Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
22.01.2012 19:14Повість
Про сучасність  Про життя  
10000
© Марія Я

Пора молодого місяця

частина 2

7.
 

Діана зателефонувала Сашкові о другій годині дня і вони домовилися, що зустрінуться за кілька годин. 

- У «Ластівці»? – запитав Сашко про місце зустрічі. 

- Знущаєшся? Звісно ж ні! І взагалі не в барі. 

- Тоді де? 

- В парку. 

І справді, через дві години вони зустрілися в парку і ця зустріч стала для обох хоч і незначним, та дуже важливим відхиленням від звичного і такого буденного ладу життя

Велетенські тополі і каштани замріяно дивилися у ясне блакитне небо. Десь високо у гіллі ніжилося у сонячному промінні дзвінкоголосе птаство і посилало свій спів заблукалим людям, які випадково потрапили сюди.  

Саша і Діана сиділи на лавці під розлогим каштаном і зніяковіло дивилися перед собою. Всі пусті і непотрібні слова світської розмови були вже сказані і вони ніяк не могли перейти до важливого. До того, задля чого й сюди прийшли. Врешті Діана першою зробила крок на зустріч з минулим. Нервовим рухом вона поправила волосся, яке впало на очі і запитала: 

- Чому ми на стільки припинили спілкуватися? 

Сашко якусь мить мовчав, вочевидь задумавшись над її словами. 

- Напевне тому, що ми роз’їхалися у різних напрямках, - повільно відповів він і автоматично дістав цигарку щоб підпалити. Але покрутивши її в пальцях, передумав і заховав назад.  

- Неправда. Поїхав ти. Я телефонувала. Чому ти мене ігнорував? – докірливо запитала вона, спостерігаючи за його рухами і серйозно подивилася йому в вічі.  

- Не до того мені було, Діанко. Мала б і сама здогадатися. Перший час я взагалі нікого не хотів ні бачити, ні чути. Розумієш? Взагалі люди стали огидними. 

- А пізніше? 

- А пізніше просто вже не став відволікати тебе від власного життя. Та й якщо чесно, не сила вже було повертатися до минулого. Пройдемося? 

Вони підвелися і пішли вниз по доріжці повільною ходою аж до того місця де парк закінчувався і виходив до мальовничого берега широкого ставу, вода якого металево виблискувала у яскравому промінні передвечірнього сонця. Вони мовчки підійшли до великих каменюк які лежали біля самісінької води і, мабуть, слугували місцем перепочинку для стомлених ніг. 

- Ну, розповідай. То як диплом? – запитав Сашко, поклавши руки до кишень і повернувшись до своєї співрозмовниці. У його погляді з’явився новий вогник, який вперше за останній рік означав справжню зацікавленість у розмові. 

- Та все такий же, червоний, - посміхнулася Діана і з певною долею іронії продовжила. – Лежить серед моїх документів і припадає пилом. 

- Ну а зараз чим займаєшся? Вочевидь є якісь плани? 

- Вгадав. Планів ціла купа! Батьки зробили мені перерву у своїх кпинах з приводу роботи, тож у мене є можливість пошуку ідей для створення справжнього шедевру. 

Після цього вони обоє розсміялися і Сашко жартівливо сказав: 

- Впізнаю тебе, мій старий товаришу! Ти не можеш, щоб не бути у пошуку свого наступного шедевру! 

- Не наступного, а справжнього і єдиного. А все що до того – то лише набуття техніки і досвіду. 

- Ну, з таким ставленням, рано чи пізно та ти свого досягнеш. 

- Сподіваюся. 

І знову тема для розмови вичерпалася. Але Діану щось мучило і не давало спокою. Вона вертіла в руках і помалу надламувала тонесеньку гілочку, яку знайшла по дорозі. Так звичайно роблять несвідомо, коли дуже хвилюються. От і вона теребила ту гілочку, а сама, не дивлячись на Олександра, запитала: 

- Може поговоримо про тебе? 

Той також не одразу відповів, а лише після того, як жбурнув каменя жабкою в воду. 

- А що про мене говорити? Це тільки марнування повітря. 

- Ти ще пишеш? 

- Так. 

- І що? 

- Не знаю. Нічого не можу з собою вдіяти. Віриш? Як не намагався, та стільки всього часом найде на серце, що руки самі беруться за ручку. 

