- Алло! Алло! Всесвіте! Ти чуєш мене? Чуєш? У мене народився син! Сьогодні – на світанку – о 3:10!

Світе мій ясний! Світе, що в мені, перетворений на світло, на чарівне мерехтіння, на ватру, яка палить, нуртує всередині невситимим і невсипущим вогнем. Я – чаша, сповнена радощів, світла й божевілля! Так, я – чаша Грааля: у мені заховано сокровенний сакральний зміст життя. Піднесіть сірника до мене, й він запалає від ярого, всепалючого, всепоглинаючого щастя, мого щастя! Бо я – батько, сьогодні я – батько, і завтра я буду батьком, і буду притискати до себе у несказанному блаженстві це маленьке, майже невагоме, беззахисне, яке потім впевнено і гордо буде давати мені свою маленьку ручку, а колись, про це поки не хочеться думати, так от, колись підставить своє доросле мужнє плече під мою вже зістарену плоть.

У цьому червневому рівноденні, коли ніч відступила й здала свої позиції, її майже немає, вона побіліла, а десь, можливо, й зовсім не стелилася, бо сонечко так і не заховалося за обрій, прийшов Ти на цей світ. Прийшов, щоб звістити мені, твоєму татові радісну новину: смерті не буде! Її вже не існує. Принаймні не для мене, не в моєму житті. Бо ось я стою і тримаю тебе – малесенький згорточок на руках, – і відчуваю, що це і є безсмертя. Цей простий генетичний ланцюжок – моє єство повторене у тобі – нагадує мені оте стільки разів чуте «смерть поправ». Життя – вічне: я – жменя пороху, з пороху земного сотворена, щоб колись у земну твердь і повернутися, породила тебе, так, як породили мене свого часу. Роман породив Івана, а Іван породив Тараса, а я – Тарас – породив Тебе, ще неназваного, ще без імені, але вже існуючого, живого, реального! Ти усього на мить відкрив свої оченята, але я встиг зафіксувати, вловити їх синь, таку ж, як у мене. Мої риси, особливості міміки й характеру, схильності й уподобання проростуть у тобі так, як свого часу дозрівала у мені інформація мого роду, входили у силу успадковані від попередніх поколінь гени. Я існуватиму, доки житимеш Ти, синку: у русявості твого-мого волосся, широкому розмахові твоїх-моїх плечей, твоїх-моїх міцних м’язистих руках, загалом твоїй-моїй кремезній статурі. Я існуватиму, доки існуватиме мій рід, доки буде на світі хоча б один представник мого ДНК!

Червневі пахощі троянд, які ні з чим не переплутаєш, ні з чим не зрівняєш! Довершений аромат ще нічим не прибитий: машин майже немає на світанкових вулицях мого міста, і тому ні бензиновий, ані нікотиновий смог не вносять жодного дисонансу у цю тремтливу ранкову симфонію. Обрій вже підсвічується червонястим, ледь вловимим мерехтінням, навколо помітно посвітлішало. Повітря стало мутновато-прозорим, і нічні ліхтарі, які все ще блимають своїми жовтими очиськами, вже не виглядають, як феєричні нічні світила, а радше як втомлені й зужиті повітряні кульки, що літали-тріпотіли всю ніч на бомондних збіговиськах, і ось зараз, втомлені й прибиті, просто заплуталися на стовпах електромереж і сумно тріпотять на вітрі, ніяк не можуть відчепитися, щоб линути небом усе далі й далі.

День прокидається, струшує з себе залишки сну. У лікарняній палаті не запалюють світла, лише тонка смуга просочується крізь скляні двері з коридору і кидає довгу тінь від стільця, на якому сиджу я і тримаю на руках Тебе, мого новонародженого сина. Під стіною на ліжку лежить та, що Тебе народила. Вона ще не відійшла від наркозу. Я вдивляюсь у ледь помітні в передранковій темряві обриси її тіла у синювато-скляній казенній льолі, у її беззахисну перед болем і мукою фігуру, бліде, навіть білувате, якесь аж знекровлене обличчя. Ось вона поворухнулася, відкрила очі. Її погляд ще нічого не фокусує, не виражає жодних емоцій чи думок. Вона – ще – не – тут, вона ще там, у фантомному світі свого кошмару. Відразу згадалось, як часто останнім часом вона переповідала свій страх, що проростав крізь сни й погані передчуття, від якого всі, і я також, просто відмахувались, мовляв жінка у тяжі, що з неї візьмеш? А вона таки щось відчувала, щось знала про себе гнітюче й невідворотне…

Як добре, що все скінчилось! Що все обійшлось, що вона буде жити, просто існувати у цьому безумному світі, вже однією своєю присутністю змінюватиме його на краще! Як мені шкода її! Я бачу, як вона ворушить тонкою рукою, ніби щось шукає, і пластиковий білий катетер, що безжалісним жалом впився в її зап’ясток, теж ворушиться, ніби живий.

- Мамо! Мамочко! Чому шепочу? Боюся…Боюся збудити його, мого синочка… Алло! Ти мене чуєш? У мене народився син! Не кричу! Не буду! Мамо!

Ні, звичайно, я не плачу. Це від безсонної ночі, від радості й хвилювання пережитого відчувається якась дивна різь в очах, туман, чи, може, просто мошка крізь ледь прочинену кватирку просочилася й заслала вільне фокусування предметів непроханою сльозинкою.

У лікарняному садку співає соловей. Він виводить осанну сонечку, що вже показалося крайнеба, витьохкує так солодко, так граційно до болючого щему у грудях, виводить пісню кохання, возвеличує все, що живе там, за легкою прозорістю віконного скла. Ти чуєш, синочку? Слухай. Вбирай красу цього світу по краплинці, по крапелиночці відшуковуй скарби у кольорах і звуках природи, вникай, серцем відчувай рукотворну людську красу, і лише поганого, злого, недоброго із лукавою посмішечкою чи зловтішним смішком остерігайся і не приймай ніколи, чим би воно себе не виправдовувало, якими б намірами не прикривало свою ницу сутність.

Я відкрила очі…Я відкрила очі? Невже я жива? І це мої руки й мої ноги, і я навіть можу поворушити ними?

Я була за гранню й повернулася, щоб знову відчути радість буття? Душе моя, де ти блукала увесь цей час, поки народжувався мій син? Мені було так страшно у цьому понівеченому від болю тілі! І тоді, коли свідомість вже затьмарювалась від муки, останньою притомною думкою в голові пронеслось, що ось – так – все – і – скінчиться? Без попереджень? Без підготовки? Нагло й раптово, навіть буденно? Це і є кінець? І – що – буде – зі – мною – після – кінця? Не з тим, оповитим у блакитний целофан нещасним тілом, а зі мною?

Чому все-таки Ти народився вночі? Я так цього боялася! Загубитися в темряві і не побачити більше денного світла! Боялася глупої, без жодної зірки, без жодного місячного промінчика ночі, коли зловісні тіні, нечутні й невидимі, розчинені у навколишній тьмі, невідворотно зближаються біля ложа. Хоча б один передсвітанковий промінець розжене їх надією нового дня, але до цього ще треба дожити…

- це наслідки наркозу це наслідки наркозу це наслідки наркозу, - без кінця промовляє чийсь знайомий, тільки б зробити зусилля й пригадати чий?, голос.

І цей мигаючий кадр, як у телевізорі, що його заклинило, через увесь екран навколишнього сприйняття – теж наслідок наркозу? Очевидно… Мабуть, мені очевидно, адже це я думаю і відчуваю? Я знову думаю, знову відчуваю і знову сприймаю інформацію… Моя рука тягнеться за пляшечкою води на тумбі, але я не може взяти й утримати її, і тоді хтось напуває мене, як немовля, і дбайливо вкладає знов у ліжко. Але я не хочу вкладатися! Я хочу бачити моє маленьке ніжне вимріяне і вже давно-давно люблене дитятко! І тоді мені його підносять! Я дивлюся на нього й не можу повірити! Господи! Лише Тобі під силу сотворити таке диво! З мікроскопічної молекули зростити це осяйне рожеве дихаюче крихітне тільце!

Вже майже світло, по-літньому свіжо й росяно. Вранішній озон наповнює груди, дихати легко та вільно. Крізь вікно вже сочиться день, і віконна рама, пропускаючи денне світло крізь себе, відбивається на підлозі велетенським хрестом, який чітко видніється у напівтемряві лікарняної палати. Неприємний скреготливий звук привертає мою увагу. Це білий, як сніг, голуб, перебираючи лапками по жерстяному підвіконні, походжає знадвору за вікном. Яку звістку приніс ти нам, білосніжний посланцю? Ти ангел чи Божий дух? У природі просто не існує таких, як ти, альбіносів, чи, може, білосніжно-позбавлених будь-яких чорних недосконалостей птахів! Ти – привид чи плід моєї уяви? Ні, це не вікно, тепер я знаю, – це містичний портал у всесвіт, сьогодні це вихід, чи, може, вхід, через який прилинула у наш світ безгрішна душа мого новонародженого сина! Що мені ця мука, яка минула, що мені всі пекельні випробування, якщо народилось нове життя! Людина, нова людина нового тисячоліття лежить біля мене! І всі страхи минули, біль минув, страждання скінчилися…

Я бачу Тебе, мій синочку! Бачу твої стиснуті у міцні мужицькі кулачки рученята і розумію, чому Той, хто народився колись, уже однією своєю з’явою у цьому світі визволив усіх від первородного гріха. Народження нового життя спокутує наші провини, дає надію, що людина, яка щойно з’явилась, буде кращою, духовнішою, досконалішою за нас, вже існуючих, тих, що вже встигли обпекти свої безсмертні душі, закаляти їхню чистоту, осквернити світильники всередині кожного з нас. Звідки береться з часом ця душевна недосконалість, яка породжує недосконалість тілесну? Де, у яких надрах нашого єства народжується злоба, нечесність, несправедливість? З якої причини виникає душевна черствість, байдужість, скупість, якщо всі ми, незалежно від нації та раси, приходимо у цей світ однаково довершеними, відкритими й чистими?

Синочку! Їж тіло моє, і пий мою кров, бо чим же ще, якщо не плоттю й кров’ю моєю є материнське молоко? Я так хочу переливати це ще одне благословення у тебе, краплина за краплиною давати тобі життя, силу, міць до останнього мого дня, до останнього мого подиху, до останнього мого слова. Бо все колись має завершитися, і навіть ці небеса над нами колись мають бути згорнуті ангелами небесними…Але зараз, коли душа моя перебуває у чертогові радості й світла, я хочу лише співати Осанна! цьому дню, за вікном, цьому дню, в якій з’явився Ти! І останнім словом цієї повісті нехай буде просте й досконале, зрозуміле всім АМІНЬ.