***

1 

На республіканський захист робіт Малої Академії наук я не покладав особливих надій, і тому те, що я не зайняв призового місця, мене не розчарувало. Були сильніші роботи, захисти, контрольні… Та мені було і не принципово перемогти, чи хоча б вибитись в призери, що міг, – я зробив, а все інше.., та ну його! В кінці-кінців, перемога на обласному рівні, при досить жорсткій конкуренції (як чесній, так і не дуже) вже чогось-то важить. А “на республіку”, я поїхав скоріше чисто зі спортивного інтересу: подивитись що і як.  

Взагалі-то, республіканський захист мало чим відрізнявся від обласного, хіба що вимоги суворіші, а так майже все однакове: контрольна, захист… 

На захисті в секції (медичній) нас було 27 чоловік. Захист побудували таким чином, що до обіду захищалися ті, в кого були презентації на комп’ютері, а опісля – всі інші. Мені випало бути аж двадцять шостим, передостаннім, а десь у першій половині, чи то вже в другій, захищалася одна дівчина. Нічого, так би мовити, надзвичайного – висока, струнка, довге кучеряве волосся. Приємне обличчя, великі (проте вміру!) виразні очі. Одягнена по-діловому: акуратний сірий костюм, біла блузка. Взагалі, як і всі – красивих дівчат було багато. Але щось в цій дівчині привернуло мою увагу, не зрозуміло навіть що; я уважно слухав її: очей не міг відвести, ловив кожне слово. Так, зачарований, я і просидів до кінця її доповіді. Лише, коли дівчина сіла на місце, я спромігся відірвати від неї погляд. 

– Найцікавіше, – шепнув я на вухо своєму сусідові, Дмитру, який вже давно захистився, і, нудьгуючи, щось малював на папері: – найцікавіше, що я, крім доповідачки та її голосу майже нічого не можу згадати. Доповідь же, неначе вивітрилась із голови!  

Дмитро щось промимрив у відповідь, здається ні дівчина , ні доповідь його не зацікавили. Захист продовжувався, дійшла черга і до мене. 

Ну от, виходжу я на сцену, насилу виповзаю, як побитий пес (хоча, цілий день абсолютно нічого не робив, лише ждав своєї черги), очі сумні-сумні, одним словом – ніякий. Стою перед аудиторією, починаю доповідати, а хвилювання подолати до кінця не вдається. Зазвичай, я дуже швидко заспокоююсь, часто залишаюсь абсолютно спокійним в екстремальних і несподіваних ситуаціях, але сьогодні чомусь не виходить: даються в знаки втома і напружене очікування.  

Стримуючи хвилювання, обводжу поглядом зал: цікаво, хто ж мене слухає. Але це не допомагає – я не заспокоююсь (і причина тому вагома: в аудиторії всі куняють, ніхто на мене уваги не звертає, наче я тут для меблів поставлений!). Огортають мене думки песимістичні: 

“Що ж ти хотів, щоб тебе, передостаннього, ще й слухали!” – намагаюсь пожартувати я, але сили і впевненість у собі кудись поділись, їхнє місце вже зайняли сум’яття і неспокій. Хвилювання досягає апогею... аж раптом я зустрічаюсь поглядом з чиїмось очима. Враз я розумію, що це та сама дівчина, яку я так уважно слухав. Так, вона, одна з усього залу (не рахуючи жюрі), звернула на мене увагу. 

Хвилювання і песимізм наче рукою зняло, я почав заспокоюватися і впевнено продовжувати доповідь.  

Майже увесь час я дивився на неї, в її очі, черпав з них енергію, запаси якої здавалось безмежні, так легко дівчина ділилася нею. Її погляд придав мені сили, впевненості. Подарував мені шанс, шанс ще поборотися за перемогу, якщо не в конкурсі загалом, то хоча б на захисті. 

