17.01.2012 12:39
-
268
    
  2 | 2  
 © Софія Скопіє

Прощай, Різдво

2

Не озирайся. Не вертайся

Заштовхнувши пляшку до кишені куртки, недбало накинутої поверх розтягнутого светра, я квапливо покинув магазин.  

Двері «винниці» зі скрипом зачинилися за моєю спиною. Навздогін - майже погребальне калатання наддверного дзвоника.  

   

Завше дратувало їхнє бряжчання. Втім, зараз занепадницькі мотиви «Jingle bells» звучать майже звідусіль – на мій невимовний жаль та превелику втіху грабарів моїх нервових клітин. Неприємний дзенькіт нівелював всі інші звуки, тож я спершу не втямив звідки лунає жалібний писк. Маючи намір прогнати геть звукову ілюзію, нервово стріпнув головою. Марно.  


Далі похапцем скосив погляд убік. Неподалік, біля сміттєвої урни, скоцюбилося геть мале сіро-біле кошеня. Я завжди був переконаний в тому, що кошенята, народжені пізно восени або взимку, то велика рідкість. И треба ж таке - ось ця жалюгідна покинута істота на своє лихо, з’явилася на світ. От і міркуй – чи то природа вкотре дала збій, чи його предки не вирізнялися мудрістю.  


До речі, я теж народився взимку. І батько мій… Тільки старий, для рівності рахунку, й пішов одного морозного дня. А обіцяв же, що коли настане відлига, підемо разом ліпити снігову бабу. Збрехав, адже відлига таки згодом настала, але його вже не було.  

Саме тоді, - тобто в ту пору, коли відлигою ще й не пахло і стояв лютий мороз, мені також зустрілося кошеня. Звісно, не це ж саме, а зовсім інше - то ж було літ зо двадцять тому. Але воно було таке ж дрібне, худюче, дражливе. А мороз, я вже згадував, був звірячий - куди цій теперішній, зовсім неріздвяній мряці.  

   

За кілька днів мені мало виповнитися шість років. Я це знав, але все ж побоювався, що день мого народження кудись несподівано зникне, немов зірваний вітром листок перекидного календаря. До того ж… Батько навік спочив в морозній купелі і я нутром відчував, що вже нічого не буде, як раніше.  

Ми вдвох – мати та я, саме вертали з цвинтаря. Ховаючи ніс,повний замерзлих шмарклів,в широкий, у пів обличчя шарф, я плентався за жінкою з незворушним виразом обличчям. Її – просякнуту холодом та байдужістю, навіть часом було тяжко називати мамою. Коли я спіткався й падав, ця дивна панна продовжувала волокти мене за собою вузькою, протоптано в заметах, стежкою.  

Аж тут, прямісінько під наші ноги, бозна звідки кинувся крихітній пухнастий клубочок. Кошеня. Воно натужно скімлило, й мені, вразливому, в його звірячій мові, чітко вчувався людський плач.  

- Такий малий і вже нікому непотрібний,- знову ж таки, без жодних емоцій на обличчі промовила мати. Вона минула знедолене створіння й рушила далі, не випускаючи зі своїх тисків моєї руки.  

   

Взагалі-то, вертаючись в сьогодення, я розумію, що те зауваження було неймовірно проникливим для неї - для жінки, чоловік якої замерз п’яним в сніговому заметі саме тому, що був вже зовсім їй непотрібний.  

Іноді мені здається, що я підсвідомо, як і батько, обрав для себе ту, без якої не можу жити і від цього поступово перетинаю тривку грань між систематичним існуванням та мовчазним згасанням.  

   

Коли ми відійшли від котеняти на кілька кроків, я не втримався – озирнувся. Воно затинаючись, стріпуючи сніг з маленьких лапок, бігло за нами. Весь шлях додому, мені доводилося крутити головою, щоб впевнитися у тому, що відчайдушний переслідувач все ще тримається позад мене.  

Ох, як же кортіло мені взяти його на руки та зігріти. А ще в мені жевріла таємна думка-мрія, що мама дозволить забрати його з собою.  

Втім, дурень не довго багатів думкою. Згодо,м я зрозумів всю марність своїх сподівань. Помітивши мої метання, матінка теж обернулася і, вгледівши кошеня, притупнула ногою. Хоч материні рухи й нагадували бдіння сомнамбули, їй все ж вдалося прогнати мого несподіваного друга.  

Пізніше, мені доволі часто марилися страхіття про те, як котик тиняється вузькими стежками темного цвинтаря. Так і не знайшовши притулку, він поволі замерзає. Бідаці так само холодно, як і колись батькові. І його серденько, що зовсім недавно відчайдушно тріпотіло в грудях, з кожним ударом уповільнює свій хід, доки не зупиняється назавжди…  

   

В той рік, коли мені виповнилося шість, я став часто ходити під себе уві сні.  

Інше сіро-біле нещастя, тремтячи, притискається до стіни, облицьованої світло-сірим псевдо-гранітом, вдивляється своїми зеленими вологими очиськами у порожні душі перехожих, яким байдуже абсолютно до всього, окрім продажної миті щастя, спійманого ними у Святвечір. Я подібний до інших. Я порожній. Мій наповнювач спочиває в глибокій кишені розтягнутої куртки. 

Я кидаю останній байдужий погляд на приблуду та йду до найближчої автобусної зупинки. 

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 18.01.2012 14:34  Сашко Новік 

Щось дуже сумно. А кошак же побіжить за ним? Бо я думаю що так

 18.01.2012 12:59  © ... 

Ну, каламутність та навмисна, адже герой він трохи того... Словом, висловлювати думки чітко і відстояно - не його парафія.

Так, продовження незабаром буде, здається... Текст вже рік висить на мені каменем і я або вже його домучу, або дозволю зникнути взагалі.

 17.01.2012 19:12  Тетяна Белімова 

Багато думок і запитань виникає під час читання цього твору. Це добре і недобре. Добре, бо вмієте зачепити, як то кажуть, за живе створеною у творі картинкою. Недобре, бо трохи каламутно і, як на мене, сумбурно передано думки. Можливо, вони, ці думки ще "не відстоялися"? Чи не достатньо чітко виписані?
Як на мене, трохи сирувато вийшло, але пристойно, як для першої редакції. Я так розумію, що незабаром буде продовження?