Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
23.01.2012 00:00Повість
Про сучасність  Про життя  
10000
© Марія Я

Пора молодого місяця

Частина остання

15
 

Місцева лікарня носила гордий статус поліклініки. Вона займала три старенькі будівлі, що за свій піввіковий період існування передивилися безліч драматичних сцен і стали свідками багатьох трагічних історій. У одному з цих цегляних будиночків знаходився стаціонарний відділ травматології, у якому перебував Сашко. А у будиночку навпроти – відділ інтенсивної терапії, куди з швидкої перевели Інокентія Павловича. Тож потрапивши на територію лікарні, Лариса і Діана розійшлися у різні сторони, щоб провідати батька з сином. 

Діана боязко переступила через непоказний дерев’яний поріг і притримала рукою важкі двері, щоб вони не дуже сильно гупнули. Щойно вона опинилася в середині, як її огорнув нестерпний лікарняний запах з різкою сумішшю спирту і різноманітних медичних препаратів. 

Сашка розмістили на другому поверсі у останній по коридорі палаті. Тож дівчині довелося подолати чималу відстань і гучну силу гупання власного серця, поки вона нарешті дісталася до хворого. 

У просторій кімнаті було чотири ліжка і одне велике вікно, крізь яке яскраве сонце боляче било в очі кожному, хто сюди заходив. Боляче воно врізало і Діані, яка не очікувала на такий ефект. В якусь одну мить у неї сильно залоскотало в носі, блиснули на очах маленькі, солонуваті сльози і вона голосно та смачнюче пчихнула. 

На такий незвичний і чужорідний звук двоє хворих, які, вочевидь, вже знаходилися на етапі близького одужання і саме бурхливо грали у азартного дурня, рвучко повернули голови до дверей і з цікавістю оглянули незнайому дівчину. Однак Діана не звернула на них уваги. Вона дуже розгубилася і вже зробила наляканий крок назад, коли раптом тихий голос з легкою посмішкою покликав її: 

- Заходь, я тут, - обізвався хтось з ліжка коло дверей. 

Уважно придивившись, вона нарешті впізнала Сашка і підійшла до нього.  

- Не бійся. Можеш присісти поруч, - сказав він спостерігаючи, як дівчина топчеться на одному місці. На перший погляд, Саша зовсім не був схожим на того, хто пережив таку страшну аварію. От тільки кілька синяків біля ока і гіпс на нозі вказували, що він зазнав якоїсь травми. 

- Як ти? – тихо запитала Діана, скоса спостерігаючи за гравцями, які також час від часу кидали свої погляди на неї. 

- Та ніби добре. Лікар сьогодні сказав що я щасливий. У подібних аваріях мало хто взагалі залишається живим, - промовив він і похмуро потупив погляд у стіну. 

- Так це ж прекрасно! – з яскравим блиском своїх блакитних оченят вигукнула вона. Цієї миті решта людей у кімнаті, ніби змовилися, чи просто зрозуміли що вони трохи зайві, непомітно піднялися і вийшли за двері.  

- Не знаю. Я ще не обдумав свого теперішнього становища. 

На деякий час між ними знову запанувала тривожна мовчанка. Сашко незворушно лежав, пильно вдивляючись кудись у простір, а Діана боялася зробити найменший порух і напружено вдивлялася у обличчя хворого. Барвисті синяки над оком були не єдиною ознакою змін. При ретельнішому розгляді вона побачила неприродну блідість обличчя, здоровенькі баньки під очима і зовсім чужу і сиву каламуть кришталиків його великих очей.  

- Що ж сталося, Саш? - першою порушила мовчанку Діана. 

- Ти про аварію чи… взагалі? 

- І про те і про інше. 

- У всьому винне зайченя. 

- Що? - не стрималася вона від зойку здивування. 

- Так. Воно з’явилося нам на шляху. Та лікарі не вірять. Вони припускають, що це моя фантазія, яка розігралася внаслідок легкого струсу мозку і усієї тієї гидоти, якої ми наковталися напередодні. 

І знову обоє замовкли на кілька хвилин. Врешті Саша запитав з болем у голосі і ще більшою сивиною у погляді: 

- Діано, мені не кажуть. Ти бува не знаєш, що там з хлопцями? 

Вона похитала головою і глухим голосом відповіла: 

- Точно не знаю, та мати говорила що Люля у важкому стані і поки невідомо що з ним. А Кід, схоже, також народився в сорочці. 

- Люля… - простогнав Саша і міцно стиснув полотняну сорочку простирадла. 

- Будемо сподіватися що все обійдеться, та головне що ти в порядку. 

- Не в порядку! – скрикнув Сашко і схопився руками за голову. Очі його враз спалахнули тривожним божевіллям і він голосно продовжив, показуючи пальцем на скроню: 

- З оцим не в порядку, розумієш?! Це ж ми святкували так мій день народження. Велику подію. Та й не тільки… я просто використовував їх як спосіб забутись і подолати власні страхи і проблеми. Ну що за нікчемне життя!? Краще б взагалі не приходити до тями більше ніколи! 

Діана різко вскочила на ноги і зробила кілька кроків в сторону. На її красивому обличчі відбилася тінь переляку і вона сильно похитала головою. 

- Саш, ні! Що ти говориш? 

Але він, вочевидь, не почув її і болісно скривившись, говорив далі: 

- Навіть батько не прийшов до мене, отож… 

- Саш, ти лише не хвилюйся, - лагідно і з очима повними сліз сказала дівчина, знову сівши поруч. – Зараз вже все добре і моя мама саме біля нього. Провідує. 

- Що? 

- Коли твій батько дізнався що з тобою сталося, з ним трапився напад. На щастя не інфаркт, та стан що йому передує. Зараз криза минула, однак лікарі не дозволяють йому підніматися. Він у відділенні інтенсивної терапії. 

Саша завмер, закривши очі рукою. За якусь мить з-під пальців по його щоках потекла гаряча волога. Діана не витримала і міцно схопила його за руку. 

- Криза минула, чуєш?! Йому просто слід підлікуватися і відлежатися добре. Він же ж знає, що з тобою все в порядку, тож заспокоїться. А скоро вас обох випишуть і все буде добре. 

Та хлопець не реагував на ці втішання. Невдовзі він витер рукою сльози і прошепотів: 

- Дякую. Та будь ласка, залиш мене. І якщо тобі не буде важко, то зайди до нього і скажи, що мені шкода. 

Діана не хотіла залишати його у такому стані. Але до палати повернулися інші хворі і щось голосно заговорили про своє. Тож їй нічого не залишалося більше, як просто вийти. 

 

16
 

Коли Лариса зайшла до палати, Інокентій Павлович тихо спав і сопів собі у свої кудлаті вуса. Невеличка кімната, у якій було лише два ліжка, справляла враження тісненької комірчини, в якій важко розминутися хоча б двом людям. І здавалося, що маленьке вікно поглинало в себе усе сонячне проміння. 

Старенький дідок, котрий був сусідом Інокентія, саме хвацько жував свій полуденок і не звернув на відвідувачку жодної уваги. Тільки коли жінка привіталася до нього, він підняв насуплене обличчя і з набитим ротом буркнув: «Добрн-м-м». Коли незвичні звуки людського голосу пролунали в повітрі, Інокентій Павлович широко відкрив очі і кинув гості ледь помітну посмішку. 

- Вітаю, Інокентію. Як ви сьогодні? – лагідно і з глибокою ніжністю у голосі запитала Лариса. 

- Почуваюся так, наче потрапив під танк, - ще ширше посміхнувся чоловік і зробив спробу сісти. Але ослаблене нападом і велетенською кількістю ліків тіло зовсім відмовилося слухати , тож він розгублено подивився на жінку, мовби вибачаючись, що буде лежати в її присутності. 

- А я вам принесла фруктів. Багато вітамінів допоможуть швидше одужати. 

- Дякую, та не потрібно було, - зніяковів Інокентій і запитав про те, що його хвилювало найбільше. – Ви щось чули про мого Сашка? 

- Ну, свіжих новин у мене про нього немає, однак лікарі говорять що він обійшовся без серйозних травм. Моя Діанка саме пішла його відвідувати. 

Почувши таку втішну відповідь, чоловік зітхнув з полегшенням і тихо мовив: 

- Хороша дитина ваша Діана. Шкода тільки, що цього не можна сказати про мого сина. 

- Ну що ви. Не говоріть так. Правду кажуть: молоде – дурне. Ще одумається. Розуму набереться та й подорослішає. 

В цю хвилину брови його похмуро насупилися, а у погляді з’явився невиразний смуток. Він потер долонею по скроні і стурбовано запитав: 

- А якщо не одумається? Я взагалі не знаю що у нього в голові. Пригадую себе в його віці. Так у мене вже була хороша робота яку всі схвалювали і поважали. Я вже думав тоді про можливість створення сім’ї. Мав впевненість у завтрашньому дні. Хіба у вас не так було? 

- Так. Правду кажете. Я взагалі не знаю що гадає сучасна молодь. Он моя живе лише у хмарах. Я їй кажу що вже внуків хочу, а вона усе малює. Усі її подруги поодружувалися. Он у Тетяни вже й дитятко є. А моя? Інколи мені здається, що вона взагалі не пристосована до життя. 

- Ларисо, у цій проблемі я вас добре розумію. Однак у Діани є здорова, повноцінна сім’я, а це багато важить. А у мого Сашка… Коли стався цей напад, я злякався. Але не за себе, а за нього. Свій вік я вже прожив. Та що я йому залишу? Невеличку квартиру, яка вже сто років ремонту не бачила і вікна у якій так прогнили, що при першій сильній бурі так і повилітають під три чорти! І все… Поки ще я є, то це хоч йому якась опора. Як же ж його зоставити у цьому непевному сьогоденні і ненадійному суспільстві? Та він же ж пропаде! 

Лариса злякано схопилася і пильно подивилася на хворого: 

- Не кажіть таких страшних слів, Інокентію. Ви одужаєте і ще проживете довго і щасливо. А ви не хвилюйтеся так. Вам не можна. Це життя. Всім буває важко, - заспокоювала вона так його, проте зі сторони було видно, як у неї від цієї розмови стали тремтіти руки. 

- Мабуть своїм приходом я сильно вас розхвилювала. Краще піду. Пора. Зайду ще завтра. А ви тут одужуйте і думайте лише про те, що все буде добре. 

 

17
 

Коли наближається кінець літа, дні минають з шаленою швидкістю. Люди не встигають зрозуміти: чому коли починається понеділок, його одразу змінює п’ятниця. Нещадна спека вдень мордує бідолашних перехожих, а щойно сонце сховається за обрій, як показник термометра різко падає, наче у прірву.  

Сашко пройшов всі необхідні обстеження, але ніяких прихованих ушкоджень лікарі не виявили. Тож його запевнили, що довго тримати під контролем не будуть, а вже на наступному тижні зможуть виписати. Однак хлопчина великої радості на це не виявив і взагалі відвів погляд на дверний кісяк. 

Для хворих у лікарні кінець літа не відчувався так помітно, проте і тут дні швидко змінювали один одного. І чим ближче надходили вихідні, тим похмурішим ставав Саша. Він не розмовляв ні з ким окрім Діани, яка час від часу відвідувала його. А решту часу проводив, зупинивши погляд на недбало вибіленій стелі. 

Інокентій Павлович навпаки, зовсім не збирався себе обмежувати у спілкуванні. Просто так сталося, що сусід у нього попався мовчазний, а якщо і відкривав рота, то ніс таку нісенітницю, що одразу пропадало усе бажання з ним спілкуватися. Тож у батька з сином лікарняні будні минали у глухій мовчанці і важких роздумах над власним життям. 

Одного разу Сашка прийшла провідати Людмила Ігнатівна та він її зустрів незворушною мовчанкою і скам’янілим поглядом у стелю. 

- Ну як ти почуваєшся? Я щойно від батька, - тарахкотіла своїм прискіпливим і набридливим голосом сусідка. – Він хвилювався і попросив купити тобі костилі! 

