«Хіба зараз у нас Різдво? Сміх один: пуза наб`ють смаколиками - і телевізор дивитися! От раніше бувало... І свято було як свято - всякі там гуляння, колядки і справжн ворожіння – все, що начаклували, - збувалося. Навіть найстрашніше...»
Так думала Зінаїда Тепла, повертаючись пізно ввечері з роботи додому. На календарі - 5 січня, тому нічого дивного в тому, що Зінька згадала про це свято, не було: дуже вже їй не хотілося бути у черговий Святвечір (для невігласів - переддень Різдва) на самоті, як у минулий і позаминулий, і поза-поза... загалом, як завжди.
«Що ж завтра робити? Знову піти до Марії Антонівни? Ні-і! Вона знову почне співати арії і вимагатиме овацій. Цей варіант мені давно набрид».
Треба сказати, що з Марією Антонівною, сусідкою з квартири навпроти, Зіньці що називається «пощастило»: бабусі було майже дев`яносто років, п`ятдесят з яких вона пропрацювала в опері статисткою, і тепер в старечому маразмі вважає себе великою співачкою, а в Зіньці вбачає вдячну публіку.
«Та ще її півень! Так і намагається клюнути. Це ж треба додуматися: завести півня в якості домашнього улюбленця. Ой, вмерти зі сміху можна, коли Марія Антонівна гуляє зі своїм Петриком-півником: вона вперед, а півень ззаду, наче він стару вигулює... О, придумала! А запрошу-но я своїх дівчат - Ольку, Наталю, Віту та Світланку. Адже давно не бачилися. Точно-точно, ось як інститут закінчили, так відтоді й не зустрічалися. Два роки минуло. Ні, ми, звичайно, передзвонюємося, але ж побачити всіх хочеться!.. »
Наступного дня зранку Зінька засіла за телефон. Час збору призначили на 22.00: щоб встигнути і за святковим столом посидіти, і наговоритися, і на судженого-ряженого поворожити.
Народ зібрався вчасно. Швиденько віддали належне Зіньчиній куті, вареникам з капустою та тушкованій рибі, поділилися останніми новинами. За столом запанувала тиша.
- Ну, так і будемо сидіти? - першою не витримала Олька і нетерпляче труснула рудою гривою. - Як ворожити збираємося? І взагалі, громадяни педагоги, хто ще пам`ятає, як там у класика:
«Раз в крещенский вечерок девушки гадали,
за ворота башмачок, сняв с ноги, бросали…»
- Ну, завела ліру, - невдоволено повела довгим носом Віта. – До чого тут хрещенські ворожіння? Завтра Різдво - по-перше. А по-друге - де у нас є ворота, і як ти збираєшся знайти свій... хм... дуже недешевий черевичок, викинувши його з п`ятого поверху?
- Зінько, бери командування на себе: ти завжди цікавилася містично-чаклунськими речами - он у тебе на стінах скільки відьом. Так що, напевно, знаєш кілька ворожінь, - підтримала Віту Наталка. - Я згодна спробувати першою.
- Ви чого, дівчата, я нічого такого не знаю, - почала віднікуватися Зінька. - А панночок моїх я колекціоную: це ж просто ляльки.
- Нічого собі ляльки! Ти ж даєш їм імена і, - я сама чула, - розмовляєш з ними, - відкрила Зіньчині секрети Світланка. - Так що давай, розповідай, що там тобі твої подружки-відьмочки нашептали.
- Гаразд. Тільки потім не нарікайте, - погодилася Зінька.
Для початку вирішили обрати ворожіння нестрашне: Наталка мала вибігти на перехрестя і, дочекавшись першого зустрічного чоловіка, запитати, як його звуть. За правилами, її наречений буде мати таке ж ім`я і ту ж красу, що і перехожий. Ніякої небезпеки не було, проте дівчата сховалися за рогом будинку, щоб прийти на допомогу подрузі.
- Ох, ну і кадр! - не могла віддихатися Наталя. - Вихлоп такий, що відразу закусити хочеться. І красень ще той: синя неголена морда і лисина в півголови. Звуть Серьогою. Ну, Тепла, дивися: якщо мені таке щастя попадеться, я з тебе зроблю Замерзлу... - погрожувала Натка.
- Я тут з якого боку? - обурилася Зінька. - Сама собі наворожила, самій і розбиратися.
- Що далі будемо робити? - запитала Світланка.
- Міряти стіну взуттям: чий черевик першим досягне протилежної стіни, та першою одружиться, - стягнула взувачку Зінька. - Давайте, по черзі.
Панянки, сопучи від напруження, з серйозним виглядом почали прикладати взуття до стіни.
- Ура! Я перемогла! Я перша знайду собі чоловіка, - раділа Світланка.
- Звичайно, з твоїм 40-м розтоптаним усіх можна перемогти, - невдоволено бурмотіла Олька. – Зінько, давай щось персональне. Колективно ворожити нецікаво.
- Добре б із дзеркалом і свічками, але це дуже страшно. Хоча... є ще одне ворожіння з дзеркалом. Зараз я повернуся, - і Зінька вибігла з квартири.
За стінкою почувся спів, потім - бурхливі оплески, потім - обурене кудкудакання, і в дверях з`явилася Зінька із... півнем на руках.
- Швидко принесіть з ванної кімнати дзеркало, налийте у щось води і насипте трохи пшона - там, у шафці є, - керувала Зінька, не випускаючи з рук півня. - Олько, ти найголосніше обурюєшся, тепер твоя черга. Бери півня.
- Я? Чому я? Та я нічого такого, - знітилася Олька, беручи птаха.
- Тепер випускай його обережненько. Подивимося, що буде: якщо півень почне розглядати себе в дзеркалі, значить, попадеться тобі за чоловіка самозакоханий бовдур; почне півень воду пити - з алкоголіком одружишся; якщо півень зерно клювати почне - газду знайдеш, будеш з ним жити, як у бога за пазухою, - коментувала Зінька.
Півень довго ходив по кімнаті, нарешті підійшов до розсипаного пшона і почав клювати. Позаду шумно видихнули: це заспокоїлася Олька.
- А тепер мені, мені! Я теж хочу дізнатися щось про свого судженого, - зарепетувала Віта.
- Добре, - погодилася Зінька, - ходімо всі зі мною.
Дівчата вийшли з квартири і піднялися поверхом вище. Зінька присіла біля вхідних дверей однієї з квартир і прислухалась.
- О, добре чути! Давай, Віто, йди сюди, слухай і намагайся запам`ятати, про що говорять.
Віта пригнулась до замкової щілини.
- Васю, іди, молочка наллю... Киць-киць...
- Зінько, це що таке?! Мій чоловік буде схожий на кота в марець? - відсахнувшись від дверей, обурено закричала Віта.
- Ні, просто це буде блондин на ім`я Василь, - трохи подумавши, відповіла Зінька.
- Ну те, що Василь, - я ще зрозуміти можу. Але чому блондин? - дивувалася Віта.
- Елементарно, Ватсон. У моїх сусідів чудовий білосніжний перс, - посміхнулася Зінька.
- Все, Тепла! Тепер гадаємо для тебе. Досить над нами знущатися. І щоб стра-а-а-а-а-шно було... - закотивши очі, завила Олька.
Зінька, кивнувши, почала готуватися. У кімнаті, яка правила їй за кабінет, скачала килим; принесла дві церковні свічки, окраєць хліба, сіль, п`ять чашок з водою і крейду. Потім наказала дівчатам взятися за руки, а сама крейдою окреслила коло. Запалили свічки, і Зінька, наказавши подружкам у жодному разі не перетинати лінію кола, почала читати заклинання:
«Суджений мій, ряджений, покажися!
З`явися у вогні, стань тінню на стіні...»
У кімнаті згустилися тіні, полум`я свічок піднялося високо, почулися незрозумілі шепоти…
«Суджений мій, ряджений, покажися!
З`явися у вогні, стань тінню на стіні...»
За вікном, зовсім близько, завила собака. Дівчата перелякано перезирнулися. А Зінька, закривши очі і розгойдуючись, виводила:
«Суджений мій, ряджений, покажися!
З`явися у вогні, стань тінню на стіні...»
І тут Олька, не витримавши напруги, зойкнула, підстрибнула і кинулась тікати з кімнати. Запанікувавши, подруги побігли слідом. А за ними потягнулася величезна безформна тінь. Дівчата мчали, не розбираючи шляху, натикалися на стіни і весь час відчували загадковий рух позаду.
Ніхто не пам`ятав, як опинилися на кухні за зачиненими дверима. Затамували подих. І раптом Зінька побачила, що у всіх її панн-ляльок, які жили тут, очі світяться червоним, а головна панночка-відьма - Солоха, подарована лялькарем з Сорочинського ярмарку, - хитро підморгує господині.
Довго дівчата не наважувалися навіть висунутися з кухні. Однак втома брала своє, і врешті-решт усі пішли спати.
Вранці намагалися не згадувати про нічні події. І не говорили б про це ніколи, якби раптом ворожіння не почало збуватися.
Світланка через півроку дійсно одружилася - першою.
Наталка незабаром познайомилася з красенем чоловіком на ім`я Сергій, основною перевагою якого була повна відраза до спиртного.
А Ольчин коханий Славко виявився газдою з великої літери: сам робить ремонт у квартирі і взагалі займається домашніми справами.
Віта, звісно, закохалася в чарівного блондина на ім`я Василь, хоча завжди віддавала перевагу брюнетам.
І всі дівчата дружно вирішили, що обов`язково доведуть справу до кінця і дізнаються, хто ж суджений Зіньки.
Тим більше, що Різдво вже не за горами: залишилось трохи менше року.
