Різдвяні сподівання (P.S.)
Усі кольори прикриті сонним покривалом. Ми намагаємось вгледіти чийсь знак, якесь диво на талому небі.
Сподівання… Лишилися тільки вони.
Психологія рабів, психологія меншовартості перед елітою, перед пануючим класом. Почуття сорому і злості, озлобленості, відчуття гнітючого болю і приниження, життя на грані, хоч і на самому дні.
Тут уже не йдеться про єднання: ані з природою, ані з Богом. Не відчуваєш, хоча й душа розривається. Вона розривається кожного дня, кожної миті коли ти йдеш повз чуже життя, таке яскраве та щасливе; повз чужі дорогі авто, повз блиск та шарм архітектурних шедеврів. Ти йдеш повз, мов тінь, а навколо багато таких тіней як ти, і ви розчиняєтесь один в одному.
Це не жаль і не смуток. Це щось покалічене всередині тебе. Іноді воно плаче, іноді ненавидить. Ненавидить не світ, що довкола, а себе.
Хтось ще ставить перед собою мету змінити якщо не світ, то своє становище в ньому. Та хто пропустить туди хоча б найменшу твою мрію ? Хтось вирішує, але не дає…
Куди дітись у цій країні? Повстати? Проти кого повстати знайдеться завжди, проблема в тім, що нема з ким. Ми повстаємо проти всіх, проти себе, забігаємо на саму прірву, а помираємо не від голоду, а від зависті.
Ми не збагачуємо ні культури, ні науки, бо нас закрили в клітці. В прекрасній клітці з безкрайніми степами, містичними синіми вершинами і оксамитовим морем; з цілющими джерелами та стрімкими водоспадами, з птахами і квітами, з заметілями і грозами. Але ми це все вбиваємо, руйнуємо себе з середини…
Та ми радієм: що зійшло сонце, що зустріли цей день, що всі живі-здорові, що можна просто загадати бажання і воно обов’язково збудеться…
