Заштовхнувши пляшку до кишені куртки, недбало накинутої поверх розтягнутого светра, я квапливо покинув магазин.

Двері «винниці» зі скрипом зачинилися за моєю спиною. Навздогін - майже погребальне калатання наддверного дзвоника.

Завше дратувало їхнє бряжчання. Втім, зараз занепадницькі мотиви «Jingle bells» звучать майже звідусіль – на мій невимовний жаль та превелику втіху грабарів моїх нервових клітин. Неприємний дзенькіт нівелював всі інші звуки, тож я спершу не втямив звідки лунає жалібний писк. Маючи намір прогнати геть звукову ілюзію, нервово стріпнув головою. Марно.

Далі похапцем скосив погляд убік. Неподалік, біля сміттєвої урни, скоцюбилося геть мале сіро-біле кошеня. Я завжди був переконаний в тому, що кошенята, народжені пізно восени або взимку, то велика рідкість. И треба ж таке - ось ця жалюгідна покинута істота на своє лихо, з’явилася на світ. От і міркуй – чи то природа вкотре дала збій, чи його предки не вирізнялися мудрістю.

До речі, я теж народився взимку. І батько мій… Тільки старий, для рівності рахунку, й пішов одного морозного дня. А обіцяв же, що коли настане відлига, підемо разом ліпити снігову бабу. Збрехав, адже відлига таки згодом настала, але його вже не було.

Саме тоді, - тобто в ту пору, коли відлигою ще й не пахло і стояв лютий мороз, мені також зустрілося кошеня. Звісно, не це ж саме, а зовсім інше - то ж було літ зо двадцять тому. Але воно було таке ж дрібне, худюче, дражливе. А мороз, я вже згадував, був звірячий - куди цій теперішній, зовсім неріздвяній мряці.

За кілька днів мені мало виповнитися шість років. Я це знав, але все ж побоювався, що день мого народження кудись несподівано зникне, немов зірваний вітром листок перекидного календаря. До того ж… Батько навік спочив в морозній купелі і я нутром відчував, що вже нічого не буде, як раніше.

Ми вдвох – мати та я, саме вертали з цвинтаря. Ховаючи ніс,повний замерзлих шмарклів,в широкий, у пів обличчя шарф, я плентався за жінкою з незворушним виразом обличчям. Її – просякнуту холодом та байдужістю, навіть часом було тяжко називати мамою. Коли я спіткався й падав, ця дивна панна продовжувала волокти мене за собою вузькою, протоптано в заметах, стежкою.

Аж тут, прямісінько під наші ноги, бозна звідки кинувся крихітній пухнастий клубочок. Кошеня. Воно натужно скімлило, й мені, вразливому, в його звірячій мові, чітко вчувався людський плач.

- Такий малий і вже нікому непотрібний,- знову ж таки, без жодних емоцій на обличчі промовила мати. Вона минула знедолене створіння й рушила далі, не випускаючи зі своїх тисків моєї руки.

Взагалі-то, вертаючись в сьогодення, я розумію, що те зауваження було неймовірно проникливим для неї - для жінки, чоловік якої замерз п’яним в сніговому заметі саме тому, що був вже зовсім їй непотрібний.

Іноді мені здається, що я підсвідомо, як і батько, обрав для себе ту, без якої не можу жити і від цього поступово перетинаю тривку грань між систематичним існуванням та мовчазним згасанням.

Коли ми відійшли від котеняти на кілька кроків, я не втримався – озирнувся. Воно затинаючись, стріпуючи сніг з маленьких лапок, бігло за нами. Весь шлях додому, мені доводилося крутити головою, щоб впевнитися у тому, що відчайдушний переслідувач все ще тримається позад мене.

Ох, як же кортіло мені взяти його на руки та зігріти. А ще в мені жевріла таємна думка-мрія, що мама дозволить забрати його з собою.

Втім, дурень не довго багатів думкою. Згодо,м я зрозумів всю марність своїх сподівань. Помітивши мої метання, матінка теж обернулася і, вгледівши кошеня, притупнула ногою. Хоч материні рухи й нагадували бдіння сомнамбули, їй все ж вдалося прогнати мого несподіваного друга.

Пізніше, мені доволі часто марилися страхіття про те, як котик тиняється вузькими стежками темного цвинтаря. Так і не знайшовши притулку, він поволі замерзає. Бідаці так само холодно, як і колись батькові. І його серденько, що зовсім недавно відчайдушно тріпотіло в грудях, з кожним ударом уповільнює свій хід, доки не зупиняється назавжди…

В той рік, коли мені виповнилося шість, я став часто ходити під себе уві сні.

Інше сіро-біле нещастя, тремтячи, притискається до стіни, облицьованої світло-сірим псевдо-гранітом, вдивляється своїми зеленими вологими очиськами у порожні душі перехожих, яким байдуже абсолютно до всього, окрім продажної миті щастя, спійманого ними у Святвечір. Я подібний до інших. Я порожній. Мій наповнювач спочиває в глибокій кишені розтягнутої куртки.

Я кидаю останній байдужий погляд на приблуду та йду до найближчої автобусної зупинки.