На останніх абзацах я “відштовхнувся” від її погляду і спокійно закінчив доповідь (не забувши при цьому проковтнути рядок, як на зло!). Я подякував усім присутнім за увагу, мені почали задавати запитання, я відповідав… 

Вона не спитала нічого, я навіть не знав слухає вона зараз мене чи ні. Та це було не дуже й важливо, вона вже допомогла мені, коли я потребував цього найбільше, дуже допомогла. Дякуючи їй, дякуючи бездонній глибині її погляду я зміг доповісти саме так, як того бажав: чітко, впевнено, достойно. Вона врятувала мене від поразки, може навіть того не усвідомлюючи врятувала. За це їй величезне спасибі, від усього серця, спасибі! 

2 

Наступного дня я довго вагався: чи йти мені на апеляцію чи ні. Для результатів це не мало ні найменшого значення, просто цікаво було подивитись на свої помилки. 

Врешті-решт, ми з товаришем таки вибрались до центрального корпусу, де мали проходити апеляції. Товариш – на хімію, я – на медицину. Зареєструвались і, піднявшись на другий поверх, пішли туди, де коло дверей зібралась чимала черга. 

– Всі на медицину? – запитав я, коли ми порівнялись з гуртом. 

– Аякже, куди ж іще! – пролунало у відповідь.  

Товаришу треба було трохи зачекати до початку своєї апеляції, тому він охоче залишився зі мною. Коли трохи розбалакались із присутніми, виявилось, що комусь балу не вистачає до другого місця, двом – пів. Одним з цього “дуету” виявився Дмитро, мій сусід на захисті, а іншою була та сама дівчина, що так уважно слухала мене вчора на захисті.  

Я її, правда, спершу не впізнав – наче вона, а разом з тим – ні. Причина була дуже проста – веснянки! Вчора на захисті я не помітив веснянок на її обличчі. 

“Цікаво, – чомусь подумав я, – більшість думає, що веснянки – це щось небажане, чи то й навіть некрасиве, хоча насправді багатьом вони дуже до лиця, як і оцій дівчині.” 

Вголос я цього звичайно ж не сказав: всім було далеко не до таких роздумів. Учасники то заходили, то виходили з кабінету, де засідала апеляційна комісія, а простіше – наше вчорашнє жюрі. Більшість заходили, сповнені надій і сподівань, а виходили з похмурими, сумними обличчями – переможені і остаточно розбиті; дехто, правда, намагався посміхатись, проте це виходило якось натягнуто і неприродно. 

Вийшла була до нас і голова комісії. Щось солодкаво промуркотіла про місця, роботи і дипломи. 

– А як мені бути, в мене тільки пів-бала не вистачає до другого місця?! – запитала в неї дівчина з веснянками. 

– И у меня! – підхопив Дмитро.  

– Ну, я нічим Вам допомогти не можу. – розвела руками голова жюрі. – Підете, спробуєте… 

– Але ж всього пів-бала! – невгавала дівчина з веснянками. 

– Нічого не поробиш, наступного разу будемо знімати по 2,5. 

У мене зжало серце: 

“Що за мимра нам попалася?!” – пронеслось в голові. 

Хтось ще щось спитав її за бали. 

– Спробуєте звичайно, але через годину вже привезуть дипломи… 

“Все, любі мої друзі, – подумки звернувся я до присутніх, – це вирок! Ніхто нічого не доб’ється!” 

Голова повернулась і зникла в розчиненій пащі дверей апеляційного кабінету, а за нею ступила на “свою Голгофу” дівчина з веснянками. Мій товариш побажав мені удачі і сам пішов апелювати. Під дверима залишились лише ми з Дмитром. Розмова якось не клеїлась, тому я вирішив за краще помовчати. Притулився до стіни, закрив очі, розслабився, поринув у мрії і спогади. Ну і, як на зло, в цей же момент вийшла секретар й покликала мене до кабінету. 

“Ну, от і все, – подумав я, – мій смертний час настав.” 

Чомусь я думав, що мене зразу ж виженуть, лише почувши моє прохання, скажуть, щоб не відволікав комісію від важливіших справ, від розгляду апеляцій тих, кому вони ще можуть допомогти. Адже я хотів не боротися за бали, а просто подивитися свої помилки. Я так і сказав комісії, як тільки зайшов до кабінету: 

– Я б хотів... – почав був я. 

– Підождіть. – гримнув на мене професор, нетерпляче міряючи маленьку кімнату своїми величезними кроками. – Не бачите, – показав рукою кудись мені за спину, – підождіть. 

Я обернувся і побачив, що за столом сидить дівчина з веснянками, а над нею схилилась одна з членів жюрі. Дівчина була вся в сльозах, а жінка, намагаючись якнайшвидше спекатись конкурсантки, показувала їй, де підписати згоду з рішенням комісії. 

Я обернувся і тому не бачив як вийшла дівчина, лише почув як гримнули двері; мене запросили сісти. 

Розібралися зі мною надиво швидко – вже через п’ять хвилин я стояв в коридорі з додатковим балом в кишені, який мені накинули через помилку комісії. Отже тепер я мав аж 62,5 бала! Просто чудово! 

З абсолютно нейтральним настроєм я побрів на перший поверх – шукати своїх.  

Довго я микався туди-сюди по корпусу, не знаходячи нікого, і, враз, мене понесло знов на другий поверх. Чому, навіть не знаю, з наших апеляцію там ніхто не писав, це точно.  

Підніматись я вирішив через бокові сходи. Пролетів першу секцію, пробіг половину другої і тут… Став як вкопаний, дивлюсь – на сходах сидить та ж сама дівчина з веснянками (я вже й зовсім забув про неї). Сидить і плаче. Я підійшов ближче; коло неї вже стояла якась дівчина. 

“Мабуть, подруга.” – подумав я, а вголос звернувся до дівчини з веснянками: 

– Не плач, немає чого плакати… 

– Ні, хай поплаче. – владно, але напрочуд м’яко сказала дівчина, що стояла поряд, Подруга. 

Я не став сперечатися і кивнув головою: 

“Може і правильно, – хай поплаче.” 

Деякий час ми отак і стояли втрьох: дівчина з веснянками на сходах, обійнявши перила, плакала, а ми, як істукани, стовбичили поряд і нічим (на мою думку) не могли допомогти. 

– Всего полбала… – повторювала вона крізь сльози, – всего полбала… Какой позор! Позор!.. – вона зі злістю запустила об сходи телефоном, який тримала у руці.  

Нащастя він не розбився. 

“Це добре, – подумав я, – то б мала до біди, ще й пару, та вже серйознішу!” 

Я намагався щось сказати, заспокоїти дівчину, але не знаходив слів. Хотів був навіть присісти поряд на сходах, але тут якась жінка, прямуючи нагору сходами сказала: 

– Так, молодые люди, пропустите! 

Я швидко відступив, даючи жінці дорогу. Вона пробігла, навіть не звернувши на нас уваги. 

“Мабуть бачить таке щодня, адже працює при МАН, напевне. А там, де конкурси, завжди є переможці і переможені, задоволені і ображені. Так завжди! – зробив я логічний висновок. – Ось лишень…Так, звісно!” 

В голові крутилась фраза із пісні Володимира Висоцького: 

“Красота, среди бегущих первых нет и отстающих. 

Бег на месте общепримиряющий!”  

Смішно, але ця фраза якось не дуже клеїлась до тієї ситуації, яка склалася на сходах. Я спробував відігнати її, але нічого не вийшло: було враження, що в моїй голові заїло платівку з піснями відомого барда. 

Тим часом до нас підійшла жінка. Невисока, коренаста, вона чимось скидалася на пивну діжку.  

“Прямо, Пані-діжка” – про себе усміхнувся я. 

– Чого ти плачеш, дитино? – звернулася вона до дівчини з веснянками.  

Проте дівчина ніяк не могла впоратись зі сльозами, тому за неї відповіла Подруга: 

– Пів-бала їй до другого місця не вистачило. 

Жінка, розуміючи, кивнула: 

– Хто твій керівник? Хто з вами приїхав, дитино? – знову звернулася вона до дівчини з веснянками. 

Дівчина намагалась сказати, але сльози раз у раз заважали їй, тому в розмову знову втрутилась Подруга: 

– Так, чітко скажи, хто тій керівник! – наказала вона, а я знову подивувався, як владно і разом з тим м’яко звучав її голос. 

– Лескова Татьяна Григоровна. – крізь сльози, але виразно відповіла дівчина з веснянками. 

– Секція медицини? – запитала Пані-діжка. 

У відповідь дівчина лише кивнула. 

– Так, зараз розберемось, не плач, дитино. – мовила жінка і попрямувала до дверей апеляційної комісії.  

Подруга знову почала втішати дівчину, кажучи їй щось на кшталт:  

– Не плач, мені теж кілька балів не вистачило… 

– Это же несколько, а у меня – пол! – різко обірвала її дівчина з веснянками і заридала ще дужче.  

Увесь цей час я стояв, нікому не потрібний, у кутку. Я нічого не міг зробити, нічим зарадити, але йти чомусь не йшов. 

“Не можна залишати її одну! – пролунав в голові голос. – Але вона ж не сама, з нею Подруга, – несміливо відповів йому інший. – Все одно не залишай її! – настоював на своєму перший.”  

От я і не йшов. Повернулася, нічого не добившись, Пані-діжка, почала втішати плачучу дівчину. Ми ж, з Подругою, стояли і лише дивились. Лише зараз я помітив, що на відвороті її пальто красується значок туриста. Придивившись пильніше я зрозумів, що значок ще радянський. 

Раритет чи…– почав був я. 

– Раритет. – кивнула Подруга, даючи зрозуміти, що зараз не місце для таких розмов. 

“Мабуть, справжній турист, – подумав я, – став би хто інший носити значок неіснуючої держави.” 

Я не на довго полинув у свої думки і тому не помітив, як кудись поділась Подруга, відійшла Пані-діжка, а я залишився сам на сам з ридаючою дівчиною. 

“От і твій зоряний час настав, друже, – заспокой її. – наказував перший голос. – Але ж я не вмію. – сором’язливо почав був другий. – У тебе немає вибору – дій!” 

Я підійшов до неї і присів на сходи: 

– Ну-ну, годі плакати. Нема чого плакати. Перестань. – лагідно почав я. 

Ну, почему, почему! Какой позор, всего полбала… – невгавала вона. 

Все нормально, заспокойся, ти вже здобула це друге місце для себе. 

Вона на хвилю зупинилась, подивилась на мене, але потім сльози знов потекли по її щокам. 

“Ні в якому разі не жалій її, – пронеслось в голові, – жалість робить людину ще слабшою! ”  

– Так, так, ти вже завоювала це місце, хай навіть жюрі і не присудило його тобі, але ти заслужила його, заслужила! 

– Я недотёпа! Я хуже всех! И зачем я сюда приехала, лучше бы они прислали кого-то другого… 

– Ні, ні, ти молодець! – я поклав руку їй на плече. – Знаєш, в тебе була просто прекрасна доповідь, я слухав і ловив кожне слово. (схлипи почали поступово стихати) Правда, зараз нічого не згадаю. – додав я з усмішкою. – Але то вже мої проблеми. 

Мені здалося, що вона навіть всміхнулася на мить, але потім заплакала знову: 

Зачем я только дала ему списать, зачем, зачем… 

Стоп, – скомандував я – кому ти дала списати? 

Димке…Баскакову… У него теперь 27 балов, а у меня 24! 

