У переддень Різдва зима нарешті зглянулась і засипала землю пухнастим сніжком! Дітлахи у дворі бавилася сніжками, каталася на санчатах! Хтось навіть зліпив сніговика! Такого веселого з носом-морквиною! Стояв він під кленом і усміхався до всіх, хто проходив повз нього!

Та сніговик тільки зовні здавався веселим! Якби хто придивився уважніше, то помітив би, що усміх намальованого фломастером рота – не такий і радісний! Скоса позирав він з-під клена, як вовтузяться дітлахи, і холодні сумні думки одна за одною проносились у його сніговій голові!

– І чому я не такий, як оці діти? Не можу бігати, веселитися, як вони? Це мабуть через те, що маю серце з снігу… – похнюпив сніговик морквяного носа,

– Моє серце занадто холодне для розваг!

Настав вечір. Діти порозходились по домівках. А сніговик засумував ще більше! Тепер він уважно розглядав зірки, що невідомо звідки взялися на тлі чорного неба!

– Ти ба! Як вогняні! – дивувався, – От би мені таке вогняне серце! Хоч би на одну ніч, щоб я, такий самотній, трішки розважився!

Усі, звичайно, знають, що у Різдвяну Ніч стаються всякі дива і здійснюються найпотаємніші бажання! Сніговик раптом помітив, що одна зірочка відділилася від своїх полум‘яних подруг і стала стрімко падати!

– Ой! – зненацька вигукнув сніговик, бо в його грудях стало несподівано гаряче.

Незвичне почуття радості розлилось сніговим тілом! Сніговик раптом зрушив з місця… Пробіг поміж дерев… Пройшовся на руках по затоптаних кучугурах… Скотився стрімголов з дитячої гірки!...

– От би ще на санчатах покататися! – мріяв він, поціляючи сніжком у стовбур клена,

– Дочекаюся ранку і попрошу когось мене покатати!!! Так і скажу: «Покатайте, будь-ла…

Думка у сніговій голові обірвалася на півслові. Сніговиту раптом стало нестерпно жарко!!! Просто пекуче!

– Що це за калюжа під но…. – востаннє подумав він і став помалу сунутитися до землі.

Гаряче полум‘яне серце розтопило холодне тіло сніговика. Діти, що вибігли наступного ранку у двір, на місці зліпленого чоловічка побачили тільки купу підталого снігу.