Коли ви дивитесь глибоко в середину себе, що ви бачите? Не нутрощі. Нажаль. Аби це було так, ми б сприймали світ простіше. Та кожен, опускаючи погляд в мутність свого «я», неодмінно вибачить там щось таке, від чого буде у повному захваті і негайно прийметься лічити всі свої таланти, реальні чи вигадані - байдуже. Результати таких самолюбувань можуть бути непередбачуваними.

Якоїсь миті вас наздоганяє бентежна думка, сформульована приблизно так: «А чому б мені не стати… Скажімо - астронавтом чи льотчиком-асом, археологом чи геологом, капітаном-підводником чи аквалангістом, спецагентом чи агентом з продаж, фінансистом чи валютним проститутом, депутатом чи бандитом, листоношею чи журналістом?»

О, точно - журналістом! Це ж які обрії. Хто іще може бути всім і водночас ніким?

«Так, так… це вже цікаво». - Сказав би відчутно постарілий Петрик П’яточкін, тобто вуйко Петро.

Але перш ніж почати втілювати в життя цю ідею фікс, зупиніться, закрийте очі, глибоко вдихніть і запитайте себе: «Якого біса?»

Бульварні романи та кінострічки доклали максимум зусиль, щоб вкрити журналістику шаром лискучої таємничості за якою неминуче криються ризикові авантюри. Головного героя цих пригод (треба думати, не позбавленого шарму та сміливості репортера) зненацька затягує в чорне болото криміналу. Випадок приводить його на місце злочину, де ще лишилися свіжі сліди зловмисників, що реалізують несертифіковані японські іграшки. Доблесний витязь починає переслідування на ковзанах, скейті, велосипеді, ровері, автомобілі, човні, аероплані. Його пориваються зупинити: беруть в полон, труять невідомими зіллям… Здавалося б, шанси на порятунок надзвичайно малі, але напівживого борця за справедливість знаходять голомозі ченці серед засніжених верхівок Гімалаїв. Побитий, але нескорений, він як тореадор на бика знову мчить у «тісні обійми» бандитів.

Далі, справжній le theatre dramatique, де сміливець дістає не лише незліченну кількість тілесних пошкодження, а й заробляє собі, як ту виразку шлунку, глибоку душевну рану. Виявляється, що кохання всього його життя - член Якудзи. Дівиця робить спробу підступно вбити нашого героя – стріляє впритул і…хибить; засмучена невдачею, вона вирішує викинутися з вікна, але скло надто міцне і тому, від зіткнення з лобом горе-самовбивці, не розбивається. Непритомну зрадницю забирають на допит.

Ще чимало неприємностей чигало на журналіста-харцизника та він з усім впорався - винищив всіх бандитів і написав ( або ж відзняв на прихованій, вмонтованій в сітківку ока, відеокамері) сенсаційний матеріал. Після цього він не хто інший, як геній світової журналістики.

Якщо ви ймете віру усім цим химеринам і тому прагнете стати журналістом, зупиніться та більше не читайте, бо ж я не вбивця романтиків.

Неприкрашена реальність виглядає дещо інакше. Але й тут є своя, щоправда, трохи неритмічна поезія.

Всіх журналістів-першокурсників у свій час збирають гуртом і запитують:

- Дітки, а скажіть но нам, яким має бути справжній журналіст.

На розпашілих личках з’являється неприваблива гримаса, яка означає – діти думають. Далі пахне лісом, бо з’являються деревця піднятих рук.

- Журналіст має бути освіченим. - Верескотить Оленка.

- Ні, він має бути талановитим. - Бере своє Василько

А розумниця Іринка викрикує:

- Комунікабельним! – І відразу нітиться, бо ж її ніхто не додумається обізвати цим словом.

Малечу хвалять та годують цукерками. Вистава закінчується або переривається антрактом….

Але для глядачів, що зайняли місця в люксовій ложі я продовжу:

Справжній журналіст зранку вдягає передостанню чисту сорочку і вирушає до редакції ( бо журналіст - це перш за все газетяр). Приборкавши лінощі, писака починає лихоманливо мізкувати, щоб його таке втнути, щоб всі під дружній ґвалт впали навзнак. Після довгих інтелектуальних потуг може народитися «дещо» про вічну тугу людини за світом достойним людини. Таке дітище прозаїчного вміння можна змайструвати не полишаючи залюбленого до болю робочого столу. Адже він(стіл) - драпірований гіркувато-пахучими кавовими колами та намертво прилиплими до них списаними папірцями, просто таки розбурхує хвилі неврівноваженої творчості. Втім, такою писаниною на життя багато не заробиш, до того ж замурзуватися по лікті у постійних філософських шуканнях, якось не дуже добре для здоров’я, та й роблять се переважно богемні шмаркачі, а не вправні журналісти.

Робота може розгорнутися і за іншим сценарієм. Зранку, вдягнувши останню чисту сорочку ( плямою назад), стопроцентний журналіст не поспішає до темних коридорів редакції, бо знає - не там живуть історії. Вони тиняються серед вуличних протягів, таяться в гнівних позирках чи ж у лукавих посмішках людей. Завдання газетяра їх помітити та обіграти на свій смак. Журналіст – це спостерігач, що трохи нагадує маніяка. Отака неприглядна правда.

Хист до написання чи пильного спостереження безперечно важливий, але це не може складати «універсальний ранець вмінь». Основною непоборною та найефективнішою силою журналіста є його вміння розпитувати. Отже зранку, вдягнувши останню чисту сорочку та свіжий подих(!), істинний журналіст іде…спілкуватися. Для цього треба володіти певними рисами характеру: зухвалістю, пристрасністю, запалом, зацікавленням, рішучістю та непідробною відвертістю. Психологічно, не кожному властиві такі крайні вияви почуттів, тому найчастіше журналіст вдається до штучного перетворення. Це ніби переконлива гра актора, який у реальному житті, найчастіше, не здатен на глибокі прояви почуттів. Всього лиш вдала добірка емоційної гами, і він вже такий, як нам треба!

Іще одне... Надмірна уява ще нікого до добра не приводила або ж приводила до журналістики. Ось вам історія. Жила була екстравагантна дівчинка, що жила в старому будинку зі скриплячими сходами. Зранку вона не вдягала останньої чистої сорочки та й зайвий раз нікуди не виходила, бо, взагалі-то, побоювалася людей. Натомість, вешталася квартирою у спідньому, перечитувала улюблені книги та старі газети, пила візаві з собою напівсолодке, а опісля цього мріяла про пригоди. Останнє їй вдавалося особливо добре, оскільки уяву мала напрочуд багату: свого сусіда напроти вона підозрювала у сексуальних збоченнях, а бабцю поверхом вище вважала членом сатанинського культу. Зрештою, роздерта навпіл суперечливими думками, дівчина затіває розслідування…журналістське.

Ви перечитали все це без зупинки? Молодці. Значить журналістика вам зовсім не потрібна.

Існує також висока ймовірність того, що під час читання щось раптом здригнеться у вашій душі і ледь вловима nostalgia чи то за минулим, чи то за майбутнім огорне своїм трунком. Якщо так воно і є - вітаю, час звернутися до лікаря.

Лікар виписав гірку мікстуру і від неї ні трохи не полегшало? Кепсько. Доведеться приймати радикальніші міри.

Карел Чапек якось писав, що ніколи ще не зустрічав журналіста, який би вийшов з навчального закладу де готують журналістів, а натомість зустрічав журналістів, які колись були медиками, інженерами, юристами, літераторами. І той чех насправді знав, що говорив. Але якщо ви не любите легких шляхів, то широкопрофільні вузи, де обов’язково знайдеться кафедра журналістики (а може, о, лихо, й цілий факультету), завжди до ваших послуг.

Ось де вам точно вправлять мізки. Роки навчання зроблять з вас висококласного спеціаліста в галузях брехні та алкоголізму. Також ви отримаєте диплом! Тому вже зараз шукайте для нього милу коробочку (домовинку), бо інакше ви його просто ненароком викинете. Що іще? У вас може з’явитися чорне почуття гумору, ви до кінця життя будете називати валюту еквівалентом в двадцять гривень не інакше, як «Житє і слово» (ніхто зі знайомих, певна річ, не буде знати, чому), і головне – навіть якщо ви таки врешті зрозумієте різницю між текстом і дискурсом, вам не стане від того ні холодно, ні жарко. Але це зовсім інша історія. Історія під номером 2.