт курки й піджака – здала на руки Могильницькому, і, опинившись біля машини, пристойною російською стала пояснювати дорогу. Нарешті підоспів і Льошик із пляшечкою негазованої води (Лєночка категорично не любить газованої!) й нерозуміюче витріщився на порожнє місце на лавиці. "Он", - одним лише підборіддям вказав Могильницький на граційно зігнуту фігурку біля авто, яка вже просила автограф і розпитувала відомого кіношника про його останні роботи.

- А у машині хто? – все не відставав недорікуватий Льошик.

- Режисер начебто, Андрон Каланчовський, чи як там його.

Спілкування затягувалося. Льошик надів спортивну куртку й сів на протилежний бік лавиці, Могильницький за його прикладом натяг піджак, сумно глянув на годинник, часу майже не лишалося, як зараз не піде, то на потяг запізниться. Раптом задні дверцята хонди привітно розчинилися, і дві красиві струнки ніжки на високих підборах мельком шурхнули досередини.

- Лєнусенька!

- Оленятко!

Через розчинене віконце висунулась така рідна для обох голівка й красиво надуваючи губки й переводячи погляд чесних очей з одного на другого повідомила:

- Я покажу дорогу, а то знову заблукають, перший же раз у Вінниці, а завтра ж відповідальний виступ у них, треба виспатись.

Хонда плавно й майже безшумно рушила та й розтанула в кінці вулиці. Якусь мить на лавиці тривало мовчання. Поступово пришелепкувата недорікуватість зійшла із Льошикового обличчя, поступившись глибоко трагічному виразові, так начебто мім, відпрацювавши на публіці свій номер, зняв непотрібну після цього клоунську машкару. Так, все життя з нею прикидався, бо так було зручно – натягти маску тугоумства й не помічати її походеньок. Думав шикарною квартирою купити, дочкою прив’язати, а коли доброзичлива співробітниця зателефонувала вчора і повідомила, де й коли він зможе "застукати" Лєнусіньку, не витримав, вирішив хоч подивитися на того щасливчика, який все ж таки завоював її серце. Подивився, надивився, роздивився... Нарешті щось роздивився у собі, чи в ній? Його щасливий суперник піднявся, встав і він. Постояли так хвилин п’ять, думаючи кожний про своє. І, коли вже Могильницький зібрався йти, несподівано й спонтанно Льошик подав йому рук, потиснув щиро відкриту долонею догори простягнуту у відповідь, розвернувся й побрів додому. Почув як залунали кроки того, іншого, за спиною.

Повний місяць з’явився з-під набіглої незвідь звідки самотньої хмаринки і освітив покинуту, ще теплу від недавніх відвідувачів лавицю й забуту пляшку води на ній.

Київ Січень 2010
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
03.12.2011 Біографії / Літератори
Богдан-Ігор Антонич. Творчість.
06.12.2011 Проза / Новела
Ліхтарі світла
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
02.12.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
Сан Санич
30.11.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
За ялинкою
30.11.2016 © Світлана Нестерівська Індіго Лана / Лист
Сповідь-покаяння
27.11.2016 © оксамит / Мініатюра
СВІТЛІЙ ПАМ"ЯТІ ПРИСВЯЧУЮ...
23.11.2016 © роман-мтт / Мініатюра
Годувальниця (замальовка)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 254  Коментарів: 5
Тематика: Новела, AMORE, стосунки, кохання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 12.06.2012 19:57  © ... для Володимир Пірнач 

Дякую! Це з ранніх, коли ще мій Логос був не об`їждженим рисаком. Це зараз я ласкаво плескаю його по спині, і ми - гей - летимо із ним прозовим неозорим простором. 

 12.06.2012 19:46  Володимир Пірнач для © ... 

Твої слова сьогодні мене забрали..
Шикарні тексти, сюжет і справді трохи затертий, але твоя подача і твої малюнки словами на образах чужих душ це дуже сильна штука.
Плюсую.
З.І. Як добре що я сьогодні риюсь в архівах :) 

 05.12.2011 01:35  © ... 

На жаль, так. Можливо, треба було назвати "Амор сліпий"? Дуже шкода, що досить часто існує невідповідність між зовнішньою довершеністю і внутрішнім наповненням. І чому так часто звертають увагу лише на зовнішнє, особливо представники сильної статі? ... 

 05.12.2011 01:12  Каранда Галина для © ... 

прочитала і я. що банальний амур, то банальний. добре, що Льошик таки прозрів, хоч це радує. терпіти таких жінок не можу, та хто ж тим чоловікам винен! а такі "лєночки" при будь-якому розкладі не пропадуть, ще кучу горя людям посіють, випливуть і всіх винними зроблять. знайома картинка! 

 04.12.2011 23:10  Тетяна Чорновіл для © ... 

:)))))) Життєва історія! Думаю, Могильницький опинився в найкращій ситуації! 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +8
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
03.12.2011 © Т.Белімова
12.04.2011 © Закохана
01.04.2012 © Каранда Галина
27.03.2012 © Микола Щасливий
18.09.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди