Я знову бачу твої очі крізь туман. Ти виглядаєш так, ніби щойно спустився з холодного неба. До мене. Тільки я тебе небу не віддам. Ніколи. Так, кажуть, там добре. Але найкраще тобі буде тільки біля мене. Ми будемо жити у справжньому раю. Ми будемо спати на хмарах. Ти, прокидаючись кожного ранку, не віритимеш у своє щастя, обіймаючи мене, з твоїх вуст буде лунати одне питання: «Це не сон? Я не хочу прокидатись…». Я тебе ніжно пригорну до себе, поцілую по-дитячому миле обличчя і скажу: «Навіть в снах ще ніхто не був настільки щасливим…»
Між нами відстань довжиною в декілька кроків… В очах я бачу бажання підійти, але, милий, чого ти боїшся? Забудь про все, що навіює на тебе страх… Просто ступи крок в ейфорію під назвою щастя.
- Ще один крок…
- Щоб ти знову пішла?
Навіщо знову ці сльози? Ти прийшов, щоб оживити біль у моєму серці, щоб дні і ночі я бачила твій образ перед очима… Будь ласка, не роби такого. Якби ти знав, як я тебе кохаю… Якби ж ти тільки знав. Я вірю у взаємність. Знаю, що вона є. Але не всім дано прощати. Я молю Бога, щоб наділив тебе таким даром, вмінням. Туман… Наш ворог, який розділяє? Чи, навпаки, в його планах нас з’єднати? Якщо так, то ми не здійснюємо його надії, побажання, мрії. Але відповідатимеш за все це ти, коханий. Ми хочемо подарувати тобі щастя, а ти… Просто відмовляєшся… Я скажу, що одного часу відбила у тебе бажання бути щасливою людиною і ти став немов дивний мандрівник, який живе, бо так треба… Можливо, я виявлюсь винною… Якщо на мене чекає жорстоке покарання, я ні на хвилину не засмучусь. Якщо приймуть крайні міри, останнім бажанням буде прохання поглянути в твої очі і просто обійняти. Моя сльоза впаде на твоє обличчя або плече, подарує останнє тепло і згодом зрозумієш, що ніхто не в змозі дати тобі щось подібне, хоч на краплинку схоже….. Це тепло залишиться з тобою надовго, а я… Мене просто не буде.
Будь ласка, підійди на одну мить, зрозумій, що це на краще. Дай мені ще один маленький шанс.
Ти сам добре усвідомлюєш, що не зможеш більше ні з ким бути, але навіть собі боїшся це показати. І знову страх. Він здавлює нам горло перед рішучим кроком,він тримає нас за спину, шепочучи на вухо неприємні речі, від яких на тій же спині виступають краплинки поту, які візуально зображують той страх.
Ти боїшся повторення тієї історії? Не варто. Ти боїшся, що втратиш свою чоловічу гордість? Ні, це пиха. А я соромлюся знову й знову дивитись в твої очі, але знаю, що без них життя неможливе, тому й забуваю про те, що кожного дня ганьблю сама себе про те, що сталося і знаходжу в собі сили знову підняти очі.
- Вибач. Згодна на все, тільки прости…
- Тоді зроби крок перша.
Не задумуючись, я ступаю… Раптово відчула, як лечу в якесь глибоке провалля, безодню. Востаннє підняла очі вверх, а там просто туман. Сил кричати немає.
Похмурий ранок… Жахливий сон. Дурні спогади.
Ти перед очима. Тепер все цілком реально. Іноді в реальність краще не повертатись…
- Я не можу.
- Ти про що?
- Я не можу вибачити, забути.
- То що ж далі?
- Йди своїм шляхом…
Сон був віщим. Так… Я просто впала в глибоку безодню… Без нього… Над головою залишився тільки сивий туман, в якому маєш бути ти…