- Так це ж чудово! 

- Не думаю, тим більше, коли мої вірші нікому непотрібні. Особливо Ірині. 

Діана так розхвилювалася, що скочила на ноги і з запалом стала заперечувати: 

- Саш, але ж це лише суб’єктивна думка однієї людини! Не можна через це ставити на собі крапку! 

Сашко також різко підвівся і ще різкіше заперечив: 

- Але думка саме цієї людини для мене найважливіша, розумієш? 

Продовжуючи далі, він вже не міг встояти на одному місці і став, ніби в гарячці, ходити туди і сюди. 

- Я взагалі став писати лише через неї. Вона розкрила мені очі на світ. Зняла фіолетові окуляри і показала реальність. Ти ж сама знаєш, як вона розуміється на мистецтві. А на поезії, то і взагалі. І якщо вона вважає що мої твори гальмо, то, мабуть, щось в цьому таки є. 

Висловившись, хлопець зупинився і провів руками по голові. Діана, у якої від хвилювання на очах стояли сльози, обережно підійшла і тихо промовила: 

- Але саме тому ти маєш довести їй і всім, що це неправда. Потрібно реалізовуватися якось. 

- А ти гадаєш, я не намагався? – з відчаєм у голосі відповів Саша і відвернувся від неї. – Я за бомбардував своїми творами усі відомі мені літературні журнали. Однак вони не ведуть з авторами безпосередньої переписки. У жодному з них не було надруковано ні одного мого віршу. Це все просто марно. Тож давай більше не будемо говорити на цю тему. 

Розвернувшись на дев’яносто градусів, Сашко пішов рвучкою і дещо знервованою ходою, чітко показуючи Діані, що розмова закінчена. І якщо вона бажає щоб зустріч продовжилася, то краще їй вигадати іншу тему. 

Діана стояла і кілька хвилин сумно дивилася йому у спину. Через якусь мить вона проковтнула мокру грудку, що вже встигла підкотитися до горла, витерла для певності рукою очі і побігла навздогін. Більше до цієї теми вони не поверталися. Зайшовши знову до парку і трішки поблукавши там, вони з радістю занурилися у приємні спогади початку навчання, коли жилося просто і весело. А потім, щиро попрощавшись, розійшлися у різних напрямках. 

 

8.
 

Спокійна і ніжна погода цієї суботньої днини, мабуть, на душі багатьох романтиків справила благодійне враження. Та на жаль, з приходом сутінок, повернувся тривожний вітер. 

Він з новими силами накинувся на могутні постаті незворушних дерев і на химерні фігурки звичайних перехожих, що поспішали добряче погуляти у «Ластівці», або у якомусь іншому барі. Але на цьому вітрище не зупинявся. Йому хотілося потрапити за кам’яні стіни надійних і затишних будівель, у вікнах яких так манливо горіло електричне світло. 

Тож довго не вагаючись, він знову завітав до кімнати четвертого поверху сіренького, панельного будинку. Саша лише недавно повернувся і зайшовши до приміщення, одразу відкрив вікно. На повітряного нахабу він не звернув ніякої уваги. Тільки виставив голову у вікно, зробив глибокий вдих і міцно закрив очі. А через кілька хвилин він вже затягувався гірким димом з підпаленої цигарки і, сидячи на підвіконні, щось швидко-швидко записував у товстий, коричневий блокнот. 

А вітер все не міг вгамуватися. Він сильно стукав і трусив трухляву шибку у кімнаті Інокентія Павловича, який вже ліг спати. Набридливий вітер діяв Сашковому батькові на нерви і той, бідолаха, зовсім не міг заснути і тільки крутився під ковдрою з боку на бік. 

Та не лише збуджені нерви заважали йому спати. Його знову турбував сильний біль у суглобах, а особливо у коліні лівої ноги, яка колись давно зазнала перелому. Тож через деякий час він підвівся і пішов на кухню випити необхідні ліки. Те що коїлося з погодою його дуже непокоїло. Біля кухонного столу він трохи затримався і кілька хвилин незворушно дивився у вуличну темряву. 

- Аби грози не було, - подумав він вголос і, важко зітхнувши, пішов до себе. 