“Ага, – подумав я, – так це ж мій сусід по захисту і по апеляції.” 

– Ну, то й що – сказав я вголос, – він же теж пів-бала не добрав. А до того ж у тебе захист був краще! 

Дівчина почала заспокоюватись: подіяли на неї мої слова, чи вона переборола сама себе і примусила не плакати, цього я не знаю, та й перевіряти мені в той момент аж ніяк не хотілося: 

– Кінець-кінцем, всі місця могли бути розподілені і раніше, а захист був лише формальною процедурою. А ти вже молодець, бо вибилась в призери! Перемогти ж спробуєш наступного разу. 

– Не будет больше следующего раза. – відповіла дівчина, втираючи сльози. 

Ну і правильно! Я теж тут перший і останній раз! 

Здавалось вона вже повністю заспокоїлась, підібрала телефон, зібралася вставати зі сходів. 

“Ну от, а ти боявся, – пролунав у голові голос, – все як по маслу!” 

-Ти в готель? – запитав я, піднімаючись. 

-Да. – була відповідь. 

-Я тебе проведу. 

Вона піднялась і ми попрямували до центрального виходу. По дорозі я, за звичкою, не забув спіткнутися об поріг. 

-Обережно! – стривожено глянула на мене дівчина з веснянками. 

-Та нічого, зі мною таке вже втретє за сьогодні. – збрехав я. – Я звик. 

Ми йшли до готелю довгим схилом, говорили про те про се, здебільшого про МАН, а загалом ні про що. 

– Знаєш, – почав я, – твоя доповідь, була єдиною, яку я так уважно слухав. Ти дуже цікаво розповідала, хоча деталі теми для мене так і залишилась трохи неясними. 

– Спасибо, я правда, когда тебя слушала, тоже толком ничего не поняла. 

– Я мабуть говорив затихо, це все через перевтому, але я тобі вдячний за те, що ти мене взагалі слухала. Ти була мабуть єдина в цілому залі, хто звернув на мене увагу. Ти мені цим дуже допомогла, можна навіть сказати врятувала. 

– Я просто видела, что тебе тяжело и решила поддержать, помочь морально. 

-Спасибі тобі ще раз, жаль , що я нічим не можу тобі віддячити. 

Деякий час ми йшли мовчки, але раптом я згадав: 

-До речі, Вадім. 

-Тома. – весело всміхнулася вона. 

-Дуже приємно. 

-Взаємно. 

Увесь цей час вона несла в руці телефон і я звернув на це увагу: 

- Є кому подзвонить? 

– Не надо. Все начнут утешать, говорить, что всё в порядке. Не хочу. К тому же мне и с тобой интересно. 

- Що ж, дякую за честь. – злегка кивнув головою я. 

Здавалося розчарування вже минуло, але на її обличчя знову лягла тінь смутку: 

– У нас медицинский лицей, понимаешь, и, когда я сюда ехала директор мне сказала: ”Тома, ты же знаешь, вторые места уже были…”. 

“Ага, так тут ще й пресінг з боку учителів, – подумав я, – все ясно” 

– Не звертай на них уваги, ти сама собі господар. Ти зробила все, що могла, і вони не повинні дорікати тобі. 

Але це на неї не подіяло: 

– Понимаешь, меня вообще посылать не хотели. Должна была ехать моя одноклассница: у нее работа по СПИДу, слабая работа, реферативная… 

А хто в області МАН виграв: ти чи вона? – перебив я Тому.  

- Я. 

– То яке вони взагалі мали право!.. – сердито вигукнув я. – Це б було взагалі свинство, до того ж з чим посилати – зі СНІДом!  

– Я теперь в школу неделю ходить не буду. – зітхнула вона, згадавши поразку на апеляції. – Не смогу им в глаза смотреть… 

– І правильно, не йди – відпочинь як слід. Ти заслужила це. – я понизив голос. – А я не зможу… 

- Почему? – здивовано підняла брови Тома. 

- За своїми скучив, за однокласниками. 

- Понятно, – сказала вона і перевела розмову в інше русло. 

“Ну, от і добре, – подумав я, – менше думатиме про МАН, швидше заспокоїться.” 

Ми все піднімалися схилом, а разом з тим, як не дивно, піднімався і мій настрій.  

Це було смішно і якось навіть неприродно в даній ситуації, але настрій ріс з кожною хвилиною. Ріс від похмуро-нейтрального до звичного мені оптимістично-іронічного. 

“Цікаво, дуже цікаво, – думав я, – який же заряд життєвої енергії в цієї дівчини. Навіть у такій ситуації вона просто випромінює енергію. Дуже давно я не зустрічав таких людей, дуже давно.”  

Поринувши в свої розмірковування я й не помітив як бовкнув дурницю: 

– В кінці-кінців, головне не перемога, а участь. Я за цим сюди й приїхав, тут навіть не вчив нічого, не готувався ні до чого. 

– А, я, – в голосі Томи бриніли сльози, – я всё время учила… 

“Ідіот!” – гримнув я на себе, а вголос владним тоном почав; 

– Так, що я чую, здається ми зробили крок назад, крок до розчарування. Цього не треба робити, ні-ні. 

Тома посміхнулась і втерла сльози, що виступили в кутиках її очей. Я мимо волі замилувався нею, навіть зараз вона була красива, навіть коли плакала. Красива і загадкова дівчина – terra incognita, я б сказав. 

– Вот мы и пришли. – сказала Тома, коли ми зайшли до готелю. – Моя комната там. Ещё увидимся, – вона помахала мені рукою. 

Бувай. – розгублено кинув я і попрямував до своєї кімнати. 

Не хотілося б перебільшувати, але ті 15-20 хвилин, які я провів з Томою, спілкувався з нею, намагався заспокоїти, або просто був поряд, – були для мене набагато приємнішими за всі ті чотири дні, які я провів на захисті. Як це не смішно, але це було саме так! 

3 

Ми й справді ще зустрілися, навіть двічі! Перший раз на нагородженні, точніше на виході після нагородження: я поздоровив її з призовим місцем, а вона, усміхнувшись, подякувала мені. 

Другого ж разу, – я підійшов до Томи в холі готелю, підійшов, щоб попросити телефон. 

– Знаєш, – несміливо почав я, – мені завжди зустрічались гарні люди з Дніпра (Тома була з Дніпропетровська). 

Вона питально подивилась на мене, і я зніяковів: 

– Але я їх прізвищ не знаю, звичайно ж (наче виправдовувався я). Для чого ж прізвища, коли є імена. А взагалі-то, не могла б ти дати мені свій телефон? 

– Конечно, пожалуйста. – вона продиктувала мені свій номер. 

- Дати тобі свій? – запитав я. 

- Да, набери меня. – відповіла Тома. 

Я хотів ще щось спитати, але підійшов хтось із її знайомих, потім ще один, вони розговорилися, а я відійшов. Навіть не попрощавшись, а взагалі-то, для чого?!  

Люди кажуть “до побачення”, якщо сподіваються ще раз зустрітися; кажуть “прощай”, коли їхні дороги розходяться. Я не сказав ні першого, ні другого, я був ображений на себе через свою сором’язливість, я був розгублений.., але, мені здається, перший раз (в подібній ситуації) я зробив вірний крок. Не став набридати, нав’язувати їй своє товариство, не став довго прощатися і обіцяти подзвонити чи написати, не зробив нічого, просто відійшов… 

Один мій мудрий товариш якось сказав: 

“Кожна людина, яку ти зустрічаєш, несе в твоєму житті лише місію (велику чи незначну, це значення не має), але коли ця місія виконана, людина має піти.” 

Але, Боже ж мій, як іноді не хочеться, щоб ця людина йшла! 

м. Канів, 14-20. 04. 2006