Вимовляючи цю промову, жінка жодного разу не подивилася в ту сторону де лежав хлопець. Лише після того як урочисто внесла милиці в середину і поставила їх поруч, вона звернула погляд маленьких, колючих оченят на хлопця і імператорським голосом сказала: 

- Мовчиш! А що, совість замучила? Довів батька! Дякуй Богу, що живий лишився. Он попросив тобі костилики купити щоб ти ходити міг поки нога не зростеться. І я купила, бо добра людина він. Не заслужив такої кари під видом сина невдячного! Мовчиш? Навіть не подякуєш? 

Та Саша не дякував. З кожним словом Людмили очі його огортав все більший і густіший туман, а руки все міцніше стискали полотняне покривало. Зрештою жінка збагнула, що не дочекається від нього ніякої реакції, а тим більше заповітного «спасибі». Тож, фиркнувши собі щось під ніс, вона спробувала розправити плечі і з короною власної правоти по-королівському вийти геть. Але їй не вдалося змінити свого вайлуватого кроку і вона, мов качка, попленталася за двері. 

 

18
 

Знову настала хороша суботня днина. Навіть хворі у місцевій лікарні з радістю зустріли вихідні і поспішили вийти на затишне подвір’я аби вдихнути останні миті палкого літа. Саша, що впродовж минулих днів уникав поглядом дерев’яних милиць, все ж взявся за них і з їх допомогою вийшов на залите сонцем лікарняне подвір’я. На відміну від інших, він спрямував свій рух чітко до сусіднього корпусу, у стінах якого знаходився відділ інтенсивної терапії. 

Інокентій саме читав газету, яку раніше йому принесла Лариса. Але щойно Сашко з’явився на порозі зі своїми милицями, одразу перевів погляд на нього і широко посміхнувся. Його сусід по палаті жив недалеко від лікарні, тож на ці два дні пішов додому. І у тісненькому просторі маленької кімнати Сашків батько зостався сам. 

- Заходь. Не стій у дверях. Чи ти мене вже не впізнаєш? – запитав Інокентій з глухими нотками у голосі і маленькими краплинками вологи на очах. Син повільно підійшов до батькового ліжка і тихо сказав: 

- Дивно. Зовсім мало часу минуло від тоді, як ми бачилися востаннє, а у тебе з’явилося стільки сивого волосся… Здається, що і сам ти став не таким, як я тебе звик бачити. 

Після цих слів батько тремтливою рукою витер гарячі сльози з повік і з хвилюванням вимовив: 

- То тобі лише здається. Як … нога? Дуже болить? 

- Та ні. Вона так надійно знерухомлена, що я взагалі нічого не відчуваю.  

На хвилину у кімнаті запанувала напружена тиша. Сашко вперся на свої милиці і з тим самим сивим туманом у очах сказав: 

- Знову мовчанка. Ну чому, коли нам потрібно сказати один одному так багато, ми мовчимо? Чому? 

- Що ти маєш на увазі? 

- Ми ніколи не говорили як насправді багато важимо один для одного. І мамі не казали. 

- Хіба ніколи? 

- Так. 

- Але ж усе було зрозуміло. Ми одна сім’я. Хіба ж потрібно говорити? 

- Чому ж інші говорять? 

- Я ніколи не думав про це. 

Сашко підійшов до вікна і повернувся спиною до батька. Усім тілом він наліг на милиці і тихо промовив: 

- То давай поговоримо зараз. Давай ось так просто. Відверто. 

- Добре. Знаєш, що мене турбує найбільше даної миті? Думка про те, що я можу так і не дочекатися внуків. Я хочу щоб ти кинув пити і знайшов роботу. Щоб ми знову стали жити як нормальні люди! 

Саша повільно повернувся і запитав: 

- Ти хочеш щоб я жив так як всі? 

- Я хочу щоб ти був щасливий! 

- Щасливий… я не знаю, що це таке. 

- Я не хочу, щоб ти був як я – один. Дружина. Діти. Сім’я. Подумай про це! Та ж має бути хтось, хто любить тебе! 

- Я таких не знаю. 

- А Діана? 