А вітер все продовжував свої мандри по сонному, і не дуже, містечку. Він заглянув до переповненої «Ластівки», де був саме розпал гульок. Повеселився трохи там і попрямував далі, аж до крайніх околиць, де у маленькому будиночку спали майже всі мешканці. Лише у одному вікні горів м’який вогник настільної лампи і квартирка до кімнати була відкрита. 

Довго не вагаючись, вітрище залетів всередину і поблукав по всіх кімнатах. У батьків було темно тільки щось тихенько буркотів і блимав своїм велетенським оком увімкнений телевізор. Але чоловік і жінка не звертали на нього уваги, тому що міцно заснули при перегляді якоїсь цікавої передачі. 

До кімнати Софійки, меншої сестрички Діани, двері були щільно закриті і десятирічна дівчина у цілковитій темряві солодко спала. Лише одна Діана від хвилювання не могла заснути і сиділа у м’якому великому кріслі. Тож вітер повернувся до цієї кімнати і ніжно розвіяв довге, чорне волосся дівчини.  

У кімнаті лунали звуки лагідної, повільної музики, яку в цей час прокручували по нічних хвилях популярного радіо. Діана на кілька хвилин відкинула голову на спинку крісла і підставила обличчя подиху вітру. 

На колінах у неї лежав фотоальбом з купою світлин усього періоду її навчання. Поруч, на маленькому столику, стояла чашка холодного чаю. Альбом був відкритий і з відти посміхались щасливі обличчя Олександра і Діани, сфотографовані того вечору, коли вони разом з друзями відвідували грандіозний концерт, влаштований до свята міста на його площі. Тоді вони часто відвідували подібні заходи. І часто посміхалися. 

Але після тієї зустрічі, яка відбулася вдень, настрій у дівчини був геть зіпсований. І навіть щасливі посмішки та красиві спогади про хороші миті минулого не змогли його поліпшити. 

А вітер вже занудьгував трохи. Незабаром він вилетів у ту ж кватирку, що й залетів, і, можливо, полинув в гості до когось ще. А через кілька годин на сірий і сухий асфальт впали перші важкі і холодні дощові краплини. 

 

9.
 

Недільний день кардинально відрізнявся від суботнього. Погода затягнула сумну, сльозливу пісню і небо вкрили важкі хмари, що вже аж занадто були перенасичені вологою. 

Такої днини дуже важко знайти бодай якогось перехожого на вулиці. Усі ховаються за зачиненими дверима зручних і затишних будівель. Лише вкрай важливі справи могли б виштовхати когось киснути під нестерпним краплепадом. 

У Сашка знайшлася така справа. У неділю минало рівно рік і два місяці з дня смерті його матері. Ось що з цього приводу було записано у нього в щоденнику: «Рік і два місяці. Боже, як швидко минає час! Я колись гадав, що не доживу до цієї дати. Але дожив. Дивно… лише на поминках, де була купа фальшиво-добрих людей, ми з батьком заговорили про неї. Але не щиро. Не про те що болить. А після того – ні слова.» 

Сашко перед тим як вийти з дому, змінив свою чорну футболку на старий костюм, який встиг загубитися серед решти недбало скинутих на поличку, речей. З чорним парасолем в руці він довго стояв і дивився у дзеркало. Батько був у своїй кімнаті і, напевно, дивився телевізор, тому що той тихо щось собі бурмотів. Хлопець не зайшов до нього і навіть словом не обмовився куди йде. Тільки погляд, який відбивався у дзеркалі важко дивився на закриті двері батькової кімнати. 

Коли Саша вийшов з квартири, звуки його кроків так само гучно лунали у коридорі, як і стукіт серця у голові. Але думки його були, вочевидь, десь дуже і дуже далеко. На третьому поверсі до тями його привела раптова зустріч з Людмилою Ігнатівною, яка саме закривала свої двері. Сашко, напевне, і не помітив би її, якби та першою не зачепила свого молодого сусіда. 

- Глянь, як приодягнувся! Вже певне на гульки йдеш? – протріскотіла вона йому навздогін, щільно примруживши очі. 

Хлопець у відповідь лише сильно скривив губи і, глянувши на жінку як на щось гидке і непотрібне, мовчки пішов далі. Подібні зустрічі останнім часом дуже почастішали і завжди перетворювалися на різкі сутички. Сашко дратувався і з усіх сил намагався стримати лють, а сусідка не могла стриматись щоб не зачепити його і не зробити настанови на шлях праведний. 

Тож коли він так нахабно проігнорував її, жінка підхопила свою невеличку, коричневу сумку однією рукою, а іншою – велетенського, різнокольорового парасолю і чимдуж почимчикувала навздогін, мов качка, колихаючи своє вайлувате тіло. 

- Совісті у тебе геть немає! – вигукнула вона йому у спину. – Оце твоєму батьку пощастило! Дочекався підтримки, від сина єдиного! 

Саша різко зупинився і подивився на Людмилу Ігнатівну. Побачивши цей лютий і дикий погляд, сусідка зупинилася теж і різко закрила рот, так що у неї аж зуби дзенькнули. 

- А навіщо? Ви його підтримуєте одразу за всіх вкупі. – Сказав він їй так само люто, як і подивився. А після того вийшов швидким кроком крізь металеві двері під’їзду. 

 

10.
 

Похмура дощова завіса одразу огорнула Сашка водопадом смутку і тривоги. Бувають такі миті у житті, коли час зупиняється і всі думки та почуття повертаються до тих кризових днів у минулому, які змогли цілковито змінити ладний і вправний хід життя. 

Щоправда, Саша не пам’ятав, коли саме з’явилася у його житті переломна мить. Рік і два місяці тому клубок його проблем і негараздів заплутався так тісно і безглуздо, що й досі він не зміг його розплутати. У нього от-от мали відбутися державні екзамени, після здачі яких, хлопець мав отримати диплом бакалавра. Дні, які він повинен був витрачати на клопітку працю, щоб добре підготуватися, він марнував на нервове кохання до Ірини. Коли до містичного екзамену залишалося кілька днів, він нарешті знайшов в собі сили поставити крапку у цих стосунках і сказати про це їй. 

- Я втомився чекати тих моментів просвітлення, коли тобі набридне твоя наступна іграшка, і ти згадаєш знову про мене. Я не хочу більше бути тією подушкою, у яку ти плачешся, коли хтось сильніший від тебе робить тобі боляче. Якщо ти не можеш бути тільки зі мною, тоді між нами усе скінчено! – палко звернувся він до неї з запаленими гарячкуватим блиском очима. 

Але Ірина у відповідь йому тільки розсміялася та сказала що згодна, якщо він так цього хоче. Але щось було у її погляді та іронічній посмішці таке, що чітко вказувало на глибокі сумніви у такій твердості його рішення. На це Саша ще більше роздратувався та пішов від неї, люто стукнувши кулаком в двері. Однак, хто ж знає. Можливо і справді, показившись трохи, він не втримався б і повернувся. Якби не обставини і неминуча доля, які вже чекали на нього наступного дня.  

На передодні екзамену, коли старанний студент зробив нарешті спробу подивитися у конспект, зателефонував батько і повідомив жахливу звістку про те, що мати занедужала і що її поклали до лікарні. 

- Оперуватимуть завтра. Говорять що, можливо, виразка шлунку відкрилась, - приголомшив свого єдиного сина батько і тому стало вже зовсім не до навчання. Бідолаха хотів кинути все і наступного ж дня мчати додому. Та той таки батько відмовив його це робити. 

- Вона тобі не пробачить, якщо ти не здаси державний, - тихо але твердо сказав Інокентіїв голос у слухавці мобільного телефону. 

І Саша нікуди не поїхав. Він люто скинув усі конспекти на підлогу і пішов до нічного супермаркету купувати пляшку міцного, алкогольного напою, яку пізніше, залишившись на самоті своєї кімнати, швидко спорожнив. А після напруженої і безсонної ночі, пішов з важкою головою до університету. 

Вдало використана шпаргалка, яку позичив приятель, і добрячий викид адреналіну у кров, допомогли Сашкові активізувати залишки здобутих раніше знань і здати все таки цей екзамен на четвірку і подолати останню перешкоду для повернення додому. 

Коли він приїхав, операція вже завершилася і вирок лікарів був страшний. То була зовсім не виразка, а най-зловісніша хвороба сучасності, ліків від якої досі ніхто не може винайти. І від якої помирає дуже багато наших людей. То був рак шлунку, який вже поширився на більшість життєво важливих органів. 

Саша не відходив від матері ні на крок. Ніхто, навіть батько, не могли його зрушити з місця. І коли прийшла трагічна розв’язка, хлопець з скляними очима і автоматичними рухами виконав все, що від нього вимагалося. А після – не виходив з дому до самих поминок. Він ні з ким не розмовляв, особливо з Інокентієм. 

Одного разу він сів у автобус і поїхав до університету, де разом з новим дипломом забрав і усі свої документи. У цій своїй короткій поїздці Саша проігнорував усіх своїх друзів і знайомих. Проігнорував Ірину. Проігнорував також і Діану. 

І от, рівно через рік і два місяці він заходив через непоказну сіреньку браму старого кладовища з чорним парасолем в руках. З того часу він кожного місяця приходив сюди за будь-якої погоди і мовчки сідав біля охайної і ретельно-прибраної могили. 

Він сидів мовчки тривалий час. А перед тим, як встати і піти, діставав маленький записничок і щось там записував. А після того, виривав сторінку і підпалював її запальничкою. Коли попіл розсіювався, хлопець вставав і йшов геть. 

Ось і цього недільного, дощового дня він не зрадив цій традиції. Правда під дощем папір не хотів горіти. Тож він його просто поклав на пам’ятник. Кілька секунд Саша стояв і дивився далеким і вдумливим поглядом на цей клаптик, а потім, повільно розвернувся і пішов у зворотному напрямку. 

Дорогою додому він зайшов до магазину. Дощ все не вщухав ні на мить. Але Сашкові, напевне, було байдуже, тому що він йшов, тримаючи згорненого парасолю у правій руці, а пляшку пива – у лівій. 

 

11.
 

Перенасичені вологою свинцеві хмари все ніяк не могли спорожнитися. Здавалося, що це не дощ падав, а міріади дрібненьких молоточків вистукували по слизькому і мокрому на ковадлі чорного асфальту. Крізь морок і неладну погоду якоїсь неясної миті зійшло сонце і прийшов понеділок. День Сашкових іменин. 

У своїй кімнаті хлопець проспав майже до обідньої пори. А коли прокинувся, то спотикаючись і тримаючись за голову попрямував до ванної кімнати. 

У квартирі був безлад. Інокентія Павловича, який зазвичай наводив всьому порядок, десь не було. Але Саша не звернув на це уваги. Не звернув уваги він і на дощ, а лише широко відкрив вікно та викурив на підвіконні цигарку. 

На кухні, за чашкою міцної кави, він нарешті побачив батькову записку, у якій йшлося що той пішов сплачувати рахунки по комунальних послугах. З незворушним виразом на обличчі, Сашко зім’яв записку і зробив ще один ковток кави. Раптом у мертвій тиші порожнього приміщення пролунав дзенькіт стаціонарного телефону. Апарат так галасував, тому що дзвонив Люля. 

- Вітаю з днюхою, приятелю! Треба відсвяткувати, - говорив той у слухавці своїм манірно-розв’язним тоном. 

- Дякую, - без особливого ентузіазму в голосі відповів йому Сашко. – Ввечері збираємось у «Ластівці». 

Раптом цю спокійну Сашкову незворушність порушив звук вхідних дверей і важкі кроки Інокентія. 

- Чому такий протяг, сину? Ти що, відкрив вікно? 

- А то що? – буркнув той у відповідь і худорляве обличчя його скривилось так, наче він замість кави випив напій з гіркого полину. 

- Стіни намокнуть, а ремонт ми ще не скоро зможемо собі дозволити, - відповів роздратовано Інокентій і попрямував до синової кімнати. Однак коли він знову повернувся до кухні, то на обличчі у нього знову запанував спокійний вираз. 

- Сашуню, - тихо почав він, сідаючи навпроти хлопця. – У тебе сьогодні день народження. Вітаю. Є щось особливе, що б ти хотів собі у подарунок? 

- Гроші. 

Від такого сухого синового голосу вуса Інокентія нервово сіпнулися і він запитав: 

- Навіщо? 

- Маю ж я відсвяткувати. 

- Знову! Але ж ми вже говорили з тобою про це. 

Батько пильно подивився у вічі сину але побачив там лише холодну впертість. Тож важко зітхнувши, він продовжив: 

- Згода, але тільки якщо на твоєму святі не буде алкоголю. 

- Ні, алкоголь буде, - тихо і так само вперто продовжив син. 

Тоді вже Інокентій не витримав. Він рвучко підвівся і глухим голосом продовжив: 

- Тоді ти знаєш, де вони. Візьми собі. Але зостав нам хоч на необхідні продукти харчування. Їх вже майже не залишилося. 

І нервово схопившись за плащ і парасолю, він сильно накульгуючи знову вийшов у коридор. А син залишився на одинці за дерев’яним столом з чашкою холодної кави. 

 

12.
 

За важкими похмурими хмарами ніхто й не помітив як сіло сонце і ще один понеділок вичерпав себе. Дощ, який в день зробив був невеличку перерву, зараз ринув з новими силами. Здавалося, ніби хтось захотів за кілька днів видати усю літню норму води. 

Того вечору більшість мешканців маленького містечка спокійно засипали по своїх домівках перед екранами маленьких, квадратних телевізорів. А на вулицях було мокро і порожньо. 

Та все ж одна купка сміливців, чи то пак – божевільних, не звертала уваги на погоду і продовжувала розважатись. Це було Сашкове товариство, до якого входили Кід і Люля. Вони саме поверталися на Люліному авто з запальної вечірки, яка відбувалася у сусідньому районному центрі. 

За кермом сидів Кід. Люля – поруч, а Сашко – на задньому сидінні. Хлопці вже добряче сп’яніли і щось гаряче і з запалом обговорювали. І знову Саша виглядав значно тверезішим від інших. Він більше дивився у вікно, ніж приймав участь у загальній розмові. 

- А у мене ідея! Давайте зустрінемо сьогодні схід сонця! – сказав Люля посміхаючись. 

- Ти гадаєш, що ми зможемо побачити коли воно зійде? - з сухим сарказмом заперечив веселому приятелеві Олександр. 

У відповідь Люля трохи розгубився, а Кід весело зареготав і запропонував свій варіант: 

- І то правда! А поїхали до універмагу. Він все одно працює цілодобово, тож продовжимо святкування там. 

І на цьому Сашків день народження міг закінчитися як проста гулянка, після якої не залишається жодних спогадів, крім звичайного в таких випадках головного болю. Та маленьке, сіреньке зайченятко вирішило все по-іншому. Чомусь воно обрало саме цей момент, щоб зненацька з’явитися у близькому світлі фар перед старенькою, синьою дев’яткою. 

- Обережно! – крикнув Саша, який першим помітив налякане створіння на їхньому шляху. 

Люля, що саме кинув Кіду один зі своїх не вельми розумних жартів, різко повернув голову і зробив такий самий різкий рух кермом. 

Далі все відбувалося як у модному кінофільмі з грандіозними спецефектами. 

Авто рвучко кинулося вправо. Жалібно запищали гальма. Колеса потрапили у полон вологої трави, багнюки і слизького асфальту. Автомобіль перевернувся у повітрі і безпорадно впав, хапаючись своїми колесами, мов немовля незграбними рученятами, за холодне повітря і вологі краплини дощу. 

За якусь мить усе завмерло у важкій дощовій тиші. Колеса перестали крутитись. Замовкли гальма. До найближчих будівель залишалося ще дуже далеко. Довкола не було жодного перехожого, жодного нічного транспорту. 

Лише сіреньке зайченятко якусь мить тремтливо крутилося на одному місці і незрозуміло дивилося на синю металеву коробку у жахливий полон якої потрапило три людські істоти. Воно обережно стрепехнуло довгими, гнучкими вушками і попрямувало далі через дорогу, не залишаючи на слизькому, чорному асфальті жодних слідів свого перебування на місці аварії. 

 

13.
 

Дощ, що цілих два дні наспівував свою плаксиву мелодію, з приходом нового дня різко зупинився. Пустотливі сонячні промінчики завзято розігнали непотрібні чорні хмари і весело побігли гратися у брудних калюжах. 

Новий день разом із свіжим озоновим запахом і приємним теплом пізнього літа розвіяв тужливу хандру понеділка і усім мешканцям маленького містечка подарував задоволені посмішки. Діана також підкорилася новому настроєві і щиро посміхалася, коли робила повільні, зосереджені рухи пензликом по поверхні полотна майбутньої картини. 

Вікно до кімнати, яку колись батьки сердечно виділили їй під робочу майстерню, було широко відкрите. Тож грайливе проміння сонця без вагань і перешкод заглядало в середину і безтурботно бавилося у яскравих Діанчиних фарбах. 

Дівчина лише раділа цьому. Вона любила фарби. Любила їх запах і той ефект відчуття нового світу, яки й з їхньою допомогою можна було створити. Правда, поки що картина була лише в неї в голові, а на полотні виднілися тільки якісь незграбні і незрозумілі контури. Та художниця дуже старалася щоб усе стало навпаки. 

У кімнаті панував цілковитий розгардіяш. Розкладений мольберт стояв навпроти вікна таким чином, щоб світло падало безпосередньо на об’єкт роботи. Довкола, тут і там, можна було наштовхнутися на різноманітні баночки, які у більшості випадків були ще з фарбою. 

Була у цій кімнаті ще одна річ, що зовсім не вписувалася у дану робочу атмосферу. Цією річчю був дерев’яний стілець, спинку і ніжки якого вкривала красива різьба. Його художниця поставила навмисне біля вхідних дверей, на випадок, якщо сюди зайде хтось зі сторонніх. 

Дівчина пропрацювала вже більшу частину дня і хотіла робити перерву, коли двері тихенько відкрилися і всередину зайшла її мати, Лариса. Висока, худорлява жінка, вона ще й досі зберігала відблиск колишньої, незвичайної краси. Вона кілька хвилин беззвучно спостерігала за донькою і повільно сіла на той самий дерев’яний стілець. 

Діана зрозуміла хто це, щойно почула перші легкі кроки. Вона рвучко повернула голову і з її блакитних очей розлетілись іскринки здивування. Мати дуже рідко заходила до неї у майстерню. Лише коли тема розмови була дуже серйозною і потребувала виключної тактовності. 

- Ти вже скінчила? – запитала мати, нервово стискаючи і розтискаючи долоні обох рук. 

- Майже. Ще кілька мазків, щоб закарбувати свіжу ідею і на сьогодні буде все, - відповіла донька посміхаючись. Та за якусь мить посмішка її зникла і вона розгублено заблимала очима, сторожко спостерігаючи за поведінкою матері. 

- Щось сталося? – боязко запитала вона. 

- Я сьогодні була у лікарні, - серйозно промовила жінка, пильно вдивляючись у обличчя доньки. – Ти ж знаєш Інокентія Павловича? Це батько твого однокласника і близький друг нашої сім’ї. 

- Так. Я його знаю, - відповіла Діана і очі її вже блистіли сильним занепокоєнням. 

- Ну так от, вранці його забрали до лікарні з підозрою на інфаркт. 

- Та ти що! – вигукнула дівчина і усе її обличчя вкрилося зморшками хвилювання. – Але чому? А Саша? 

Тут мати не втрималася і різко підхопилася на ноги. Вона підійшла впритул до доньки і з тремтінням в голосі повідомила їй те, що дуже тривожило: 

- А ти не чула новин? Це саме через Сашка Інокентій потрапив до відділення швидкої. Разом з приятелями твій Саша вчора вночі зазнав жахливої аварії і вони всі зараз у лікарні. 

Важко сказати, якого кольору стало Діанкине обличчя, коли вона почула ці страшні слова. В одну мить воно різко зблідло. Далі зробилося сильно вишневим, а тоді змінило свій колір на синьо-зелений. Пензлик і фарби, що вона тримала в руках, впали на підлогу і біля її ніг повільно розтікалася різнокольорова, переливчаста пляма. 

- Як він? – тихо, зі сльозами на очах і в голосі спромоглася запитати вона. 

- Поки лікарі роблять повне обстеження і ще нічого сказати не можуть. Та й не пускають до нього. Проте на перший погляд, цей хлопчина народився у надійному бронежилеті, - з лагідною посмішкою відповіла Лариса, щоб хоч трохи заспокоїти свою доньку. Однак Діана розплакалася вже всерйоз і вони ще довго простояли під пустотливими променями передвечірнього сонця, поки розхвильована дівчина не повернулася у стан схожий на душевну рівновагу. 

 

14.
 

Вечеря за сімейним столом в цей лагідний і пізній вечір вівторка у будиночку на дальніх околицях проходила у сильній напрузі. Коли вся родина сіла за стіл, ніхто не зронив жодного слова. Лише Софійка, найменша дитина в сім’ї, безтурботно крутилася на кріслі і розповідала про те, як минув ще один з останніх днів її літніх канікул. 

Коли смажена картопля, яку раніше так турботливо приготувала мати, була майже з’їдена, Діана підняла свої каламутні очі і тихо запитала: 

- Мамо, а ти завтра підеш провідати Інокентія Павловича? 

- Так, напевно. А що? – відповіла та, не відриваючись від страви. 

- А коли ти підеш? Просто хочу заразом зайти до Сашка. Як гадаєш, до нього пустять? 

- Що ж, може й пустять. Давай ближче до вечору. Час відвідин після четвертої години, от тоді і підемо. 

Погоджуючись з такою пропозицією, Діана злегка кивнула і знову повернулася до вечері. Та за цим столом знаходився ще один член сім’ї, який досі сидів мовчки. Це був Діанин батько, а за сумісництвом – ще й вчитель алгебри і геометрії у школі. Він уважно слухав розмову дружини і доньки і весь час стурбовано супив брови. Хоча він вже доволі давно перебував на пенсії, однак звичка повчати так тісно увійшла в його характер, думки, жести, що навіть вдома, а особливо у стосунках зі своїми дітьми він був спершу педагогом, а вже потім – добрим і турботливим татком. 

- Щось у школі я не помічав між вами палкої дружби, -з нотками іронії у голосі сказав він. 

- Ще б пак! Де тобі було помічати за своїми рівняннями і графіками, - відповіла Діана, яка вже давно виробила власну тактику оборони від його педагогічних замахів на чужу індивідуальність. 

- Звісно. Тільки хтось мабуть забув, як постійно прибігав до мене з скаргами, що Сашко тебе дражнить і ображає. 

- Але то була школа і ми були дітьми! – з запалом вигукнула дівчина, міцно стискаючи виделку у долоні. Але за якусь мить трохи заспокоїлася і широко посміхнулася до батька: 

- Мабуть, ти маєш рацію. Але не забувай, ми ще ж навчалися в одному університеті. А це важить дуже багато. 

- Хм! Я бачу, - голосно фиркнув батько і його зморшкувате обличчя скривилося у іронічній посмішці. 

- Мені просто дуже його шкода. Правда. І ми тільки друзі. 

Реакцією на цю фразу був голосний сміх батька і обережне запитання матері: 

- А ти не себе часом в цьому переконуєш? 

В одну мить Діана різко почервоніла і ще міцніше стиснула виделку. 

- Це просто дружба. – Ледве не з зубним скреготом видушила вона з себе. 

- Так. Дружба. То може ви ще й поберетеся по такій щирій дружбі? – це вже батько кинув ще один кпин у її сторону. 

- Та ви кепкуєте! – майже крикнула вона з шаленим блиском у блакитних очах. – Як ви можете? Люди потрапили у скрутне становище. У цьому містечку у них немає нікого крім нас. А ви кепкуєте? 

Тут у батька зробився холодний, металевий погляд і він жорстко сказав: 

- Якби у того парубка було трохи більше мізків, то вони не потрапили б у таке становище. 

Цього вже Діана не витримала. Кинувши виделку і залишивши холодну картоплю, вона прожогом вискочила з-за столу і побігла на вулицю, де прохолодний вечірній вітерець гойдав зелені віти розлогого клена. А десь далеко, на тлі чорного неба, то ховався, то виринав з-за хмари тоненький ріжок поки ще молодого місяця. 

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
16.01.2012 Проза / Повість
Пора молодого місяця (Частина 1)
23.01.2012 Проза / Повість
Пора молодого місяця (Частина остання)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Повість Про життя
22.04.2012 © Олекса Т
Смугасте життя (частина перша. сумний квітень)
22.01.2012
Пора молодого місяця (частина 2)
15.01.2012 © Ницик Андрій
І в машинах бувають привиди (Частина III)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 273  Коментарів:
Тематика: Повість, життя, сучасність, молодий місяць
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +12
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +58
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
12.04.2011 © Закохана
29.08.2010 © Віта Демянюк
23.02.2013 © Тетяна Белімова
06.01.2012 © Т. Белімова
12.04.2014 © СвітЛана
05.04.2012 © Т.Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди