31.12.2011 01:45

-

181

2 | 2

 © Микола Чат

з рубрики / циклу «СПОЛОХАНА ЗИМА УРАНЦІ ПРОБІГАЛА»

По дорозі, за моїм парканом, 

Заметіль вихляє білим станом. 

Борошном скляним всліпляє очі, 

У дротах гуде слова пророчі: 

– «Скоро мої кісоньки біленькі, 

Утаять шляхи і доріженьки. 

Зачиню тебе у хаті милий, 

Будеш мій ти лебідь яснокрилий!» 

– «Ні, нізащо, капосне дівчисько! 

Іншу я люблю! Вона вже близько! 

Відступись, не буду із тобою, 

Бо давно я марю лиш Весною!» 

Та юга не слухала благання, 

Намела замети до світання. 

Почуття іскрилися на сонці - 

Впертого кохання охоронці. 

 

*** 

Вірші мов діти – родяться потроху, 

І кожен обира свою дорогу… 

А ми лиш можемо спотай тому радіти. 

Їх відпустивши, знов рядки творити.