- Діана? А чому Діана? Так, ми спілкуємося, але ж не кохаємо. Та й у неї мабуть є мила серцю людина. 

Батько крадькома посміхнувся у вуса і з загадковим блиском очей сказав: 

- А якщо ця людина ти? Не просто так вона ж завжди поруч. 

- Повір, це ще не привід робити кохання там де його немає, - з жорсткими нотками у голосі відповів син і, підібравши милиці, пошкутильгав до дверей. Там він на хвилинку зупинився і з голосом знову повним ніжності і тепла, побажав батькові одужувати і пішов назад до свого відділення і до своєї палати. 

 

19
 

Олександра протримали у лікарні рівно тиждень. У середу, коли його виписували,знову звідкись взявся бурхливий і тривожний вітер, який приніс на вулиці маленького містечка першу осінню прохолоду. Напередодні Сашко з Діаною домовилися, що в день виписки вона прийде до нього і допоможе забрати пакет з особистими речами. 

Коли вона прийшла, Саша вже її чекав на лавочці лікарняного подвір’я. Його чорні і густі кучері розліталися в різні сторони під нападами сильного вітру. 

- Привіт. Давно чекаєш? – запитала вона з красивою посмішкою на обличчі. 

- Та ні. Не дуже. Я ще до батька заходив, - відповів хлопець, також посміхаючись. 

- Як він? 

- Вже трохи краще. Та його ще не швидко випустять. Він все переживає, що я вдома пропаду. Просто засипав настановами і порадами що де знаходиться, і що слід робити. 

- А ти що? 

- Нічого. Нагадав йому, що жив чотири роки у гуртожитку, тож у себе вдома теж якось виживу. 

На якусь мить вони обоє зніяковіли і одночасно роззирнулися довкола. Першою знайшлася Діана, яка міцніше загорнула поли спортивної кофтини, і з хрипотою у голосі промовила: 

- Ходімо? 

Сашко підхопив милиці, віддав їй пакет і тихо промовив: 

- Добре. Але давай спочатку зайдемо до парку. Так хочеться подихати свіжим повітрям! Коли згадаю, що знову слід повертатися до закритого приміщення, одразу аж недобре робиться. 

Залитий прохолодним сонячним промінням парк про щось собі тихо мріяв і лиш час від часу, коли шалений вітер залітав у його густі крони, він витискав з себе сумний стогін і знову повертався до своїх незбагнених мріянь. Діана з Сашком повільно ходили безлюдними алеями, моментами зупиняючись, щоб поспостерігати за грою світла на зелених листочках. 

- Діано, скажи, навіщо ти розповіла Ірині про мене? – зненацька запитав юнак, змінюючи погляд своїх сірих очей на кам’яний і холодний. 

Дівчина з виглядом винуватого школяра почервоніла і відповіла: 

- Я вважала, що їй слід знати. 

- Ти ж стільки часу знаєш цю людину! Невже ти досі її не вивчила? Їй же ж байдуже! 

- Але вона тобі зателефонувала, отже це не так. 

- А що було причиною? Гадаєш хвилювання? Зовсім ні. Просто цікавість. Їй зараз знову нудно. Хочеш почути, що вона мені сказала? 

Діана ще сильніше загорнула поли своєї кофтини і промовчала. 

- Вона мені повідомила, що думає чи налаштовуватися на мене чи ні. І якби не моя зламана нога, то у мене могли б бути шанси. 

- Ну так це, мабуть, добре. Ірина просто хоче повернути ваші стосунки. 

Сашко рвучко підійшов до найближчої лавки і, відкинувши вбік свою кам’яну ногу, різко сів. Милиці він жбурнув поруч і нервовим голосом відповів: 

- Між нами не може бути ніяких стосунків. Усе скінчилося досить давно.  

Діана легким кроком підійшла і сіла поруч. Очі її підозріло заблищали, проте наступне вона сказала спокійно: 

- Але ж ти і досі кохаєш. 

- То й що? Маю я зберегти хоч трохи власної гідності, якої не так багато і залишилося. 

- Вибач. Я не хотіла робити тобі боляче. Я просто хотіла як краще.  

Наступні кілька хвилин довкола чулося лише тужливе дихання ще зелених дерев і ріденькі голоси дрібних пташок, що ховалися за буйними вітами. Зрештою хлопець запитав, змінюючи тему: 

- Ти мені принесла сигарети? 

Діана дістала коробку з кишені і пригніченим голосом відказала: 

- Так. 

- Ох, як мені не вистачало їх у лікарні! 

Коли цигарка була викурена, він взявся за милиці і додав: 

- Ходімо додому. Мені вже трохи бракує моїх рідних стін. 

 

20
 

Коли вони відкрили двері порожньої квартири, у ніздрі вдарив запах затхлого повітря і не винесеного сміття. Сильно зморщивши носа, Сашко за допомогою милиць зайшов всередину. Діана рушила за ним і одразу біля порогу зупинилася.  

- Де поставити пакет? – зніяковіло запитала вона. 

- Кинь кудись, - недбало відповів Сашко і попрямував на кухню. Діана поставила пакунок біля стіни і гукнула: 

- Саш, я мабуть піду. 

- Ти що, образилася? – долинуло з кухні. – Та не дуйся. Ти ж знаєш, що я люблю щирість і відвертість. Нам потрібно було про це поговорити, щоб одразу прояснити ситуацію. Немає нічого гіршого недоговорених слів. А тепер все вже в минулому. Ходи краще до мене, поп’ємо кави. 

- Кава - це ще одна річ, - з радісною і трохи дитячою посмішкою сказав він, коли дівчина з’явилася на кухні, - від одного аромату якої життя одразу стає кращим! Зараз я тобі приготую її за своїм рецептом. От побачиш, це дуже смачно. 

Нарешті напружені зморшки біля очей у Діани розгладилися і вуста її зігнулися у легкій посмішці. А вже через кілька хвилин смачнючий аромат міцної кави поширився по всій квартирі, проганяючи усі непотрібні і неприємні запахи. Саша обережно розлив гарячий напій у чашки і спробував сам розміститися за столом. Було помітно, що нога йому сильно заважає і завдає незручностей. Але все таки йому вдалося її сяк-так прилаштувати. 

Спочатку вони смакували мовчки, та зрештою Діана запитала: 

- То як? Що збираєшся робити далі? 

- Не знаю. Почекаю, поки зростеться нога, а там побачу. Може подамся у будівельну бригаду. 

- Але чому? У тебе ж є освіта! 

- І куди я з тією освітою подінуся у нашому містечку? Сама розумієш. А у простій фізичній праці можна знайти спокій для нервів. Тим більше, що всі тільки й того хочуть, щоб я так вчинив. 

- І ти так просто здасися? 

- А що залишається? Я стомився, - зітхнувши сказав Сашко і відставив чашку в сторону. За якусь мить він продовжив: - У нашому суспільстві зовсім мало людей, які можуть собі дозволити розкіш - займатися у житті тим, що до вподоби. Я вже давно спостерігаю за такою закономірністю: ми керуємося в житті принципом «що дешевше». І що найцікавіше, він покриває усі аспекти нашого життя. На що вистачає грошей, те і бери та роби вигляд що воно тобі подобається, бо так роблять всі. 

Після того Саша дістав цигарку і відхилився на низеньке підвіконня. Діана тим часом допивала залишки кави. Зрештою і вона відставила чашку і тихо запитала: 

- Скажи, чому так важко? Інколи здається, що все от-от має налагодитися, а тоді воно обертається таким чином, що світ стає схожим на кам’яну фортецю з якої немає виходу. 

- Я теж над цим думав. У лікарні. Лежав, дивився на нерівні сліди білильної щітки на стіні та й думав… може вся проблема в нас? Ми є дітьми нового часу, проте наша свідомість перенасичена ідеями і лозунгами про добре і надійне минуле. Ми ніби і бачимо і відчуваємо світ по-іншому, та не спроможні змінити хоч щось, особливо коли суспільство не дуже хоче в цьому допомагати. Можливо наші діти стануть сильнішими за нас і в них усе вийде.  

- Цікава думка. А ти спробуй розкрити її у своїх творах. 

- Марно. Вони все одно не побачать світу. Краще спробуй ти. У тебе більше шансів. Ти ж не підеш у будівельники. 

Чашки стояли порожні. Попільничка – повна. Розмова далі не клеїлася. Врешті, Діана встала і попрощавшись, пішла геть, з сумом дивлячись поперед себе. А Сашко залишився сидіти за столом і дістав ще одну цигарку. Та за якихось п`ять хвилин вона знову з’явилася на порозі з купою кореспонденції у руках і шаленим блиском в очах. 

- Саш, - крикнула вона, вбігаючи. – Я подумала, що тобі слід перевірити скриньку. Дорогою назад я… переглянула один з тих журналів, що ти виписуєш і поглянь, на що я натрапила! 

Вона протягнула йому свіжий журнал, який дуже насичено пахнув типографською фарбою. 

- Твій вірш надрукували! – радісно вигукнула дівчина і передала йому журнал. 

- Що? – не зрозумів спочатку Саша, але за якусь мить до нього дійшло. Він взяв розгорнуті сторінки, подивився і з певною гіркотою сказав: 

- То й що? Лише один вірш і він нічого не змінює. 

- Але ж після нього можуть з’явитися і інші! Це ж дає надію! 

- Таке буває у іншій реальності, або у іншій країні. Але не у нас, - з цими словами він взяв свої милиці, пошкутильгав до смітника і кинув туди журнал з блискучою обкладинкою. 

- Але ж … - почала Діана і сумно опустила руки. 

- Не переймайся, - відказав Сашко, повертаючись до столу. – Я вже прийняв рішення і батькові пообіцяв. Все і так буде добре. Ти тільки не забувай про що ми з тобою говорили. 

Ще кілька хвилин у кімнаті панувала цілковита тиша. Саша сидів і курив, а Діана розгублено дивилася на нього. Через якусь мить вона повернулася і пішла з квартири. У прохолодному, накуреному приміщенні залишився сидіти самотній господар. А на переповненому смітнику лежав новенький номер журналу, серед численних друкованих сторінок якого загубився короткий уривок Сашкового віршу: 

«Небо, безкрайнє небо, 

Сонце, що тихо сіда. 

Знаю, що жити треба. 

Треба чекати дня…» 

 

 

кінець
 
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
22.01.2012 Проза / Повість
Пора молодого місяця (частина 2)
11.02.2012 Проза / Оповідання
Після світанку
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Повість Про життя
22.04.2012 © Олекса Т
Смугасте життя (частина перша. сумний квітень)
23.01.2012
Пора молодого місяця (Частина остання)
16.01.2012
Пора молодого місяця (Частина 1)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 166  Коментарів: 3
Тематика: Повість, життя, молодий місяць, про сучасність
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 25.01.2012 16:19  Софія Скопіє 

Будь-який твір має право на життя і я впевнена - на кожен твір теж знайдеться свій читач. 

 25.01.2012 15:35  © ... для Софія Скопіє 

Дякую за об`єктивне судження. Правда було дуже важливо дізнатися думку сторонніх, зовсім незнайомих людей про те, що пишу. Цій повісті вже є кілька років і вона трохи таки дихає порою юності. Але якщо твір може розказати про те, що задумав автор, то і він має право жити? 

 24.01.2012 16:41  Софія Скопіє 

Врешті дочитала вчора проти ночі. Якщо спочатку твір здавався прозорою прозою про нерозділене кохання та страждання спричинені тою нерозділеністю, то згодом (по мірі прочитання) стає зрозуміло, що в повісті порушена досить популярна проблема - «мрії-молода людина-реалії». Що обрати: творчість, яка часом не приносить ні морального, ні матеріального задоволення, але до якої все ж таки тяжієш, чи стабільність з ненависною роботою у пеклі. З одного боку - твої власні амбіції та сподівання, з іншого - сподівання...

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +13
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +59
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +39
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +89
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
12.04.2011 © Закохана
23.02.2013 © Тетяна Белімова
26.03.2012 © Піщук Катерина
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
18.09.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди