Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
06.09.2009 00:00Розповідь
Для студентів  Про минуле  Про життя  
00000
© Вадім Прокопець

***

Доблесним захисникам МАН присвячується.
Вадім Прокопець
Опубліковано 06.09.2009 / 782

 

На республіканський захист робіт Малої Академії наук я не покладав особливих надій, і тому те, що я не зайняв призового місця, мене не розчарувало. Були сильніші роботи, захисти, контрольні… Та мені було і не принципово перемогти, чи хоча б вибитись в призери, що міг, – я зробив, а все інше.., та ну його! В кінці-кінців, перемога на обласному рівні, при досить жорсткій конкуренції (як чесній, так і не дуже) вже чогось-то важить. А “на республіку”, я поїхав скоріше чисто зі спортивного інтересу: подивитись що і як.  

Взагалі-то, республіканський захист мало чим відрізнявся від обласного, хіба що вимоги суворіші, а так майже все однакове: контрольна, захист… 

На захисті в секції (медичній) нас було 27 чоловік. Захист побудували таким чином, що до обіду захищалися ті, в кого були презентації на комп’ютері, а опісля – всі інші. Мені випало бути аж двадцять шостим, передостаннім, а десь у першій половині, чи то вже в другій, захищалася одна дівчина. Нічого, так би мовити, надзвичайного – висока, струнка, довге кучеряве волосся. Приємне обличчя, великі (проте вміру!) виразні очі. Одягнена по-діловому: акуратний сірий костюм, біла блузка. Взагалі, як і всі – красивих дівчат було багато. Але щось в цій дівчині привернуло мою увагу, не зрозуміло навіть що; я уважно слухав її: очей не міг відвести, ловив кожне слово. Так, зачарований, я і просидів до кінця її доповіді. Лише, коли дівчина сіла на місце, я спромігся відірвати від неї погляд. 

– Найцікавіше, – шепнув я на вухо своєму сусідові, Дмитру, який вже давно захистився, і, нудьгуючи, щось малював на папері: – найцікавіше, що я, крім доповідачки та її голосу майже нічого не можу згадати. Доповідь же, неначе вивітрилась із голови!  

Дмитро щось промимрив у відповідь, здається ні дівчина , ні доповідь його не зацікавили. Захист продовжувався, дійшла черга і до мене. 

Ну от, виходжу я на сцену, насилу виповзаю, як побитий пес (хоча, цілий день абсолютно нічого не робив, лише ждав своєї черги), очі сумні-сумні, одним словом – ніякий. Стою перед аудиторією, починаю доповідати, а хвилювання подолати до кінця не вдається. Зазвичай, я дуже швидко заспокоююсь, часто залишаюсь абсолютно спокійним в екстремальних і несподіваних ситуаціях, але сьогодні чомусь не виходить: даються в знаки втома і напружене очікування.  

Стримуючи хвилювання, обводжу поглядом зал: цікаво, хто ж мене слухає. Але це не допомагає – я не заспокоююсь (і причина тому вагома: в аудиторії всі куняють, ніхто на мене уваги не звертає, наче я тут для меблів поставлений!). Огортають мене думки песимістичні: 

“Що ж ти хотів, щоб тебе, передостаннього, ще й слухали!” – намагаюсь пожартувати я, але сили і впевненість у собі кудись поділись, їхнє місце вже зайняли сум’яття і неспокій. Хвилювання досягає апогею... аж раптом я зустрічаюсь поглядом з чиїмось очима. Враз я розумію, що це та сама дівчина, яку я так уважно слухав. Так, вона, одна з усього залу (не рахуючи жюрі), звернула на мене увагу. 

Хвилювання і песимізм наче рукою зняло, я почав заспокоюватися і впевнено продовжувати доповідь.  

Майже увесь час я дивився на неї, в її очі, черпав з них енергію, запаси якої здавалось безмежні, так легко дівчина ділилася нею. Її погляд придав мені сили, впевненості. Подарував мені шанс, шанс ще поборотися за перемогу, якщо не в конкурсі загалом, то хоча б на захисті. 

На останніх абзацах я “відштовхнувся” від її погляду і спокійно закінчив доповідь (не забувши при цьому проковтнути рядок, як на зло!). Я подякував усім присутнім за увагу, мені почали задавати запитання, я відповідав… 

Вона не спитала нічого, я навіть не знав слухає вона зараз мене чи ні. Та це було не дуже й важливо, вона вже допомогла мені, коли я потребував цього найбільше, дуже допомогла. Дякуючи їй, дякуючи бездонній глибині її погляду я зміг доповісти саме так, як того бажав: чітко, впевнено, достойно. Вона врятувала мене від поразки, може навіть того не усвідомлюючи врятувала. За це їй величезне спасибі, від усього серця, спасибі! 

 

 

Наступного дня я довго вагався: чи йти мені на апеляцію чи ні. Для результатів це не мало ні найменшого значення, просто цікаво було подивитись на свої помилки. 

Врешті-решт, ми з товаришем таки вибрались до центрального корпусу, де мали проходити апеляції. Товариш – на хімію, я – на медицину. Зареєструвались і, піднявшись на другий поверх, пішли туди, де коло дверей зібралась чимала черга. 

– Всі на медицину? – запитав я, коли ми порівнялись з гуртом. 

– Аякже, куди ж іще! – пролунало у відповідь.  

Товаришу треба було трохи зачекати до початку своєї апеляції, тому він охоче залишився зі мною. Коли трохи розбалакались із присутніми, виявилось, що комусь балу не вистачає до другого місця, двом – пів. Одним з цього “дуету” виявився Дмитро, мій сусід на захисті, а іншою була та сама дівчина, що так уважно слухала мене вчора на захисті.  

Я її, правда, спершу не впізнав – наче вона, а разом з тим – ні. Причина була дуже проста – веснянки! Вчора на захисті я не помітив веснянок на її обличчі. 

“Цікаво, – чомусь подумав я, – більшість думає, що веснянки – це щось небажане, чи то й навіть некрасиве, хоча насправді багатьом вони дуже до лиця, як і оцій дівчині.” 

Вголос я цього звичайно ж не сказав: всім було далеко не до таких роздумів. Учасники то заходили, то виходили з кабінету, де засідала апеляційна комісія, а простіше – наше вчорашнє жюрі. Більшість заходили, сповнені надій і сподівань, а виходили з похмурими, сумними обличчями – переможені і остаточно розбиті; дехто, правда, намагався посміхатись, проте це виходило якось натягнуто і неприродно. 

Вийшла була до нас і голова комісії. Щось солодкаво промуркотіла про місця, роботи і дипломи. 

– А як мені бути, в мене тільки пів-бала не вистачає до другого місця?! – запитала в неї дівчина з веснянками. 

– И у меня! – підхопив Дмитро.  

– Ну, я нічим Вам допомогти не можу. – розвела руками голова жюрі. – Підете, спробуєте… 

– Але ж всього пів-бала! – невгавала дівчина з веснянками. 

– Нічого не поробиш, наступного разу будемо знімати по 2,5. 

У мене зжало серце: 

“Що за мимра нам попалася?!” – пронеслось в голові. 

Хтось ще щось спитав її за бали. 

– Спробуєте звичайно, але через годину вже привезуть дипломи… 

“Все, любі мої друзі, – подумки звернувся я до присутніх, – це вирок! Ніхто нічого не доб’ється!” 

Голова повернулась і зникла в розчиненій пащі дверей апеляційного кабінету, а за нею ступила на “свою Голгофу” дівчина з веснянками. Мій товариш побажав мені удачі і сам пішов апелювати. Під дверима залишились лише ми з Дмитром. Розмова якось не клеїлась, тому я вирішив за краще помовчати. Притулився до стіни, закрив очі, розслабився, поринув у мрії і спогади. Ну і, як на зло, в цей же момент вийшла секретар й покликала мене до кабінету. 

“Ну, от і все, – подумав я, – мій смертний час настав.” 

Чомусь я думав, що мене зразу ж виженуть, лише почувши моє прохання, скажуть, щоб не відволікав комісію від важливіших справ, від розгляду апеляцій тих, кому вони ще можуть допомогти. Адже я хотів не боротися за бали, а просто подивитися свої помилки. Я так і сказав комісії, як тільки зайшов до кабінету: 

– Я б хотів... – почав був я. 

– Підождіть. – гримнув на мене професор, нетерпляче міряючи маленьку кімнату своїми величезними кроками. – Не бачите, – показав рукою кудись мені за спину, – підождіть. 

Я обернувся і побачив, що за столом сидить дівчина з веснянками, а над нею схилилась одна з членів жюрі. Дівчина була вся в сльозах, а жінка, намагаючись якнайшвидше спекатись конкурсантки, показувала їй, де підписати згоду з рішенням комісії. 

Я обернувся і тому не бачив як вийшла дівчина, лише почув як гримнули двері; мене запросили сісти. 

Розібралися зі мною надиво швидко – вже через п’ять хвилин я стояв в коридорі з додатковим балом в кишені, який мені накинули через помилку комісії. Отже тепер я мав аж 62,5 бала! Просто чудово! 

З абсолютно нейтральним настроєм я побрів на перший поверх – шукати своїх.  

Довго я микався туди-сюди по корпусу, не знаходячи нікого, і, враз, мене понесло знов на другий поверх. Чому, навіть не знаю, з наших апеляцію там ніхто не писав, це точно.  

Підніматись я вирішив через бокові сходи. Пролетів першу секцію, пробіг половину другої і тут… Став як вкопаний, дивлюсь – на сходах сидить та ж сама дівчина з веснянками (я вже й зовсім забув про неї). Сидить і плаче. Я підійшов ближче; коло неї вже стояла якась дівчина. 

“Мабуть, подруга.” – подумав я, а вголос звернувся до дівчини з веснянками: 

– Не плач, немає чого плакати… 

– Ні, хай поплаче. – владно, але напрочуд м’яко сказала дівчина, що стояла поряд, Подруга. 

Я не став сперечатися і кивнув головою: 

“Може і правильно, – хай поплаче.” 

Деякий час ми отак і стояли втрьох: дівчина з веснянками на сходах, обійнявши перила, плакала, а ми, як істукани, стовбичили поряд і нічим (на мою думку) не могли допомогти. 

– Всего полбала… – повторювала вона крізь сльози, – всего полбала… Какой позор! Позор!.. – вона зі злістю запустила об сходи телефоном, який тримала у руці.  

Нащастя він не розбився. 

“Це добре, – подумав я, – то б мала до біди, ще й пару, та вже серйознішу!” 

Я намагався щось сказати, заспокоїти дівчину, але не знаходив слів. Хотів був навіть присісти поряд на сходах, але тут якась жінка, прямуючи нагору сходами сказала: 

– Так, молодые люди, пропустите! 

Я швидко відступив, даючи жінці дорогу. Вона пробігла, навіть не звернувши на нас уваги. 

“Мабуть бачить таке щодня, адже працює при МАН, напевне. А там, де конкурси, завжди є переможці і переможені, задоволені і ображені. Так завжди! – зробив я логічний висновок. – Ось лишень…Так, звісно!” 

В голові крутилась фраза із пісні Володимира Висоцького: 

“Красота, среди бегущих первых нет и отстающих. 

Бег на месте общепримиряющий!”  

Смішно, але ця фраза якось не дуже клеїлась до тієї ситуації, яка склалася на сходах. Я спробував відігнати її, але нічого не вийшло: було враження, що в моїй голові заїло платівку з піснями відомого барда. 

Тим часом до нас підійшла жінка. Невисока, коренаста, вона чимось скидалася на пивну діжку.  

“Прямо, Пані-діжка” – про себе усміхнувся я. 

– Чого ти плачеш, дитино? – звернулася вона до дівчини з веснянками.  

Проте дівчина ніяк не могла впоратись зі сльозами, тому за неї відповіла Подруга: 

– Пів-бала їй до другого місця не вистачило. 

Жінка, розуміючи, кивнула: 

– Хто твій керівник? Хто з вами приїхав, дитино? – знову звернулася вона до дівчини з веснянками. 

Дівчина намагалась сказати, але сльози раз у раз заважали їй, тому в розмову знову втрутилась Подруга: 

– Так, чітко скажи, хто тій керівник! – наказала вона, а я знову подивувався, як владно і разом з тим м’яко звучав її голос. 

– Лескова Татьяна Григоровна. – крізь сльози, але виразно відповіла дівчина з веснянками. 

– Секція медицини? – запитала Пані-діжка. 

У відповідь дівчина лише кивнула. 

– Так, зараз розберемось, не плач, дитино. – мовила жінка і попрямувала до дверей апеляційної комісії.  

Подруга знову почала втішати дівчину, кажучи їй щось на кшталт:  

– Не плач, мені теж кілька балів не вистачило… 

– Это же несколько, а у меня – пол! – різко обірвала її дівчина з веснянками і заридала ще дужче.  

Увесь цей час я стояв, нікому не потрібний, у кутку. Я нічого не міг зробити, нічим зарадити, але йти чомусь не йшов. 

“Не можна залишати її одну! – пролунав в голові голос. – Але вона ж не сама, з нею Подруга, – несміливо відповів йому інший. – Все одно не залишай її! – настоював на своєму перший.”  

От я і не йшов. Повернулася, нічого не добившись, Пані-діжка, почала втішати плачучу дівчину. Ми ж, з Подругою, стояли і лише дивились. Лише зараз я помітив, що на відвороті її пальто красується значок туриста. Придивившись пильніше я зрозумів, що значок ще радянський. 

Раритет чи…– почав був я. 

– Раритет. – кивнула Подруга, даючи зрозуміти, що зараз не місце для таких розмов. 

“Мабуть, справжній турист, – подумав я, – став би хто інший носити значок неіснуючої держави.” 

Я не на довго полинув у свої думки і тому не помітив, як кудись поділась Подруга, відійшла Пані-діжка, а я залишився сам на сам з ридаючою дівчиною. 

“От і твій зоряний час настав, друже, – заспокой її. – наказував перший голос. – Але ж я не вмію. – сором’язливо почав був другий. – У тебе немає вибору – дій!” 

Я підійшов до неї і присів на сходи: 

– Ну-ну, годі плакати. Нема чого плакати. Перестань. – лагідно почав я. 

Ну, почему, почему! Какой позор, всего полбала… – невгавала вона. 

Все нормально, заспокойся, ти вже здобула це друге місце для себе. 

Вона на хвилю зупинилась, подивилась на мене, але потім сльози знов потекли по її щокам. 

“Ні в якому разі не жалій її, – пронеслось в голові, – жалість робить людину ще слабшою! ”  

– Так, так, ти вже завоювала це місце, хай навіть жюрі і не присудило його тобі, але ти заслужила його, заслужила! 

– Я недотёпа! Я хуже всех! И зачем я сюда приехала, лучше бы они прислали кого-то другого… 

– Ні, ні, ти молодець! – я поклав руку їй на плече. – Знаєш, в тебе була просто прекрасна доповідь, я слухав і ловив кожне слово. (схлипи почали поступово стихати) Правда, зараз нічого не згадаю. – додав я з усмішкою. – Але то вже мої проблеми. 

Мені здалося, що вона навіть всміхнулася на мить, але потім заплакала знову: 

Зачем я только дала ему списать, зачем, зачем… 

Стоп, – скомандував я – кому ти дала списати? 

Димке…Баскакову… У него теперь 27 балов, а у меня 24! 

“Ага, – подумав я, – так це ж мій сусід по захисту і по апеляції.” 

– Ну, то й що – сказав я вголос, – він же теж пів-бала не добрав. А до того ж у тебе захист був краще! 

Дівчина почала заспокоюватись: подіяли на неї мої слова, чи вона переборола сама себе і примусила не плакати, цього я не знаю, та й перевіряти мені в той момент аж ніяк не хотілося: 

– Кінець-кінцем, всі місця могли бути розподілені і раніше, а захист був лише формальною процедурою. А ти вже молодець, бо вибилась в призери! Перемогти ж спробуєш наступного разу. 

– Не будет больше следующего раза. – відповіла дівчина, втираючи сльози. 

Ну і правильно! Я теж тут перший і останній раз! 

Здавалось вона вже повністю заспокоїлась, підібрала телефон, зібралася вставати зі сходів. 

“Ну от, а ти боявся, – пролунав у голові голос, – все як по маслу!” 

-Ти в готель? – запитав я, піднімаючись. 

-Да. – була відповідь. 

-Я тебе проведу. 

Вона піднялась і ми попрямували до центрального виходу. По дорозі я, за звичкою, не забув спіткнутися об поріг. 

-Обережно! – стривожено глянула на мене дівчина з веснянками. 

-Та нічого, зі мною таке вже втретє за сьогодні. – збрехав я. – Я звик. 

Ми йшли до готелю довгим схилом, говорили про те про се, здебільшого про МАН, а загалом ні про що. 

– Знаєш, – почав я, – твоя доповідь, була єдиною, яку я так уважно слухав. Ти дуже цікаво розповідала, хоча деталі теми для мене так і залишилась трохи неясними. 

– Спасибо, я правда, когда тебя слушала, тоже толком ничего не поняла. 

– Я мабуть говорив затихо, це все через перевтому, але я тобі вдячний за те, що ти мене взагалі слухала. Ти була мабуть єдина в цілому залі, хто звернув на мене увагу. Ти мені цим дуже допомогла, можна навіть сказати врятувала. 

– Я просто видела, что тебе тяжело и решила поддержать, помочь морально. 

-Спасибі тобі ще раз, жаль , що я нічим не можу тобі віддячити. 

Деякий час ми йшли мовчки, але раптом я згадав: 

-До речі, Вадім. 

-Тома. – весело всміхнулася вона. 

-Дуже приємно. 

-Взаємно. 

Увесь цей час вона несла в руці телефон і я звернув на це увагу: 

- Є кому подзвонить? 

– Не надо. Все начнут утешать, говорить, что всё в порядке. Не хочу. К тому же мне и с тобой интересно. 

- Що ж, дякую за честь. – злегка кивнув головою я. 

Здавалося розчарування вже минуло, але на її обличчя знову лягла тінь смутку: 

– У нас медицинский лицей, понимаешь, и, когда я сюда ехала директор мне сказала: ”Тома, ты же знаешь, вторые места уже были…”. 

“Ага, так тут ще й пресінг з боку учителів, – подумав я, – все ясно” 

– Не звертай на них уваги, ти сама собі господар. Ти зробила все, що могла, і вони не повинні дорікати тобі. 

Але це на неї не подіяло: 

– Понимаешь, меня вообще посылать не хотели. Должна была ехать моя одноклассница: у нее работа по СПИДу, слабая работа, реферативная… 

А хто в області МАН виграв: ти чи вона? – перебив я Тому.  

- Я. 

– То яке вони взагалі мали право!.. – сердито вигукнув я. – Це б було взагалі свинство, до того ж з чим посилати – зі СНІДом!  

– Я теперь в школу неделю ходить не буду. – зітхнула вона, згадавши поразку на апеляції. – Не смогу им в глаза смотреть… 

– І правильно, не йди – відпочинь як слід. Ти заслужила це. – я понизив голос. – А я не зможу… 

- Почему? – здивовано підняла брови Тома. 

- За своїми скучив, за однокласниками. 

- Понятно, – сказала вона і перевела розмову в інше русло. 

“Ну, от і добре, – подумав я, – менше думатиме про МАН, швидше заспокоїться.” 

Ми все піднімалися схилом, а разом з тим, як не дивно, піднімався і мій настрій.  

Це було смішно і якось навіть неприродно в даній ситуації, але настрій ріс з кожною хвилиною. Ріс від похмуро-нейтрального до звичного мені оптимістично-іронічного. 

“Цікаво, дуже цікаво, – думав я, – який же заряд життєвої енергії в цієї дівчини. Навіть у такій ситуації вона просто випромінює енергію. Дуже давно я не зустрічав таких людей, дуже давно.”  

Поринувши в свої розмірковування я й не помітив як бовкнув дурницю: 

– В кінці-кінців, головне не перемога, а участь. Я за цим сюди й приїхав, тут навіть не вчив нічого, не готувався ні до чого. 

– А, я, – в голосі Томи бриніли сльози, – я всё время учила… 

“Ідіот!” – гримнув я на себе, а вголос владним тоном почав; 

– Так, що я чую, здається ми зробили крок назад, крок до розчарування. Цього не треба робити, ні-ні. 

Тома посміхнулась і втерла сльози, що виступили в кутиках її очей. Я мимо волі замилувався нею, навіть зараз вона була красива, навіть коли плакала. Красива і загадкова дівчина – terra incognita, я б сказав. 

– Вот мы и пришли. – сказала Тома, коли ми зайшли до готелю. – Моя комната там. Ещё увидимся, – вона помахала мені рукою. 

Бувай. – розгублено кинув я і попрямував до своєї кімнати. 

Не хотілося б перебільшувати, але ті 15-20 хвилин, які я провів з Томою, спілкувався з нею, намагався заспокоїти, або просто був поряд, – були для мене набагато приємнішими за всі ті чотири дні, які я провів на захисті. Як це не смішно, але це було саме так! 

 

 

Ми й справді ще зустрілися, навіть двічі! Перший раз на нагородженні, точніше на виході після нагородження: я поздоровив її з призовим місцем, а вона, усміхнувшись, подякувала мені. 

Другого ж разу, – я підійшов до Томи в холі готелю, підійшов, щоб попросити телефон. 

– Знаєш, – несміливо почав я, – мені завжди зустрічались гарні люди з Дніпра (Тома була з Дніпропетровська). 

Вона питально подивилась на мене, і я зніяковів: 

– Але я їх прізвищ не знаю, звичайно ж (наче виправдовувався я). Для чого ж прізвища, коли є імена. А взагалі-то, не могла б ти дати мені свій телефон? 

– Конечно, пожалуйста. – вона продиктувала мені свій номер. 

- Дати тобі свій? – запитав я. 

- Да, набери меня. – відповіла Тома. 

Я хотів ще щось спитати, але підійшов хтось із її знайомих, потім ще один, вони розговорилися, а я відійшов. Навіть не попрощавшись, а взагалі-то, для чого?!  

Люди кажуть “до побачення”, якщо сподіваються ще раз зустрітися; кажуть “прощай”, коли їхні дороги розходяться. Я не сказав ні першого, ні другого, я був ображений на себе через свою сором’язливість, я був розгублений.., але, мені здається, перший раз (в подібній ситуації) я зробив вірний крок. Не став набридати, нав’язувати їй своє товариство, не став довго прощатися і обіцяти подзвонити чи написати, не зробив нічого, просто відійшов… 

Один мій мудрий товариш якось сказав: 

“Кожна людина, яку ти зустрічаєш, несе в твоєму житті лише місію (велику чи незначну, це значення не має), але коли ця місія виконана, людина має піти.” 

Але, Боже ж мій, як іноді не хочеться, щоб ця людина йшла! 

м. Канів 14-20. 04. 2006
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
06.08.2009 Проза / Нарис
Дещо про мову
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
05.12.2016 © Дарія Китайгородська / Нарис
Червоно-біле серце Сакартвело
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
Розповідь
09.10.2009 © Костьо Юля
Смерть?
06.09.2009
***
01.08.2009 © Ілюзія
Сонячний зайчик)))
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 820  Коментарів: 1
Тематика: Розповідь, МАН, Мала Академія Наук, присвята
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 10.02.2013 10:50  Каранда Галина для © ... 

з днем народження!

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +36
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +85
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +78
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
09.12.2010 © Тундра
27.03.2012 © Микола Щасливий
06.01.2012 © Т. Белімова
26.11.2011 © Микола Щасливий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди